Розфарбований птах

18

Мені знадобилося кілька днів, щоб змиритися з думкою, що доведеться розлучитися з Гаврилом, Митьком та всіма полковими друзями. Але Гаврило твердо пояснив мені, що війна добігає кінця, що всю мою країну вже звільнили від німців і що, згідно з законами, загублених дітей слід відвозити до спеціальних центрів, де вони залишатимуться, поки не стане зрозуміло, чи живі їхні батьки.

Поки він розповідав мені все це, я дивився йому в очі та стримував сльози. Гаврило теж ніяковів. Я знав, що вони з Митьком обговорювали моє майбутнє, і якби був якийсь інший варіант, вони б обов’язково його знайшли.

Гаврило пообіцяв, що, якщо протягом трьох місяців після кінця війни я не знайду своїх родичів, він сам попіклується про мене і відправить до школи, де мене знову навчать говорити. Він переконував, що тим часом я мушу бути мужнім, пам’ятати все, чого він мене навчив, і щодня читати радянську газету «Правда».

Мені дали повну торбу подарунків від інших солдатів і стосик книжок від Гаврила та Митька. Я вдягнувся в радянську форму, яку спеціально для мене пошив полковий кравець. У кишені я знайшов маленький дерев’яний пістолет із портретом Сталіна з одного боку та Леніна — з другого.

Настав час прощатися. Я від’їжджав разом із сержантом Юрієм, що мав військові справи в тому місті, де розташовувався центр для загублених дітей. У цьому промисловому місті, найбільшому в країні, я жив до війни.

Гаврило переконався, що я нічого не забув і що з моєю особовою справою все гаразд. Він записав туди все, що я розповів йому про своє ім’я, місце, де мешкав до війни, та деталі, які пам’ятав про своїх батьків, рідне місто, наших родичів і друзів.

Водій запустив двигун. Митько поплескав мене по плечу і наказав захищати честь Червоної армії. Гаврило міцно обійняв мене, а інші по черзі потиснули мені руку, наче дорослому. Мені хотілося плакати, але я зберігав незворушний вигляд і залишався туго напнутим, як солдатський чобіт.

Ми вирушили до станції. У потязі було повно військових та цивільних. Він часто зупинявся біля розбитих семафорів, їхав далі та знову зупинявся між станціями. Ми проїжджали розбомблені міста, безлюдні села, покинуті автівки, танки, кулемети, літаки з відрізаними крилами та хвостами. На багатьох станціях за поїздом бігли люди в лахмітті, випрошуючи їжу та цигарки, а напівголі діти витріщалися на нас, роззявивши роти. До своєї станції ми дісталися через два дні.

Усі колії були зайняті військовим транспортом, вагонами Червоного Хреста і відкритими платформами, навантаженими устаткованням для армії. На перонах юрмилися радянські військові та колишні полонені в різноманітних формах, а поруч кульгали інваліди, обірвані цивільні та сліпі, що стукотіли ціпками по кам’яних плитах. То там, то тут сестри милосердя вели змарнілих людей у смугастому одязі; солдати змовкали, дивлячись на них — цих людей врятували з печей, вони поверталися до життя після концтаборів.

Я вчепився в Юрину руку й дивився на сірі обличчя тих людей, у їхні очі, що палали, мов у лихоманці, й сяяли, як уламки скла в попелищі згаслого багаття.

Неподалік від нас локомотив привіз на середину станції блискучий вагон. Із нього з’явилася іноземна військова делегація в кольорових мундирах з медалями. Швидко вишикувався почесний караул, і військовий оркестр заграв гімн. Елегантно вбрані офіцери і люди у смугастому одязі з концтаборів мовчки розминулися на вузькому пероні.

Над будівлею вокзалу майоріли нові прапори, а з гучномовців лунала музика, яку час від часу уривали хрипкі промови та привітання. Юрій подивився на годинника, і ми рушили до виходу.

Хтось із військових водіїв погодився підкинути нас до сиротинця. Вулиці були заповнені автоколонами і солдатами, на хідниках юрмилися люди. Сиротинець розташовувався за кілька старих будинків на бічній вуличці. З вікон визирала незліченна кількість дітей.

У вестибюлі ми просиділи близько години; Юрій читав газету, а я вдавав, наче мені все байдуже. Нарешті прийшла директорка і, привітавшись, узяла в Юрія теку з моїми документами. Вона підписала якісь папери, передала їх сержантові й поклала руку мені на плече. Я різко струснув її. Жіночим рукам не місце на еполетах моєї форми.

І знову час прощатися. Юрій був вдавано веселий. Він жартував, поправляв кашкета в мене на голові, затягав міцніше шворку на стосі підписаних Гаврилом і Митьком книжок, який я тримав під пахвою. Ми обійнялися, як двоє дорослих чоловіків. Директорка стояла поруч.

Я стиснув червону зірку, прикріплену до лівої нагрудної кишені. Це був подарунок Гаврила — зірочка з профілем Леніна. Тепер я вірив, що ця зірка, яка веде світом мільйони робітників до мети, принесе мені удачу. Я пішов за директоркою.

Простуючи людними коридорами, ми минули відчинені двері класних кімнат, де велися заняття. По всіх усюдах учні скубалися та кричали. Кілька хлопчиків, побачивши мою форму, тицяли на мене пальцями й реготали. Я відвернувся. Хтось кинув у мене огризком яблука; я пригнувся, і він влучив у директорку.

Перші кілька днів мені не давали спокою. Директорка хотіла, щоб я зняв форму і носив звичайний цивільний одяг, який присилав дітям Міжнародний Червоний Хрест. Я мало не вдарив виховательку по голові, коли вона спробувала зняти з мене форму. Вночі я ховав гімнастерку і штани під матрац, де вони були в безпеці.

Згодом моя давно непрана форма почала смердіти, але я однаково відмовлявся зняти її хоча б на день. Роздратована моєю неслухняністю директорка покликала двох виховательок і наказала їм зняти з мене одяг силоміць. За сутичкою спостерігав радісний натовп хлопчаків.

Я вирвався з рук незграбних жінок і втік на вулицю. Там я звернувся до чотирьох радянських солдатів, що повільно прогулювалися неподалік. Я пояснив жестами, що не можу говорити. Вони дали мені папірець, на якому я написав, що я син радянського солдата і чекаю на його повернення з фронту в сиротинці. Потім, ретельно добираючи слова, я написав, що ним керує донька капіталіста, яка ненавидить Червону армію і разом з виховательками, яких експлуатує, щоденно б’є мене через мою форму.

Як я і сподівався, моє повідомлення обурило молодих солдатів. Вони пішли зі мною всередину і, поки один систематично розбивав горщики з квітами в застеленому килимами директорському кабінеті, решта бігала за виховательками, ляскаючи їх та щипаючи за сідниці. Налякані жінки зойкали та верещали.

Після цього персонал дав мені спокій. Навіть учителі не зважали на мою відмову вчитися читати й писати рідною мовою. Я написав крейдою на дошці, що моя рідна мова — російська, мова країни, де більшість не експлуатує меншість, а вчителі не карають учнів.

Над моїм ліжком висів великий календар. У ньому я червоним олівцем закреслював кожен день. Війна на території Німеччини продовжувалася, і я не знав, скільки залишилося до її кінця, однак вірив, що Червона армія докладає всіх зусиль, щоб наблизити цей день.

Щодня я вислизав із сиротинця і купував на залишені мені Гаврилом гроші примірник «Правди». Поспіхом читав усі новини про нещодавні перемоги й ретельно роздивлявся світлини Сталіна. Це мене заспокоювало. Сталін мав бадьорий і молодцюватий вигляд. Усе було добре. Війна мала незабаром закінчитися.

Одного дня мене викликали на медичний огляд. Я відмовився залишати форму за дверима і проходив огляд, затиснувши її під пахвою. Після нього мене розпитувала якась громадська комісія. Один з її членів, літній чоловік, ретельно прочитав мої папери. Він доброзичливо звернувся до мене на ім’я і запитав, чи не знаю я, куди планували податися батьки, залишивши мене. Я вдав, наче не розумію. Хтось переклав його питання російською, додавши, що, схоже, знав моїх батьків до війни. Я недбало написав на дощечці, що мої батьки померли під час бомбування. Члени комісії підозріливо витріщилися на мене. Я холодно відсалютував і вийшов з кімнати. Наполегливий чоловік засмутив мене.

У сиротинці жило п’ять сотень дітей. Нас поділили на групи, що ходили на заняття до маленьких, погано освітлених кімнат. Багато хлопчиків та дівчаток були скалічені й поводилися дивно. У класах було людно. Парт і дощок не вистачало. Я сидів поруч із хлопчиком мого віку, що постійно бурмотів: «Де мій татко, де мій татко?» Він роззирався довкола, наче сподівався, що татко ось-ось вилізе з-під парти і погладить його спітніле чоло. Позаду нас сиділа дівчинка, якій вибухом відірвало всі пальці. Вона витріщалася на рухливі, як черв’ячки, пальці інших дітей. Помітивши її погляд, усі швидко ховали руки, наче боялися, що дівчинка їх зурочить. Ще далі сидів хлопчик зі спотвореною щелепою та без руки. Іншим доводилося годувати його; а від нього тхнуло нагноєною раною. Було серед нас і кілька частково паралізованих дітей.

Ми роздивлялися одне одного з ненавистю та страхом. Ніхто ніколи не знав, що може втнути його сусід. Багато хлопців у класі були старші й сильніші за мене. Вони знали, що я не можу розмовляти, тож зробили висновок, що я недоумкуватий. Вигадували мені всілякі прізвиська і час від часу били. Уранці, заходячи до класу після безсонної ночі в переповненій спільній спальні, я почувався загнаним, наляканим і передчував щось лихе. Передчуття катастрофи на вщухало. Нерви були натягнуті, як тятива рогатки, і найменша подія могла вивести мене з рівноваги. Я боявся не того, що на мене нападуть інші, а того, що, захищаючись, серйозно травмую когось. У сиротинці нам казали, що за таке запроторюють за ґрати, а тому можна буде не сподіватися на повернення до Гаврила.

Під час бійки я не міг контролювати власні рухи. Мої руки жили власним життям, і відірвати їх від противника було неможливо. А ще після сутички я довго не міг заспокоїтися, обмірковуючи те, що сталося, і знову розпалюючись.

Втекти мені теж не вдавалося. Побачивши, що до мене рухається зграйка хлопчаків, я негайно зупинявся. Переконував себе, що уникаю удару в спину або краще зможу оцінити силу та наміри ворога. Однак насправді я не міг утекти, навіть якщо б хотів. Ноги робилися навдивовижу важкими, до того ж ця вага розподілялася якось дивно: стегна й литки наливалися свинцем, а коліна були легкими й повітряними, як пухкі подушки. Схоже, згадки про всі вдалі втечі не допомагали. Якась таємна сила пришпилювала мене до землі. Я застигав і чекав на своїх нападників.

Увесь час я згадував Митькові повчання: ніколи не слід дозволяти, щоб із тобою погано поводилися, інакше втратиш повагу до себе і життя не матиме змісту. А захищати почуття власної гідності та додавати життю змісту може лише здатність помститися тим, хто тебе образив.

Людина повинна мститися за кожну образу чи приниження. На світі занадто багато несправедливості, щоб зважувати її та розсуджувати. Людина повинна оцінити кожен раз, коли з нею негідно поводилися, й обрати відповідну помсту. Виживає лише той, хто переконаний, що не слабший за свого ворога і може віддячити йому сторицею, казав Митько. Мститися слід згідно з власним характером та підручними засобами. Усе дуже просто: якщо чиєсь грубе слово шмагонуло вас батогом, вам слід покарати його так, наче він справді відшмагав вас. Якщо хтось дав вам ляпаса, що видався тисячею ударів, — помстіться за тисячу ударів. Помста повинна бути пропорційною до завданого болю, смутку та приниження від учинків суперника. Комусь не боляче від ляпаса, а інший страждатиме від нього так, наче його били сотні днів. Перший може забути про нього за годину, а другий тижнями страждатиме від жахливих спогадів.

Звичайно, правильно було і навпаки: якщо хтось ударив вас палицею, але для вас це був просто ляпанець, помстіться за ляпанець.

Життя в сиротинці було сповнене несподіваних нападів і бійок. Майже кожен мав прізвисько. У моєму класі був хлопчик, якого називали Танком за те, що він кидався з кулаками на кожного, хто не давав йому дорогу. А ще був хлопчик Гармата, що без жодної причини кидав у людей важкими предметами. Були й інші діті: Шабля бив ворога ребром долоні; Літак збивав тебе на підлогу і кóпав ногами в обличчя; Снайпер звіддалік жбурлявся камінням; Вогнемет кидав в одяг і наплічники запалені сірники.

У дівчат теж були прізвиська. Граната роздирала обличчя, заховавши в кулаці цвях. Маленька й ненав’язлива Партизанка лягала на землю і збивала інших з ніг точним ударом стопи, а її суперниця, Торпеда, обіймала того, хто впав, так, наче хотіла віддатися йому, а потім професійно била в пах.

Учителі та чергові вихователі не могли впоратися з цією зграєю і намагалися триматися подалі від сутичок, побоюючись сильніших хлопців. Часом траплялося дещо серйозніше. Якось Гармата кинув важкий черевик у маленьку дівчинку, що, здається, відмовилася поцілувати його. Вона померла за кілька годин. Іншим разом Вогнемет підпалив одяг трьох хлопчиків і замкнув їх у класі. Двоє потрапили до шпиталю з серйозними опіками.

У кожній бійці лилася кров. Хлопчики та дівчатка билися за життя, і роздійняти їх було неможливо. Уночі траплялися ще гірші речі. Хлопці кидалися на дівчат у темних коридорах. Однієї ночі кілька школярів зґвалтували в підвалі виховательку. Вони протримали її там кілька годин, запрошуючи інших приєднатися й збуджуючи жінку вигадливими методами, яких навчилися в різних місцях під час війни. Відпустили її, мало не довівши до божевілля. Вихователька кричала й голосила цілу ніч, аж поки її не забрала швидка.

Деяким дівчатам подобалася увага. Вони оголювалися та просили хлопців торкатися до них. Галасливо обговорювали, як натовпи чоловіків домагалися їх під час війни. Хтось казав, що без чоловіка вони не можуть заснути. Уночі дівчата тікали до парку і знімали там п’яних солдатів.

Чимало хлопчиків і дівчаток були пасивні та мляві. Вони підпирали стіни і здебільшого мовчки, без криків та реготу, витріщалися на щось видиме лише їм. Пліткували, що дехто з них жив у ґетто та концтаборах. Якби окупація не закінчилася, вони б давно померли. Інших, вочевидь, виховували жорстокі та жадібні названі батьки, які нещадно експлуатували дітей і били за найменшу непокору. Про дечиє минуле взагалі нічого не було відомо. Їх приводили до сиротинця військові або поліція. Ніхто нічого не знав про походження цих дітей, про те, де тепер їхні батьки і де вони самі провели війну. Діти відмовлялися розповідати про себе; на запитання відповідали ухильними фразами та зверхніми посмішками, в яких ховалося безмежне презирство.

Уночі я боявся заснути, адже хлопці полюбляли боляче пожартувати над іншими. Я спав у формі, з ножем в одній кишені й дерев’яним кастетом — у другій.

Щоранку я викреслював у календарі черговий день. «Правда» повідомляла, що Червона армія вже дісталася до кубла нацистської гадюки.

З часом я потоваришував із хлопчиком на прізвисько Мовчун. Він поводився так, наче був німий, — відколи він з’явився в сиротинці, ніхто ще не чув його голосу. Всі знали, що він може розмовляти, але в певний момент війни вирішив, що це не має змісту. Інші хлопці намагалися силоміць змусити його озватися. Якось вони побили його до крові, але Мовчун не прохопився жодним звуком.

Мовчун був старший та сильніший за мене. Спершу ми уникали один одного. Мені здавалося, що своїм мовчанням він кепкує з таких, як я, тих, хто насправді не може говорити. Якщо людина не німа і вирішує не розмовляти, інші можуть подумати, наче я теж просто відмовляюся це робити, хоча загалом можу. Якби ми потоваришували, це б лише підтвердило підозри.

Одного дня Мовчун несподівано врятував мене, збивши з ніг хлопчину, який гамселив мене в коридорі. Наступного дня на перерві я відчув, що повинен заступитись у бійці за нього. Відтоді ми сиділи разом на ослячій лаві. Спершу просто переписувалися, та згодом навчилися спілкуватися жестами. Мовчун супроводжував мене у вилазках до залізничного вокзалу, де ми перед від’їздом знайомилися з радянськими солдатами. Удвох ми поцупили велосипед у п’яного листоноші, гуляли досі замінованим і закритим для відвідин міським парком і підглядали, як у лазні роздягаються дівчата.

Щовечора ми тікали з гуртожитку й тинялися сусідніми площами та дворами, лякаючи парочки коханців, жбурляючи каміння у відчинені вікна, кидаючись на довірливих перехожих. Вищий та сильніший Мовчун завжди був заводієм.

Щоранку нас будив свисток потяга, що проїжджав неподалік, везучи селян зі своїми продуктами на базар до міста. Увечері він же повертався до сіл єдиною колією, і його освітлені вікна мерехтіли між деревами вервечкою світлячків.

У сонячні дні ми з Мовчуном босоніж гуляли вздовж колій, наступаючи на нагріті сонцем шпали й гостру гальку, яка боляче колола підошви. Іноді, якщо там гралося достатньо дітлахів із сусідніх поселень, ми влаштовували для них виставу. За кілька хвилин до приїзду потяга я лягав долілиць між рейками, склавши на голові руки і щодуху притискаючись до землі. Мовчун збирав глядачів, а я терпляче чекав. Коли поїзд наближався, я чув, як тремтять від гуркоту рейки та шпали, аж поки не починав смикатися разом із ними. Коли локомотив опинявся наді мною, я ще дужче втискався в землю і намагався ні про що не думати. Гарячий подих горнила накривав мене спекотною хвилею, і велетенська машина розгнівано пролітала над моєю спиною. Потім довгою низкою ритмічно стукотіли вагони, а я чекав, поки проїде останній. Пригадував, як грався в цю саму гру в селах. Якось раз сталося так, що, проїжджаючи над тілом хлопчика, машиніст викинув трохи розжареного вугільного кришива. Коли потяг проїхав, хлопчик був мертвий — його спина й голова скидалися на перепечену картоплю. Діти, що стали свідками цього лиха, присягалися, наче кочегар висунувся з вікна, побачив хлопчика і навмисно викинув вугілля. Пригадував я ще й інший випадок, коли трохи довше, ніж зазвичай, зчеплення останнього вагона звисало не прикріплене і розкололо голову хлопчини, що лежав між рейками. Його череп розколовся, наче стиглий гарбуз.

Попри всі ці похмурі спогади, щось тягнуло мене лягти на колію, коли нею проїжджав потяг. У ті миті між локомотивом і останнім вагоном я відчував, що життя в мені чистеньке, як проціджене крізь ганчірку молоко. На короткий проміжок, поки вагони гуркали наді мною, нічого, крім самого факту, що я живий, не мало значення. Я забував про все: сиротинець, власну німоту, Гаврила, Мовчуна. А на самому денці цього відчуття чаїлася радість, що я залишився неушкодженим.

Коли потяг проїжджав, я підводився на тремтячих руках і слабких ногах та озирався навкруги з відчуттям кращим за найбільше задоволення від найзловмиснішої помсти своїм ворогам.

Я намагався запастися на майбутнє цим відчуттям, що живу. Можливо, в миті страху чи болю воно знадобиться мені. Проти жаху від наближення потягу всі інші страхи здавалися незначущими.

З удаваною байдужістю та нудьгою я спускався з насипу. Мовчун кидався до мене перший із заступницьким та навмисно безтурботним виглядом. Він струшував з мого одягу шматочки гальки і дерев’яні скалки, що вп’ялись у тканину. З часом я зміг опанувати тремтіння рук, ніг та кутиків обпаленого рота. Решта вишиковувалися колом і з обожнюванням дивилися на нас.

Потім ми з Мовчуном поверталися до сиротинця. Я пишався собою і знав, що друг теж мною пишається. Ніхто більше не наважувався на те, що робив я. Урешті-решт інші діти дали мені спокій. Однак я знав: мені доведеться повторювати свою виставу щокілька днів, інакше обов’язково знайдеться якийсь скептик, що не віритиме моїм подвигам і вголос сумніватиметься в моїй хоробрості. Я притискав до грудей червону зірку, маршував на залізничний насип і чекав, поки загуркоче, наближаючись, потяг.

Ми з Мовчуном чимало часу проводили на залізничних коліях. Дивилися на прохідні поїзди, а часом застрибували на сходинки задніх вагонів і зістрибували з них, коли потяг гальмував на роздоріжжі.

Роздоріжжя було за кілька кілометрів від міста. Колись давно, напевно, ще до війни, тут почали будувати гілку, яку так і не завершили. Іржавими переводами ніколи не користувалися, і вони поросли мохом. Недобудована гілка закінчувалася за кілька сотень метрів, на стрімчаку, де планували збудувати міст. Ми ретельно оглянули стрілку кілька разів і спробували натиснути на важіль, але поржавілий механізм не піддавався.

Якось у сиротинці ми побачили, як слюсар відчинив замок, який застряг, просто виливши на нього мастило. Наступного дня ми з Мовчуном вкрали на кухні пляшечку олії, а ввечері вилили її на застиглий перемикальний механізм. Трохи почекали, щоб олія ліпше просочилася, і навалилися на важіль усією своєю вагою. Щось усередині клацнуло, важіль смикнувся, і стрілка зі скреготом перемкнулася на іншу колію. Налякавшись несподіваного успіху, ми швиденько повернули важіль на місце.

Після цього, минаючи стрілку, ми з Мовчуном завжди багатозначно перезиралися. Це була наша таємниця. Сидячи в затінку під деревом і помічаючи на обрії потяг, я щоразу сповнювався відчуттям власної могутності. Життя пасажирів потяга були в моїх руках. Варто мені було стрибнути до стрілки й перевести її, поїзд упав би зі стрімчака в тиху річечку. Слід було лише перевести важіль…

Я пригадував потяги, що везли людей до газових камер і крематоріїв. Ті, хто наказав і організував усе це, мабуть, теж насолоджувалися схожим відчуттям безмежної могутності над жертвами, що нічого не розуміли. Ці люди керували долями мільйонів, навіть не знаючи імен, облич та професій своїх жертв; вони могли подарувати їм життя або перетворити на дрібну золу, розвіяну вітром. Їм залишалося лише віддавати накази, і в численних містах та селах спеціальні загони й поліція оточували людей, яким судилося потрапити до гетто чи таборів смерті. Вони мали владу вирішувати, куди перевести тисячі залізничних стрілок — на колії, що ведуть до життя чи до смерті.

Яке розкішне відчуття — усвідомлювати, що можеш визначати долю мільйонів людей, яких навіть не знаєш. Я, щоправда, не був певен, чи залежить задоволення лише від усвідомлення своєї могутності, чи від її використання теж.

За кілька тижнів потому ми з Мовчуном пішли на базар, де селяни з навколишніх сіл раз на тиждень продавали продукти та різноманітні домашні вироби. Зазвичай нам вдавалося поцупити кілька яблук, пучечок моркви чи навіть склянку сметани, щедро даруючи усмішки пишногрудим селянкам.

Базар аж кишів людьми. Фермери гучно розхвалювали свій крам, жінки міряли барвисті спідниці та блузки, налякані ялівки мукали, а поросята з вереском бігали під ногами.

Задивившись на блискучий велосипед міліціонера, я наштовхнувся на високий стіл з молочними продуктами і перекинув його. Цеберця з молоком і сметаною, глечики з маслянкою — все розбризкалося навкруги. Перш ніж мені вдалося втекти, високий, багряний від люті фермер щосили вдарив мене в обличчя кулаком. Я впав і виплюнув із кров’ю три зуби. Чоловік підняв мене за шкірку, як кролика, та продовжував бити, аж поки сорочку не залила кров. Тоді він розштовхав натовп роззяв, що зібралися довкола, запхав мене до порожньої діжки від квашеної капусти й закинув на купу сміття.

Якусь мить я не знав, що робити. Чув регіт селян; від побоїв і того, що діжка котилася, в голові паморочилося. Я захлинався кров’ю і відчував, як набрякає обличчя.

Раптом я побачив Мовчуна. Блідий хлопець із тремтячими руками намагався витягнути мене з діжки. Селяни називали мене циганським волоцюжкою і сміялися з Мовчунових потуг. Остерігаючись нових нападів, він покотив діжку зі мною до колонки з водою. Кілька сільських хлопчаків бігли поруч, намагаючись зробити йому підніжку й відібрати діжку. Мовчун відганяв їх дрючком, аж поки ми не дісталися до колонки.

Просякнутий водою та кров’ю, зі скалками в спині й руках, я виповз із діжки. Мовчун підставив мені плечі, і ми пошкутильгали. Дорога до сиротинцю була болюча.

Лікар забинтував мені розбитий рот і щоку. Мовчун чекав за дверима. Коли лікар пішов, він довго розглядав моє спотворене обличчя.

За два тижні потому Мовчун розбудив мене на світанку. Він був укритий пилюкою, а сорочка прилипла до спітнілого тіла. Я збагнув, що він, мабуть, цілу ніч не був у сиротинці. Мій друг жестами наказав мені йти за ним. Я швидко вдягнувся, і незабаром ми, ніким не помічені, вислизнули з будівлі.

Мовчун привів мене до якоїсь доісторичної халупи неподалік від залізничної стрілки, де ми вилили на важіль олію. Ми вилізли на дах. Мовчун запалив цигарку, яку знайшов дорогою, і жестом наказав мені чекати. Я не знав, що коїться, але вибору не мав.

Сонце з’явилося над обрієм. З укритих толем дахів випаровувалася роса, а з-під ринв виповзали коричневі хробаки.

Ми почули свисток поїзда. Мовчун заціпенів і тицьнув кудись рукою. Я дивився, як потяг виїжджає з віддаленої імли та повільно повзе ближче. Сьогодні був базарний день, і багато фермерів сідало на перший ранковий потяг, який ще вдосвіта зупинявся в селах. Вагони були переповнені. З вікон стирчали кошики, а люди гронами висіли на сходах.

Мовчун підсунувся ближче. Він спітнів, і долоні теж мав мокрі. Хлопець весь час облизував сухі губи. Відкидав з очей волосся. Витріщався на поїзд і раптом здався мені значно старшим.

Поїзд під’їхав до стрілки. Затиснуті селяни визирали з вікон, і їхнє біляве волосся роздмухував вітер. Мовчун стиснув мою руку так сильно, що я аж підскочив. Тієї ж миті локомотив рвучко повернув убік, шалено розгойдуючись, наче його смикала якась невидима сила.

За паровиком слухняно поїхали лише два перших вагони. Решта затнулися і, наче грайливі лошата, почали застрибувати одне одному на спину, одночасно падаючи з насипу. Усе це супроводжувалося галасливим скреготом і вереском. До неба піднялася хмара диму, закриваючи все навколо. З-під насипу лунали крики та плач.

Я був приголомшений і тремтів, як телефонний дріт, в який влучили каменюкою. Мовчун розслабився. Гарячкувато обхопивши руками коліна, він якусь мить роздивлявся куряву, що повільно всідалася. Потім відвернувся і кинувся до сходів, тягнучи мене за собою. Ми швидко повернулися до сиротинця, уникаючи натовпів людей, що бігли на місце катастрофи. Неподалік лунали сирени швидкої допомоги.

У сиротинці всі ще спали. Перш ніж повернутися до спальні, я пильно подивився на Мовчуна. На його обличчі не було анінайменшого сліду напруги. Він подивився мені в очі й лагідно усміхнувся. Якби на моєму обличчі та роті не було пов’язки, я б усміхнувся у відповідь.

Протягом кількох днів у школі базікали лише про залізничну катастрофу. Газети в траурних рамках повідомляли імена загиблих; міліція шукала диверсантів, підозрюваних у скоєних раніше політичних злочинах. Над коліями крани підіймали спотворені та сплетені докупи вагони.

Наступного базарного дня Мовчун підганяв мене йти на ринок. Ми проштовхалися крізь натовп. Чимало яток залишалися порожніми, а таблички з чорними хрестами повідомляли перехожих про смерть їхніх власників. Мовчун дивився на них і радісно глипав на мене. Ми рушили до ятки мого мучителя.

Я підвів очі. Знайома ятка з глечиками молока та сметани, брусками масла, загорнутими в ганчірку, та якимись фруктами нікуди не зникла. Позаду неї, як у ляльковому театрі, виднілася голова чоловіка, що вибив мені зуби й запхав мене до діжки.

Я з болем подивився на Мовчуна. Він недовірливо витріщився на чоловіка. Упіймавши мій погляд, друг схопив мене за руку, і ми спішно покинули базар. Опинившись на дорозі, Мовчун упав у траву і закричав, наче йому було невимовно боляче. Земля заглушила його слова. Це був єдиний раз, коли я чув його голос.