Розфарбований птах

9

Кілька днів я блукав у лісі й намагався наблизитися до якихось сіл. У першому я побачив людей, що, розмахуючи руками, з галасом бігали від одного будинку до іншого. Що там трапилося, я не знав, але ідея не наближатися здавалася мудрим рішенням. В іншому я почув постріли, отже, десь неподалік були або німці, або партизани. Утративши мужність, я ішов ще два дні. Нарешті, зголоднівши та виснажившись, я вирішив навідатися до найближчого села, що здавалося досить спокійним.

Вийшовши з кущів, я мало не наштовхнувся на чоловіка, що орав невеличке поле. Це був справжній велетень із величезними руками й ногами. Руді бачки закривали його обличчя мало не до очей, а довге скуйовджене волосся стирчало, мов зарості очерету. Його світло-сірі очі насторожено оглянули мене. Намагаючись скопіювати місцеву говірку, я сказав, що за дах над головою й скромну їжу доїтиму його корів, чиститиму стайні, виганятиму худобу на пасовисько, рубатиму дрова, розставлятиму тенета на пташок і накладатиму на людей та тварин чари проти всіх можливих хвороб. Селянин уважно вислухав, а потім повів мене до себе додому, не прохопившись жодним словом.

Дітей у нього не було. Посперечавшись із кількома сусідами, селянинова дружина погодилася мене залишити. Мені показали місце в корівнику, де я мав спати, і розповіли про мої обов’язки.

Це село було бідне. Хатки тут зводили з колод, обмащених з обох боків змішаною з соломою глиною. Стіни вгрузали глибоко в землю й підтримували покручені солом’яні дахи з димарями з вербових гілок та глини. Лише в кількох селян були клуні, та й те їх прибудовували до хати, щоб заощадити на спільній стіні. Час від часу з сусідньої залізничної станції приходили німецькі солдати й забирали в селян усю їжу, яку вдавалося знайти.

Якщо німці наближалися, а тікати до лісу вже було запізно, мій господар ховав мене в майстерно замаскованому льосі під клунею. Вхід до нього був дуже вузький і мав завглибшки принаймні три метри. Я власноруч допомагав викопати той льох, тож ніхто, крім господаря і його дружини, про нього не знав.

Усередині ховалася вщент наповнена шафа зі шматками масла, головками сиру, копченою шинкою, кільцями ковбас, пляшками домашніх настоянок та іншими смаколиками. На дні завжди було дуже холодно. Поки німці гасали будинком, вишукуючи їжу, лапáли в полі свиней або незграбно намагались упіймати курчат, я сидів, нюхаючи чудові пахощі. Часто солдати зупинялися простісінько на дошці, що прикривала вхід до мого притулку. Я звик затискати собі носа, щоб випадково не чхнути, прислуховуючись до незрозумілих розмов. Щойно вдалині стихали звуки військових вантажівок, чоловік витягав мене з льоху, і я брався до своїх щоденних обов’язків.

Почався сезон грибів. Зголоднілі селяни раділи йому й поспішали до лісу збирати щедрий урожай. Кожна пара рук цінувалася на вагу золота, тож господар завжди брав мене з собою. Селяни тинялися лісом великими групами в пошуках невеличких грибів. Господар бачив, що я скидаюся на циганчука, й, остерігаючись того, щоб не видали німцям, поголив моє чорне волосся. Виходячи кудись, я надягав великий чорний кашкет, що закривав півобличчя й так привертав менше уваги. Однак від підозрілих поглядів селян я продовжував почуватися незатишно і завжди намагався триматися поближче до господаря. Я відчував, що з мене він має непоганий зиск, тому не проганятиме ще якийсь час.

Дорогою по гриби ми перетинали залізницю, що бігла лісом. Кілька разів на день, пихкаючи димом, локомотиви тягнули за собою вантажні потяги. На дахах вагонів та встановленій перед паровиком платформі стояли кулемети. Солдати в касках вивчали в біноклі небо й ліси.

А потім тут пустили новий поїзд. У зачинені вагони для худоби наганяли живих людей. Дехто з селян працював на станції й приносив додому новини. Ці потяги перевозили ув’язнених і засуджених до смерті євреїв та циган. У кожен вагон напихали, наче кукурудзяні качани, по двісті людей, змушуючи їх підняти руки, щоб заощадити місце. Старі й молоді, чоловіки, жінки та діти, навіть немовлята. Мешканців сусіднього села часто наймали на будівництво концтаборів, і, повернувшись звідти, вони оповідали дещо дивне. Вони казали нам, що після виходу з поїзда євреїв ділять на групи, змушують роздягнутися і забирають у них усі пожитки. Волосся стригли, вочевидь, щоб набивати матраци. А ще німці перевіряли їм зуби і, щойно побачивши золотий, одразу виривали його. Газові камери та печі не могли впоратися з такою кількістю людей; тисячі отруєних газом не спалювали, а просто закопували в ями поблизу табора.

Селяни уважно слухали ці історії. Вони казали, що кара Господня нарешті впала на голови євреїв. Мовляв, вони вже давно її заслужили, ще коли розіп’яли Ісуса. Бог ніколи нічого не забуває і не пробачив їм їхніх гріхів, навіть якщо дивився на них крізь пальці. Тепер Господь зробив німців своєю зброєю для встановлення справедливості. Євреїв позбавили привілею померти природною смертю. Їх слід було покарати вогнем, щоб вони ще на землі зазнали пекельних мук. Це було справедливе покарання за сороміцькі злочини їхніх пращурів, за відмову від єдиної Справжньої Віри і за те, що вони безжально вбивали християнських немовлят і пили їхню кров.

Тепер селяни ще похмуріше дивилися на мене. «Ти жидоциган! — кричали вони. — Тебе спалять, виродку, ще й як!» Я вдавав, наче мене це не займає, навіть тоді, коли мене впіймали якісь пастухи й намагалися притягнути до вогнища, щоб згідно з Божею волею підсмажити мені п’яти. Я бився, дряпався і кусався. Я не збирався дозволити підсмажити себе на такому примітивному багатті, поки інших душать газом у спеціальних вигадливих печах, що німці сконструювали й обладнали потужнішими, ніж у найбільших локомотивів, двигунами.

Уночі я не спав, турбуючись, чи покарає Бог і мене. Невже могло бути, що Господь гнівався лише на людей з чорними волоссям і очима, яких називали циганами? Чому ж тоді мій батько, якого я чудово пам’ятав, був синьокий блондин, а мама темноволоса? Яка різниця між циганами та євреями, якщо всі вони смагляві й на них чекає однакова доля? Напевно, після війни на світі залишаться лише світловолосі блакитноокі люди. А що тоді буде з дітьми блондинів, якщо вони раптом народяться чорнявими?

Якщо потяги з євреями проїжджали селом удень або надвечір, селяни вишиковувалися по обидва боки від колії й радісно махали машиністові, кочегарові й кільком охоронцям. Крізь невеличкі прямокутні віконечка вгорі зачинених вагонів часом вдавалося помітити людське обличчя. Мабуть, люди вилазили одне одному на плечі, щоб подивитися, куди їх везуть і чиї це голоси лунають ззовні. Побачивши привітні жести селян, люди у вагонах, мабуть, думали, що це вітають їх. Потім єврейські обличчя зникали, а у вікнах бліді руки подавали розпачливі сигнали.

Селяни допитливо розглядали потяги, уважно прислухаючись до дивного дзижчання людського натовпу, не схожого ані на стогін, ані на плач або пісню. Поїзд їхав далі, і поки він зникав у далині, можна було побачити на тлі чорного лісу, як із вікон невтомно махають людські руки, позбавлені тіл.

Часом уночі люди, що їхали на потягах до крематоріїв, викидали у віконця дітей, сподіваючись, що їх урятують. Іноді комусь удавалося відірвати з підлоги дошку і найрішучіші євреї протискалися в щілину й падали на посипані жорствою колії, рейки або натягнуті семафорні дроти. Розрізані колесами скалічені тіла котилися з насипу у високу траву.

Прогулюючись удень уздовж колій, селяни знаходили залишки їхніх тіл і швиденько знімали з них одяг та взуття. Обережно, щоб не вимаститися попсованою кров’ю нехрещених, вони зривали з жертв білизну в пошуках коштовностей. За награбоване добро часто сперечалися й билися. Потім оголені тіла залишали між рейками, де їх знаходив німецький патруль, що проїжджав тут щодня на дрезині. Військові або поливали нечисті тіла бензином і спалювали їх, або закопували десь неподалік.

Якось селом пішла чутка, що вночі проїхали один за одним кілька потягів з євреями. Селяни закінчили збирати гриби раніше, ніж зазвичай, і всі ми рушили до залізниці. Усі йшли вервечкою з обох боків уздовж колії, зазирали в кущі та шукали сліди крові на дротах, що йшли до семафорних стовпів, і краях насипу. Кілька кілометрів не було нічого. Потім одна жінка помітила кілька поламаних гілок у заростях шипшини. Хтось розчахнув колючі гілки, і ми побачили маленького хлопчика, років п’яти, що незграбно скрутився на землі. Його сорочечка та штанці перетворилися на лахміття. Він мав довге чорне волосся і вигнуті чорні брови. Здавалося, наче малий спить чи помер. Хтось із чоловіків наступив йому на ногу. Хлопчик смикнувся й розплющив очі. Побачивши людей, що схилилися над ним, він спробував щось сказати, однак натомість із рота на підборіддя й шию повільно потекла рожева піна. Налякавшись його чорних очей, селяни швидко позадкували й почали хреститися.

Почувши позаду себе голоси, малий спробував повернутися. Однак у нього, мабуть, були зламані кістки, бо він лише застогнав, а на вустах з’явилася велика кривава бульбашка. Дитина відкинулася на спину й заплющила очі. Селяни недовірливо дивилися на хлопчика звіддалік. Якась жінка підповзла до нього, схопилася за поношені черевички на ногах малого й зірвала їх. Він поворухнувся, застогнав і знову кашлянув кров’ю. Розплющивши очі, хлопчик побачив, як селяни похапцем відсахнулися подалі, налякано хрестячись. Він знову заплющив очі й більше не ворушився. Двійко чоловіків схопили дитину за ноги й перевернули. Малий помер. Селяни зняли з нього курточку, сорочку та шорти й віднесли його на рейки. Хлопчика покинули там, де німецький патруль не міг його не помітити.

Ми повернули до села. Рушивши додому, я озирнувся. Хлопчик лежав на білих камінцях між рейками, й видно було лише чорну копицю його волосся.

Я намагався уявити, про що він думав перед смертю. Викидаючи його з потяга, батьки або друзі, безумовно, запевняли, що люди допоможуть йому і врятують від жахливої смерті у велетенській печі. Напевно, він почувався зрадженим та обдуреним. Він радше притиснувся б до теплих тіл своїх батьків у напхом напханому вагоні, відчув би тисняву та їдкий гарячий запах, близькість інших людей і знав би, що не залишиться сам, а всі навколо переконували б, що ця подорож — просто якесь непорозуміння.

Попри те, що я спочував хлопчиковій трагедії, в глибині душі заворушилося полегшення, що він помер. Я думав, що якби його залишили в селі, це б нічим хорошим не скінчилося. Якби німці дізналися про єврейського знайду, вони б оточили село. Обшукали б кожен будинок, знайшли б хлопчика, а заразом і мене в моєму льосі. Вони б, напевно, вирішили, що я теж випав із потяга, і вбили б нас обох на тому ж місці, а потім покарали б ціле село.

Я натягнув кашкета нижче й тягнувся позаду всіх. Можливо, було б простіше змінити людям колір очей та волосся, ніж будувати велетенські печі, а потім полювати на євреїв і циган, щоб згодовувати в їхні жерла?

Тепер збирати гриби ходили щодня. Кошики з ними сушилися по всіх усюдах, а в клунях і на горищах уже ховалися цілі купи. У лісах грибів щодня виростало ще більше. Щоранку селяни розсипалися лісом з порожніми кошиками. Під променями осіннього сонця, крізь спокійний безвітряний підлісок, який охороняли високі дерева, ледаче пролітали навантажені бджоли, несучи нектар уже зів’ялих квітів.

Нахиляючись, щоб зірвати гриби, люди перегукувалися радісними голосами, щойно вдавалося знайти рясну їх купу. У заростях ліщини й ялівцю та на гілках дубів і грабів їм відповідало ніжне різноголосся пташок. Часом чулося моторошне пугукання сови, але ніхто не міг розгледіти її в глибокому, захованому від чужих очей дуплі якогось стовбура. Поласувавши яйцями куріпок, у густих кущах ховалася руда лисичка. Підбадьорюючи себе власним сичанням, нервово проповзали гадюки. Вгодований заєць кидався до хащів велетенськими стрибками.

Лісову симфонію переривали лише пихкання паровика, грюкання вагонів і скреготіння гальм. Люди застигали, повернувшись обличчям до залізниці. Пташки змовкали, сова з неабиякою гідністю закутувалася в сірий плащ і ховалася ще глибше в дуплі. Заяць зупинявся, нашорошував довгі вуха і, заспокоївшись, стрибав собі далі.

Кілька тижнів, аж поки не закінчився грибний сезон, ми часто прогулювалися вздовж колії, час від часу минаючи видовжені купки чорного попелу та обгорілі поламані кістки, втоптані у гравій. Селяни зупинялися й роздивлялися їх, стиснувши губи. Багато хто боявся, що навіть спалені тіла втікачів із потяга можуть заразити людей і тварин, тож поспіхом присипав останки грязюкою.

Якось я вдав, наче підіймаю гриб, який випав із кошика, й схопив повню жменю людського праху. Він прилипав до пальців і тхнув бензином. Я уважно роздивився попіл, але не побачив у ньому нічого людського. Однак він не був схожий на той, що залишався в кухонних печах, де палили дрова, сухий торф і мох. Я налякався. Коли я розтирав між пальцями жменьку чорного попелу, мені здалося, наче вгорі ширяє привид спаленої людини, спостерігаючи й запам’ятовуючи кожного з нас. Я знав, що привид може ніколи більше не покинути мене, може завжди тягнутися назирці, лякати мене вночі, наповняючи жили хворобами, а мозок — божевіллям.

Варто було проїхати черговому потягові, і я бачив, як на світ з’являються цілі батальйони привидів з потворними мстивими обличчями. Селяни казали, що дим із крематоріїв летить простісінько на небо й стелиться м’яким килимом під ноги Господові, не залишаючи на них найменшої плямки. Я замислювався, невже справді слід було спалити стількох євреїв, щоб відшкодувати Богові його розіп’ятого сина. Напевно, скоро світ перетвориться на суцільний крематорій, де спалюватимуть людей. Хіба ж священик не казав, що всі ми приречені померти, повернутися «від пороху до пороху».

Уздовж насипу, поміж рейками, ми знаходили незліченну кількість клаптиків паперу, записних книжок, календарів, родинних фотографій, друкованих особистих документів, старих паспортів та щоденників. Світлини, звісно ж, були найбажанішою знахідкою, адже мало хто в селі вмів читати. На багатьох старих фотографіях заціпеніло сиділи літні люди в химерному одязі. На інших елегантно вбрані батьки застигли, поклавши руки на плечі дітям; всі вони всміхалися й були вбрані в шати, яких у селі ніколи не бачили. Часом ми знаходили зображення гарненьких дівчат і привабливих хлопців. Траплялися світлини стариганів, схожих на апостолів, та літніх жінок із вицвілими усмішками. На деяких фото можна було побачити дітей, що гралися в парку, заплаканих немовлят і поцілунки молодих наречених. На звороті, вочевидь, тремтячою від страху чи хитавиці в потязі рукою були нашкрябані слова прощання, присяги, уривки зі Святого Письма. Часто слова були розмиті росою або випалені сонцем.

Селяни радо збирали фотографії. Жінки хихотіли й шепотілися, роздивляючись зображення хлопців, а чоловіки непристойно жартували, коментуючи дівочі світлини. Місцеві жителі збирали фото, обмінювалися ними та розвішували в хатах і клунях. У деяких будинках на одній стіні висіла Діва Марія, на другій — Ісус, на третій — розп’яття, і численні фотографії євреїв — на четвертій. Фермери разом зі своїми наймитами обмінювалися світлинами дівчат, збуджено витріщаючись на них та намагаючись ошукати одне одного. А ще пліткували, що найгарніша панянка в селі так безнадійно закохалася в привабливого юнака на фото, що потім і дивитися не хотіла на свого нареченого.

Якось із грибних полів прибіг хлопчик і розповів, що біля залізниці знайшли єврейку. Вона була жива — лише плече вивихнула та набила собі кілька синців. Люди вирішили, що вона вистрибнула з дірки в підлозі, коли поїзд пригальмував на повороті, тож так змогла уникнути серйозних ушкоджень.

Усі збіглися подивитися на таке диво. Дівчина йшла похитуючись і спершись на чоловіків, що майже несли її. Худеньке личко було дуже бліде. Брови в неї були широкі, а очі дуже темні. Довге блискуче чорне волосся лежало на спині, перев’язане стрічкою. Сукня була порвана, і я бачив синці та подряпини на білому тілі. Здоровою рукою дівчина намагалася підтримувати ушкоджену.

Чоловіки відвели її до будинку сільського старости. Навколо, зацікавлено розглядаючи дівчину, зібралася допитлива юрба. Схоже, вона нічого не розуміла. Щойно до неї хтось наближався, єврейка стискала руки, наче в молитві, й лепетала щось нікому не зрозумілою мовою. Її очі з синюватими білками та чорними як смола зіницями налякано роззиралися довкола. Сільський староста радився з кимось із місцевих старшин та чоловіком на прізвисько Веселка, що знайшов дівчину. Вирішили, що, згідно з офіційними постановами, завтра її відвезуть до німецького гарнізону.

Селяни повільно розходилися по домах. Але дехто з роззяв залишився стояти, витріщаючись та сиплячи дотепами. Напівсліпа бабусенція тричі плюнула в бік єврейки й, пробурмотівши щось собі під ніс, посварилася на онуків пальцем.

Потім Веселка взяв дівчину за руку й повів до себе додому. Дехто вважав його диваком, але загалом чоловіка в селі любили. Він неабияк цікавився різними небесними знаменнями, особливо веселками, за що й дістав своє прізвисько. Увечері, розважаючи сусідів, він міг годинами розпинатися про райдуги. Слухаючи його з темного кутка, я дізнався, що веселка — це довгий вигнутий стрижень, порожній усередині, як соломинка. Один її кінець занурюється в річку або озеро й витягує з них воду, а потім рівномірно поливає нею поля. З водою всмоктується також риба та інші створіння, саме тому деякі види риб можна знайти у віддалених озерах, ставках та річках.

Хата Веселки стояла у сусідстві з будинком мого господаря, а його клуня мала спільну стіну з тією, де я спав. Його дружина померла кілька років тому, але ще не старий Веселка не міг наважитися одружитися ще раз. Сусіди казали йому, що той, хто забагато витріщається на райдуги, не помітить ладних сідниць у себе під носом. Одна місцева старенька готувала йому й дивилася за дітьми, а чоловік тим часом працював у полі й подеколи заради розваги добряче набирався.

Єврейка повинна була перечекати до ранку в нього вдома. Тієї ночі мене розбудив галас і крики в сусідській клуні. Спершу я злякався, а потім знайшов у дошці дірку, крізь яку міг побачити, що відбувається. Посередині прибраного току на якихось мішках лежала дівчина. Поруч із нею на старій колоді для м’яса горів каганець. Веселка сидів біля голови дівчини. Ніхто з них не ворушився. Раптом чоловік різким рухом стягнув сукню з дівочого плеча. Лямка піддалася. Дівчина спробувала відсунутися, але Веселка наступив їй на волосся, стиснувши голову колінами. Він нахилився нижче. Потім зірвав лямку з іншого плеча. Дівчина скрикнула, але не поворухнулася.

Веселка сповз до її ніг, затис їх власними і зісмикнув сукню. Єврейка спробувала підвестися й схопити тканину здоровою рукою, але чоловік відштовхнув її. Тепер дівчина була гола. Каганець кидав тіні на її тіло.

Веселка сів поруч із дівчиною і почав пестити її тіло своїми великими руками. Своїм тулубом він закривав від мене обличчя дівчини, але я чув, як її схлипування час від часу переривалися зойками. Веселка повільно зняв свої чоботи, штани і залишився у грубій полотняній сорочці.

Потім він улаштувався на розпростертій дівчині, лагідно погладжуючи їй плечі, груди та живіт. Дівчина стогнала й скиглила, а коли його рухи зробилися грубшими, пробурмотіла щось своєю мовою. Веселка піднявся на ліктях, спустився трохи нижче, одним різким рухом розкинув їй ноги і з глухим звуком гупнувся зверху.

Дівчина вигнулася, скрикнула, стискаючи та розтискаючи пальці, наче хотіла щось ухопити, а потім трапилося дещо дивне. Веселка лежав на дівчині, між її ногами, але намагався вирватися. Щоразу, коли він пробував підвестися, вона скрикувала від болю, а він стогнав і лаявся. Ось він іще раз спробував вивільнитися з її міжніжжя, але, вочевидь, марно. Якась дивна сила всередині неї тримала його, як тенета, що впіймали зайця або лисицю.

Із шаленим тремтінням чоловік продовжував лежати на дівчині. Незабаром він поновив свої спроби, але дівчина щоразу звивалася від болю. Схоже, Веселці теж було непереливки. Він витирав із чола піт, сипав прокльонами й плювався. Під час наступної спроби дівчина захотіла допомогти. Вона ширше розсунула ноги, вигнула вгору стегна і штовхнула його в живіт здоровою рукою. Усе марно. Невидимі пута міцно зв’язали їх докупи.

Я часто бачив, як таке траплялося з собаками. Часом вони шалено злягалися, а потім помирали від бажання звільнитися, але не могли. Тварини змагалися з болючими путами, щоразу більше відвертаючись одне від одного, аж поки не застигали, з’єднані задніми кінцями. Вони скидалися на двоголове тіло з двома хвостами, що виросли з одного місця. Друзі людей перетворювалися на помилку природи. Вони завивали, скавчали й тремтіли всім тілом. Налиті кров’ю очі благали про допомогу та з невимовним стражданям дивилися на людей, що били їх граблями й палицями. Вигинаючись у пилюці та стікаючи кров’ю від ударів, вони подвоювали свої зусилля, щоб роз’єднатися. Люди реготали, кóпали собак та кидали в них каміння й верескливих котів. Тварини намагались утекти, але кожна тягнула в свій бік. Так вони бігали по колу. Збожеволівши від люті, намагалися вкусити одне одного, але врешті-решт здавалися й чекали на людську допомогу.

Тоді сільські хлопчаки кидали їх у річку чи ставок. Собаки розпачливо намагалися випливти, але кожне продовжувало тягнути у свій бік. Голови безпомічних тварин час від часу з’являлися над водою, пащі були вкриті піною, але сил гавкати вже не було. Течія відносила їх геть, а задоволений натовп біг берегом із радісними вересками й кидав каміння в голови, що час від часу виринали з води.

Траплялося, що господарі не хотіли втрачати собак, тож просто по-звірячому відрізали їх одне від одного, і тоді на пса чекало каліцтво або смерть від кровотечі. Іноді тваринам вдавалося розділитися після кількох днів блукань, упродовж яких вони падали в ями й наштовхувалися на паркани та кущі.

Веселка поновив свої спроби. Він гучно кликав на допомогу Діву Марію. Відхекувався та відсапувався. Намагаючись відірватися від дівчини, ще раз добряче смикнувся. Вона закричала й почала гамселити ошелешеного чоловіка кулаками по обличчю, дряпати нігтями й кусати йому руки. Селянин злизав з губи кров, піднявся на одній руці й щодуху вдарив дівчину другою. Мабуть, паніка потьмарила йому розум, адже він упав на єврейку й почав кусати їй груди, руки та шию. Він лупцював її стегна кулаками, а потім схопився за тіло, наче збирався розірвати його на шматки. Дівчина заверещала високим протяжним криком, що кінець кінцем увірвався, коли їй пересохло в горлі, а потім пролунав знову. Веселка бив її, аж поки не виснажився.

Отак вони й лежали одне на одному, не рухаючись та не розмовляючи. Ворушився лише мерехтливий вогник каганця.

Веселка почав кликати на допомогу. Спершу на його крики відгукнулася лише зграя галасливих псів, а потім прийшли стурбовані чоловіки з сокирами й ножами. Розчахнувши двері клуні, вони недоумкувато витріщилися на парочку на підлозі. Веселка захриплим голосом швидко пояснив ситуацію. Односельчани зачинили двері й, не пускаючи нікого всередину, відправили когось по відьму-повитуху, що зналася на такому.

Стара прийшла, уклякла біля нещасних і зробила щось із ними за допомогою решти чоловіків. Я нічого не бачив; лише почув, як востаннє пронизливо скрикнула дівчина. Потім запала тиша, і в клуні Веселки зникло світло. На світанку я відразу ж кинувся до дірки в дошці. Між щілинами сяяли промені сонця, висвічуючи іскристі пучки порохів. На току, під стіною, витягнулося людське тіло, прикрите з ніг до голови попоною.

Поки в селі ще спали, я мусив вигнати корів на пасовисько. Повертаючись у сутінках, я чув, як селяни обговорювали події вчорашньої ночі. Веселка відніс тіло назад до залізниці, де завтра вранці мав проїхати патруль.

Кілька тижнів селяни мали про що побазікати. Перехиливши кілька чарок, Веселка й сам розповідав іншим, що єврейка засмоктала його й не хотіла відпускати.

Уночі мене переслідували дивні сни. Я чув стогони й крики в клуні, крижана рука торкалася мене, а на моє обличчя падали чорні пасма гладенького волосся, що пахло бензином. На світанку, виганяючи худобу пастися, я налякано дивився на туман, що висів над полями. Подекуди вітер приносив у мій бік крихітні клаптики сажі. Я здригнувся, і мороз пройшов мені поза шкурою. Шматочок сажі покружляв у мене над головою та, зазирнувши мені прямісінько у вічі, полетів високо в небеса.