Розфарбований птах

8

Після того, як рання осінь знищила частину врожаю, прийшла сувора зима. Спершу довго падав сніг. Місцеві знали про витівки погоди і поспіхом робили запаси для себе й худоби, затикали дірки в будинках і коморах соломою й укріплювали димарі та солом’яні дахи, рятуючи їх від різких вітрів.

Брати мене до себе ніхто не хотів. Харчів не вистачало, і кожен зайвий рот перетворювався на тягар. Навіть вичистити гній із корівників не вдавалося, адже вони були засипані снігом до даху. Селяни давали притулок курам, телятам, кроликам, свиням і козам, люди та тварини зігрівали одне одного власним теплом. Але мені там місця не було.

Зима не послаблювала своєї залізної хватки. Низьке, затягнуте свинцевими хмарами небо, здавалося, чіпляється за солом’яні дахи. Іноді якась хмара, ще темніша за інші, пролітала повітряною кулею, тягнучи за собою лиховісну тінь, схожу на нечисть, що скрадається за грішником. Люди дихали на вкриті інеєм шибки, щоб визирнути на вулицю. Побачивши моторошну тінь, що накривала собою село, вони хрестилися й бурмотіли молитви. Для них було очевидно, що на чорній хмарі верхи скаче диявол, і поки він поблизу, варто чекати лише неприємностей.

Загорнувшись у старі ганчірки, клапті кролячого хутра та кінські шкури, я мандрував від села до села, зігріваючись теплом комети, яку змайстрував із бляшанки, знайденої неподалік від залізниці. На спині я ніс мішок із паливом, яке жадібно збирав при першій-ліпшій нагоді. Щойно мішок легшав, я вирушав до лісу і там ламав гілки, обдирав кору і викопував торф або мох. Наповнивши його, я задоволено відчував безпеку, розкручував свою комету і радів її теплу.

Знайти їжу було нескладно. Невпинні снігопади полонили людей у хатинах. Я міг із легкістю прокопати собі шлях до засипаної снігом клуні, де знаходив найкращі картоплю чи буряк, які потім смажив на кометі. Навіть помітивши мене, селяни вважали безформний клубок ганчірок, що мляво повз крізь сніги, примарою і лише спускали псів. Собаки неохоче покидали свої лігва в теплих хатах і повільно брьохали крізь глибокий сніг. Коли вони нарешті наздоганяли мене, я без зусиль відганяв їх кометою. Замерзлі й стомлені тварини поверталися до своїх домівок.

На ногах у мене були великі дерев’яні черевики, перев’язані довгими тканими стрічками. Завдяки широким підошвам і своїй невеликій вазі я досить непогано ковзав снігом і не провалювався в нього по пояс. Загорнувшись так, що лише очі блищали, я спокійно тинявся селами, зустрічаючи самих лише круків.

Спав я в лісі, закопуючись у порожнини під корінням дерев, а дахом мені служили кучугури. Я заряджав комету вологим торфом і прілим листям, що зігрівали мою схованку, наповнюючи її запашним димком. Вогонь тлів аж до ранку.

Урешті-решт, після кількох тижнів теплих вітрів, сніги стали танути, а селяни почали виходити на вулицю. Вибору в мене не було. Навколо ферм тепер тинялися пси, що добряче відпочили, і я більше не міг красти їжу та мусив щохвилини залишатися напоготові. Час було знайти якесь віддалене село на безпечній відстані від німецьких застав.

Поки я пробирався лісами, на мене часто падали бризки мокрого снігу, загрожуючи загасити комету. Наступного дня я застиг, почувши чийсь крик. Скрутившись за кущем, я боявся поворухнутися й уважно прислухався до шурхотіння дерев. Крик пролунав знову. Налякані чимось ворони заляскали крильми, злітаючи в небо. Непомітно перебігаючи від одного дерева до іншого, я наблизився до джерела звуку. На вузькій розкислій дорозі я побачив перевернутий віз і коня, але людей ніде не було видно.

Побачивши мене, кінь смикнув вухами і нетерпляче струсонув головою. Я підійшов ближче. Тварина була така худа, що я бачив кожну її кісточку. Кожна жила змарнілих м’язів висіла, немов мокра мотузка. Кінь подивився на мене затуманеними, налитими кров’ю очима, що, здавалося, ось-ось заплющаться. Він немічно поворушив головою, і з його худого горла пролунав схожий на жаб’яче квакання хрип.

Одна нога в коня була зламана трохи вище копита. Гостра скалка зламаної кістки стирчала крізь шкіру і щоразу, коли тварина ворушила ногою, висовувалася ще більше.

Над пораненою твариною вже кружляли ворони, ширяючи проти вітру та з підвітряного боку й ні на мить не зводячи з жертви очей. Час від часу вони сідали на гілки дерев, і тоді грудки мокрого підталого снігу сипалися на землю, як картопляники гупаються на пательню. У відповідь на кожен звук кінь мляво підводив голову, розплющував очі й роззирався.

Побачивши мене біля воза, тварина привітно змахнула хвостом. Я підійшов ближче, і кінь поклав мені на плече свою важку голову, потершись об мою щоку. Я гладив його сухі ніздрі, а він мордою підштовхував мене ближче до себе.

Я нахилився, щоб оглянути ногу. Кінь повернув до мене голову, наче чекав мого вердикту, і я запропонував йому зробити кілька кроків. Він намагався, стогнучи й затинаючись, але все було марно. Соромлячись власної слабкості, тварина покірно схилила голову. Я схопив коня за шию, відчуваючи, як усередині досі пульсує життя. Намагався переконати його піти за мною: залишившись у лісі, він був приречений на смерть. Я розповів йому про теплу стайню, про ароматне сіно і запевнив, що людина може вправити кістку й залікувати її травами.

Я розповідав йому про соковиті луки, що сплять під снігом, чекаючи на весну. Розумів, що, якщо спроможуся привести його назад до села й повернути власникові, мої стосунки з місцевими можуть поліпшитися. Можливо, мені навіть дозволять залишитися на фермі. Кінь слухав мене, час від часу скошуючи око, щоб переконатися, що я кажу правду.

Я зробив крок назад і, легенько підганяючи його лозиною, змусив іти зі мною. Кінь високо задер поранену ногу й захитався. Він шкандибав, але нарешті мені вдалося вмовити його не стояти на місці. Прогрес був повільний і болючий. Кінь весь час зупинявся і незграбно ціпенів. Потім я закинув руку йому на шию, обіймаючи його, і припідняв зламану ногу. За мить тварина знову пішла, неначе її підганяв якийсь спогад, якась думка, що час від часу тікала з пам’яті. Він збивався з ритму, втрачав рівновагу й затинався. Щоразу, коли кінь наступав на поламану ногу, з-під шкіри з’являлася кістка, тож він шкутильгав крізь сніг і бруд, спираючись на куксу голої кістки. Я здригався від кожного його захеканого іржання. Забував про черевики на ногах, і подекуди мені здавалося, що це я волочуся на зазубрених краях гомілкових кісток і на кожному кроці стогну від болю.

Виснажені, заляпані багнюкою, ми з конем дотягнулися до села. Нас негайно оточила зграя псів, що розлючено гарчали. Розмахуючи кометою, я утримував їх на безпечній відстані, підпалюючи хутро найлютішим. Заціпенілий кінь байдуже стояв поруч.

Із хатин повиходило чимало селян. Один із них виявився приємно здивованим власником коня, що два дні тому помчав до лісу. Він відігнав псів і, оглянувши поламану ногу, постановив, що коня доведеться забити. Єдине, на що він тепер згодиться, — трохи м’яса, здерта шкіра й кістки для медичних потреб. Правду кажучи, кістки в цих краях неабияк цінувалися. Для лікування найтяжчих хвороб кілька разів на день давали пити настоянки різноманітних трав, змішаних із товченими кінськими кістками. Від зубного болю лікували компресами з жаб’ячих лапок і дрібки розмелених кінських зубів. Спалені кінські копита, без сумнівів, лікували застуду за два дні, а тазова кістка, покладена епілептикові на тіло, допомагала позбутися нападів.

Поки селяни оглядали коня, я стояв осторонь. А тоді прийшла моя черга. Чоловік ретельно вивчив мене і запитав, де я жив раніше і чим займався. Я відповідав якомога обачніше, прагнучи уникнути історій, які могли б викликати підозру. Він змусив мене кілька разів повторити сказане і сміявся з моїх невдалих спроб розмовляти на місцевому діалекті. Неодноразово перепитував, чи я, бува, не єврейський чи циганський сирота. Я заприсягся всім і всіма, хто спав на думку, що я порядний християнин і слухняний робітник. Інші люди залишалися неподалік, критично зиркаючи на мене. Та хай там як, фермер вирішив узяти мене допомагати на подвір’ї й у полях. Я впав на коліна й поцілував йому ноги.

Наступного ранку фермер вивів зі стайні двох міцних сильних коней. Їх він запряг у плуг і підвів до скаліченого коня, що терпляче чекав біля загорожі. Потім накинув на шию каліці аркан, а інший кінець мотузки прив’язав до плуга. Здорові коні смикали вухами й байдуже дивилися на жертву. Каліка важко дихав і крутив шиєю, туго перетягнутою мотузкою. Я стояв поруч, розмірковуючи, як можу врятувати йому життя, як запевнити його, що й гадки не мав, що приведу його на ферму, де на нього чекатиме таке… Коли господар підійшов до коня, щоб перевірити, як ліг зашморг, каліка повернув голову і лизнув фермерові лице. Чоловік навіть не подивився на нього і щосили ляснув тварину по морді. Ображений і принижений кінь відвернувся.

Я вже хотів кинутися господареві в ноги й благати його врятувати життя коневі, але наразився на докірливий погляд тварини. Кінь дивився прямісінько мені в очі. Я пригадав, що станеться, якщо перед смертю людина чи тварина перерахує зуби винного у своїй загибелі. Поки кінь дивився на мене тим жахливим приреченим поглядом, я боявся прохопитися хоча б словом і чекав, але він прикипів до мене очима.

Раптом фермер поплював на долоні, схопив батіг із вузлами й шмагонув по крижах двох здорових коней. Вони несамовито помчали вперед, мотузка натягнулася і зашморг захльоснувся на шиї засудженого. Захрипівши, він упав на землю, мов перекинутий вітром паркан. Коні безжально протягнули його ще кілька метрів. Коли вони захекано зупинилися, господар підійшов до жертви і кілька разів кóпнув його в шию та коліна. Тварина не смикнулася. Учувши смерть, здорові коні нервово затупотіли ногами, неначе намагаючись заховатися від погляду широко розплющених мертвих очей.

Решту дня я допомагав фермерові знімати шкіру й різати тушу.

Минуло кілька тижнів, і селяни дали мені спокій. Деякі хлопчаки час від часу поговорювали, що мене слід відвезти до німецького штабу або повідомити німців про циганського виродка в селі. Жінки уникали мене на дорозі, ретельно прикриваючи дітям голови. Чоловіки мовчки витріщалися на мене й час від часу плювали в мій бік.

Місцеве населення розмовляло повільно, ретельно зважуючи слова. Їхні традиції наказували заощаджувати слова, як дехто заощаджує сіль, і довгий язик вважався найгіршим ворогом. Торохтіїв тут мали за облудних брехунів, безсумнівно, підмовлених євреями чи циганськими ворожками. Зазвичай люди довго сиділи мовчки, нечасто перериваючи тишу якоюсь несуттєвою реплікою. Розмовляючи чи сміючись, усі прикривали рота рукою, щоб зловмисники не побачили їхніх зубів. Розв’язати їм язики й зняти напругу вдавалося лише горілці.

Мого господаря в селі поважали й часто запрошували на місцеві весілля та свята. Часом, якщо з дітьми було все гаразд, а дружина й теща не заперечували, він брав мене з собою. На таких збіговиськах фермер наказував мені демонструвати гостям мою «міську» балачку й розповідати напам’ять вірші та казки, яких мене навчили мама та няньки. Проти м’якої протяжної місцевої вимови моя міська балаканина, повна твердих приголосних, що тарахкотали, мов кулемет, здавалася якоюсь пародією. Перед виступами фермер змушував мене перехиляти одним ковтком склянку горілки. Я затинався, ноги намагалися перечепитися, і дістатися до центру кімнати було зовсім не просто.

Я відразу ж починав виставу, намагаючись не дивитися нікому в очі або на зуби. Коли я із шаленою швидкістю стрекотів вірші, селяни зачудовано витріщали очі, вважаючи мене божевільним, а цю швидку балаканину — ознакою слабкого розуму.

Від байок і римованих історій про тварин вони мало животи не надривали. Слухаючи історії про козла, що мандрував світом у пошуках столиці Козляндії, про кота в чоботах-скороходах, про бика Фердинанда, Білосніжку та сімох гномів, Мікі-Мауса та Піноккіо, гості реготали, давилися їжею і порскали горілкою.

Після виступу мене кликали від одного стола до іншого, наказуючи повторювати деякі вірші й піднімати нові тости. Якщо я відмовлявся, вони заливали пійло мені до горла. Зазвичай я напивався ще посеред вечора і майже не розумів, що відбувається. Обличчя навколо починали перетворюватися на морди тварин із моїх казок, неначе оживали ілюстрації з дитячих книжок, які я ще пам’ятав. Мені здавалося, наче я падаю до глибокої криниці з гладенькими вогкими стінами, вкритими пухким мохом. На дні криниці замість води стояло моє тепле надійне ліжко, де я міг спокійно заснути й забути про все.

Зима добігала кінця. Ми з фермером щодня ходили до лісу по дрова. Повітря повнилося теплою вологою, і пухнастий мох набрякав, звисаючи з гілляк великих дерев, наче сіра напівзамерзла кроляча шкірка. Вони сочилися водою, кидаючи темні краплі на відірвані смуги кори. Навсібіч розбігалися невеличкі струмки — ось вони стрибали й пірнали під багнисті корені, щоб знову виринути й грайливо продовжити свій по-дитячому непередбачуваний біг.

Сусідська родина влаштовувала для красуні-доньки весілля. Селяни, вдягнувши свої найкращі недільні шати, танцювали на току, який для такої нагоди спеціально позамітали та прикрасили. Наречений за старовинним звичаєм цілував кожного в губи. Наречена, приголомшена нескінченними тостами, то плакала, то сміялася, не зважаючи на чоловіків, що щипали її за сідниці й мацали груди.

Коли гості пішли до танцю й кімната спорожніла, я кинувся до столу по їжу, яку заробив своїм виступом. Влаштувався в темному кутку, намагаючись уникнути п’яних кепкувань. До кімнати, дружньо обіймаючи одне одного за плечі, увійшло двійко чоловіків. Я знав їх обох. Вони належали до когорти найзаможніших мешканців села. У кожного було кілька корів, табун коней і найкращі земельні ділянки.

Я прослизнув у куток за якісь порожні діжки. Чоловіки сіли на лаву біля стола, з якого ще не зібрали наїдки, і провадили повільну бесіду. Із серйозними обличчями вони пропонували одне одному пригощатися і, як тут водилося, не дивилися одне одному в очі. Потім один із них повільно потягнувся до кишені. Беручи однією рукою шматок ковбаси, другою він витягнув ножа з довгим загостреним лезом і щосили устромив його в спину свого довірливого товариша.

Навіть не озирнувшись і задоволено плямкаючи ковбасою, чоловік вийшов із кімнати. Поранений селянин спробував підвестися. Він роззирнувся скляними очима і, побачивши мене, спробував щось сказати, але замість слів із рота вилізла непережована капуста. Він знову спробував звестися на ноги, але захитався і тихенько сповз під лавицю і стіл. Переконавшись, що навколо більше нікого немає, і марно намагаючись упоратися з тремтінням, я, мов пацюк, вискочив у причинені двері й кинувся до клуні.

У сутінках сільські парубки хапали дівок і тягнули їх до клуні. На копиці сіна чоловік без штанів порався на жінці з розчепіреними ногами. Током сновигали п’яні, наштовхуючись одне на одного і блюючи, вони лякали коханців і будили хропунів. Я виламав із затильної стіни клуні дошку й протиснувся в отвір. Побіг до господарської стайні й виліз на копицю сіна у стійлі, де зазвичай ночував.

Тіло вбитого не відразу після весілля забрали з будинку. Його поклали до однієї з бокових кімнат, а родина померлого зібралася в головному покої. Тим часом одна зі старих селянок оголила ліву руку трупа і помила її якоюсь коричневою сумішшю. Чоловіки й жінки, що страждали від зобу, по черзі заходили до кімнати, а під підборіддями і на шиях у них висіли потворні мішки запаленої плоті. Старенька підводила кожного до тіла, робила над хворим місцем якісь складні жести, а потім сім разів торкалася до пухлини неживою рукою. Блідий від страху пацієнт мав повторювати за нею: «Іди, хворобо, разом із рукою».

Після процедури хворі платили родині небіжчика за лікування. Труп залишили в кімнаті. Ліва рука спочивала на грудях, а в застиглу правицю встромили освячену свічку. На четвертий день, коли запах у кімнаті посилився, до села запросили священика і почалися приготування до похорону.

Відтоді минуло чимало часу, а дружина вбитого відмовлялася змивати криваві плями в кімнаті, де було скоєне вбивство. Кров чітко виднілася на підлозі й столі, наче дерево назавжди вкрилося грибком кольору темної іржі. Усі навколо вірили, що ці плями, свідки вбивства, рано чи пізно силоміць притягнуть сюди вбивцю і накличуть на нього кару.

Утім убивця, чиє обличчя я чудово запам’ятав, часто обідав у тій самій кімнаті, де скоїв злочин, обжираючись незліченними стравами, які там подавали до столу. Я не розумів, як він може не боятися плям. Із якимось моторошним задоволенням спостерігав, як він топчеться ними, незворушно палячи люльку, або, перехиливши одним ковтком склянку горілки, відкушує шматочок солоного огірка.

У такі миті я напружувався, наче натягнута тятива. Я чекав чогось оглушливого: темної прірви, що розкриється під плямами і безслідно проковтне його, або нападу танцю святого Віта[11]. Іноді вночі я розмірковував, чи не втратили, бува, плями своєї мстивої сили. Зрештою, вони вже трохи зблякли: кошенята запаскудили їх, і господиня, забувши про власне рішення, часто мила підлогу.

З іншого боку, я знав, що справедливість завжди була надзвичайно повільна. У селі я чув легенду про те, як череп виліз із могили й покотився пагорбом між хрестами, ретельно огинаючи квіткові клумби. Гробар спробував зупинити його лопатою, але той вислизнув і попрямував до воріт цвинтаря. Його побачив лісничий і теж спробував зупинити, вистріливши з гвинтівки. Але череп, не зважаючи на перепони, цілеспрямовано котився дорогою, що вела до села. Потім він вичекав вдалої миті й кинувся під копита коням місцевого фермера. Вони понесли, перевернули воза й убили господаря на тому ж місці.

Почувши про цю пригоду, селяни зацікавились і почали розслідування. Вони дізналися, що череп «вистрибнув» із могили старшого брата жертви нещасного випадку. Десять років тому цей брат повинен був успадкувати батькове майно. Вочевидь, молодший брат із дружиною позаздрили такому багатству. А потім однієї ночі старший брат раптово помер. Його брат і невістка поспіхом поховали тіло, навіть не дозволивши родичам попрощатися з ним.

Селом ширилися різні чутки щодо такої несподіваної смерті, але точно ніхто нічого не знав. Поступово молодший брат, що кінець кінцем заволодів майном, збільшував статки і загалом користувався повагою.

Після пригоди біля воріт цвинтаря череп забув про мандри і спокійно лежав у дорожній пилюці. Уважний огляд допоміг виявити велетенський іржавий цвях, глибоко забитий у кістку.

Отак через багато років жертва покарала свого вбивцю, і справедливість узяла гору. Тож люди вірили, що ані дощ, ані пожежа, ані вітер не зможуть знищити злочинні сліди. Адже правосуддя нависає над світом, як велетенський ковальський молот, піднятий могутньою рукою, що завмирає на мить, перш ніж вдарити з жахливою силою на довірливе ковадло. Як казали в селі, на сонці помітна навіть найменша порошинка.

Якщо дорослі зазвичай залишали мене в спокої, сільських хлопчаків слід було остерігатися. Вони були видатними мисливцями, а я їхньою дичиною. Навіть фермер попереджав, щоб я тримався від них подалі. Худобу я виганяв на самісінький край пасовиська, осторонь від інших дітей. Трава тут була соковитіша, однак постійно доводилося стежити, щоб корови не подалися на сусідні поля й не знищили врожай. Однак тут я не впадав в очі й був у відносній безпеці від облав. Час від часу хтось із пастушат підкрадався до мене й нападав. Зазвичай мене лупцювали, а потім я тікав у поля. Тоді я голосно попереджав, що якщо корови понівечать чиєсь поле, поки я ховаюся, фермер їх покарає. Погрози зазвичай спрацьовували і нападники поверталися до своїх стад.

Утім я продовжував їх боятися і не мав жодної спокійної хвилини. Кожен рух пастушат, кожне сум’яття чи ознаки якоїсь бурхливої діяльності змушували мене побоюватися якоїсь змови.

Інші їхні ігри та плани зазвичай стосувалися знайдених у лісі військових знарядь, здебільшого патронів для гвинтівок і наземних мін, які місцеві називали «милом» через їхню форму. Щоб знайти боєприпаси, достатньо було пройти кілька кілометрів лісом і понишпорити в підліску. Кілька місяців тому тут розгорнулася сутичка між двома загонами партизанів, які залишили по собі зброю. Особливо багато було «мила». Дехто з селян казав, що його покинули, тікаючи, «білі» партизани, а інші присягалися, що це були трофеї, відбиті у «червоних», які «білим» не вдалося прихопити разом із власним спорядженням.

Також у лісі можна було знайти поламані гвинтівки. Хлопці знімали з них цівки, різали їх на коротші шматки й прикріпляли до пістолетів із вирізаними з гілок руків’ями. З таких пістолетів можна було стріляти набоями для гвинтівки, що теж валялися під ногами в лісі. Підривали набої приєднаними до гумок цвяхами.

Попри всю невибагливість, постріл із такого пістолета міг стати летальним. Двоє сільських хлопчаків серйозно постраждали, коли, посварившись, вистрілили одне в одного. Інший саморобний пістолет вибухнув просто у свого власника в руці, відірвавши йому всі пальці та вухо. Найбільше всі спочували покаліченому й паралізованому синові наших сусідів. Хтось погано пожартував із ним, поклавши всередину його комети кілька набоїв. Коли хлопчик, нічого не підозрюючи, вранці запалив комету і змахнув нею між ногами, патрони вибухнули.

А ще можна було стріляти, «перезарядивши» набої. Кулю слід було витягнути з гільзи і насипати туди трохи пороху. Потім її запихали назад у напівпорожню гільзу, а решту пороху насипали зверху на кулю. Зроблений таким способом патрон вставляли в спеціальний отвір у дошці або, направивши на ціль, майже повністю закопували в землю. Насипаний на кулю порох підпалювали. Коли вогонь діставався до підпальника, куля вистрілювала десь метрів на шість чи трохи більше. Експерти з «перезаряджених» набоїв робили ставки на те, чия куля пролетить далі і скільки пороху слід насипати зверху та знизу, щоб досягти найкращого результату. Найвідважніші хлопчаки намагалися вразити дівчат, стріляючи просто з руки. Часто гільзи або детонатори влучали в стрільця або когось із глядачів. Найгарнішого в селі хлопчину підпальник поранив у таке місце, від згадки про яке всі починали сміятися. Тепер він здебільшого гуляв на самоті, уникаючи поглядів жінок, які, не ховаючись, хихотіли.

Однак такі пригоди ніколи нікого не лякали. І дорослі, і діти постійно торгували набоями, «милом», цівками для гвинтівок і замками, витрачаючи чимало годин на ретельне нишпорення в густому підліску.

Найбажанішою знахідкою був бікфордів шнур[12]. За нього можна було вторгувати саморобний пістолет із дерев’яним руків’ям і двадцять набоїв. Його використовували, щоб перетворити «мило» на справжні міни. Достатньо було просто приладнати шнур до шматка «мила», підпалити й щодуху тікати від вибуху, від якого здригалися шибки в усіх сільських хатах. Під час весіль та хрестин на бікфордові шнури був неабиякий попит. Вибухи були чудовою додатковою розвагою, і жінки збуджено верещали, очікуючи, поки вибухне міна.

Ніхто не знав, що я заховав бікфордів шнур і три шматки «мила» в клуні. Я знайшов їх у лісі, збираючи для фермерової дружини чебрець. Шнур був майже новенький, із довжелезним ґнотом.

Часом, коли поруч нікого не було, я витягав вибухівку і шнур та зважував їх на долоні. У цих шматочках дивної матерії було щось просто-таки надзвичайне. Саме по собі «мило» горіло погано, але, якщо всередину вставляли шнур і підпалювали його, вогонь швиденько проповзав ґнотом і викликав такий вибух, що міг рознести на шматки цілу ферму.

Я намагався уявити людей, які вигадали й зробили бікфордові шнури та міни. Напевно, це були німці. Хіба ж у селах не казали, що ніхто не може протистояти німецькій могутності, бо вони проковтнули мізки поляків, росіян, циган та євреїв?

Я розмірковував, що дає людям здібності для таких винаходів. Чому селяни не могли створити щось подібне? Я замислювався, чому певний колір очей та волосся дає одним людям таку необмежену владу над іншими.

Селянські плуги, коси, граблі, прядки, криниці та колеса млинів, які обертали ледачі коні або немічні бики, були такі примітивні, що їх міг вигадати, зрозуміти принцип дії та користуватися ними навіть найбільший дурень. Проте навіть наймудріший фермер точно не міг створити шнур, який забезпечить міну приголомшливою потужністю.

Якщо це правда, що німці здатні на такі винаходи і що вони збираються очистити цей світ від усіх смаглявих, темнооких, довгоносих, чорнявих людей, то мої шанси вижити, вочевидь, були не надто високі. Рано чи пізно я знову можу опинитися в їхніх руках, але цього разу мені може не пощастити так, як минулого.

Я пригадав німця в окулярах, що дозволив мені втекти до лісу. Він був білявий і синьоокий, проте не здавався особливо розумним. Який зміст стирчати на маленькій допотопній станції й полювати на таку дрібноту, як я? Якщо те, що казав сільський староста, правда, хто буде займатися винаходами, поки німці охоронятимуть маленькі залізничні станції? Скидалося на те, що в такому жалюгідному місці навіть геній небагато винайде.

Засинаючи, я думав про винаходи, які хотів би зробити. Наприклад, бікфордів шнур для людського тіла, який, згорівши, змінюватиме стару шкіру новою та забезпечуватиме тебе потрібним кольором очей і волосся. Шнур, який зі стосу будівельних матеріалів за день може побудувати найгарнішу в селі хату. Шнур, який захистить кого завгодно від уроків. Тоді ніхто не боятиметься мене, і моє життя стане приємнішим та безтурботнішим.

Німці спантеличували мене. Ну й марнотратство. Невже такий злиденний жорстокий світ вартує того, щоб ним керувати?

Якось у неділю зграйка хлопчаків, що поверталися з костьолу, помітили мене на дорозі. Тікати було запізно, тож я вдав цілковиту байдужість і спробував приховати страх. Проходячи повз мене, один із них кинувся в мій бік і штовхнув мене до глибокої багнистої калюжі. Інші плювали мені просто в очі й реготали, вітаючи кожне влучання. Вони вимагали показати їм якісь «циганські фокуси». Я намагався вирватися й утекти, але коло звужувалося. Вищі за мене хлопці оточили мене, наче живі тенета пташку. Я боявся того, що вони можуть зробити. Дивлячись униз на їхні грубі недільні черевики, збагнув, що босоніж зможу дременути швидше за них. Я вибрав найкремезнішого хлопаку і, піднявши важкого каменя, щосили розквасив йому пику. Обличчя зморщилося й провисло від удару, і закривавлений хлопець упав на землю.

Решта приголомшено заціпеніли. Тієї ж миті я перескочив через свою жертву і помчав полями до села.

Діставшись додому, я кинувся на пошуки фермера, щоб розповісти йому, що сталося, і попросити захисту. Однак він із родиною ще не повернувся з костьолу. Подвір’ям вешталася лише стара беззуба теща.

Я відчув, як слабшають ноги. Із села наближалася ватага чоловіків і хлопців. Вони пришвидшували ходу, розмахуючи дрючками й палицями.

Отакою буде моя смерть. Серед натовпу точно був батько або брат пораненого хлопця, тож годі й сподіватися на прощення. Я кинувся до кухні, запхав у комету кілька розпалених вуглин і дременув до клуні, зачинивши за собою двері.

Мої думки розбігалися, мов налякані курчата. За якусь мить юрба візьметься за мене.

Раптом я згадав про бікфордів шнур і міни. Швиденько викопав їх. Тремтячими пальцями запхав шнур між щільно зв’язаними шматками «мила» і підпалив його кометою. Кінець ґноту засичав, і рожевий вогник повільно поповз до вибухівки. Я заштовхав свою конструкцію під купу поламаних плугів та борін у кутку клуні та з шаленою силою вирвав дошку із затильної стіни.

Натовп уже був на подвір’ї, і я чув їхні вигуки. Схопивши комету, я вислизнув крізь дірку до густих заростей пшениці за клунею. Пірнувши всередину та пригнувшись, я, наче кріт, прокладав собі шлях до лісу.

Я, мабуть, був десь на середині поля, коли земля здригнулася від вибуху. Я озирнувся. Дві стіни сумно похилилися одна на одну — більше від клуні нічого не залишилося. Між ними кружляли уламки дощок і вихори сіна. Угорі грибком росла хмара порохів.

Діставшись до краю лісу, я перепочив. Радів, що на господаревій фермі не видно вогню. Єдине, що я чув, — галас селян. Ніхто мене не переслідував.

Я знав, що не зможу повернутися, тож заглибився в ліс, ретельно роздивляючись кущі, де ще було чимало набоїв, шматків «мила» і бікфордових шнурів.