Розфарбований птах

7

Це село лежало далеко від залізниці й річки. Тричі на рік сюди приїжджали загони німецьких солдатів і збирали продукти й фураж, якими селяни зобов’язані були забезпечувати армію.

Мене взяв до себе коваль, який був сільським старостою. Селяни поважали й цінували його. Саме тому й до мене там ставилися краще. Утім, перехиливши чарчину, місцеві весь час повторювали, що я принесу громаді лише негаразди і що, знайшовши циганчука, німці покарають усе село. Проте казати такі речі ковалеві в очі ніхто не наважувався, тож зазвичай мене ніхто не зачіпав. Щоправда, коли чоловік був напідпитку, а я потрапляв йому під руку, він охоче давав мені ляпаса, але на цьому все й закінчувалося. Двоє наймитів залюбки духопелили одне одного, а не мене, а ковалів син, відомий на все село своїми походеньками, рідко бував на фермі.

Щодня, рано-вранці, ковалева дружина давала мені горнятко гарячого борщу і скибку черствого хліба, який, якщо кинути його в борщ, висмоктував з рідини увесь смак. Після сніданку я розпалював вогонь у своїй кометі і перший із сільських пастухів виганяв на пасовисько худобу.

Увечері ковалева дружина читала молитви, господар хропів на печі, наймити займалися худобою, а син вештався селом. Часом жінка давала мені чистити ковалів кожух від вошей. Я сідав у найкраще освітленому місці в кімнаті, складав кожух і шукав уздовж швів білих, неповоротких, набряклих від крові комах, яких клав на стіл і розчавлював нігтем. Коли вошей було особливо багато, ковалева дружина допомагала мені й чавила пляшкою відразу кількох, щойно я клав їх на стіл. Воші з хрускотом вибухали, і їхні розпластані тільця лежали в калюжках темної крові. Ті, що падали на підлогу, розбігалися навсібіч, і розтоптати їх ногами майже не вдавалося.

Господиня не дозволяла мені вбивати всіх вошей і блощиць. Знайшовши особливо великий і жвавий екземпляр, вона обережно ловила його і кидала в спеціально призначений слоїк. Назбиравши з десяток найкращих комах, жінка витягала їх і замішувала в тісто. До цього додавалося трохи людської і кінської сечі, гарна порція гною, мертвий павук і дрібка котячих лайняків. Це вважалося найкращим ліком проти болю в животі. Коваль час від часу мучився шлунком, і тоді дружина давала йому кілька кульок цієї суміші. Вона запевняла, що разом із блювотинням хвороба негайно покидає тіло. Виснажений нудотою коваль лежав на матраці біля пічки, тремтячи, як осиковий листок, і ковтав повітря, скидаючись на власні міхи. Дружина напувала його заспокійливим трунком — теплою водою з медом. Але якщо біль і жар не миналися, жінка готувала інші ліки. Вона розтирала в порошок кінську кістку, додавала туди кілька блощиць і польових мурах, які відразу ж починали битися, змішувала все це з кількома курячими яйцями і додавала краплю гасу. Хворий мусив випити все це одним великим ковтком і отримував як нагороду склянку горілки і шматок ковбаси.

Час від часу до коваля навідувалися таємничі озброєні гвинтівками і револьверами вершники. Обшукавши будинок, вони сідали з господарем за стіл. Ми з ковалевою дружиною готували на кухні кілька пляшок самогону, в’язку пряних мисливських ковбасок, сири, круто зварені яйця і шматки смаженої свинини.

Озброєні чоловіки були партизани. До села вони навідувалися часто й завжди без попередження. Коваль пояснював дружині, що вони поділилися на дві групи: «білих», які хотіли воювати проти німців і росіян, і «червоних», які хотіли допомагати Червоній армії.

Селом ширилися різноманітні чутки. Пліткували, що «білі» підтримують володіння приватним майном і поміщики їх не займають. А «червоні», підтримувані совітами, боролися за земельну реформу. Однак обидві групи потребували від селян щоразу більшої підтримки.

«Білі» партизани, змовившись із поміщиками, мстилися всім, кого підозрювали в допомозі «червоним». А «червоні» віддавали перевагу біднякам і карали села за будь-яку підтримку «білих». Родини заможних селян вони переслідували.

Село обшукували й німецькі війська, що допитували селян про партизанські візити й застрелили кількох місцевих, аби нагнати на інших страху. Коли вони приїжджали, коваль ховав мене в льоху з картоплею, а сам намагався задобрити німецьких командирів, обіцяючи вчасно їм доставляти харчі та зерно.

Іноді партизанські загони зустрічалися в селі, й тоді починалася різня. Село перетворювалося на поле битви: кулемети стрекотіли, гранати вибухали, покинута худоба й коні ревли, напівголі діти завивали. Селяни ховалися в підвалах, притискаючи до грудей жінок, що читали молитви. Підсліпуваті, глухі, беззубі бабусенції бурмотіли молитви й хрестилися покрученими артритом пальцями, йдучи прямісінько під кулеметний вогонь та насилаючи на голови військових прокльони й прикликаючи Господню кару.

Після бою село повільно поверталося до життя. Однак чоловіки і хлопці билися за зброю, форму й черевики, покинуті партизанами, а також сперечалися, де поховати мертвих і хто копатиме могили. У суперечках минали дні, тіла тим часом розкладалися і вдень їх обнюхували пси, а вночі гризли пацюки.

Якось уночі мене розбудила ковалева дружина й наказала тікати. Ледве я встиг вистрибнути з ліжка, як навколо хатини почулися чоловічі голоси й деренчання зброї. Накинувши на себе мішок, я заховався на горищі й притиснувся до щілини між дошками, крізь яку міг бачити майже ціле подвір’я.

Рішучий чоловічий голос наказав ковалеві вийти. Двоє озброєних партизан витягнули напівголого господаря на подвір’я, де він тремтів і притримував рукою штани. Ватажок банди у високому кашкеті та з вишитими на еполетах зірками підійшов до господаря і сказав йому щось. Я почув лише уривок речення: «…ти допомагав ворогам батьківщини».

Коваль сплеснув руками, присягаючись Сином Божим і Святою Трійцею. Перший удар кинув його на землю. Повільно підводячись, чоловік продовжував заперечувати. Один із прибульців вирвав із паркана стовпчик, розкрутив у повітрі та вдарив коваля по лицю. Коли той упав, партизани взялися кóпати його важкими черевиками. Коваль стогнав і звивався від болю, але вони не зупинялися. Нахилившиись над своєю жертвою, викручували йому вуха, наступали на геніталії, ламали підборами пальці.

Коли стогони припинились і тіло обм’якло, партизани виволокли двох наймитів, ковалеву дружину і сина, який намагався пручатися. Розчахнувши двері клуні, вони кинули жінку і чоловіків на оглоблі воза так, що люди звисали з них, наче мішки з зерном. Потім партизани зірвали зі своїх жертв одяг і прив’язали руки до ніг. Закасавши рукави, вони взялися шмагати зіщулені тіла сталевим дротом, вирізаним із сигнального кабелю.

Удари дзвінко відлунювали, ляскаючи по тугих сідницях, а жертви звивалися, кричали, набрякали і скавчали, наче зграя побитих псів. Я тремтів і пітнів від страху.

Стусани сипалися градом. Лише ковалева дружина продовжувала голосити, коли партизани перекидалися жартами про її худі покручені стегна. А що жінка не припиняла стогнати, то вони перевернули її горілиць так, що білі груди звисали з обох боків від тіла. Потім один чоловік із ненавистю вдарив її. Він шмагав жінчине тіло й живіт, що потемнішали від кривавих струмків, і звук від батога наростав у жахливому крещендо. Тіла на оглоблях провисли. Мучителі вдягнули свої куртки й увійшли до хати, трощачи меблі й розкрадаючи все, що впадало їм в око.

Вилізши на горище, вони знайшли мене. Схопивши за шию, чоловіки крутили мене в повітрі, штурхали кулаками і смикали за волосся. Вони відразу ж вирішили, що я циганський підкидьок. Голосно розмірковували, що зі мною робити. Потім хтось запропонував відвезти мене на німецьку заставу за два десятки кілометрів від ферми. На його думку, це послабило б підозри німецького командира щодо села, яке вже затримало обов’язкове постачання. Інший чоловік погодився з ним, квапливо додавши, що через одного циганського виродка німці можуть спалити ціле село.

Мені зв’язали руки і ноги та вивели надвір. Партизани викликали двох селян і ретельно пояснювали їм щось, тицяючи на мене пальцями. Місцеві покірно слухали їх, старанно киваючи. Мене поклали на віз і міцно прив’язали до поперечини. Селяни вилізли на кóзла, й ми рушили в путь.

Кілька кілометрів партизани супроводжували нас, похитуючись у сідлах і ласуючи знайденими в коваля харчами. Коли ліс почав густішати, вони ще раз перемовилися із селянами і, пришпоривши коней, зникли в хащах.

Стомившись від сонця й незручної пози, я задрімав. Мені наснилося, що я став білочкою, заховався в темному дуплі й насмішкувато дивився на світ унизу. Несподівано я перетворився на коника-стрибунця з довгими пружними ногами, на яких стрибав сільськими просторами. Час від часу, наче крізь туман, до мене долітали голоси візників, іржання коней і скрип коліс.

Опівдні ми дісталися до залізничної станції, де нас негайно оточили німецькі солдати у вицвілих формах і стоптаних черевиках. Селяни вклонилися їм і передали написану партизанами записку. Поки вартовий пішов по командира, кілька солдатів оточили воза і дивилися на мене, обмінюючись репліками. Один із них, літній чоловік, вочевидь, змучений спекою, носив затуманені від поту окуляри. Він нахилився над возом і уважно розглядав мене байдужими водянисто-синіми очима. Я всміхнувся йому, але він не відповів. Дивлячись йому прямісінько в очі, я замислився, чи не зурочу його. Подумав, що цей чоловік може впасти від нападу нудоти, але потім пошкодував його і відвів очі.

Від станції до воза підійшов молодий офіцер. Солдати швиденько обсмикнули свої однострої та виструнчилися. Не певні, що робити їм, селяни спробували наслідувати солдатів і теж улесливо витягнулися.

Офіцер стисло наказав щось одному із солдатів, який вийшов уперед із шеренги, підійшов до мене, грубо погладив по голові, зазирнув в очі, відтягнувши повіки, й оглянув рубці на колінах і литках. Потім відрапортував офіцерові. Той обернувся до чоловіка в окулярах, віддав наказ і пішов.

Солдати розійшлися. Із будівлі станції лунала весела мелодія. На високій сторожовій вежі з кулеметним постом вартові поправляли каски.

Солдат в окулярах підійшов до мене, мовчки відв’язав мотузку, якою я був прив’язаний до воза, закрутив її навколо свого зап’ястя і жестами наказав іти за ним. Я озирнувся на селян; вони вже заскочили на воза і шмагали батогом коня.

Ми проминули будівлю станції. Дорогою солдат зайшов на склад і взяв невеличку бляшанку з бензином. Потім ми рушили вздовж залізничних колій до загрозливого лісу.

Я не сумнівався, що солдат дістав наказ розстріляти мене, облити бензином тіло і спалити його. Я неодноразово бачив, як це робили. Пригадав, як партизани розстріляли селянина, звинувативши його в інформуванні ворогів. Тоді вони наказали жертві самостійно викопати могилу, куди пізніше впало його мертве тіло. Пригадав, як німці застрелили пораненого партизана, що намагався втекти до лісу, а потім над його мертвим тілом затанцював вогняний стовп.

Найбільше мене жахав біль. Вогнестрільна рана, без сумніву, дуже болюча, а коли спалахне бензин, стане ще гірше. Але я нічого не міг удіяти. Солдат був озброєний гвинтівкою, а мотузка від моєї ноги тягнулася до його зап’ястя.

Я був босий, і розпечені сонцем шпали пекли мої стопи. Я підстрибував, наступаючи на гострі камінці, насипані між ними. Кілька разів я спробував іти рейкою, але прив’язана до ноги мотузка чомусь заважала зберігати рівновагу. Підлаштувати свою ходу до розмашної, ритмічної ходи солдата було складно.

Він спостерігав за мною та злегка всміхнувся, побачивши мої акробатичні витівки на рейці. Ця усмішка була закоротка, щоб щось означати — він збирався вбити мене.

Ми вже минали останню стрілку й виходили за межі станції. Темнішало. Коли ми наблизилися до лісу, сонце вже сідало за верхівки дерев. Солдат зупинився, поклав на землю бляшанку з бензином і переклав гвинтівку в ліву руку. Всівшись на краю дороги, він глибоко зітхнув і звісив ноги з насипу. Потім спокійно зняв окуляри, витер рукавом піт з густих брів і відстібнув з ременя невеличку лопатку. Витягнув з нагрудної кишені цигарку, підпалив її і ретельно загасив сірника.

Чоловік мовчки спостерігав за моїми спробами послабити мотузку, що натирала ногу. Потім дістав з кишені штанів невеличкий складаний ніж, відкрив його, підсунувшись ближче, взяв мене за ногу однією рукою і так само ретельно перерізав мотузку. Потім скрутив її і, широко замахнувшись, кинув через насип.

Я розтягнув губи в усмішці, намагаючись висловити всю свою вдячність, але солдат не усміхнувся у відповідь. Тепер ми сиділи поруч — він затягався цигаркою, а я дивився, як в’ється петлями блакитний димок.

Мені спало на думку, що існує чимало способів померти. До сьогодні мене вразили тільки два з них.

Я добре пам’ятав, як у перші дні війни бомба влучила в будинок на протилежному боці вулиці від помешкання моїх батьків. Від вибуху в нас повибивало шибки. Нас налякало падіння стін, тремтіння землі, передсмертні крики незнайомих людей. Я бачив, як падали в порожнечу коричневі поверхні дверей, стелі, стіни, до яких досі розпачливо притискалися картини. На вулицю лавиною полетіли величні роялі, що роззявляли свої кришки, огрядні незграбні фотелі, моторні табуретки та пуфи. Слідом мчали люстри, з пронизливими криками розбиваючись на шматки, вилощене кухонне начиння й чайники та блискучі алюмінієві нічні горщики. Сторінки розпатраних книжок летіли донизу, змахуючи крилами, мов зграя наляканих пташок. Ванни повільно й цілеспрямовано відривалися від своїх труб і чарівним чином скручувалися й перепліталися в повітрі з поруччям, бильцями і ринвами.

Коли всілися порохи, розщеплена будівля сором’язливо оголила свої нутрощі. М’які людські тіла лежали, розкинуті на зазублених уламках стін та стель, ганчірками прикриваючи розломи. Лише зараз вони почали сочитися червоною фарбою. Дрібні клаптики розірваного паперу, тиньку і фарби обліпляли липкі червоні ганчірки, наче голодні мухи. Усе навколо ще рухалося; і лише тіла вже, здавалося, знайшли спокій.

А потім почулися стогони й крики людей, притиснутих зламаними балками, простромлених стрижнями й трубами, частково розірваних і розчавлених уламками стін. Із чорної ями вийшла лише одна стара жінка. Вона розпачливо чіплялася за цеглу, а роззявивши беззубий рот, раптом не змогла видати жодного звуку. Вона була майже гола, і з кістлявого тіла звисали поморщені груди. Діставшись до краю вирви біля купи грузу, що відділяли яму від дороги, вона на мить виструнчилася на цьому гребені, а потім перекинулася на спину й зникла під уламками.

Але від руки іншої людини померти можна було не так видовищно. Нещодавно, живучи в Леха, я побачив, як, зайшовши в гості, почали бійку двоє селян. Вони накинулися одне на одного посеред хатини, вчепилися одне одному в горло і впали на брудну підлогу. Чоловіки кусалися, мов скажені пси, рвали одне на одному одяг та плоть. Їхні вкриті мозолями долоні, коліна, плечі та ноги немов зажили власним життям. Стрибали туди-сюди в дикому танці, хапаючи, гамселячи, дряпаючи й викручуючи. Голими кулаками чоловіки били по головах, як молотками, і від удару скрипіли кістки.

Потім решта гостей, які спокійно оточили суперників і спостерігали за ними, почули страшний удар і неприємний тріск. Один із чоловіків уже давненько осідлав другого. Переможений хапав ротом повітря і, здавалося, втрачав силу, та все ж підняв голову і плюнув переможцеві в обличчя. Той не пробачив йому цього. Він тріумфально підскочив угору, мов жаба, і, широко розмахнувшись, вгатив іншому по голові зі страшною силою. Голова більше не намагалася піднятися, а немов розчинялася в калюжі крові, яка щомиті більшала. Чоловік помер.

Я почувався безпритульним псом, що його вбили партизани. Спершу вони гладили його по голові й чухали за вушками. Приголомшений від радості пес закохано і вдячно дзявкав. А потім вони кинули йому кістку. Він побіг по неї, розмахуючи нечесаним хвостом, лякаючи метеликів і топчучи квіти. Коли він схопив кістку і гордо підняв її, партизани застрелили його.

Солдат підтягнув ременя. Його рух привернув мою увагу, і на мить я облишив свої думки.

Потім я спробував підрахувати відстань до лісу та час, який знадобиться йому, щоб підхопити гвинтівку, якщо я несподівано побіжу. Ліс був задалеко; я помру на піщаному гребені на півдорозі до дерев. У найкращому разі я добіжу до латки бур’янів, де бігти стане важче, а видно мене буде так само добре.

Солдат підвівся й зі стогоном потягнувся. Навколо панувала тиша. Легкий вітерець розвіяв сморід бензину й наповнив повітря ароматом майорану та живиці.

Я подумав, що він, безумовно, застрелить мене у спину. Люди не люблять дивитися в очі тому, кого вбивають.

Солдат повернувся до мене і змахнув рукою в напрямку лісу, ніби хотів сказати: «Біжи, забирайся!». Отже, близився кінець. Я вдав, наче не розумію, і наблизився до нього. Він нестямно відсахнувся, наче боявся, що я торкнуся його, і знову тицьнув, показуючи на ліс та прикриваючи очі другою рукою.

Я подумав, що це кмітлива спроба обдурити мене; він вдавав, наче не дивиться. Я стояв, ніби приріс до землі. Солдат нетерпляче глипнув на мене і сказав щось своєю грубою мовою. Я улесливо всміхнувся йому, але це лише роздратувало чоловіка. Він знову змахнув рукою в напрямку лісу. А я знову не поворухнувся. Тоді він витягнув з гвинтівки замок, поклав її між рейками і ліг зверху.

Я ще раз підрахував відстань і вирішив, що тепер ризик невеликий. Коли я зробив перший крок, солдат привітно усміхнувся. Діставшись до краю насипу, я озирнувся: він продовжував нерухомо лежати, задрімавши на теплому сонечку.

Я квапливо махнув рукою і помчав, наче заєць, униз із насипу, простісінько до підліску прохолодного тінистого лісу. Здираючи папороттями шкіру, я драпав далі й далі, аж поки не захекався і не впав на ласкавий вологий мох.

Лежачи, я прислухався до лісових звуків і почув, як біля залізничних колій пролунало два постріли. Вочевидь, солдат вдав, що стратив мене.

У листі, прокинувшись, зашурхотіли птахи. Зовсім близенько з-під кореня вилізла ящірка і уважно подивилася на мене. Я міг розчавити її одним ударом руки, але був занадто стомлений.