Розфарбований птах

14

Я прокинувся на низькому широкому ліжку під стіною, вкритий смушком. У кімнаті було спекотно, і миготливий вогник товстої свічки вихоплював брудну підлогу, побілені вапном стіни й солом’яний дах. Із камінної полиці звисало розп’яття. Біля нього сиділа жінка й пильно дивилася на полум’я. Вона була боса і в тісній спідниці з грубої тканини. Кептар із кролячого хутра з численними дірками був розстібнутий до пояса. Помітивши, що я прокинувся, ґаздиня підійшла і сіла на ліжко, що застогнало під її вагою. Жінка підняла рукою моє підборіддя й уважно подивилася на мене. Очі в неї були водянисто-блакитні. Усміхаючись, жінка не прикривала рота рукою, як водилося серед місцевих. Натомість вона демонструвала два ряди кривих жовтих зубів.

Вона озвалася до мене місцевою говіркою, яку я погано розумів. Постійно називала мене бідолашним циганчуком і маленьким єврейським знайдою. Спершу вона не повірила, що я німий. Час від часу жінка зазирала мені до рота, плескала мене рукою по горлу, намагалася налякати; але я не озивався, і вона покинула свої спроби.

Жінка нагодувала мене густим гарячим борщем і ретельно оглянула відморожені вуха, долоні та ступні. Сказала, що її звуть Лабіна. Я почувався задоволено й безпечно. Лабіна мені дуже подобалася.

Удень вона прислужувала в будинках заможних селян, де хворіли дружини або було забагато дітей. Часто жінка брала мене з собою, щоб я міг порядно попоїсти, хоча в селі казали, що мене слід здати німцям. У відповідь на такі зауваги Лабіна вибухала прокльонами й кричала, що перед Богом усі рівні, а вона не Юда, щоб продавати мене за тридцять срібняків. Увечері Лабіна зазвичай приймала в хаті гостей. Чоловіки, яким вдалося вислизнути з дому, приносили горілку або кошики з їжею.

У хаті стояло одне велетенське ліжко, на якому легко могло вкластися троє. Між краєм ліжка та стіною був широкий простір, де Лабіна склала мішки, старі ганчірки й овечі шкури, влаштувавши там постіль для мене. Перед тим, як приходили гості, я завжди йшов на боковеньку, однак часто прокидався від їхніх співів і галасливих тостів, тож лише вдавав, що сплю. Ризикувати я не хотів, а Лабіна не раз грубо казала, що я заслужив на горіхи. Майже не розплющуючи очей, я спостерігав за тим, що відбувалося в кімнаті.

Пиятика починалася й тривала до пізньої ночі. Коли всі розходилися, один із чоловіків зазвичай залишався. Вони з Лабіною сідали під теплою пічкою й пили з одного горнятка. Коли вона починала непевно хитатися й нахилятися до чоловіка, він клав велетенську потемнілу від роботи руку на її в’ялі стегна й повільно забирався під спідницю.

Спершу Лабіна видавалася байдужою, а потім трохи пручалася. Другою рукою чоловік ковзав з її потилиці під блузку й стискав груди так сильно, що жінка починала скрикувати і хрипко дихати. Іноді чоловік уклякав на підлозі й, стискаючи обома руками жіночі сідниці, агресивно припадав до її лона й кусав його через спідницю. Часто він навіть бив її туди ребром долоні, й тоді Лабіна складалася навпіл та стогнала.

Вони задмухували свічку й роздягалися в темряві, регочучи, лаючись, наштовхуючись на меблі та одне одного, нетерпляче зриваючи одяг і перевертаючи пляшки, що потім котилися підлогою. Коли вони гупалися на ліжко, я боявся, що воно їх не витримає. Поки я думав про щурів, що жили з нами, Лабіна та її гість товклися на ліжку, захекано смикаючись, згадуючи то Бога, то чорта, і чоловік завивав, як пес, а жінка рохкала, мов порося.

Часто посеред ночі я виринав із туману снів та просинався на підлозі між ліжком і стіною. Ліжко наді мною тремтіло, соване тілами, що судомно вовтузились. Кінець кінцем воно повзло нахиленою підлогою аж до центру кімнати.

Залізти назад у постіль, із якої я впав, не вдавалося, тож доводилося прослизати під ліжком і штовхати його назад до стіни. Потім я повертався на свою постіль. Холодна брудна підлога була вогка та вкрита котяками і рештками птахів, яких коти притягали сюди. Повільно просуваючись у темряві, я розривав товсте павутиння, і налякані павуки стрибали мені на обличчя й волосся. Маленькі теплі мишачі тільця розбігалися по своїх нірках, наштовхуючись дорогою на мене.

Торкаючись до цього темного світу власною плоттю, я завжди відчував огиду та страх. Я вилазив із-під ліжка, витирав з обличчя павутиння і, здригаючись, чекав вдалої нагоди, щоб посунути постіль назад до стіни.

Очі поступово звикали до темряви. Я дивився, як кремезне спітніле чоловікове тіло вилазило на тремтячу жінку. Вона обіймала його м’ясисті сідниці ногами, які скидалися на крила розчавленої каменем пташки.

Селянин стогнав і глибоко зітхав, мацаючи руками жіноче тіло, припіднімався і ляскав по грудях тильним боком долоні. Такий ляскіт я чув на річці, коли жінки били мокру білизну об камінь. Чоловік кидався на Лабіну й розпростував її на ліжку. Вона, незв’язно викрикуючи щось, била його по спині. Часом селянин підіймав її, наказував уклякнути на ліжку, спершись на лікті, а сам прилаштовувався ззаду і ритмічно бив її своїм животом та стегнами.

Я з осудом та огидою спостерігав за двома сплетеними людськими постатями, що смикалися переді мною. Отже, таким було кохання: неприборканим, як роздратований багнетом бик; брутальним, смердючим, пітним. Це кохання скидалося на бійку, в якій напівоглушені, захекані чоловік і жінка, змагаючись, утрачаючи розум та людську подобу, намагалися вибити одне в одного задоволення.

Я пригадував час, проведений з Евкою. Я ставився до неї геть інакше. Мої дотики були легкі; мої долоні, мій рот, мій язик свідомо кружляли над її шкірою, м’якою й витонченою, як осіння павутинка в нерухомому теплому повітрі. Я постійно знаходив нові чутливі місця, невідомі навіть їй самій, і оживляв їх пестощами, як сонцеві промені оживляють замерзлого прохолодною осінньою ніччю метелика. Я згадував свої майстерні зусилля, що звільняли з дівочого тіла палкі бажання та трепет, які інакше навіки б залишилися бранцями. Я випускав їх на волю і хотів одного — аби вона насолоджувалася собою.

Любощі Лабіни та її гостя незабаром закінчувалися. Вони були схожі на короткі весняні грози, під якими намокає листя й трава, але корені залишаються сухими. Я пам’ятав, що наші з Евкою ігри ніколи по-справжньому не закінчувалися, а лише слабшали, коли в наші життя втручалися Макар і Тетеря. Вони знову спалахували пізньої ночі, мов багаття на торф’янику, роздмухане лагідним вітерцем. Утім навіть така любов згасла так само швидко, як зникає багаття під кінською попоною пастухів. Щойно я тимчасово втратив можливість гратися з Евкою, вона забула мене. Замість теплá мого тіла, ніжних пестощів моїх рук, м’яких дотиків моїх пальців та рота вона обрала смердючого волохатого козла і його огидно глибокі поштовхи.

Кінець кінцем ліжко припиняло стрибати, а розслаблені тіла засинали, розкинувшись, як забита худоба. Тоді я підсовував його до стіни, перелізав через нього й улягався у своєму холодному кутку, натягнувши на себе всі овечі шкури.

У дощові дні Лабіна робилася сумною й оповідала про свого чоловіка, Лабу, якого вже не було серед живих. Багато років тому Лабіна була красунею, що за нею упадали найбагатші селяни, а вона, не дослухавшись до мудрих порад, закохалася й побралася з Лабою, найбіднішим у селі наймитом, якого прозвали Красунчиком.

Лаба й справді був привабливий, високий, як тополя, і гнучкий, як її вершечок. Його волосся сяяло на сонці, очі були блакитніші за найчистіше небо, а обличчя гладеньке, як у дитини. Коли він дивився на жінок, їхня кров закипала, а в голові з’являлися хтиві думки. Лаба знав, що гарно виглядає, а жінки обожнюють і жадають його. Він полюбляв гуляти в лісі й купатися у ставку голяка. Глипаючи в кущі, хлопець здогадувався, що з берега за ним спостерігають юні незайманки й заміжні молодиці.

Однак він був найбідніший у селі наймит. Беручи його на роботу, заможні селяни знущалися з хлопця. Вони знали, що їхні дружини та доньки мріють про нього, тому всіляко принижували. А заразом вони чіплялися до Лабіни, знаючи, що її чоловік-бідняк залежить від них і може лише безпомічно спостерігати.

Одного дня Лаба не повернувся додому з поля. Він не прийшов і наступного дня, і через день. Зник, як у воду впав.

Люди вирішили, що він втопився, чи його засмоктало болото, чи, може, чийсь ревнивий чоловік штрикнув його ножем та закопав уночі в лісі.

Життя тривало без Лаби. У селі на згадку про нього залишилася лише приказка: гарний, як Лаба.

Минув самотній рік без Лаби. Люди забули про нього, і тільки Лабіна вірила, що її чоловік живий та колись повернеться. Одного літнього дня, коли селяни відпочивали в негустому затінку дерев, з лісу з’явився віз, запряжений вгодованим конем. На возі лежала накрита тканиною скриня, а поруч із ним ішов Лаба в накинутій на гусарський лад на плечі шкіряній куртці, штанах із чудової тканини й високих блискучих чоботях.

Діти бігли від хати до хати, розносячи звістку, а чоловіки та жінки юрмилися біля дороги. Лаба привітався з усіма, недбало махнувши рукою, витер з чола піт і підігнав коня.

Лабіна вже чекала чоловіка на порозі. Він поцілував дружину, зняв велетенську скриню й зайшов до хатини. Селяни зібралися перед будинком, захоплено розглядаючи коня і воза.

Нетерпляче чекаючи, поки Лаба й Лабіна вийдуть до них, сусіди взялися глузувати. Він побіг до неї, як цап до кози, казали вони, доведеться розливати їх холодною водою.

Несподівано двері розчахнулися, і натовп зачаровано зойкнув. На порозі стояв Красунчик Лаба в неймовірно розкішних шатах. Він був убраний у шовкову сорочку з білим комірцем-стійкою навколо засмаглої шиї та яскраву краватку. Його м’який фланелевий костюм хотілося помацати. З нагрудної кишеньки квіткою стирчала атласна хустинка. До костюма чоловік узув чорні лаковані черевики, а вінчав цю красу золотий годинник, що звисав з кишені на грудях.

Селяни задивлялися з трепетом. За всю історію села такого не бачили. Зазвичай його мешканці вдягалися в домоткані куртки, зшиті з двох шматків тканини штани і чоботи з грубо видубленої шкіри, прибитої цвяхами до дерев’яної підошви. Лаба дістав зі своєї скрині безліч різнокольорових курток небаченого крою, штанів, сорочок, лакованих черевиків, які блищали так яскраво, що могли б замінити дзеркало, носовичків, краваток, шкарпеток та білизни. Красунчик Лаба став найвизначнішою дивовижею в селі. Неймовірні історії розповідали про нього. Люди робили різноманітні припущення щодо походження цих дорогоцінних речей. Лабіну засипали запитаннями, на які вона не могла відповісти, адже Лаба задовольнявся туманними відмовками, додаючи загадковості легендам про себе.

Під час церковних служб ніхто не дивився на священика біля вівтаря. Усі прикипали поглядами до правого кута, де в чорному атласному костюмі й барвистій сорочці урочисто сидів Красунчик Лаба зі своєю дружиною. На зап’ясті в нього блищав годинник, на який чоловік хвалькувато поглядав мало не щохвилини. Священикові шати, які колись вважали вершиною вишуканості, тепер здавалися похмурими, як зимове небо. Люди, що сиділи поруч із Лабою, насолоджувалися незвичними ароматами, які ширилися від нього. Лабіна зізналася, що чоловік діставав їх із цілої шеренги маленьких пляшечок та слоїків.

Після меси натовп рушав на церковне подвір’я, не зважаючи на священика, що намагався привернути їхню увагу. Усі чекали на Лабу. Він легкою впевненою ходою наближався до виходу, голосно вистукуючи підборами по церковній підлозі. Люди шанобливо розступалися. Найзаможніші селяни підходили до чоловіка, по-панібратськи віталися з ним і запрошували на обіди на його честь. Лаба буденно ручкався з усіма охочими, не схиляючи голови. Жінки не давали йому проходу й, забувши про Лабіну, підтягували спідниці та обсмикували сукні, підкреслюючи власні принади.

Красунчик Лаба більше не працював на полі. Тепер він відмовлявся навіть допомагати дружині в господарстві. Цілими днями чоловік купався в озері. Свій різнокольоровий одяг він розвішував на дереві біля води. Неподалік збуджені жінки розглядали його м’язисте оголене тіло. Казали, що деяким із них він дозволяв доторкнутися до себе в затінку кущів, і вони були готові на будь-які сороміцькі вчинки з ним, забуваючи про жахливі покарання.

По обіді, коли спітнілі й сірі від пилюки селяни поверталися з поля, назустріч їм, обережно наступаючи на найтвердіші місця на дорозі, щоб не замастити черевиків, поправляючи краватку й поліруючи годинник рожевим носовичком, шпацирував Красунчик Лаба.

Увечері по чоловіка посилали коней і він їхав на вечірки, нерідко за десятки кілометрів від дому. Лабіна залишалася на фермі, напівжива від утоми та приниження, піклувалася про господарство, коня й чоловікові скарби. Для Красунчика Лаби час зупинився, але вона швидко старішала, її шкіра втрачала пружність, а стегна в’яли.

Минув рік.

Якось восени Лабіна повернулася додому з поля, розраховуючи застати чоловіка на горищі з усіма його скарбами. Горище було Лабиним королівством, і ключ до великого замкá, що висів на дверях, чоловік носив на грудях поруч із медальйоном Діви Марії. Однак сьогодні в будинку панувала цілковита тиша. Над комином не курився димок, а Лаба не наспівував, перевдягаючись у тепліший костюм.

Налякана Лабіна кинулася в хату. Двері на горище були розчахнуті. Жінка вилізла туди й приголомшено застигла. На підлозі лежала скриня з відірваною кришкою й білим дном. Над скринею висіло тіло. Її чоловік звисав із великого гака, на який зазвичай вішав костюми. Красунчик Лаба висів на квітчастій краватці й хитався, наче маятник, що ось-ось зупиниться. У даху була дірка, крізь яку злодій витягнув одяг зі скрині. Тоненькі промінчики надвечірнього сонця падали на мертвотно бліде обличчя та синій язик, що стирчав із рота. Навколо дзижчали райдужні мухи.

Лабіна здогадалася, що сталося. Повернувшись із озера, щоб перевдягнутися в показний костюм, Лаба побачив дірку в даху і порожню скриню. Увесь його вишуканий одяг зник, у розтоптаній соломі зірваною квіткою лежала самотня краватка.

Зміст Лабиного життя зник разом з одягом зі скрині. Крадіжка поклала край весіллям, на яких ніхто не зважав на молодого, та похоронам, на яких Красунчик Лаба застигав на краю незасипаної могили під закоханими поглядами юрби; більше можна було не сподіватися на гордовите хизування власним тілом на озері й доторки палких жіночих рук.

Ретельними обачними рухами, яких не міг повторити ніхто в селі, Лаба востаннє зав’язав краватку. Потім він підтягнув спорожнілу скриню до себе й потягнувся до гака на стелі.

Лабіна так ніколи й не дізналася, як її чоловік заробив такі скарби. Про свою відсутність він ніколи не згадував. Ніхто не знав, де він був, що робив і яку ціну заплатив за весь той крам. Проте все село знало, скільки коштувала Лабі втрата речей.

Ані злодія, ані вкраденого не знайшли. Коли я жив у селі, люди подейкували, що речі поцупив чийсь обдурений чоловік чи наречений. Інші вірили, що за злочином стоїть якась божевільно ревнива жінка. Чимало селян підозрювали у скоєному Лабіну. Почувши такі звинувачення, жінка робилася похмурою, в неї тремтіли руки, а з рота тхнуло прогірклою образою. Жінка кидалася на того, хто її звинувачував, дряпала його пазурами, а роззявам доводилося розбороняти. Повернувшись додому, Лабіна напивалася до безпам’ятства і зі слізьми та схлипуваннями притискала мене до грудей.

Під час однієї такої бійки її серце розірвалося. Побачивши, як кілька чоловіків несуть до хати її мертве тіло, я зрозумів, що доведеться тікати. Напхав до комети вуглинок, що тліли, схопив дорогоцінну краватку, яку Лабіна ховала під ліжком, краватку, на якій повісився Красунчик Лаба, й подався світ за очі. Було добре відомо, що мотузка повішаного приносить удачу. Я сподівався, що ніколи не загублю краватки.