Розфарбований птах

11

Священик повіз мене з містечка на позиченому возі. Сказав, що знайде в сусідньому селі когось, хто попіклується про мене до кінця війни. Дорогою туди ми зупинилися в місцевому костьолі. Чоловік залишив мене на возі, а сам пішов у будинок, де, як я бачив, сперечався про щось із вікарієм. Вони обидва збуджено жестикулювали й шепотілися, а потім пішли до мене. Я зістрибнув із воза й увічливо вклонився вікарієві, поцілувавши його рукав. Чоловік подивився на мене, благословив і, не прохопившись жодним словом, повернувся до будинку.

Священик рушив далі й урешті-решт зупинився на віддаленому краю села біля досить усамітненої ферми. Він зайшов усередину й залишався там так довго, що я вже почав турбуватися, чи не сталося з ним, бува, чогось. Двір охороняв велетенський похмурий і понурий вовкодав.

Потім священик повернувся в супроводі приземкуватого кремезного селянина. Пес підібгав хвоста й припинив гарчати. Чоловік оглянув мене й відвів священика вбік. Їхню розмову я чув лише уривками. Фермер виглядав засмученим. Тицяючи на мене пальцем, він кричав, що з першого погляду зрозуміло, що я нехрещений циганський виродок. Священик тихенько заперечував, але селянин його не слухав. Він переконував, що, залишивши мене, наразиться на неабияку небезпеку, адже німці часто навідувалися в село, а знайшовши мене, не слухатимуть нікого.

Священик поступово втрачав над собою контроль. Раптом він схопив чоловіка за руку і прошепотів щось йому на вухо. Селянин, вочевидь, здався і, лаючись, наказав мені йти за ним до хати.

Священик підійшов до мене й зазирнув у вічі. Ми мовчки витріщалися одне на одного. Я не знав, що робити. Спробувавши поцілувати його руку, поцілував свій власний рукав і знітився. Чоловік засміявся, перехрестив мені голову й поїхав геть.

Упевнившись, що священика немає поруч, селянин схопив мене за вухо, мало не відірвавши від землі, й потягнув до хати. Коли я зарепетував, він так боляче тицьнув мене пальцем між ребра, що мені аж дух перехопило.

На обійсті нас було троє. Господар Гарбуз із похмурим неживим лицем і завжди роззявленим ротом; пес Юда з хитрющими блискучими очицями; і я. Гарбуз був удівець. Часом у розпалі сварки сусіди згадували єврейську сирітку, яку чоловік узяв до себе, коли її батьки втекли. Варто було комусь із Гарбузових свиней чи корів зробити сусідам шкоду, селяни злостиво нагадували чоловікові про ту дівчинку. Вони казали, що він щодня бив її, ґвалтував і схиляв до різноманітних непристойностей, аж поки вона нарешті не зникла. Тимчасом як Гарбуз відремонтував свою ферму на гроші, отримані від батьків дівчинки. Чоловік лютився, почувши такі звинувачення, відв’язував Юду й погрожував напустити його на наклепників. Сусіди щоразу замикали двері й дивилися з вікон на огидну тварюку.

Ніхто не ходив до Гарбуза в гості, й чоловік завжди сидів у своїй хаті самотою. Я мав доглядати за двома свинями, коровою, десятком курей та парою індичок.

Гарбуз узяв собі за звичку несподівано й без причини мовчки бити мене. Підкрадався до мене ззаду й хльостав по ногах батогом. Крутив мені вуха, тер великим пальцем волосся й лоскотав п’яти та під пахвами, аж поки я не починав битися в судомах. Чоловік уважав мене циганчуком і наказував розповідати йому циганські історії. Однак я міг пригадати лише вивчені вдома до війни казки та вірші. Слухаючи їх, Гарбуз чомусь скаженів, утім причини я так ніколи й не збагнув. Він знову брався мене бити й погрожував спустити Юду.

Пес був суцільним жахіттям. Він міг загризти людину, клацнувши своїми щелепами. Сусіди часто докоряли Гарбузові за те, що він спускав собацюру на тих, хто крав у садку яблука. Почвара розривала злодієві горло, і той зразу ж помирав.

Чоловік весь час підцьковував пса проти мене. Із плином часу тварина, мабуть, упевнилася, що я — її найгірший ворог. Варто було Юді побачити мене, як він одразу наїжачувався, наче дикобраз. Очиська наливалися кров’ю, ніс та губи тремтіли, а з огидних ікл крапала піна. Пес кидався до мене з такою силою, що я боявся, щоб не луснула мотузка, та водночас сподівався, що потвора повіситься на власній шворці. Побачивши псову лють і мій страх, Гарбуз узявся час від часу від’язувати Юду та, притримуючи тварину за ошийник, дозволяв їй притиснути мене до стіни. Собача пащека гарчала й плювалася слиною за кілька сантиметрів від мого горла, а міцне тіло здригалося від варварської люті. Пес мало не задихався, захлинаючись власною пінистою слиною, а господар нацьковував його міцними слівцями та грубими підштовхуваннями. Юда був так близько, що від його теплого вологого дихання в мене робилося мокрим лице.

У такі миті життя мало не покидало мене, а кров у жилах текла ледачими повільними краплями, наче весняний мед крізь вузьку шийку пляшки. Від жаху я мало не опинявся десь в іншій реальності. Дивився на очі почвари, що палали вогнем, і на вкриту волоссям та ластовинням чоловікову руку, що стискала ошийник. Собачі зуби щомиті могли заклацнутися на моєму тілі. Якби я не захотів страждати, мені достатньо було підставити шию під перший жадібний укус. Саме тоді я зрозумів, як милосердно вчиняє лисиця, скручуючи гусям шию.

Проте Гарбуз не відпускав пса. Натомість він сідав навпроти мене, жлуктив горілку й розмірковував уголос, чому мені дозволено жити, тоді як його сини повмирали такими молодими. Він часто запитував у мене про це, а я не знав, що йому відповісти. Не дочекавшись від мене відповіді, чоловік лупцював мене.

Я не розумів, чого йому від мене треба і чому він мене б’є. Намагався триматися від нього подалі. Робив усе, що мені наказували, але побої не вщухали. Уночі Гарбуз прослизав на кухню, де я спав, і будив мене, лементуючи простісінько у вухо. Коли я з вереском підстрибував, чоловік реготав, а надворі, приготувавшись до сутички, скаженів Юда. Час від часу, поки я спав, Ґарбуз тихенько приводив до кухні пса, обмотавши йому пащу ганчірками, і в темряві кидав тварину на мене. Пес крутився на мені, а я, збувшись голови від жаху, не розумів, де опинився і що відбувається, та змагався з велетенською волохатою почварою, що дряпала мене своїми пазурами.

Одного дня в гості до Гарбуза приїхав на запряженому псами візку вікарій. Він благословив нас обох, а потім, помітивши чорні та фіолетові синці на моїх плечах і шиї, наказав розповісти, хто й чому побив мене. Гарбуз зізнався, що покарав мене за ледарювання. Вікарій лагідно застеріг його і попросив привезти мене наступного дня до костьолу.

Щойно священик поїхав, селянин відвів мене до хати, роздягнув і відшмагав вербовими різками, уникаючи обличчя, рук та ніг, де могли залишитися помітні сліди. Як завжди, чоловік заборонив мені плакати; втім, коли різки влучали в найчутливіші місця, я не міг стерпіти біль та скиглив. На Гарбузовому чолі з’явилися крапельки поту, а на шиї набрякли жили. Він запхав мені до рота якесь грубе полотно й, облизавши язиком пересохлі губи, продовжив мене періщити.

Наступного дня, щойно зазоріло, я вирушив до костьолу. Сорочка й штани прилипали до кривавих латок на спині й сідницях. Але Гарбуз попередив мене: якщо я хоча б словом прохоплюся про побиття, увечері він спустить на мене Юду. Я кусав губи, присягаючись, що нічого не скажу, й сподівався, що вікарій нічого не помітить.

Сонце лише з’являлося над обрієм, а перед костьолом уже чекав натовп підстаркуватих жінок. Їхні ноги та тіла були загорнуті в клапті найрізноманітніших тканин, а закоцюблі від холоду пальці рухали намистини чоток під бурмотіння нескінченних молитв. Побачивши священика, жінки хистко підвелися, спираючись на свої вузлуваті ціпки, й швиденько почовгали чоловікові назустріч, змагаючись за право першою поцілувати його заляпаний рукав. Я стояв осторонь, намагаючись залишатися непоміченим. Однак ті, хто ще щось бачив, з огидою витріщалися на мене й називали упирем або циганським знайдою і тричі плювали в мій бік.

Костьоли завжди приголомшували мене. Утім, вони залишалися просто невеличкими Божими будинками, розкиданими по цілому світі. Господь не жив у жодному з них, проте чомусь вважалося, наче він одночасно присутній у кожному. Він був як несподіваний гість, для якого заможні селяни завжди готували за столом додаткове місце.

Священик помітив мене і лагідно погладив по волоссю. Я знітився і, відповідаючи на його запитання, переконував, що вже став слухняним і господареві більше не доводиться мене бити. Чоловік розпитував про моїх батьків, про наш довоєнний будинок і про храм, який ми відвідували, але я не надто добре його пам’ятав. Збагнувши, що я нічого не тямлю в релігії та обрядах, священик відвів мене до органіста й попросив пояснити мені значення літургійних предметів і почати навчати на служку для ранкових мес та вечірень.

Я почав ходити до костьолу двічі на тиждень. Чекав позаду, поки бабусенції доповзуть до своїх лав, а потім сідав в останньому ряду, неподалік від посудини з освяченою водою, що надзвичайно мене приваблювала. Ця вода не була схожа на жодну іншу воду. Вона не мала ні кольору, ні запаху і на вигляд вражала значно менше за, скажімо, перемолоті кінські кістки. Утім, вважалося, що її могутність значно перевищує сили всіх цілющих рослин, заклинань та зіль, які мені доводилося бачити.

Ані змісту меси, ані ролі священика біля вівтаря я не розумів. Усе здавалося мені чарівним, значно дивовижнішим і вигадливішим за Ольжине чаклунство, проте так само важкозбагненним. Я зачудовано роздивлявся кам’яну кладку вівтаря, пишні тканини, що звисали з нього, величну раку, в якій жив божествений дух. Із богобоязним завмиранням я торкався предметів дивовижних форм, які зберігалися в ризниці: блискучої, виполірованої всередині чаші, в якій вино оберталося на кров; позолоченої патени[13], на якому священик розподіляв Святий Дух, плаского квадратного гамана, в якому зберігався корпорал[14]. Цей гаман відкривався з одного боку й скидався на гармоніку. Якою вбогою проти цих розкошів здавалася хатина Ольги, де було повно смердючих жаб, стиглого гною з людських ран і тарганів.

Коли священик ішов з костьолу, а органіст займався на балконі своїм інструментом, я потайки прокрадався до таємничого захристя, щоб помилуватися гумералом[15], який священик накидав собі на голову, спритним рухом скочуючи вниз по руках, і закріплював петлею під шиєю. Я млів, торкаючись пальцями покладеної поверх гумерала альби[16], розгладжував облямівку його пояса, принюхувався до завжди ароматного маніпула[17], що на службах звисав із лівого плеча священика, захоплювався досконало відміряною довжиною столи[18], нескінченною красою візерунків казули[19], чиї відтінки, як пояснив мені священик, символізували кров, вогонь, надію, спокуту й жалобу.

Коли Ольга бурмотіла свої магічні формули, на її обличчі завжди з’являвся вираз, що вселяв страх чи повагу. Вона закочувала очі, ритмічно посмикувала головою і вимальовувала руками в повітрі вигадливі знаки. Натомість священик на службі залишався таким, як завжди. Він просто вдягав дещо інше вбрання і розмовляв інакшою мовою.

Його дзвінкий урочистий голос, здавалося, підпирав склепіння костьолу і навіть будив млявих бабусенцій на високих лавах. Вони несподівано складали до купи свої опущені руки, і, доклавши зусиль, припіднімали поморщені повіки, схожі на важкі зіщулені стручки пізнього гороху. Вицвілі зіниці їхніх затуманених очей боязливо зиркали навкруги, не певні, де опинилися, аж поки старенькі нарешті не бралися вкотре повторювати слова перерваної раніше молитви і знову засинали, наче млявий вереск, розгойданий вітром.

Меса закінчувалася, старенькі юрмилися в проходах між лавами, прокладаючи собі шлях, щоб поцілувати священиків рукав. Орган змовкав. Біля дверей органіст щиро прощався зі священиком і махав мені рукою. Мені доводилося повертатися до роботи — підмітати підлогу, годувати худобу та готувати їжу.

Щоразу, коли я повертався з пасовиська, курника чи стаєнь, Гарбуз заводив мене до хати й брався практикуватися (спершу недбало, а потім охочіше) у нових методах побиття вербовим прутом або кулачного бою й устромляння пальців. Рубці та порізи на моєму тілі не встигали заживати, перетворюючись на виразки, з яких сочився жовтий гній. Я так боявся Юди, що не міг спати вночі. Будь-який тихенький шурхіт, будь-яке поскрипування дощок змушували мене насторожитися. Я витріщався в непроглядну темряву, втискаючись у куток. Здавалося, наче мої вуха виростали завбільшки з півгарбуза, намагаючись не проґавити жодного звуку на подвір’ї.

Коли нарешті вдавалося закуняти, мені ввижалися собаки, що з завиваннями бігали околицею. Я бачив, як вони підіймають голови до місяця та нюхають повітря, і відчував, що моя смерть уже близько. Зачувши їхнє голосіння, Юда підкрадався до мого ліжка і зблизька кидався на мене за Гарбузовою командою та рвав на шматки. Від його пазурів моя шкіра здувалася пухирями, а потім місцевий знахар випалював їх розпеченою коцюбою.

Я з криками просинався, а Юда заходився гавкотом і кидався на стіни будинку. Гарбуз спросоння біг на кухню, вирішивши, що на ферму залізли злодії. Второпавши, що я кричав без причини, він брався кóпати й бити мене, аж поки не захекувався. Я залишався на підстилці, закривавлений та вкритий синцями, й боявся знову заснути та побачити жахіття.

Удень я дрімав на ходу й мені діставалося на горіхи за недбалу роботу. Іноді я засинав у клуні на сіні, а Гарбуз шукав мене по всіх усюдах. Виявивши, що я б’ю байдики, він починав усе спочатку.

Я дійшов висновку, що Гарбузові відверто безпричинні напади гніву мали якесь таємниче підґрунтя. Пригадував чарівні заклинання Марти та Ольги, що мали б наганяти хворобу, однак це не було справжнім чаклунством. Кінець кінцем я вирішив дослідити, за яких обставин Гарбуз скаженіє. Кілька разів, мені здавалося, наче я знайшов підказку. Двічі підряд він відлупцював мене після того, як я почухав голову. Хтозна, можливо, між тим, що пошуки моїх пальців заважали вошам у їхніх повсякденних справах, і Гарбузовою поведінкою був якийсь зв’язок. Я негайно припинив чухатися, хоча свербіло просто немилосердно. Однак через два дні по тому, як я дав вошам спокій, мене знову побили. Довелося наново покумекати.

Далі я припустив, що на господарів настрій якось впливає хвіртка в паркані, що вела до поля конюшини. Після того, як я заходив у неї, Гарбуз тричі кликав мене і давав ляпаса, щойно я наближався. Я вирішив, що біля хвіртки мене перестріває якийсь ворожий дух і налаштовує Гарбузa проти мене. Уникаючи нечистої сили, я почав перелазити через паркан. Це не надто допомогло. Гарбуз не міг зрозуміти, чому я витрачаю час на перелізання високого паркану замість того, щоб піти навпростець через хвіртку. Він гадав, що я навмисно кепкую з нього, і гамселив мене ще дужче.

Підозрюючи, що я плекаю якісь лихі наміри, чоловік безперестанку мучив мене. Він розважався, тицяючи мені між ребра руків’я сапи. Кидав мене в зарості кропиви та колючих кущів, а потім реготав, спостерігаючи, як я шкрябаю опіки на колінах. Він погрожував, що за непослух покладе мені на живіт мишу, як роблять із невірними дружинами чоловіки. Це лякало мене найбільше. Я уявляв на своєму пупі мишу під склянкою і передчував невимовні страждання, що почнуться, коли ув’язнений гризун прокладатиме собі шлях через пуп до моїх нутрощів.

Я обмірковував різноманітні способи зачаклувати Гарбуза, але всі вони здавалися непридатними. Одного дня, коли він прив’язав мою ногу до ослінчика і лоскотав її житнім колоском, я пригадав одну з Ольжиних історій. Вона розповідала мені про метелика з малюнком у вигляді мертвої голови на спинці, схожим на той, який бачив на формі німецького офіцера. Якщо впіймати такого метелика і тричі дунути на нього, смерть найстаршої людини в будинку не забариться. Саме тому молодята, що чекають на спадок від своїх ще живих бабусь та дідусів, уночі не сплять, а полюють на метеликів.

Згадавши про це, я взяв собі за звичку тинятися будинком, коли Гарбуз та Юда поснуть, і, відчиняючи вікна, пускати всередину метеликів. Вони залітали цілими зграйками й кружляли в божевільному смертельному танці навколо тріпотливого вогника, наштовхуючись одне на одного. Деякі летіли прямісінько на вогонь і згоряли живцем або застрягали в краплях свічкового воску. Казали, що провидіння Боже перетворює їх на інших створінь і в кожному переродженні метелики вимушені страждати відповідно до своєї провини. Утім їхня спокута мене не займала. Попри те, що я розмахував перед вікном свічкою й гостинно запрошував усіх метеликів, насправді потрібен мені був лише один. Якось вогник свічки й мої рухи налякали Юду, а його гавкіт розбудив Гарбуза. Чоловік підкрався до мене. Побачивши, як я стрибаю кімнатами зі свічкою в руках, а навколо мене в’ються рої мух, метеликів та інших комах, він вирішив, що я проваджу якийсь грішний циганський обряд. Наступного дня на мене чекало повчальне покарання.

Але я не здавався. Спливло чимало тижнів, і якось перед світанком я упіймав довгоочікуваного метелика з дивним забарвленням. Обережно дмухнувши на нього тричі, я відпустив комашку. Вона покружляла навколо грубки й зникла. Я знав, що Гарбуз помре за кілька днів, і спочутливо дивився на нього. Він і гадки не мав, що його кат уже вирушив у путь, вийшовши з химерного чистилища, населеного хворобами, болем та смертю. Можливо, він уже був у будинку й нетерпляче чекав на вдалу нагоду перерізати нитку його життя, наче серп, що перерізає тендітне стебельце. Я не противився побиттю, пильно вдивляючись у фермерове обличчя та шукаючи в очах перших ознак близької смерті. Якби ж він тільки знав, що на нього чекає.

Однак Гарбуз продовжував видаватися досить міцним і здоровим. На п’ятий день я почав підозрювати, що смерть нехтує своїми обов’язками, аж раптом почув із клуні Гарбузів крик. Я кинувся туди, сподіваючись почути, як він промовляє свою останню волю та кличе священика, але селянин просто схилився над мертвим тілом маленької черепашки, що дісталася йому в спадок від діда. Вона була геть домашня й жила у власному кутку клуні. Гарбуз пишався своєю черепахою, адже вона була старшою за всіх мешканців села.

Урешті-решт я більше не міг вигадати, як наблизити його смерть. Тим часом Гарбуз вимислив для мене нові тортури. Часом він підвішував мене за руки на гілці дуба, а внизу пускав бігати Юду. Лише священик у своєму візку змусив селянина перервати забавку.

Здавалося, світ зімкнувся над моєю головою масивним кам’яним склепінням. Я подумував розповісти священикові, що відбувається, але боявся, що він лише дорікне Гарбузові, давши йому нову причину побити мене за мої скарги. Якийсь час я збирався втекти з села, проте навколо було чимало німецьких застав, і я боявся, що, упіймавши мене знову, військові вирішать, що я циганський виродок, і хтозна, що тоді трапиться.

Якось я почув, як священик розповідав місцевому стариганеві, що за певні молитви Бог винагороджує блаженством на термін від ста до трьох сотень днів. Селянинові не вдалося збагнути змісту цих слів, і священик узявся довго просторікувати. Я з усього цього зрозумів лише те, що той, хто більше молиться, здобуває блаженство на довший строк, і до того ж це мало негайний вплив на життя вірян; власне, що більше ти читав молитов, то краще жив, а що менше, то більше страждав від численних халеп і болю.

Несподівано мені чітко явився закон, що керував світом. Я зрозумів, чому деякі люди сильні, а інші слабкі, чому дехто вільний, а хтось поневолений, чому один багатий, а другий бідний, чому є здорові та хворі. Просто ті, кому добре велося, першими зрозуміли необхідність молитов і накопичували якомога більше днів блаженства. Десь, високо вгорі, всі молитви з Землі належним чином класифікували, і кожна людина отримувала власний кошик, де зберігалися дні блаженства.

Подумки я уявляв безкраї небесні вигони, заставлені рядами кошиків: одні були великі й мало не лускалися від днів блаженства, а інші маленькі та майже порожні. Десь траплялися навіть порожні кошики тих, хто разом зі мною ще не дізнався про цінність молитви.

Я більше не звинувачував інших; звинувачувати можна було лише себе самого, думав я. Я був занадто недоумкуватим, щоб осягнути закон, який керує світом людей, тварин і подій. Але тепер у людському світі запанували справедливість і порядок. Достатньо було читати молитви, зосереджуючись на тих, що дарували найбільше днів блаженства. Тоді хтось із помічників Господа негайно помітить нового вірянина і призначить йому місце, де, наче мішки пшениці, накидані на купу під час збирання врожаю, зберігатимуться дні блаженства. У своїх силах я не сумнівався. Я вірив, що незабаром назбираю більше днів блаженства, ніж будь-хто інший, а мій кошик швидко наповниться, і тоді небесам доведеться видати мені більший, та навіть той повнитиметься аж по вінця, тож мені знадобиться ще більший, завбільшки з костьол.

Вдаючи легковажну допитливість, я попросив священика показати мені молитовник. Швиденько помітив там молитви, позначені найбільшою кількістю днів блаженства, і попросив навчити їх мене. Священика трохи здивувало, що я віддаю перевагу одним молитвам і байдуже ставлюся до інших, але він погодився прочитати мені їх кілька разів. Я щодуху зосереджував усі сили мозку та тіла, щоб запам’ятати слова. Незабаром я витовк усі напам’ять і готовий був почати нове життя. У мене було все необхідне, і я аж сяяв від думки, що скоро дні покарань та приниження залишаться позаду. Раніше я був маленькою комашкою, яку міг розчавити кожен. Але тепер скромна комашка перетвориться на неприступного бика.

Не можна було гаяти ні хвилини. Кожну заощаджену мить можна було використати для додаткової молитви і так заробити собі додаткові дні блаженства на своєму небесному рахунку. Незабаром нагородою мені стане Господня благодать і Гарбуз більше з мене не знущатиметься.

Тепер я присвячував увесь свій час молитвам. Я тарабанив їх по черзі, час від часу збиваючись на якусь, що давала менше днів блаженства, щоб на небесах не подумали, наче я взагалі нехтую скромнішими молитвами. Зрештою, Бога не обдуриш.

Гарбуз не міг утямити, що зі мною коїться. Помітивши, що я постійно бурмочу щось собі під ніс і не зважаю на його погрози, він запідозрив, що я накладаю на нього циганські чари. Я не хотів казати йому правди. Боявся, що якимось невідомим мені чином він заборонить мені молитися, ба навіть гірше — скориставшись своїм вищим, ніж у мене, християнським рангом, переконає небеса скасувати мої молитви чи, може, перекласти деякі з них до його власного, безсумнівно, порожнього кошика.

Він узявся бити мене ще частіше. Іноді селянин запитував у мене щось посеред молитви, а я, не бажаючи втратити щойно зароблені дні блаженства, нe відразу відповідав йому. Гарбуз вирішив, що я нахабнію, і захотів вказати мені моє місце. До того ж він боявся, що мені вистачить зухвалості розповісти про побиття священикові. Так я і жив — між молитвами та побоями.

Від світанку та аж до сутінок я безперервно бурмотів молитви, поступово втрачаючи лік заробленим дням блаженства, я бачив, як постійно росте мій стос, аж поки якийсь святий, прогулюючись небесними вигонами, не зупиниться, щоб схвально глипнути на зграйку молитов, які горобцями летять із Землі — усі від маленького хлопчика з чорним волоссям і чорними очима. Я уявляв, як називають моє ім’я на янгольській нараді, спершу серед молодших святих, потім серед трохи поважніших і так аж до самого небесного престолу.

Гарбуз вважав, що я його більше не поважаю. Навіть коли він бив мене сильніше, ніж зазвичай, я не марнував часу й продовжував накопичувати дні блаженства. Зрештою, поболить і минеться, а блаженство назавжди залишиться в моєму кошику. Тепер мені так погано ведеться лише тому, що раніше я не знав про такий дивовижний спосіб покращення свого майбутнього. Я більше не міг дозволити собі гаяти час: слід було надолужувати всі змарновані роки.

Тепер Гарбуз уже не сумнівався, що я занурився в якийсь циганський транс, із якого нічого доброго не вийде. Я присягався йому, що просто молюся, але він не йняв мені віри. І незабаром його побоювання підтвердилися. Одного дня корова виламала двері в стайні, залізла до сусідського садка й завдала неабиякої шкоди. Сусід кинувся до Гарбузового саду з сокирою і помстився, зрубавши йому всі груші та яблуні. П’яний як чіп Гарбуз спав, а Юда безпомічно смикав свій ланцюг. На додачу до цієї халепи до курника залізла лисиця й задушила кількох найкращих несучок. Того ж вечора одним ударом лапи Юда роздер Гарбузову гордість — прекрасну індичку, яку господар нещодавно купив за чималі гроші.

Гарбуз остаточно зламався. Він надудлився самогону й видав мені свій секрет. Він давно вже вбив би мене, якби не боявся святого Антонія, свого покровителя. А ще він знав, що я перерахував його зуби, тож моя смерть коштуватиме йому багато років життя. Звичайно, додав він, якщо Юда випадково вб’є мене, це відмінно захистить його самого від моїх чарів, а святий Антоній його не каратиме.

Тим часом священик лежав удома, важко захворівши. Вочевидь, підхопив застуду в холодному костьолі. Від лихоманки чоловік марив і, лежачи у своїй кімнаті, розмовляв із Богом. Якось я приніс вікарієві кілька яєць — подарунок від Гарбуза. Я виліз на паркан, щоб подивитися на вікарія. Обличчя в нього було бліде. Його старша сестра, приземкувата пишна жіночка із закладеним у пучок волоссям, метушилася біля ліжка, а місцева знахарка пускала чоловікові кров та ставила п’явок, які набрякали, щойно увіп’явшись у тіло.

Це приголомшило мене. Священик, мабуть, за своє набожне життя назбирав надзвичайну кількість днів блаженства, та однаково хворів, як будь-хто інший.

До парафії приїхав новий священнослужитель. Це був літній лисий чоловік з худим пергаментним обличчям. На рясі він носив фіолетову пов’язку. Побачивши, як я повертаюся з кошиком, він гукнув мене і поцікавився, звідки я, такий смаглявий, узявся. Органіст, побачивши нас двох, швидко прошепотів йому кілька слів на вухо. Священик благословив мене і пішов собі.

Потім музикант сказав мені, що новий вікарій не хоче, щоб я так відкрито ходив до костьолу. Туди приходить чимало людей, і, попри те, що священик вірить, що я не циган і не єврей, підозріливі німці можуть думати інакше, а тоді парафіяни постраждають від жорстоких заходів.

Я прожогом кинувся до вівтаря і розпачливо почав читати молитви — лише ті, що дарували найбільше днів блаженства. Часу в мене залишилося небагато. До того ж хтозна, можливо, молитви, промовлені біля вівтаря, під скорботним поглядом Сина Божого та материнськими очима Діви Марії, можуть важити більше за всі решта. Можливо, вони летять на небеса коротшим шляхом або їх відносить спеціальний посланець на швидкому транспорті, як-от потяг на рейках. Органіст побачив мене самого в костьолі й ще раз нагадав про священикове попередження, тож я з жалем попрощався з вівтарем та всіма знайомими мені предметами.

Гарбуз чекав на мене вдома. Щойно я увійшов, він потягнув мене до порожнього кутового приміщення. Там, у найвищій точці вигнутої стелі, з бантини за півметра одне від одного стирчали два гаки. До кожного з них був прив’язаний шкіряний ремінь як ручка. Гарбуз виліз на ослін, високо підійняв мене й наказав хапатися обома руками за ремені. Підвісивши мене так, він відпустив моє тіло й завів до кімнати Юду, а, виходячи, замкнув двері.

Юда побачив, що я вишу на стелі, й негайно підстрибнув, намагаючись ухопити мене за ступню. Я підтягнув ноги вище, і йому не вистачило кількох сантиметрів. Пес розбігся ще раз і знову підскочив, але теж марно. Спробувавши ще кілька разів, він ліг і вирішив почекати.

Я мусив стежити за ним. Якщо просто повиснути — до підлоги залишалося не більше ніж два метри, і Юда міг легко дістатися до моїх ніг. Я не знав, як довго доведеться висіти, але здогадувався, що Гарбуз чекає, поки я впаду, а пес накинеться на мене. Це перекреслило б усі мої зусилля протягом кількох останніх місяців та звело б нанівець те, що я перерахував його зуби — навіть ті жовті, що майже повністю загрузли в яснах у глибині рота. Набравшись горілки, Гарбуз незліченну кількість разів хропів із роззявленим ротом, тож я ретельно перерахував його огидні зуби. Щоразу, коли селянин бив мене занадто довго, я нагадував йому кількість його зубів; якщо він мені не вірив, міг сам їх перерахувати. Я знав їх усі, байдуже якими хиткими чи гнилими вони були та як глибоко ховалися в яснах. Якщо він уб’є мене, жити йому залишиться недовго. Однак якщо я впаду в нетерплячі ікла Юди, Гарбуз матиме чисте сумління. Йому нічого буде боятися, а його покровитель, святий Антоній, можливо, навіть виправдає мою несподівану смерть.

Плечі вже заніміли. Я поворушився, кілька разів зігнув руки, повільно розслабив ноги, наблизивши їх на небезпечну відстань до підлоги. Юда лежав у кутку, вдаючи наче спить, але я знав усі його хитрощі так само добре, як він мої. Він знав, що в мене ще залишилися сили і що я відсмикну ноги швидше, ніж він зможе до них підстрибнути. Тому собацюра чекав, коли втома переможе мене.

Біль у тілі мчав у двох напрямках. По-перше, від рук до шиї та плечей, а по-друге, від ніг до талії. Ці два різні види болю просувалися до середини мого тіла, наче два кроти, що копають під землею тунелі одне одному назустріч. Біль у руках легше було стерпіти. Я міг упоратися з ним, переносячи вагу тіла з однієї руки на другу, розслабляючи м’язи та знову навантажуючи їх, звисаючи на одній руці, поки кров приливала до другої. Біль у ногах і животі був настирливіший і, розпочавшись, не збирався минатися. Він був як личинка шашеля, що знайшла затишну місцину під гілочкою дерева і залишилася там назавжди.

Це був дивний, тупий та водночас пронизливий біль. Мабуть, так само боліло чоловікові, про якого не раз застережливо згадував Гарбуз. Вочевидь, той чоловік по-зрадницьки вбив сина впливового фермера, і батько вирішив помститися вбивці на старомодний лад. Разом із двома кузенами він відвів злочинця до лісу. Там вони вже приготували майже чотириметрову жердину, загострену з одного боку, як велетенський олівець. Чоловіки поклали її на землю, обіперши тупим кінцем у стовбур дерева. Потім нещасного прив’язали за ноги до сильних коней так, що загострений кінчик націлився йому між ноги. Тихенько підбадьорювані коні протягнули жертву загостреною колодою, що поступово вгризалася в тугу плоть. Коли вістря увійшло в чоловікові нутрощі достатньо глибоко, його мучителі підняли жердину разом із насадженим на палю й вставили її в заздалегідь приготовану яму. Вони залишили вбивцю повільно помирати.

Тепер, звисаючи зі стелі, я уявляв того чоловіка і чув, як він скавчить у темряві, намагаючись підняти до байдужих небес руки, що батогами звисали з роздутого тіла. Мабуть, він був схожий на пташку, яку збили з дерева рогаткою і яка мляво впала на висхле загострене стебло.

Продовжуючи вдавати байдужість, унизу прокинувся Юда. Він позіхнув, почухав між вухами і влаштував полювання на бліх на своєму хвості. Часом він глипав на мене, але, побачивши підібгані ноги, з огидою відвертався.

Лише одного разу йому вдалося мене обдурити. Я повірив, що він заснув, і випростав ноги. Юда тієї ж миті злетів у повітря, підстрибнувши наче коник. Одна нога смикнулася недостатньо швидко, і пес трохи подряпав шкіру на п’ятці. Від болю та страху я мало не впав. Юда тріумфально облизав пащу й розлігся біля стіни. Примружившись, він дивився на мене щілинами своїх очей і чекав.

Я думав, що більше не можу триматися. Вирішив зістрибнути й планував, як захищатися від собацюри, хоча знав, що не встигну навіть стиснути кулак, а пес уже вчепиться мені в горло. Марно було гаяти час. Аж раптом я згадав про молитви.

Я почав переносити вагу з однієї руки на другу, рухати головою й смикати вгору та вниз ногами. Юда дивився на мене, збентежений таким виявом сили. Урешті-решт він відвернувся до стіни й залишався байдужим.

Час спливав, і мої молитви множилися. Тисячі днів блаженства простромили солом’яний дах, полинувши до небес.

Надвечір Гарбуз увійшов до кімнати. Подивився на моє мокре тіло й калюжку поту на підлозі. Грубо зісмикнув мене з гаків і копняками вигнав із кімнати пса. Того вечора я не міг поворушити ні рукою, ні ногою. Я лежав на матраці й молився, заробляючи сотні та тисячі днів блаженства. Як не крути, на небесах уже було більше моїх молитов, ніж пшеничних зернят на полі. Будь-якого дня, будь-якої миті це мусили помітити на небесах. Можливо, просто зараз святі радяться щодо значного покращення мого життя.

Гарбуз підвішував мене щодня — подеколи вранці, подеколи ввечері. А якби він не боявся лисиць та злодіїв і міг залишити Юду всередині, то робив би це ще й вночі.

Завжди одне й те саме. Поки я ще мав сили, пес спокійно витягався на підлозі, вдаючи, наче спить, або недбало ловив бліх. Коли біль у руках і ногах посилювався, він насторожувався, наче відчував, що відбувається всередині мого тіла. Струмки поту лилися з мене, збігаючи цівками уздовж напружених м’язів, і крапали на підлогу з ритмічним звуком. Варто мені було випростати ноги, Юда незмінно стрибав на них.

Минали місяці. Гарбуз дедалі більше потребував моєї допомоги на фермі, адже часто напивався і не хотів працювати. Тепер він підвішував мене лише тоді, коли не мав з мене особливого зиску. Протверезівши, він чув, як галасують голодні свині та недоєна корова, знімав мене з гаків і гнав до роботи. Від такого висіння м’язи на моїх руках зміцніли, і я міг висіти годинами без надмірних зусиль. Попри те, що живіт починав боліти пізніше, з’явилися судоми, які лякали мене. Та й Юда ніколи не втрачав нагоди стрибнути на мене, хай навіть тепер і сумнівався, що колись зможе заскочити мене зненацька.

Повиснувши на ременях, я забував про все і починав молитися. Коли сили зникали, я казав собі, що мушу протриматися останніх десять чи двадцять молитов, перш ніж упаду на підлогу. Промовивши їх, я обіцяв собі ще десять чи п’ятнадцять. Я вірив, що будь-якої миті може статися диво і додаткова тисяча днів блаженства може врятувати моє життя, можливо, вже наступної секунди.

Іноді, намагаючись відвернути увагу від болю та заціпенілих м’язів на руках, я дражнив Юду. Спершу я змахував руками, наче ось-ось впаду. Пес захлинався від гавкоту, стрибав і лютував. Коли він знову збирався вкластися спати, я будив його криками, плямкав губами й вишкіряв зуби. Потвора не розуміла, що коїться. Вирішивши, що моя витривалість добігає кінця, він несамовито стрибав, бився в темряві об стіни й перевертав ослінчика біля дверей. Він скавчав від болю, важко зітхав і кінець кінцем лягав відпочити. Я використовував цю нагоду, щоб випростати ноги. Коли кімната сповнювалася хропінням змученої почвари, я заощаджував сили, назначаючи собі призи за стійкість: випрямляв одну ногу за кожну тисячу днів блаженства, дозволяв відпочити одній руці після кожної десятої молитви, а після кожної п’ятнадцятої змінював положення тіла.

Ні на що не сподіваючись, я раптом чув брязкання засуву, і до кімнати заходив Гарбуз. Побачивши, що я досі живий, він брався лаяти Юду, кóпати його та бити, аж поки пес не починав плакати й скавчати, як цуценя.

Чоловік так надзвичайно лютував, що я замислювався, чи, бува, не Бог послав його по мене цієї миті. Однак, подивившись на його обличчя, я не бачив жодного натяку на якусь божественну присутність.

Тепер мене били рідше. Підвішування забирало чимало часу, а ферма потребувала догляду. Я розмірковував, навіщо Гарбуз продовжує мене підвішувати. Невже він справді сподівається, що пес уб’є мене після стількох невдалих спроб?

Після кожного підвішування мені потрібен був час, щоб поновити сили. М’язи розтягалися, наче пряжа на веретені, й відмовлялися повертатися до звичних розмірів. Рухався я важко й почувався негнучким крихким стеблом соняшника, що намагається втримати важку квітку.

Якщо я працював повільно, Гарбуз звично кóпав мене, казав, що не збирається переховувати ледащо, й погрожував відвезти мене до німецької застави. Тоді я намагався працювати краще, ніж зазвичай, аби довести свою старанність, але догодити йому було неможливо. Напившись, селянин підвішував мене на гаки, а Юда терпляче вичікував унизу. Минала весна. Мені виповнилося десять, і я назбирав бозна-скільки днів блаженства на кожен день свого життя. Наближалося велике церковне свято, і люди в селах готували до нього ошатне вбрання. Жінки плели вінки з дикого чебрецю, росички, липового листя, яблуневого цвіту та садової гвоздики, що потім освячували в костьолі. Неф та вівтар прикрасили зеленими гілками берези, тополі та верби. Після свята ці гілки неабияк цінувалися. Їх встромляли в овочеві грядки, на полях капусти, коноплі та льону, щоб пришвидшити ріст та захистити від шкідників.

У святковий день Гарбуз із самого ранку пішов до костьолу. Я залишився на фермі, увесь у болючих синцях після останніх побоїв. Над полями котилася стишена луна церковного передзвону, і навіть Юда припинив валандатися на сонечку та нашорошив вуха.

Це було свято Тіла та Крові Христових. Казали, що цього дня в костьолі можна відчути присутність Сина Божого більше, ніж на будь-яке інше свято. Цього дня до костьолу йшли всі: грішники й праведники; ті, хто молився завжди, і ті, хто не молився ніколи; бідняки й багачі; хворі та здорові. А мене залишили сам-на-сам із псом, що міг не сподіватися на краще життя, хай навіть і був Божим створінням.

Я наважився. Запас накопичених мною молитов уже, безсумнівно, міг позмагатися з запасами багатьох молодших святих. І нехай вони ще не дали якихось помітних результатів, на небесах, де справедливість була законом, їх неодмінно вже помітили.

Боятися мені було нічого. Я рушив до костьолу, просуваючись уздовж незораних смуг землі на межі між полями. Церковний двір уже повнився незвично барвистим натовпом селян та їхніми яскраво прикрашеними возами й кіньми. Я скрутився в прихованому куточку, чекаючи на нагоду прослизнути до костьолу через якісь із бічних дверей.

Раптом мене помітила вікарієва служниця. Вона сказала, що один із хлопчиків-служок, обраний для сьогоднішньої церемонії, отруївся. Мені негайно слід іти до ризниці, перевдягнутися і зайняти його місце біля вівтаря. Так особисто наказав новий священик.

Мене накрило гарячою хвилею. Я подивився на небо. Нарешті хтось там мене помітив. Вони побачили мої молитви, складені величезною купою, наче картопля під час збору врожаю. За мить я буду ближчим до Нього, до Його вівтаря, під захистом Його вікарія. І це лише початок. Відтепер для мене розпочнеться нове, простіше життя. Я вже бачив кінець жахіттям, які теліпають тебе, аж поки не стиснуть шлунок до нудоти, як продірявлену головку маку на вітрі. Мене більше не битиме Гарбуз, більше жодного підвішування, жодного Юди. Нове життя розгорталося переді мною, рівне, як жовті пшеничні поля, що хвилюються під лагідними пальцями вітерця. Я побіг до костьолу.

Потрапити всередину виявилося непросто. Яскравий натовп щільно юрмився у дворі. Хтось зразу ж помітив мене і привернув до мене увагу інших. Селяни кинулися до мене й почали шмагати вербовими гілками й батогами, старих це так насмішило, що вони аж полягали від реготу. Мене протягнули під возом і прив’язали до кінського хвоста. Оглоблі міцно затиснули мене з обох боків. Кінь заіржав, позадкував і хвицнув мене кілька разів, перш ніж я зміг вивільнитися.

До ризниці я забіг тремтячи, все тіло боліло. Священик уже був готовий до церемонії і нетерпляче чекав на мою появу; служки вже теж перевдягнулися. Вдягаючи мантію прислужника без рукавів, я нервово тремтів. Варто було священикові відвернутися, інші хлопчики ставили мені підніжки або штовхали у спину. Спантеличений моєю неповороткістю священик розгнівався та грубо мене підштовхнув; я впав на лавицю, забивши руку. Врешті-решт усе було готово. Двері ризниці відчинилися, і ми вийшли до притихлого нетерплячого натовпу та зайняли свої місця під вівтарем — по три хлопчики з кожного боку від священика.

Меса розпочалася з усією своєю величністю.

Священиків голос лунав мелодійніше, ніж звичайно; орган гуркотів тисячею своїх збурених сердець; служки урочисто виконували ретельно вивчені обов’язки.

Раптом мій сусід тицьнув мене в ребра й нервово смикнув головою в бік вівтаря. Я недоумкувато витріщився, і кров загупала у скронях. Хлопчик ще раз кивнув, і я помітив, що й священик зиркає на мене вичікувально. Я мав щось зробити, та що? Я задихнувся від паніки. Диякон повернувся до мене й прошепотів, що я мушу нести місал[20].

Тоді я згадав, що зараз моя черга нести місал з одного боку вівтаря до другого. Я чимало разів бачив, як це робиться: служка підходив до вівтаря, брав місал разом із підставкою, на якій він лежав, виходив на середину найнижчої сходинки перед вівтарем, уклякав, тримаючи молитовник у руках, потім підводився і ніс його до другого боку вівтаря, а тоді повертався на своє місце.

Тепер була моя черга зробити все це.

Я відчував, як витріщається на мене натовп. Тієї ж миті органіст, немов вирішивши підкреслити надзвичайну важливість того, як циган прислужує на Господньому вівтарі, несподівано припинив грати.

У костьолі запала цілковита тиша.

Я опанував тремкі ноги й піднявся сходами до вівтаря. Місал, Свята Книга священних молитов, що збирали святі та вчені люди на славу Господа впродовж століть, лежав на важкій дерев’яній таці з ніжками, увінчаними латунними кульками. Ще до того, як покласти на неї руки, я зрозумів, що мені не вистачить сили підняти її й перенести на другий бік вівтаря. Книга була заважка навіть без таці.

Однак відступати було вже запізно. Я стояв біля підніжжя вівтаря, витягнуті вогники свічок мерехтіли перед моїми очима. Їхні мінливі рухи оживили скручене стражданнями тіло розіп’ятого Ісуса. Та хоч я вглядався в Його обличчя, здавалося, Спаситель прикипів очима до чогось під вівтарем, нижче за нас усіх.

Я почув за спиною нетерпляче сичання. Узяв вологими долонями прохолодну тацю знизу, глибоко вдихнув і, напруживши всі сили, підняв її. Я обережно позадкував, намацуючи ногою край сходинки. Раптом на одну коротку, як укол голкою, мить місал зробився важчим і штовхнув мене назад. Я похитнувся й не зміг утримати рівноваги. Церковна стеля закрутилася. Місал і таця впали на сходи. З мого горла вирвався мимовільний зойк. Майже одночасно мої голова та плечі гупнулися на підлогу. Коли я розплющив очі, наді мною схилялися розлючені червоні обличчя.

Грубі руки відірвали мене від підлоги й потягли до дверей. Натовп заціпеніло розступився. Чоловічий голос крикнув із хорів «Циганський упир!», і кілька інших голосів підхопили цей гавкіт. Руки з навмисною жорстокістю хапали мене, розриваючи плоть. Надворі я хотів заплакати й просити про помилування, але з горла не вилітало жодного звуку. Я спробував ще раз. Голосу в мене не було.

Свіже повітря обпекло моє гаряче тіло. Селяни потягнули мене прямісінько до великої вигрібної ями. Її викопали кілька років тому, і невеличка дерев’яна вбиральня з віконцями, вирізаними у формі хреста, поряд із нею була предметом особливої гордості священика. Іншої вбиральні в околицях не було. Селяни звикли справляти природні потреби прямісінько в полі й користувалися нею, лише приходячи до костьолу. Із другого боку пресвітерії[21] викопали нову яму, але через те, що стара вже цілком заповнилася, вітер часто заносив до костьолу огидний сморід.

Зрозумівши, що на мене чекає, я ще раз спробував закричати. Але голосу не було. Якщо я намагався вирватися, міцна селянська рука хапала мене, закриваючи рот і ніс. Сморід із ями сильнішав. Ми вже були зовсім близько. Я ще раз спробував випручатися, але чоловіки схопили мене міцніше й продовжили обговорювати те, що сталося в костьолі. Вони не сумнівалися, що я упир і перервана Свята Меса лише накличе на село біду.

Ми зупинилися на краю ями. Коричнева поморщена піна на її поверхні тхнула й скидалася на плівку в чашці гречаного супу. На поверхні кишіли мільярди невеличких білих хробаків завдовжки з ніготь. Над ямою з одноманітним дзижчанням кружляли хмари мух, їхні гарні синьо-фіолетові тільця сяяли на сонці, вони зіштовхувалися, рвучко падали в яму і знову злітали в повітря.

Я відчув нудоту. Селяни розхитали мене, тримаючи за руки та ноги. Бліді хмари в небесній блакиті пропливли перед моїми очима. Мене кинули в самісінькій центр коричневої гидоти, й вона розійшлася, поглинаючи моє тіло.

Денне світло наді мною згасло, і я почав задихатися. Інстинктивно заборсавшись у в’язкій гущі, я молотив руками й ногами. Торкнувся дна й якомога швидше відштовхнувся від нього. В’язке здуття винесло мене на поверхню. Роззявивши рота, я ковтнув повітря і знову пішов на дно, і знову відштовхнувся від нього. Яма була десь метр на метр. Я знову підстрибнув на дні, й цього разу виплив ближче до краю. В останню мить, коли хвиля вже мала потягнути мене назад, я схопився за повзуче стебло довгих і густих бур’янів, що росли біля ями. Вирвавшись із непривітної утроби, що хотіла засмоктати мене, я виліз на берег, майже нічого не бачачи заліпленими гидотою очима.

Щойно я вибрався з трясовини, мене скрутили судоми нудоти. Мене так довго вивертало, що я втратив останні сили й, остаточно виснажений, скотився в колючі, пекучі зарослі будяків, папоротей та плюща.

Почувши віддалений спів та звуки органа, я збагнув, що після меси люди вийдуть із костьолу і, побачивши мене живого в кущах, знову кинуть до ями. Слід було тікати, тож я кинувся до лісу. Сонце підсушило на мені коричневу шкірку, й мене оточили хмари велетенських мух та інших комах.

Щойно опинившись у затінку дерев, я взявся качатися на вологому прохолодному моху й витиратися холодними листями. Залишки гидоти я зішкрябав із себе шматочком кори. Волосся натер піском, потім знову покачався у траві й ще раз виблював.

Раптом я зрозумів, що з моїм голосом щось сталося. Спробував крикнути, але язик безпомічно ляпав у роті. Голосу не було. Я налякався й одразу вкрився холодним потом; відмовлявся вірити, що це можливо, й намагався переконати себе, що голос повернеться. Перечекавши трохи, спробував ще. Нічого не відбулося. Лісову тишу порушувало лише дзижчання мух, що кружляли навколо мене.

Я сів. Останній мій зойк, що пролунав, коли впав служебник, досі дзвенів у вухах. Невже він стане моїм останнім криком? Невже мій голос полетів разом із ним, як заблукалий крик самотньої качки на ставку? І де він тепер? Я міг уявити, як мій голос самотньо літає над вигнутими склепінчастими ребрами церковного даху. Я бачив, як він б’ється в холодні стіни, святі зображення, товсті шибки вітражного скла, крізь які навіть сонце майже не пробивалося. Я стежив за його неприкаяними мандрами уздовж темних церковних проходів, де він мчав від вівтаря до кафедри, від кафедри до хорів, а від хорів назад до вівтаря, гнаний поліфонією органних звуків та глибинною хвилею людського співу.

Усі німі, яких я колись бачив, вишикувалися перед моїми очима. Їх було небагато, а їхня неспроможність розмовляти робила всіх дуже подібними. Неоковирне смикання облич намагалося замінити собою нестачу звуків їхніх голосів, а нестямні рухи кінцівок описували невимовлені слова. Інші люди завжди дивилися на німих підозріло; вони здавалися їм дивними створіннями, що тремтять, кривляться і щедро пускають на підборіддя слину.

У втрати голосу мусила бути якась причина. Якась вища сила, з якою мені поки що не вдалося поспілкуватися, керувала моєю долею. Я засумнівався, що це міг бути Бог чи хтось із його святих. Зважаючи на те, скільки я заробив своїми молитвами, моє блаженство мало тривати вічно; у Господа не було причин так жорстоко мене карати. Напевно, я розгнівав якісь інші сили, в чиї тенета потрапляють ті, що з якихось причин відвернулися від Бога.

Віддаляючись від костьолу, я заглиблювався в лісові хащі. Із чорної землі, якої ніколи не торкалося сонцеве проміння, стирчали пні давно зрубаних дерев. Ці каліки не могли прикрити свої хирляві спотворені тіла. Вони стояли самотньо й відокремлено. Погорбленим приземкуватим калікам бракувало сили, щоб дотягнутися до повітря та сонця. Ніщо не могло змінити їхнього життя; соки більше ніколи не потечуть гілками до листя. Великі дупла біля коріння були приречені довіку сліпо витріщатися незрячими зіницями на гойдання верхівок своїх живих побратимів. Їх ніколи не зламає й не вирве з землі вітер; ці поламані жертви вологості та розпаду повільно зогниють на лісовому дні.