Розфарбований птах

20

Я був занадто худий і погано ріс. Лікарі радили гірське повітря й регулярні фізичні вправи. Вчителі казали, що місто не йде мені на користь. Восени батько знайшов роботу в горах на заході країни, і ми поїхали з міста. Коли випав перший сніг, мене відправили в гори. Старий лижний інструктор погодився наглядати за мною. Я оселився разом із ним у гірській хатині й бачився з батьками лише раз на тиждень.

Ми щодня вставали раненько. Інструктор уклякав і молився, а я поблажливо спостерігав за ним. Переді мною був дорослий чоловік, що здобував у місті освіту, та однаково поводився наче сільський простак, який не може повірити, що він на цьому світі сам-один і йому не слід розраховувати на чиюсь допомогу. Кожен із нас сам по собі, і що швидше ти зрозумієш, що всі ці Гаврили, Митьки й Мовчуни не вічні, то краще. Байдуже, якщо ти німий, люди однаково не розуміють одне одного. Вони суперничали або зачаровували, обіймалися або били одне одного ногами, однак кожен дбав лише про себе. Власні емоції, спогади та відчуття так само успішно відмежовують людину від інших, як зарості очерету відмежовують річку від грузького берега. Ми дивимося одне на одного, мов гірські вершини навколо долин, — занадто високі, щоб не помічати одне одного, й занадто низькі, щоб доторкнутися до небес. Цілими днями я катався на лижах уздовж гірських трас. Пагорби залишалися безлюдними. Готелі спалили, а мешканців низин виселили. Нові жителі лише почали приїжджати.

Інструктор був спокійний і терплячий чоловік. Я намагався слухатися його і радів, коли заслуговував на його скупе добре слово.

Хуртовина налетіла раптово, затуливши гірські вершини й хребти сніжними вихорами. Я загубив інструктора і почав самостійно спускатися з крутого схилу, намагаючись якомога швидше дістатися до хатини. Лижі ковзали гладким настом, і від швидкості мені перехопило дух. Коли я раптом побачив глибоке урвище, повертати було вже запізно.

Квітневе сонце заливало кімнату. Я поворушив головою і не відчув болю. Спробував підвестися на руках і вже збирався знову лягти, коли задзвонив телефон. Медсестра вже пішла, але телефон наполегливо заходився знову та знову.

Вилізши з ліжка, я дійшов до стола. Підняв слухавку і почув чоловічий голос.

Я притискав телефона до вуха, слухаючи нетерплячі слова, десь на іншому кінці дроту був хтось, хто неодмінно хотів поговорити зі мною… Я відчув нездоланне бажання озватися.

Розтулив рота й напружився. Горлом поповзли якісь звуки. Зосередившись і докладаючи зусиль, я почав складати з них склади і цілі слова. Чітко відчував, як вони вистрибують із мене, наче горошини з відкритого стручка. Не в змозі повірити цьому, я відклав слухавку вбік і почав цитувати слова, рядки й уривки Митькових пісень. Загублений у віддаленій церкві голос знову знайшов мене і заповнив собою цілу кімнату. Я говорив голосно й без упину — спершу як селяни, потім як мешканці міста; базікав якомога швидше, захоплюючись звуками, що сочилися змістом, як сніг сочиться водою, переконував себе знову, знову і знову, що мова повернулася до мене й не збирається більше тікати крізь відчинені балконні двері.