Розфарбований птах

5

Моїм обов’язком було розставляти тенета для Леха, що продавав пташок у кількох сусідніх селах. У полюванні ніхто не міг з ним змагатися. Зазвичай він працював один. Мене узяв тому, що я був дуже маленький, худий і легкий, а отже міг розставляти тенета там, куди йому самому не вдавалося дістатися: на тоненьких гілочках дерев, в густих заростях кропиви й чортополоху, на розкислих від води острівцях серед трясовин і боліт.

Родини в Леха не було. У його хатині жило багато різних пташок, від звичайного горобця до мудрої сови. Селяни вимінювали його здобич на харчі, тож Лех міг не турбуватися про найнеобхідніше: молоко, масло, сметану, сири, хліб, мисливські сосиски, горілку, фрукти та навіть одяг. Усе це він отримував у найближчих селах, розносячи клітки з пташками й торгуючи їхньою красою й умінням співати.

Лехове обличчя вкривали прищі й ластовиння. Селяни запевняли, що так виглядають ті, хто краде яйця з ластівчиних гніздечок; сам чоловік стверджував, що заробив таку пику, легковажно плюючи у вогонь в дитинстві; він казав, наче його батько, сільський писар, хотів вивчити його на священика. Але його тягнуло до лісу. Він вивчав життя пташок і заздрив їхньому вмінню літати. Одного дня Лех утік із батькової хати і, наче вільний, усіма забутий птах, вирушив у мандри від села до села, від лісу до лісу. Саме тоді він і навчився лапáти пташок. Спостерігав за чудернацькими звичками куріпок і жайворонків, наслідував безтурботний крик зозулі, тріскотіння сороки, ухання сови. Вивчив шлюбні звичаї снігурів; ревниву лють деркача, що кружляв над покинутим самичкою гніздом; і смуток ластівки, чиє гніздечко заради розваги зруйнували хлопчиська. Він розумів таємниці соколиного польоту і захоплювався терплячістю лелеки, коли той полював на жабок. Заздрив солов’їному співу.

Так поміж пташок та дерев і минули його молоді роки. Тепер він стрімко лисів, зуби гнили, шкіра на обличчі звисала складками, а очі поступово робилися короткозорими. Кінець кінцем чоловік оселився у збудованій власноруч хатині, де один куток зайняв сам, а інші заставив пташиними клітками. На самісінькому дні однієї такої клітки знайшлося місце для мене.

Лех полюбляв оповідки про своїх пташок. Я жадібно слухав кожне його слово. Дізнався, що зграї лелек зазвичай прилітають з-за далеких океанів на день Святого Юзефа[9] і залишаються в селі, поки Святий Бартоломій[10] не зажене жердинами для хмелю всіх жаб у болото. Грязюка набивається жабам у роти, і лелеки, не чуючи їхнього квакання, нічого не можуть вполювати, тож відлітають. Лелеки приносять щастя мешканцям будинків, на яких в’ють гнізда.

Лех був єдиною в окрузі людиною, що знала, як заздалегідь приготувати лелече гніздо, а в цих гніздах завжди ховалися тенета. За таке будівництво чоловік брав гарну платню, тож лише найзаможніші селяни могли дозволити собі скористатися його послугами.

До зведення нового гнізда птахолов ставився надзвичайно розважливо. Спершу він встановлював на середині обраного даху борону, створюючи основу для майбутньої домівки. Вона завжди трохи хилилася на захід, щоб панівні вітри не завдали великих збитків. Потім Лех наполовину забивав до борони довгі цвяхи, що мали послужити опорою для гілочок і сіна, які лелеки назбирають самостійно. Перед прильотом птахів чоловік прив’язував до центру борони великий шматок червоної тканини, щоб привернути увагу лелек.

Усі чудово знали, що побачений навесні в польоті перший лелека віщує удачу, однак якщо побачений першим навесні лелека сидів, це обіцяло цілий рік негараздів та халеп. А ще лелеки мали свідчення про все, що відбувалося в селі. Вони ніколи не поверталися на дах, під яким за їхньої відсутності стався якийсь злочин або люди жили у гріху.

Це були дивні птахи. Лех розповідав мені, як його якось дзьобнула самичка, що сиділа на яйцях, коли він спробував поправити гніздо. Тоді він помстився, підклавши їй одне гусяче яйце. Коли вилупилися пташенята, лелеки зачудовано розглядали своє потомство. Один із дітлахів виявився коротконогим потворою з пласким дзьобом. Батько Лелека звинуватив дружину у зраді й хотів негайно вбити позашлюбне пташеня. Матір Лелека відчувала, що малюка слід залишити в гнізді. Родинна сварка тривала кілька днів. Урешті-решт самичка вирішила самостійно врятувати життя гусеняті й обережно спустила його на солом’яну покрівлю, з якої той цілий і неушкоджений впав на якусь копицю.

Може здатися, наче справа владналася і шлюбна гармонія нарешті поновилася. Однак коли настав час відлітати у вирій, лелеки, як завжди, зібралися на нараду. Після обговорення птахи вирішили, що самичка винна у зраді й не заслужила права супроводжувати свого чоловіка. Вирок належним чином виконали. Перш ніж злетіти своїм бездоганним клином, птахи накинулися на віроломну дружину дзьобами та крилами. Мертва птаха впала на землю поруч із будинком під солом’яною покрівлею, на якій раніше жила. А біля її тіла селяни знайшли гидке гусеня, що плакало гіркими сльозами.

Ластівки теж жили цікавим життям. Улюблені пташки Діви Марії приносили на своїх крилах весну і радість. Восени вони мусили летіти подалі від людських поселень і влаштовуватися, сонні та стомлені, у заростях очерету на віддалених озерах. Лех казав, що вони відпочивають на очереті, аж поки той не зламається під вагою їхніх тіл, скинувши пташок у воду. Цілу зиму вони залишалися під водою, у своїх безпечних крижаних хатках.

Голос зозулі міг знаменувати різні речі. Зачувши його навесні вперше, слід було негайно почати дзеленькотіти монетами в кишенях і рахувати всі свої гроші, щоб цілий рік їх було не менше. Злодіям слід було ретельно запам’ятати, коли вони вперше почули цього року зозулиний крик. Якщо це ставалося до появи листя на деревах, краще їм забути про свої грабіжницькі плани, які тепер були приречені на невдачу.

Зозуль Лех полюбляв особливо. Він уважав їх людьми, що перекинулися птахами — шляхтичами, які марно благають Бога повернути їм людську подобу. Свідченням їхнього шляхетного походження він вважав те, як ці птахи вирощують своїх пташенят. Зозулі, казав він, ніколи не виховують своє потомство самі. Натомість вони наймають трясогузок, які годують і доглядають за малятами, а самі продовжують літати лісом і молити Бога, щоб він знову обернув їх на багатіїв.

До кажанів Лех ставився з огидою, вважаючи їх наполовину птахами, наполовину мишами. Він називав їх посланцями нечистої сили, що шукають свіжих жертв, і був переконаний, що, заплутавшись у людському волоссі, тваринки можуть наповнити мозок гріховними бажаннями. Утім навіть із кажанів був якийсь зиск. Якось Лех упіймав одного сіткою і поклав на мурашник за домом. Наступного ранку знайшов там лише білі кісточки. Тоді чоловік ретельно зібрав увесь скелет, а собі на груди повісив вилочку. Перетерши решту кісток на порошок, він змішав його з чаркою горілки і дав випити коханій жінці. Тепер, казав він, вона бажатиме його ще більше.

Лех навчив мене, що за пташками завжди слід уважно спостерігати і робити висновки з їхньої поведінки. Якщо червоне сонце сідало за небокрай, а різноманітні птахи літали великими зграями, можна було не сумніватися, що на їхніх крилах влаштувалися злі сили в пошуках проклятих душ. Коли на полі разом збиралися ворони, граки та галки, зазвичай це означало, що їх скликав диявол, намагаючись вселити в них ненависть до інших птахів. Поява довгокрилих білих ворон віщувала зливу; якщо навесні низько літали дикі гуси, це знаменувало дощове літо й поганий урожай.

На світанку, коли птахи ще спали, ми вирушали на пошуки їхніх гнізд. Лех ішов попереду розмашною ходою, обережно перестрибуючи кущі й чагарники. Я дріботів зразу за ним. Пізніше, коли сонцеві промені торкалися навіть найтемніших закапелків лісів та полів, ми виймали зі встановлених напередодні тенет наляканих пташок, що бились у руках. Лех обережно виймав їх, заспокійливо оповідаючи щось або лякаючи смертю. Потім складав здобич у велику ташку, яку носив на плечі; там пташки борсалися й метушилися, аж поки не стихали, втративши сили. Кожен новий запханий усередину полонений додавав ташці життя, змушуючи її смикатися і розгойдуватися на Леховій спині. Над нашими головами кружляли друзі й родичі полонених, осипаючи нас прокльонами. Лех витріщався вгору з-під сивих брів і теж вибухав лайкою в їхній бік. Якщо птахи не вгавали, чоловік опускав ташку на землю, виймав рогатку, заряджав її гострим камінцем і, ретельно прицілившись, стріляв у зграю. Він ніколи не схиблював; з небес раптом голосно падала нерухома птаха. Лех навіть не завдавав собі клопоту глипнути на її тільце.

Ближче до полудня птахолов пришвидшував ходу і частіше витирав піт із чола. Близилися найважливіші години. У якомусь віддаленому лісі, відомому лише їм двом, на нього чекала жінка, прозвана місцевими Безмозкою Людмилою. Я гонорово поспішав за ним, а на плечі в мене висіла та смикалася ташка зі здобиччю.

Ліс робився дедалі густішим та загрозливішим. Стрункі смугасті, мов змії, стовбури грабів протинали небеса. Липи, що, за Лехом, пам’ятали народження людства, стояли, розправивши плечі, а їхні стовбури скидалися на вкриту патиною моху кольчугу. Дуби витягали стовбури, наче шиї пташенят, що помирають від голоду і шукають їжу, та похмурими гілками затуляли сонце соснам, тополям і липам. Подекуди Лех зупинявся й мовчки розглядав якісь сліди у тріщинах зогнилої кори, нарости на деревах чи лисини, поцятковані химерними чорними дірочками, крізь які сяяла оголена біла деревина. Ми минали гайки молодих березок зі стрункими тендітними паростками, які боязко схиляли свої маленькі тоненькі гілочки та бруньки.

Крізь туманну завісу листя нас помітили зграї птахів, що саме влаштувалися відпочити, а тепер налякано злітали вгору, ляскаючи крильми. Їхній крик змішався з хором бджіл, які загули навколо нас рухливою мерехтливою хмарою. Лех прикрив обличчя руками і кинувся навтьоки до щільніших хащів, а я не відставав, тримаючи в одній руці ташку з птахами і кошик з тенетами, а другою відганяючи виснажливий і мстивий рій.

Безмозка Людмила була дивна жінка, і я щораз більше боявся її. Вона була статурна і вища за інших жінок. Волосся, що, схоже, ніколи не бачило ножиць, каскадом спадало на плечі. У неї були великі груди, що звисали мало не до живота, і м’язисті литки. Улітку вона вбиралася в потертий мішок, що не приховував ані грудей, ані кущика рудого волосся там, де сходилися ноги. Чоловіки й хлопці полюбляли розповідати про витівки, які влаштовували з Людмилою, коли вона була в гарному настрої. Сільські жіночки часто намагалися схопити її, але, як гордо повідомляв Лех, Людмила завжди знала, звідки вітер дме, тож ніхто не міг заскочити жінку проти її власної волі. Вона, наче шпак, зникала в підліску, і виповзала, коли навколо нікого не було.

Ніхто не знав, де вона влаштувала собі барліг. Часом на світанку, коли селяни з косами на плечах ішли на поля, вони бачили, як Безмозка Людмила пожадливо махає їм звіддаля. Бажання працювати відразу слабшало, і вони ледачо витягали руки, махаючи у відповідь. Лише голоси дружин і матерів, які вже наближалися з серпами й мотиками, повертали чоловіків до тями. Жінки часто спускали на Людмилу псів, але якось найбільший і найнебезпечніший із випущених вирішив не повертатися. Відтоді Людмила завжди з’являлася разом із твариною, яку вела на мотузці. Інші пси розбігалися, підібгавши хвости.

Пліткували, наче Людмила живе з тим псом, як із чоловіком. Дехто передбачав, що одного дня вона народить дітей з тілами, вкритими собачою шерстю, вовчими вухами та чотирма лапами, і тоді ці потвори житимуть десь у лісах.

Лех ніколи не повторював ці балачки про Людмилу. Лише раз чоловік прохопився, що, коли вона була ще зовсім юною, батьки хотіли силоміць видати її заміж за знаного своєю жорстокістю й потворністю сина сільського регента. Дівчина відмовилася, розлютивши нареченого так, що він заманив її на околицю, де цілий натовп п’яних селян ґвалтував дівчину, аж поки вона не втратила свідомість. Після цього жінка змінилася; її розум потьмарився. А що ніхто не пам’ятав, якого вона роду, і всі вважали її не надто кмітливою, швидко причепилося прізвисько Безмозка Людмила.

Вона жила в лісах, вабила чоловіків у хащі та так задовольняла їх своєю хтивістю, що потім вони не могли навіть дивитися на своїх тлустих і смердючих дружин. Жоден чоловік не міг угамувати її спрагу; вона завжди хотіла кількох по черзі. Та все ж саме вона була найбільшим Леховим коханням. Він складав для неї ніжні пісні, в яких змальовував кохану пташкою дивовижних кольорів, розумнішою та гарнішою за інших створінь, що вільно й швидко летить до віддалених світів. Птахолов вважав Людмилу частиною того первозданого примітивного царства птахів і лісів, де все нескінченно ряснішало, дичавіло, квітло і панувало у вічному розпаді, смерті й відродженні; а людський світ був для неї заборонений і лихий.

Щодня ополудні ми з Лехом ішли на галявину, де він сподівався зустрітися з Людмилою. Коли ми опинялися на місці, він ухав совою, і Бемозка Людмила підводилась у високій траві із заплетеними у волосся волошками й маками. Лех нетерпляче біг до коханої, і вони стояли вдвох, легенько похитуючись разом з навколишніми травами, й мало не зросталися докупи, наче два стовбури над одним коренем.

Я спостерігав за ними з краю галявини, заховавшись за листями папороті. Несподіваний спокій турбував пташок у ташці, і вони цвірінькали, борсалися й збуджено билися крильми. Чоловік і жінка цілували одне одному волосся та очі й притискалися щокою до щоки. Вони п’яніли від дотиків та запахів тіл, і незабаром їхні руки робилися грайливішими. Лех гладив своїми великими загрубілими лапами ніжні жіночі плечі, а вона притягувала його обличчя до свого. Вони разом ковзали до високої трави, що тремтіла над тілами, частково приховуючи їх від допитливих поглядів птахів, що виписували над галявиною кола. Потім Лех казав, що, лежачи там, Людмила розповідала історії свого життя та своїх страждань, розкриваючи примхи й виверти дивних неприборканих почуттів, усі манівці та таємні стежки, якими блукав її хворий мозок.

Було спекотно. Ані подуву вітерця, і верхівки дерев заціпеніли. Дзижчали коники й бабки; підхоплений невидимим бризом метелик ширяв над вицвілою від сонця галявиною. Припинив барабанити дятел, змовкла зозуля. Я задрімав. Потім мене розбудили голоси. Чоловік і жінка стояли, вчепившись одне в одного, наче зрослися душами, і говорили одне одному незрозумілі мені слова. Вони неохоче розімкнули обійми. Безмозка Людмила помахала рукою. Лех рвучко рушив до мене, затинаючись і час від часу озираючись із задумливою посмішкою на обличчі.

Дорогою додому ми встановили ще кілька тенет; Лех стомився і поринув у власні думки. Увечері, коли пташки поснули у своїх клітках, чоловік пожвавішав. Невгамовно торочив щось про Людмилу. Його тіло тремтіло, він хихотів і заплющував очі. Бліде прищаве обличчя зашарілося.

Часом минали дні, а Безмозка Людмила не з’являлася в лісі. Лех мовчки гнівався. Урочисто роздивлявся пташок у клітках, бурмочучи щось собі під ніс. Урешті-решт, після довгих роздумів, він обирав найсильнішого птаха, прив’язував його собі до зап’ястя і брався готувати смердючі фарби, які змішував із найрізноманітніших складників. Коли відтінки йому подобалися, Лех перевертав свого бранця й розфарбовував йому крила, голову й груди всіма кольорами райдуги, аж поки той не робився яскравішим і строкатішим за букет лісових квітів.

А тоді ми йшли до лісу. Там Лех виймав розфарбовану пташку й наказував мені взяти її в руки й легенько стиснути. Птах починав цвірінькати, скликаючи зграю своїх родичів, що нервово кружляли над нашими головами. Почувши їх, наш бранець виривався з рук, щебетав ще голосніше, а його маленьке серденько шалено гупало в щойно пофарбованих грудях.

Коли над нашими головами збиралася достатня кількість птахів, Лех подавав мені знак випустити в’язня. Щаслива звільнена пташка злітала вгору веселковою крапелькою на тлі чорних хмар і пірнала до коричневої зграї, що чекала на неї. На мить птахи спантеличувалися. Розфарбована пташка літала від одного краю зграї до іншого, марно намагаючись переконати свою рідню, що вона — одна з них. Засліплені її яскравими кольорами, родичі непевно кружляли довкола неї. Розфарбованого птаха відганяли щоразу далі, а він завзято намагався повернутися до лав зграї. Незабаром ми вже дивилися, як птахи по черзі заходили в люту атаку. За якусь мить різнобарвний клубочок зникав із неба та падав на землю. Коли нам нарешті вдавалося його знайти, птах зазвичай був мертвий. Лех ретельно рахував кількість дістаних пташкою ран. Кров юшила її розфарбованими крилами, розмивала кольори і вкривала плямами руки птахолова.

Безмозка Людмила не поверталася. Засмучений і похмурий Лех виймав одну за одною пташок із кліток, розфарбовував щоразу крикливішими кольорами й відпускав у небо, де на них у подобі зграї вже чекала смерть. Якось чоловік упіймав великого ворона і пофарбував йому крила в червоне, груди в зелене, а хвіст у синє. Коли над нашою хатиною з’явилася вороняча зграя, Лех випустив птаха. Щойно той приєднався до інших, почалася розпачлива сутичка. На підкидька накинулися з усіх боків. Чорне, червоне, зелене, синє пір’я посипалося до наших ніг. Оскаженілі ворони кружляли в небі, й раптом розфарбований птах каменем упав на щойно зорану землю. Він був ще живий і, роззявляючи дзьоба, даремно намагався поворушити крильми. Очі йому видзьобали, а свіжа кров стуменіла з пофарбованого пір’я. Ворон ще раз спробував злетіти, але сил більше не залишилося.

Лех схуднув і частіше залишався в хаті, хиляючи самогон та співаючи пісень про Людмилу. Часом він сідав верхи на ліжко і, нахилившись до брудної підлоги, малював щось довгим патиком. Поступово вимальовувалися обриси — це була повногруда жінка з довгим волоссям.

Коли пташок, яких можна було розфарбувати, більше не залишилося, Лех почав тинятися полями, запхавши під куртку пляшку горілки. Часом вештаючись неподалік і лякаючись, що з птахоловом щось може трапитися на багнищах, я чув, як він співає. Глибокий скорботний чоловічий голос злітав, наче важкий зимовий туман, і розносив смуток над болотами. Його пісня злітала до неба разом зі зграєю перелітних птахів, але стихала, загубившись у безкраїх лісових хащах.

Люди в селі глузували з Леха. Вони казали, що Безмозка Людмила причарувала його і розпалила в його стегнах вогонь, від якого він втратить глузд. Лех заперечував, вибухав найобразливішою лайкою і погрожував наслати на них птахів, що виклюють їм очі. Якось він кинувся на мене і вдарив в лице. Кричав, що це я відлякав його кохану своїми циганськими очима. Потім два дні він лежав хворий. Підвівшись, спакував свій наплічник, узяв хлібину і пішов до лісу, наказавши мені розставляти тенета й лапáти нових пташок.

Минуло кілька тижнів. У тенета, які я розставив за Леховою вказівкою, найчастіше потрапляло тонке туманне павутиння, що плавало в повітрі. Лелеки і ластівки відлетіли у вирій. Ліс спорожнів, лише ящірки та змії траплялися частіше. Сидячи у клітках, пташки настовбурчували пір’я, їхні крила сивіли й не ворушилися.

А потім надійшла негода. Хмари якихось незрозумілих форм укрили небо товстою ковдрою, заховавши мляве сонце. Вітер шмагав поля, прибиваючи до ґрунту траву. Зіщулені до землі хатки оточила почорніла й коричнева від цвілі стерня. У дрібноліссі, де колись безтурботно пурхали пташки, вітер безжально батожив і розсікав сіру плутанину високих чортополохів і ганяв із місця на місце гниле картоплиння.

Несподівано з’явилася Безмозка Людмила зі своїм велетенським псом на мотузці. Поводилася вона дивно. Розпитувала про Леха; а коли я сказав, що минуло вже багато днів, відколи він пішов, і я не знаю, де він, жінка забігала з кутка в куток, то схлипуючи, то регочучи під пильними поглядами пса і пташок. Вона помітила старий Лехів кашкет і, притиснувши його до щоки, розридалася. Потім рвучко кинула кашкета на підлогу і розтоптала його ногами. Знайшла покинуту Лехом під ліжком пляшку горілки. Осушивши її, повернулася і, крадькома глипнувши на мене, наказала йти з нею на пасовисько. Я спробував втекти, але вона нацькувала на мене пса.

Пасовисько простягнулось одразу за цвинтарем. Неподалік паслося кілька корів, а сільські юнаки грілися біля вогнища. Уникаючи їхніх поглядів, ми швиденько перетнули цвинтар і перелізли високу стіну. З іншого боку, там, де нас не могли побачити, Безмозка Людмила прив’язала пса до дерева і, погрожуючи мені ременем, наказала знімати штани. Сама ж вона вислизнула зі свого мішка і голою притиснулася до мене.

Після короткої судомної сутички жінка притягнула моє лице ближче й наказала лягати між її стегон. Я намагався випручатися, але вона шмагонула мене ременем. Мої крики привернули увагу пастухів.

Безмозка Людмила помітила, як наближаються селяни, й розкинула ноги ширше. Хлопці повільно підходили ближче, витріщаючись на її тіло.

Не прохопившись жодним словом, вони оточили її. Двоє відразу ж почали знімати штани, інші нерішуче стояли. На мене ніхто не зважав. Пса вдарили каменюкою, і він лежав, зализуючи поранену спину.

Високий пастух виліз на жінку, що почала звиватися, супроводжуючи стогонами кожен його рух. Чоловік молотив відкритою долонею по її грудях, нахилившись, кусав пипки і м’яв живіт. Коли він закінчив і підвівся, на його місце заступив інший. Безмозка Людмила стогнала і здригалася, руками й ногами притискала чоловіка до себе. Решта пастухів зігнулися неподалік і з іржанням витріщалися та жестикулювали.

Із іншого боку цвинтаря з’явився натовп селянок із граблями та лопатами. Попереду йшло кілька молодиць, які кричали й махали руками. Пастухи натягнули штани, однак не втекли, а навпаки, застигли біля Людмили, що билася в розпачливих судомах. Пес натягнув прив’язь і загарчав, але товста мотузка не піддавалася. Жінки підійшли ближче. Я сів на безпечній відстані під стіною цвинтаря. І лише тоді помітив, що пасовиськом біжить Лех.

Він, мабуть, повернувся до села і дізнався, що сталося. Жінки вже були зовсім близько. Перш ніж Безмозкій Людмилі вдалося підвестися, останній чоловік уже втік до стіни. Жінки схопили божевільну. Лех досі був далеко. Виснажившись, він зменшив швидкість і тепер волочив ноги та кілька разів заточився.

Жінки притискали Безмозку Людмилу до трави. Вони посідали їй на руки і ноги й почали бити граблями, дерти шкіру нігтями, виривати волосся, плювати в обличчя. Лех спробував проштовхнутися крізь натовп, але вони заступили йому шлях. Він спробував дати відсіч, та жінки повалили його на землю й жорстоко побили. Коли він припинив опиратися, кілька жінок перевернули його горілиць і осідлали. Інші вбили Людмилиного пса жорстокими ударами лопат. Пастухи сиділи на стіні. Коли вони наблизилися, я трохи посунувся, приготувавшись будь-якої миті втекти на цвинтар, де зможу врятуватися серед могил. Місцеві боялися духів і примар, які начебто там оселилися.

Безмозка Людмила стікала кров’ю. Її змучене тіло вкривали блакитні синці. Вона голосно стогнала, вигинала спину і тремтіла, марно намагаючись вивільнитися. Тепер до неї підійшла одна жінка із закоркованою пляшкою коричнувато-чорного гною. Під пронизливий регіт і підбадьорливі вигуки решти вона уклякла біля Людмилиних ніг і запхала цілу пляшку до її скривдженого зґвалтованого тіла, поки та скавчала і ревіла, наче звір. Інші жінки спокійно спостерігали за всім. Раптом одна з них щодуху копнула денце пляшки, що стирчало з Людмилиного паху. Почувся приглушений звук розбитого всередині скла. Тепер усі жінки взялися кóпати нещасну; кров заюшила їм на литки й черевики. Коли остання жінка заспокоїлася, Людмила була мертва.

Їхня лють стихла, і жінки повернулися до села, голосно базікаючи. Лех підвівся, з пораненого обличчя струменіла кров. Він захитався на слабких ногах і виплюнув кілька зубів. Схлипуючи, птахолов кинувся до мертвої жінки. Він торкався її понівеченого тіла, хрестився й лепетів щось набряклими губами.

Я зіщулився й заціпенів на стіні кладовища, не наважуючись поворухнутися. Небо посірішало, а потім потемнішало. Мерці шепотілися про неприкаяну душу Безмозкої Людмили, що тепер вимолювала прощення за всі свої гріхи. Вийшов місяць. Його холодне, бліде, вичавлене світло вихопило лише темну постать укляклого чоловіка і світле волосся мертвої жінки, що лежала на землі.

Я навперемінки спав і прокидався. Над могилами лютував вітер, розвішуючи на поперечинах хрестів мокре листя. Стогнали духи, і чутно було, як виють у селі собаки.

Коли я остаточно прокинувся, Лех продовжував стояти на колінах біля Людмилиного тіла, його згорблена спина здригалася від ридань. Я озвався до нього, але він не зважав. Я був занадто переляканий, щоб повертатися до хатини, тож вирішив піти. Над нашими головами кружляла пташина зграя, цвірінькаючи й перегукуючись з усіх боків.