Розфарбований птах

6

Тесля і його дружина були переконані, що моє чорне волосся притягне до їхньої ферми блискавки. І справді, коли спекотними задушливими ночами тесля торкався мого волосся кістяним гребінцем, над головою стрибали синювато-жовті іскорки, схожі на «вошей диявола». На село часто й несподівано налітали несамовиті грози, від яких виникали пожежі й гинули люди та худоба. Блискавку завжди описували як велетенський стовп вогню, що вивергають небеса. Тому селяни навіть не намагалися гасити такі пожежі — вони вірили, що на таке не спроможна жодна людина, так само як нікого не вдається врятувати після удару блискавки. Казали, що, вдаривши в будинок, блискавка заривається глибоко в землю і терпляче скручується там, набираючись сили, а потім щосім років притягує в те саме місце нову вогняну стрілу. Навіть у врятованих з пожежі, спричиненої блискавкою, речах теж селилася нечиста сила, тож і вони могли притягнути нову блискавку.

Часто в сутінках, коли в хатинах починали мерехтіти слабенькі вогники свічок і гасових ламп, небо затуляли важкі низькі хмари, що навскіс пливли над солом’яними покрівлями. Селяни змовкали, налякано визирали з вікон і прислухалися до гуркоту, що робився чимраз гучнішим. Бабусенції, що влаштувалися на вкритих потрісканим кахлем печах, забували про свої молитви і замислювалися про те, кого сьогодні нагородить Всемогутній, а кого покарає всюдисущий сатана, кому дістануться вогонь, руйнування, каліцтво чи смерть. Стогони скрипучих дверей, зітхання зігнутих бурею дерев і посвист вітру здавалися селянам прокльонами давно померлих грішників, що страждають від невизначеності чистилища або підсмажуються на повільному незгасному пекельному вогні.

У такі миті тесля судомно накидав собі на плечі товсту куртку і, перехрестившись безліч разів, зашморгував на моїй щиколотці ланцюг із вигадливим навісним замком, а другий його кінець пристібав до важкої потертої збруї. Потім серед завивання вітру й ударів грому та блискавок він садовив мене на воза і, несамовито поганяючи вола, вивозив за село до віддаленого поля, де й залишав. Я опинявся далеко від дерев та людського житла, а тесля вірив, що ланцюг і збруя завадять мені повернутися додому.

Залишившись один, я налякано прислухався до гуркання воза, що зникав удалині. Біля мене спалахували блискавки, раптово вихоплюючи з темряви силуети віддалених халуп, що відразу ж зникали знову, наче ніколи й не існували.

Протягом якогось часу навкруги панувало чарівне тимчасове затишшя, і життя рослин та тварин теж завмирало. Утім я чув, як стогнуть занедбані поля та стовбури дерев і бурмочуть щось луки. З усіх усюд до мене повільно підкрадалися лісові вовкулаки. Із випарів боліт, змахуючи крилами, летіли напівпрозорі демони, а на цвинтарі примари-заблуди зіштовхувалися в повітрі, калатаючи кістьми. Я відчував на шкірі їхні сухі дотики, тремтливі торкання та крижаний подих замерзлих крил. Від жаху мій мозок відмовлявся думати. Я кидався на землю в безкраї калюжі, тягнучи за собою на ланцюгу наскрізь мокру упряж. Наді мною витягувався завислий у просторі Господь і перевіряв перебіг жаскої вистави за своїм одвічним годинником. Між Ним і мною спускалася похмура ніч.

Тепер до темряви, що розтікалася обличчям і тілом, можна було торкнутися, схопити, наче згусток крові, яка вже згорнулася. Я пив її, ковтав, захлинався нею. Вона прокладала навколо мене нові дороги й перетворювала рівне поле на бездонну прірву. Вона зводила непрохідні гори, розрівнювала пагорби, засипала річки й долини. В її обіймах зникали села, ліси, придорожні каплички й людські тіла. Десь далеко за межами відомого сидів диявол і жбурляв сірчано-жовті блискавки, випускаючи з хмар лункі удари грому. Від кожного з них земля здригалася до нутра, а хмари опускалися щоразу нижче, аж поки злива не перетворювала все навколо на мокре болото.

Перед світанком години тягнулися довго, а коли білий, мов кістка, місяць поступався місцем бляклому сонцю, на поле приїжджав тесля й забирав мене назад до себе.

Одного дощового дня чоловік захворів. Його дружина клопоталася біля нього, готуючи гіркі настоянки, й не мала часу вивезти мене з села. Коли пролунав перший удар грому, я заховався в клуні за копицею сіна.

За мить клуня здригнулася від моторошного гуркоту грому. Майже відразу її стіна вибухнула вогнем, і високе полум’я охопило смолисті гілки. Роздмуханий вітром вогонь голосно нуртував, тягнучи кінчики своїх довгих крил до хати й корівника.

Цілковито приголомшений, я кинувся на подвір’я. Із навколишніх хат у темряву висипали люди. Село прокинулося, і звідусіль чулися крики. Напівпритомні люди збиралися в купки та натовпи і бігли до охопленої вогнем теслиної клуні з сокирами і граблями. Завивали собаки, а жінки з немовлятами на руках намагалися притримувати спідниці, які задирав аж до облич безсоромний вітер. Усе живе кинулося навтьоки. Задерши хвости, несамовито ревли на бігу корови, яких люди підштовхували руків’ям сокир і лезами лопат; телята на худих неміцних ніжках даремно намагалися триматися біля материного вимені. Перестрибуючи загорожі, виламуючи двері корівників, ошелешено наштовхуючись на невидні стіни будинків, гасали з низько опущеними головами бики. У повітрі розліталися ошаленілі кури.

Наступної миті я побіг геть. Я гадав, що блискавку до клуні й халуп притягнуло моє чорне волосся, і не сумнівався, що розлючена юрба вб’є мене, варто мені потрапити їй на очі.

Змагаючись із пронизливим вітром, перечеплюючись через каменюки, падаючи до канав і залитих водою ям, я дістався до лісу. Коли я опинився там, де ліс перетинала залізниця, гроза вже вщухла і їй на зміну прийшла дзвінка від дощових крапель ніч. У хащах неподалік я знайшов собі прихисток і, скрустившись там, слухав сповіді моху і чекав, поки закінчиться ніч.

На світанку тут мав проїхати потяг. Ця колія здебільшого слугувала для перевезення деревини між двома віддаленими одна від одної на двадцять кілометрів станціями. Вагони з колодами тягнув невеличкий повільний локомотив.

Коли під’їхав поїзд, я трохи пробігся поруч із його останнім вагоном, а потім застрибнув на підніжку й поїхав углиб безпечного лісу. Трохи згодом я дочекався рівної ділянки на насипі й зістрибнув, пірнувши в густий підлісок, не помічений охороною локомотива.

Заглибившись у ліс, я віднайшов порослу бур’янами і, вочевидь, давно закинуту вимощену бруківкою дорогу. Закінчувалася вона біля безлюдного військового бункера з масивними залізобетонними стінами.

Навколо панувала цілковита тиша. Я заховався за деревом і кинув у зачинені двері камінчик. Він відскочив. Пішла луна, і знову все стихло. Я обійшов навколо бункера, переступаючи розбиті ящики з-під боєприпасів, брухт і порожні бляшанки. Я виліз на горішню терасу пагорба, а потім на його вершину, де знайшов погнуті консервні банки, а трохи далі великий отвір. Нахилившись, я відчув, як смердить звідти чимось гнилим і мокрим, а ще почув якийсь приглушений писк. Я підняв стару каску і кинув її в дірку. Писк посилився. Я почав швидко кидати всередину грудки землі, металеві обручі гільз і уламки бетону. Звуки зробилися гучнішими — усередині жили й борсалися якісь тварини.

Я знайшов шматочок гладенької бляхи й направив досередини промінь відбитого світла. Тепер було добре видно, що десь на метр нижче хвилювалося, здіймалося і спадало чорне звивисте море щурів. Його поверхня вигиналася з ламаним ритмом і блищала незліченними очицями.

Світло вихопило мокрі спини й лисі хвости. Знову й знову, наче річкові хвилі, десятки довгих кощавих пацюків судомно кидалися на гладеньку внутрішню стінку бункера, щоразу падаючи назад, на спини решти тварин.

Я дивився на цю вкриту брижами масу і бачив, як пацюки вбивають і жеруть одне одного, хапають одне одного пазурами й несамовито видирають шматки м’яса і клаптики шкіри. Струмені крові приваблювали до бійки нових щурів. Кожна тварина намагалася вибратися з цієї живої маси, змагалася за місце на верхівці, за ще одну спробу видряпатися на стіну, за ще один відірваний шматок окосту.

Я швидко прикрив отвір шматком бляхи й поспіхом продовжив свою подорож лісом. Дорогою я досхочу наївся ягід і сподівався до сутінок дістатися до села.

Пізно по обіді, коли сонце вже повернуло на захід, я побачив перші фермерські споруди. Коли наблизився, з-за паркана вистрибнули й накинулися на мене кілька собак. Я зіщулився під парканом, шалено розмахуючи руками, стрибаючи, мов жаба, завиваючи та кидаючись камінням. Пси приголомшено застигли, не певні, хто я такий і що їм робити. Людське створіння раптом перетворилося на щось невідоме для них. Поки вони ошелешено витріщалися на мене й крутили на всі боки мордами, я перестрибнув паркан.

Зачувши їхній гавкіт і мої крики, господар хатини вийшов на вулицю. Побачивши його, я зрозумів, що через кепську витівку долі повернувся до того ж села, з якого напередодні втік. Обличчя селянина було знайоме, надто знайоме: я часто бачив його у теслі вдома.

Він одразу впізнав мене і гукнув щось наймитові, що кинувся в напрямку теслиної хати, а другий залишився наглядати за мною, стримуючи псів на прив’язі. Тесля прийшов разом із дружиною.

Перший удар відірвав мене від паркана і кинув йому до ніг. Тесля підняв мене і, тримаючи так, щоб я не впав, гамселив знову і знову. Потім, тримаючи мене за шкірку, наче кота, чоловік потягнув мене на ферму, до обвугленого смороду жеврійних залишків клуні. Там він кинув мене на купу гною і ще раз ударив по голові так, що я знепритомнів.

Коли я отямився, тесля стояв поруч, тримаючи напоготові мішок потрібного розміру. Я пригадав, що у схожих мішках він топив кошенят, і підскочив на ноги, але селянин мовчки збив мене з ніг і спокійно продовжив готувати свій мішок.

Несподівано я пригадав, як тесля якось розповідав своїй дружині про партизан, що ховали свої трофеї і запаси в бункерах. Я знову підповз до нього, цього разу присягаючись, що покажу йому бункер, по вінця повний старих черевиків, форм і військових ременів, який віднайшов під час своєї втечі, якщо він обіцяє мене не топити.

Тесля вдавав, наче йому нецікаво, але я його заінтригував. Він присів поруч зі мною і міцно схопив мене. Я повторив йому свою пропозицію, намагаючись якомога спокійніше запевняти, що там є багато цінного.

Надвечір він запряг у віз свого бика, прив’язав мене мотузкою до своєї руки, прихопив велику сокиру і, нічого не сказавши дружині чи сусідам, вирушив зі мною в путь.

Дорогою я напружував мізки, як звільнитися: мотузка була заміцна. Діставшись до місця, тесля зупинив віз, і ми рушили до бункера. Ми вилізли на гарячий дах, і я трохи повдавав, наче забув дорогу до дірки в землі. Нарешті ми знайшли її. Тесля жадібно відкинув убік шматок жерсті. Сморід ударив у ніс, десь углибині заверещали засліплені світлом щурі. Селянин нахилився над отвором, але очі ще не звикли до темряви, і він нічого не бачив.

Я повільно перейшов до протилежного боку отвору, і тепер той розділяв нас із теслею; мотузка, якою я був прив’язаний, натягнулася. Я знав, що мушу врятуватися протягом кількох наступних секунд, інакше чоловік уб’є мене і кине пацюкам на поталу.

Від жаху я несподівано смикнув за мотузку так сильно, що вона порізала мені зап’ястя аж до кістки.

Мій раптовий ривок смикнув теслю вперед. Він спробував підвестися, скрикнув, змахнув рукою і з глухим гупанням перекинувся до пащі бункера. Я притиснувся ногами до нерівного бетонного виступу, забризканого багнюкою. Мотузка натягнулася, потерлася об нерівний край отвору і тріснула. Тієї миті я почув унизу крик і уривчастий нерозбірливий людський плач. Бетонні стіни бункера здригнулися. Я налякано поповз до краю дірки і кинув униз промінь світла, відбитий шматком жерсті.

Огрядне теслине тіло виднілося лише частково. Його обличчя і половина руки губилися під поверхнею моря щурів, і хвиля за хвилею вони вилазили на живіт і ноги. Коли чоловік зовсім зник, пацюче море закружляло ще несамовитіше. Вертляві пацючі хвости вкрилися коричнювато-червоною кров’ю. Тепер тварини билися за доступ до тіла; вони ковтали ротом повітря, викручували хвости, на роззявлених мордах блищали зуби, очі відбивали денне світло так, наче були намистинами чоток.

Здавалося, мене паралізувало, поки спостерігав за цією виставою: я не міг відірватися від краю отвору, не мав достатньо сил, щоб накрити його бляхою. Раптом бурхливе море щурів повільно, без поспіху розійшлося, і з жестом плавця виринула кістлява кисть із кістлявими розчепіреними пальцями, а слідом за нею з’явилася вся чоловікова рука. На мить вона незворушно застигла над пацюками, що квапливо метушилися внизу, але раптом рух знервованих тварин виштовхнув на поверхню синювато-білий скелет теслі, частково оббілований, а частково вкритий латками червоної шкіри й сірого одягу. Між ребрами, під пахвами і там, де колись був живіт, кощаві гризуни шалено змагалися за останні шматочки відокремлених м’язів і кишок. Збожеволівши від жадібності, вони виривали одне в одного клаптики одягу, шкіри й безформні шматки тулуба. Вони пірнали в нутрощі й вистрибували звідти, прогризши свіжу дірку. Від цього пожвавленого борюкання тіло зникло з поля зору. Коли брудна й закривавлена судомна поверхня знову розступилася, скелет був абсолютно чистий.

Мало не збожеволівши, я схопив теслину сокиру й побіг. Захекавшись, дістався до воза, де спокійно пасся довірливий бик. Я застрибнув на передок і смикнув віжки, але тварина не хотіла рухатися без свого господаря. Озираючись, переконаний, що будь-якої миті зграя щурів кинеться навздогін, я шмагнув бика батогом. Він здивовано обернувся, завагався, але наступні кілька ударів переконали його, що ми не чекатимемо на теслю.

Віз шалено підстрибував на вибоїнах закинутої дороги: колеса виривали кущі й нищили будяки, що виросли на стежці. Я цієї дороги не знав і лише намагався втекти якомога далі від бункера і теслиного села. Із божевільною швидкістю ми мчали лісами й галявинами, уникаючи доріг із нещодавніми слідами селянських підвод. Уночі я замаскував віз у кущах і заснув на передку.

Наступні два дні минули в дорозі, і якось я ледве розминувся з військовою заставою біля тартака. Бик схуд, і його боки зменшилися, але я підганяв його вперед, аж поки не вирішив, що заїхав достатньо далеко.

Ми наближалися до невеличкого села; я спокійно в’їхав до нього й зупинився біля першої ж хати, де селянин, помітивши мене, негайно перехрестився. Я запропонував йому віз і бика в обмін на притулок та їжу. Чоловік пошкрябав голову, порадився з дружиною й сусідами і кінець кінцем погодився, підозріло оглянувши зуби бикові, а заразом і мені.