Розфарбований птах

15

Літо добігало кінця. На полях поскладали в копи снопи пшениці. Люди працювали, не покладаючи рук, але щоб швидко зібрати врожай, їм не вистачало коней чи волів.

Неподалік від села високий залізничний міст з’єднував два стрімчаки над річкою. Його охороняли важкі кулемети, заховані в бетонних довгострокових вогневих спорудах.

Уночі, коли високо в небі гули літаки, міст затемнявся, а вранці життя продовжувалося. Солдати в касках бралися до зброї, а в найвищій точці моста на прапорі маяла під вітром кутаста свастика.

Однієї задушливої ночі десь далеко пролунали кулеметні постріли. Стишений звук пролетів над полями, полохаючи людей і птахів. Ген-ген миготіли спалахи вогню. Люди збиралися перед своїми будинками. Чоловіки запалювали свої кукурудзяні люльки та, спостерігаючи за рукотворними блискавками, казали: «Фронт наближається». Інші додавали: «Німці програють», і відразу ж спалахували суперечки.

Дехто з селян казав, що незабаром прийдуть радянські комісари й усім порівну роздадуть землю, забравши її в багатіїв та віддавши бідним. Експлуататорам, корумпованим чиновникам і поліційному свавіллю гаплик.

Інші палко заперечували. Божилися перед своїми святими хрестами та кричали, що совіти націоналізують абсолютно все, навіть дружин та дітей. Вони дивилися на заграву на сході й верещали, що прихід червоних відверне людей від вівтаря, що люди забудуть заповіти предків та поринуть у гріховне життя, аж поки Бог не перетворить їх на соляні стовпи.

Брат бився з братом, батьки при матерях замахувалися сокирами на синів. Невидима сила розділяла людей, розбивала сім’ї, заплутувала думки. Лише старі не втрачали глузду й сновигали між ворожими таборами, закликаючи всіх помиритися. Вони кричали скрипучими голосами, що на світі й так достатньо війни і не варто починати нову в селі.

Гуркіт за обрієм наближався. Його рух втишив суперечки. Люди раптом забули про радянських комісарів та кару Господню й кинулися копати ями у клунях і льохах.

Вони ховали запаси масла, свинини та телятини, жита і пшениці. Одні нишком фарбували в червоне простирадла, щоб привітати нових правителів, а інші тим часом ховали подалі розп’яття, фігурки Ісуса та Марії й ікони.

Я не все розумів, але відчував у повітрі якусь терміновість. На мене більше ніхто не зважав. Я тинявся між хатами і слухав, як гупають об землю лопати, нервово шепочуться сусіди й лунають молитви. Притиснувши серед поля вухо до землі, я почув, як щось гупає.

Невже й справді наближалася Червона армія? Поштовхи в землі скидалися на стукіт серця. Я замислився, чому сіль така дорога, якщо Бог легко може перетворити грішників на соляні стовпи. І чому б Йому не обернути кількох на м’ясо чи цукор? Селянам вони стали б у пригоді не менше за сіль.

Я лежав горілиць і розглядав хмари. Вони пропливали повз, і мені здавалося, наче я сам пливу. Якщо це правда, що жінки і діти перейдуть до спільної власності, то кожен матиме багато батьків і незліченну кількість братів і сестер. Схоже, на це марно було сподіватися. От якби належати всім! Хоч би куди я пішов, батьки гладитимуть мене по голові міцними підбадьорливими руками, численні матері пригортатимуть до грудей, а безліч старших братів захищатимуть від собак. Здавалося, селяни дарма так лякаються.

Хмарки розчинялися одна в одній, темнішали або знову розсіювалися. Десь далеко над ними світом керує Господь. Тепер я розумів, чому Йому не вистачає часу на невеличку чорну блоху на кшталт мене. Він керував багатолюдними арміями, незліченними людьми, тваринами та машинами, зайнятими війною. Він мусив вирішити, хто ви´грає, а хто прогрáє; хто житиме, а кому доведеться померти.

Однак, якщо Бог дійсно визначає майбутнє, чому селяни так турбуються про віру, храми та священиків? Якщо радянські комісари справді збиралися знищити храми, сплюндрувати вівтарі, вбити священиків і стратити праведників, у Червоної армії не було ані найменшого шансу на перемогу у війні. Навіть найутомленіший Господь не міг проґавити такої загрози для Свого народу. Але хіба це не означає, що переможуть німці, що теж зносили храми і вбивали людей? З погляду Бога, краще було б, якби всі програли війну, адже всі вони були вбивці.

«Спільне володіння дружинами та дітьми», — казали селяни. Це звучало досить загадково. Та хай там як, розмірковував я, якщо трохи пощастить, радянські комісари внесуть мене до списку дітей. Попри те, що я був нижчий за більшість восьмирічок, мені вже виповнилося одинадцять, і я непокоївся, що росіяни можуть класифікувати мене як дорослого чи принаймні не вважати дитиною. На додачу я був німий. А ще мав проблеми з їжею, що часом покидала мій шлунок неперетравленою. Я точно заслуговував стати суспільною власністю.

Одного ранку я помітив на мості незвичне пожвавлення. На ньому купчилися солдати в касках і демонтували гармати та кулемети й знімали німецький прапор. Коли великі вантажівки потягнулися на захід з іншого боку моста, німецькі пісні стихли. «Вони тікають», — казали селяни. «Вони програли війну», — шепотілися сміливці.

Опівдні наступного дня до села приїхав загін кавалеристів. Вершників було близько сотні, можливо, більше. Здавалося, наче вони зрослися з власними конями; чоловіки їхали верхи з дивовижною легкістю, не віддаючи жодної команди. Вони були вбрані в зелену німецьку форму з блискучими ґудзиками та натягнутими аж на очі кашкетами.

Селяни відразу впізнали їх і нажахано закричали, що їдуть калмики і слід негайно ховати жінок та дітей, поки вони їх не схопили. Кілька місяців поспіль у селі розповідали жахливі історії про цих вершників, яких зазвичай називали калмиками. Селяни казали, що коли непереможна німецька армія захопила широкі простори Радянського Союзу, до неї добровільно приєдналося чимало калмиків-дезертирів. Вони ненавиділи червоних і приєдналися до німців, що дозволили їм мародерити та ґвалтувати, як цього вимагали їхні звички та чоловічі традиції. Саме тому калмиків відправляли до сіл і містечок, чиїх мешканців слід було покарати за непослух, а особливо туди, куди вже наближалася Червона армія.

Калмики мчали галопом, пригинаючись до коней і залюбки користуючись шпорами та крикливими хрипкими голосами. Під розстібнутими уніформами виднілася коричнева шкіра. Дехто їхав без сідла, у декого на поясах висіли важкі шаблі.

Село охопило шалене сум’яття. Тікати було запізно. Я з пронизливою цікавістю спостерігав за вершниками. Усі вони мали масне чорне волосся, що блищало на сонці. Майже синє волосся, так само як очі та смаглява шкіра, було темніше за моє. У чоловіків були великі білі зуби, високі вилиці й широкі, немов набряклі, обличчя.

Якийсь час, дивлячись на них, я відчував гордість і задоволення. Зрештою, ці поважні вершники були чорняві, чорноокі та темношкірі. Вони відрізнялися від місцевих, як ніч від дня. Приїзд цих темних калмиків мало не позбавив білявих мешканців села глузду.

Тим часом вершники спрямовували своїх коней між будинками. Один із них, приземкуватий чоловік у застебнутій на всі ґудзики формі та офіцерському кашкеті, вигукував накази. Чоловіки зістрибнули з коней і прив’язали їх до парканів. Із-під сідел калмики діставали шматочки м’яса, зварені від тепла коней та вершників. Вони їли це сіро-блакитне м’ясо руками й пили як ненормальні, кашляючи та бризкаючи проглинутим.

Дехто з них уже був напідпитку. Чужинці кинулися до будинків і хапали жінок, які не встигли сховатися. Чоловіки намагалися захистити своїх дружин, озброївшись косами. Якийсь калмик зарубав одного з них єдиним ударом шашки. Інші кинулися навтьоки, але їх наздогнали кулі.

Калмики розсипалися селом. Зусюди лунали крики. Я кинувся в гущавину невисоких, але густих малинових заростів просто посеред площі та випростався там, як хробак.

Поки я уважно спостерігав за всім, село вибухнуло від паніки. Чоловіки намагалися захистити будинки, куди калмики вже вдерлися. Пролунали нові постріли; поранений у голову чоловік бігав по колу площею, засліплений власною кров’ю. Його зарубав калмик. Діти несамовито кинулися навсібіч, перестрибуючи паркани та ями. Якийсь хлопчик забіг до кущів, де вже лежав я. Побачивши мене, кинувся геть і потрапив під копита коней, що скакали галопом.

Тепер калмики витягали з будинку напівоголену жінку. Вона пручалася і кричала, марно намагаючись вдарити своїх мучителів ногами. Кілька вершників, регочучи, зігнали батогами в коло жінок і дівчат. Навколо бігали їхні батьки, чоловіки та брати, благаючи про милосердя, але їх відганяли вбік батогами та шаблями. Головною вулицею пробіг фермер із відрубаною рукою. Із кукси струменіла кров, а він продовжував шукати свою родину.

Неподалік солдати кинули жінку на землю. Один тримав її за шию, а інші розтягали в різні боки ноги. Якийсь чоловік виліз на неї з підбадьорливими вигуками. Жінка борсалася та кричала. Коли перший закінчив, решта зґвалтували її по черзі. Незабаром жінка заціпеніла й більше не пручалася.

Однак калмики витягнули іншу жінку. Вона кричала та благала, але вони зірвали з неї одяг і кинули її на землю. Її одночасно зґвалтували двоє — один із них у рот. Коли нещасна намагалася відвернути голову або стиснути зуби, її хльостали батогом. Кінець кінцем жінка втратила сили й піддалася. Інші солдати ґвалтували ззаду та спереду двох молоденьких дівчат, передаючи їх колом і змушуючи робити якісь дивні рухи. Якщо дівчата відмовлялися, їх шмагали й кóпали ногами.

З усіх будинків лунали крики зґвалтованих жінок. Одній дівчині якимось дивом удалося вирватися, і вона бігла, напівгола, завиваючи, як побитий пес, а кров струменіла ногами. За нею з реготом вибігло двоє напівоголених солдатів. Вони ганялися за дівчиною площею під жарти та сміх товаришів. Урешті-решт її наздогнали. За всім спостерігали заплакані діти.

Чужинці повсякчас хапали нових жертв. П’яні калмики щомиті більше збуджувалися. Дехто з них злягався один із одним, а інші змагалися, ґвалтуючи жінок дивними методами: двоє чи троє водночас, кілька чоловіків у швидкій круговерті. Наймолодших і найбажаніших дівчат мало не розривали на шматки, і між солдатами спалахували суперечки. Жінки схлипували і молилися вголос. Їхні замкнені у власних будинках чоловіки та батьки, сини та брати впізнавали голоси й відгукувалися божевільними криками.

Посередині площі калмики демонстрували свою майстерність у ґвалтуванні жінок на спині коня. Один з них роздягнувся, залишивши лише черевики на волохатих ногах. Він виписував на коні кола, а потім спритно підхопив голу жінку, яку притягли інші, та посадив її верхи, обличчям до себе. Кінь перейшов на швидку рись, а вершник притягнув жінку до себе, вклавши її вузькою спиною на кінську гриву. Із переможними криками він заглиблювався в неї на кожному кроці коня. Інші вітали виставу радісними оплесками. Потім вершник моторно перевернув жінку обличчям уперед, злегка припідняв її і повторив свій подвиг ззаду, стискаючи жертві груди.

Підбадьорений солдатами другий калмик заскочив на того ж коня, спиною до його голови позаду жінки. Кінь захрипів під тяжкою ношею, а двоє солдатів узялися ґвалтувати зомлілу жертву.

Не забарилися й інші подвиги. Безпомічних жінок передавали з одного коня, що біг риссю, на іншого. Хтось із калмиків спробував спаруватися з кобилою; інші збудили жеребця і намагалися запхати під нього дівчину, тримаючи її за ноги.

Приголомшений від жаху та огиди, я заліз глибше в кущі. Тепер я все зрозумів. Я збагнув, чому Бог не слухав мої молитви, чому я висів на гаках, чому Гарбуз лупцював мене, чому я втратив мову. Я був чорний. Моє волосся та очі були чорні, як у калмиків. Вочевидь, разом із ними я належав до іншого світу. Таких, як я, не можна жаліти. Жахлива доля ухвалила мені вирок — чорне волосся та очі, такі ж, як у цієї варварської орди.

Раптом з однієї клуні вийшов високий сивочолий стариган. Селяни називали його Святий, і, напевно, він сам вважав себе таким. Обома руками він тримав важкий дерев’яний хрест, а на сивій голові хизувався вінок з пожовклого дубового листя. Незрячі очі витріщалися в небо. Босі, понівечені роками та хворобами ноги прокладали собі шлях. З його беззубого рота скорботним плачем пролунали слова псалму. Старий тицяв хрестом у своїх незримих ворогів.

На мить солдати протверезіли. Навіть найп’яніший стурбовано подивився на старого, не приховуючи тривоги. Потім один із калмиків підбіг до чоловіка і зробив йому підніжку. Старий упав та випустив хрест. Калмики вишкірилися й чекали. Стариган заціпенілими рухами намагався підвестися, намацуючи розп’яття. Його кістляві покручені руки терпляче обшукували землю, але варто їм було наблизитися до хреста, солдат відкидав його ногою вбік. Старий повзав колами, тихенько стогнучи й белькочучи щось. Кінець кінцем він виснажився й важко задихав, хрипко присвистуючи. Калмик підняв хреста і встановив його вертикально. Той трохи постояв, а тоді гупнувся на розпростерте тіло. Стариган застогнав і більше не ворушився.

Один солдат кинув ножа в дівчину, яка намагалася відповзти подалі. Її залишили стікати кров’ю в багнюці. П’яні калмики передавали закривавлених жінок один одному, били та змушували їх робити щось незбагненне. Один із них кинувся до хати і виніс звідти маленьку дівчинку, років п’яти. Чоловік підняв її, щоб товариші все добре бачили, й розірвав сукеночку. Він вдарив дитину в живіт, а її матір повзала в пилюці, благаючи про милосердя. Чоловік повільно розстебнув штани, притримуючи дитину на рівні пояса однією рукою. Потім він зігнувся і одним несподіваним поштовхом розітнув дівчинку, що заходилася криком. Коли дитяче тільце обм’якло, чоловік кинув його в кущі та повернувся до матері.

Біля дверей однієї хати кілька напівголих солдатів билися з могутнім селянином. Він стояв на порозі й шалено розмахував сокирою. Упоравшись урешті-решт із господарем, калмики витягнули за волосся з хати закляклу від жаху жінку. Троє солдатів сіли на чоловікове тіло, а решта ґвалтували і мучили його дружину.

Потім вони витягнули на вулицю двох його юних доньок. Дочекавшись миті, коли хватка калмиків ослабла, селянин підстрибнув і несподівано вдарив найближчого солдата. Той впав, і його череп розбився, як ластівчине яйце. Кров та схожі на серцевину розбитого горіха білі шматочки мозку бризнули крізь волосся. Оскаженілі солдати оточили селянина, пересилили та зґвалтували його. Потім вони кастрували чоловіка перед жінкою та доньками. Збожеволіла дружина кинулася захищати чоловіка, кусаючись і дряпаючись. Ревучи від захвату, калмики міцно схопили її, змусили розтулити рот і запхали в горло криваві шматки плоті.

Одна хата загорілася. Скориставшись сум’яттям, кілька селян побігли до лісу, тягнучи за собою напівнепритомних жінок і дітей, які затиналися на кожному кроці. Калмики стріляли навмання й затоптали кількох людей кіньми. Упіймавши декілька нових жертв, чоловіки відразу взялися катувати їх.

Я ховався в малинових кущах. П’яні калмики тинялися навкруги, і мої шанси залишитися непоміченим танули. Я більше не міг думати й застиг від жаху, заплющивши очі.

Коли я знову їх розплющив, один із калмиків нетвердою ходою наближався до мене. Я ще пласкіше розтягнувся на землі і майже припинив дихати. Солдат зірвав кілька ягід і з’їв їх. Зробивши ще один крок до кущів, він наступив мені на руку. Підбор і цвяхи на підошві впились у шкіру. Біль був нестерпний, однак я не поворушився. Солдат сперся на гвинтівку і спокійно відлив. Раптом він утратив рівновагу, зробив крок уперед і зачепився за мою голову. Я підстрибнув і спробував втекти, але він схопив мене і вдарив прикладом гвинтівки в груди. Всередині щось тріснуло. Він кинув мене на землю, але я зміг зробити йому підніжку. Коли він впав, я зиґзаґами помчав до будинків. Калмик вистрілив, але куля відбилася рикошетом від землі й просвистіла повз мене. Ще один постріл — і знову не влучив. Я відірвав у якійсь клуні дошку, заліз усередину й заховався в сіні.

У клуні я продовжував чути крики людей і тварин, постріли гвинтівок, потріскування підпалених шопок і хат, іржання коней та пронизливий регіт калмиків. Час від часу тихенько стогнали жінки. Я глибше закопався в сіно, хоча кожен рух відлунював болем. Я розмірковував, що саме зламалось у мене в грудях. Притиснув руку до серця — воно продовжувало битися. Я не хотів скалічіти. Виснажений та наляканий, я задрімав, попри навколишній галас.

Я прокинувся, здригнувшись. Потужний вибух струсонув клуню; впало кілька балок і все навколо зникло у хмарах куряви. Я чув розрізнені постріли з гвинтівок та тривалі кулеметні черги. Обережно визирнувши, я побачив, що налякані коні розбігаються навсібіч, а досі п’яні напівголі калмики намагаються застрибнути на них. З боку річки та лісу лунали постріли та гуркання моторів. Низько над селом пролетів літак із червоними зірками на крилах. Згодом канонада стихла, але гуркіт моторів зробився виразнішим. Можна було не сумніватися, що совіти вже близько; Червона армія та комісари прибули сюди.

Я виліз із клуні, але від раптового болю в грудях ледве втримався на ногах. Закашлявшись, я виплюнув трохи крові. Повільно почовгав уперед і незабаром дістався до пагорба. Моста не було. Мабуть, його знищив потужний вибух. Із лісу повільно виповзали танки. Позаду них спокійно крокували солдати в касках, неначе вийшли на недільну пообідню прогулянку. Ближче до села за снопами сіна ховалося кілька калмиків. Утім, побачивши танки, вони хиткою ходою вийшли на поле й підняли руки. Гвинтівки та револьверні кобури чоловіки покидали на землю. Дехто уклякнув, благаючи про помилування. Червоні систематично оточували їх, тицяючи багнетами. Зовсім скоро більшість калмиків узяли в полон. Коні спокійно паслися неподалік.

Танки зупинилися, але нові підрозділи продовжували прибувати. На річці звели понтонну переправу. Сапери вивчали зруйнований міст. Над головами пролетіло кілька літаків, привітно похитуючи крилами. Я навіть трохи засмутився — схоже, війна закінчилася.

Тепер поля навколо села були загромаджені військовою технікою. Люди встановлювали намети та польові кухні й тягнули телефонні дроти. Вони співали та розмовляли схожою на місцевий діалект мовою, проте я не міг її зрозуміти і припустив, що це російська.

Селяни стривожено спостерігали за гостями. Коли серед червоних з’являлося схоже на калмицьке, узбецьке або татарське обличчя, жінки налякано скрикували, хай навіть ці прибульці усміхалися.

Полем промаршувала група селян, несучи в руках червоні стяги з незграбно намальованими серпом і молотом. Солдати радісно привітали місцевих, і назустріч делегації зі свого намету вийшов полковий командир. Поручкавшись, він запросив чоловіків усередину. Вражені селяни зняли свої капелюхи. Що робити зі стягами, вони не знали і кінець кінцем увійшли, залишивши їх біля входу.

Поруч із білою вантажівкою з червоним хрестом на даху лікар у білому халаті разом із санітарами допомагав пораненим жінкам та дітям. Навколо вантажівки зібрався натовп роззяв, яких цікавило все, що там відбувалося.

Діти бігали за солдатами, випрошуючи солодощі. Чоловіки обіймали малих і гралися з ними.

Опівдні в селі дізналися, що червоні повісили всіх полонених калмиків за ноги на дубах уздовж річки. Попри біль у грудях та руці я потягнувся туди разом із натовпом цікавих чоловіків, жінок і дітлахів.

Калмиків видно було здалеку — вони висіли на деревах, наче зів’ялі шишки-переростки. Кожного підвісили за щиколотки на окремому дереві, зав’язавши йому перед тим руки за спиною. Радянські солдати з привітними усміхненими обличчями прогулювалися навколо і спокійно скручували з газет самокрутки. Попри те, що вони не дозволяли селянам наближатися впритул, деякі жінки впізнали своїх мучителів і, лаючись, кидали у зм’яклі тіла палки та грудки землі.

Тілами підвішаних калмиків повзали мурахи та мухи. Вони заповзали в роззявлені роти, носи та очі. Влаштовували гнізда у вухах, роїлись у скуйовдженому волоссі. Налітали тисячами й билися за найкраще місце.

Чоловіки розгойдувалися на вітрі, а деякі повільно оберталися, наче копчені сосиски на вогні. Дехто здригався та хрипко щось вигукував або шепотів. Інші здавалися мертвими. Вони висіли, не кліпаючи, з широко розплющеними очима й жахливо набряклими венами на шиях. Селяни розклали неподалік вогнище, і цілі родини дивилися на повішаних калмиків, згадуючи їхню жорстокість і радіючи їхній смерті.

Вітер розгойдав дерева, і тіла взялися описувати в повітрі щораз ширші кола. Місцеві роззяви почали хреститися. Відчуваючи в повітрі подих смерті, я роззирнувся, виглядаючи її. Смерть мала обличчя покійної Марти і гралася на дубових гілках, ніжно погладжуючи тіла калмиків та обплітаючи їх павутиною, що тягнулася з її напівпрозорого тіла. Вона шепотіла їм у вуха облудні слова, ласкаво точилася холодом крізь серця та стискала горла.

Ніколи ще вона не була такою близькою. Я міг доторкнутися до її повітряного савану, зазирнути в туманні очі. Вона зупинилася переді мною, кокетливо причепурилася та натякнула на наступну зустріч. Я її не боявся; я сподівався, що вона візьме мене з собою до іншого боку лісу, до бездонних боліт, де гілки занурюються в оповиті парою казанки з бульбашками сірчаного диму, де вночі можна почути тоненьке сухе скреготіння, коли кохаються привиди, і лемент вітру у верхівках дерев, схожий на плач скрипки в далекій кімнаті.

Я витягнув руку, але привид зник між деревами, вкритими тягарем шурхітливого листя та рясним врожаєм повішаних тіл.

Здавалося, наче всередині щось палає. У голові запаморочилося, я вкрився потом. Коли я рушив до річки, прохолодний вітерець освіжив мене, і я сів на оцупок.

Тут річка була широка. Її швидка течія несла деревину, зламані гілки, клаптики мішковини; у водовертях шалено крутилися пучечки сіна. Час від часу пропливало роздуте тіло коня. Одного разу просто під поверхнею води мені привидівся синюватий людський труп, що вже почав розкладатися. Кілька хвилин вода залишалася чистою. Потім пронесло велику кількість вбитої вибухом риби. Рибини переверталися, пливли догори животами та збиралися в зграї, наче їм раптом зробилося тісно в річці, куди їх колись давно привела райдуга.

Я тремтів, тож вирішив підійти до червоних солдатів, хоча й не був певен, що вони звернуть увагу на людину з чорними чаклунськими очима. Коли я минав тіла калмиків, мені здалося, наче я упізнав того, хто вдарив мене прикладом гвинтівки. Укритий мухами, він розгойдувався широкими колами, з роззявленим ротом. Я повернув голову, щоб краще його роздивитися. Біль знову протнув мені груди.