Розфарбований птах

16

Мене виписали з полкового шпиталю. Минуло кілька тижнів. Була осінь 1944-го. Біль у грудях минувся, а перелом від удару калмицької гвинтівки загоївся.

Попри всі мої страхи, мені дозволили залишитися з солдатами, однак я знав, що це ненадовго. Я передбачав, що полк вирушить на передову, а мене залишать у якомусь селі. Тим часом військові влаштувалися біля річки й ніщо не свідчило про швидкий від’їзд. Здебільшого це були зв’язківці — молоді солдати та нещодавно призвані до війська командири, що зустріли війну ще дітьми. Гармати, кулемети, вантажівки, телеграфне та телефонне устатковання було новісіньке, добре змащене і ще не пройшло перевірку війною. Брезент наметів та форма навіть не встигли вигоріти на сонці.

Війна та лінія фронту посунулися далеко на ворожу територію. Щодня з радіо звітували про нові поразки німецької армії та її виснажених союзників. Солдати уважно слухали новини, гордовито кивали головами і продовжували військові навчання. Вони писали довгі листи родичам та друзям, сумніваючись, що ще доведеться повоювати, адже їхні старші брати вже добивали німців.

Життя в полку було спокійне та впорядковане. Раз на кілька днів на тимчасовому аеродромі приземлявся біплан з поштою та газетами. У листах повідомляли новини з батьківщини, де люди почали відбудовувати зруйноване. На фотографіях у газетах можна було побачити розбомблені радянські та німецькі міста, знищені захисні споруди та безкінечні вервечки бородатих німецьких полонених. Серед солдатів і командирів дедалі частіше ширилися чутки про наближення миру.

Більш за все мною опікувалося двоє людей — Гаврило, полковий політрук, чия родина, як казали, загинула протягом кількох перших днів нацистської навали; і Митько — інструктор зі стрільби та славетний снайпер, відомий як Митько Зозуля.

Заразом я насолоджувався захистом багатьох їхніх друзів. Гаврило щодня сидів зі мною в польовій бібліотеці. Він учив мене читати. Зрештою, казав чоловік, мені вже було одинадцять. Російські хлопчаки мого віку не лише вміють читати й писати, але можуть навіть воювати з ворогом, якщо буде потрібно. Я не хотів, щоб мене вважали дитиною: вчився, спостерігав за поведінкою солдатів та наслідував її.

Книжки надзвичайно вразили мене. На їхніх простих друкованих сторінках з’являлося життя, анітрохи не гірше за справжнє. На додачу книжковий світ, як і консервоване м’ясо, був чомусь багатший та смачніший за буденне розмаїття. У звичайному житті, приміром, бачиш безліч людей, але не знаєш їх по-справжньому, а от у книжках дізнаєшся навіть про те, що герої думають чи що планують.

Із Гавриловою допомогою я прочитав першу книжку. Вона називалася «Дитинство», і її головний герой, маленький хлопчик, схожий на мене, втратив батька вже на першій сторінці. Я прочитав книжку кілька разів, і вона сповнювала мене надією. Життя її головного героя теж не було простим. Після материної смерті він залишився абсолютно один, проте впорався з безліччю труднощів і, як сказав Гаврило, став видатною людиною. Це був Максим Горький, один із найславетніших російських письменників. Його книжки займали чимало полиць у польовій бібліотеці, і їх читали люди в цілому світі.

А ще мені подобалася поезія. Вона скидалася на молитву, але вірші були гарніші та зрозуміліші. З іншого боку, читання віршів не винагороджувалося днями блаженства. Втім вірші читають не для спокутування гріхів, а для задоволення. Гладенькі виполіровані слова чіпляються одне за одне, як добре змащені жорна, що пасують до своєї пари. Однак головним у мене було не читання — заняття з Гаврилом були значно важливіші. Від нього я довідався, що життя на землі не має нічого спільного з Богом, і Бог ним не керує. Причина цього була досить проста. Бога немає. Його вигадали хитрі попи, щоб одурити недалеких забобонних селян. Немає ні Бога, ні Святої Трійці, ні чортів, привидів чи упирів, що встають із могил; не існує Смерті, яка пурхає всюди, розставляючи тенета для грішників. Усе це казочки для темних людей, що не знають законів природи і тому шукають захисту у вірі в якогось Бога.

Якщо вірити Гаврилові, люди самі обирають собі життєвий шлях і самі керують власною долею. Саме тому кожна людина була однаково важлива, і кожен мусив знати, що робити і чого прагнути. Комусь могло здаватися, наче його вчинки не мають жодного значення, однак це було не так. Його діяння складалися разом із діяннями незліченної кількості інших та формували велетенський візерунок, оцінити який можуть лише керівники суспільства. Так само стібки голки в жіночих руках здаються випадковими, однак кінець кінцем складаються в чарівні квіти на скатертині чи покривалі.

Згідно з одним із законів людської історії, казав Гаврило, час від часу з велетенського безіменного людського натовпу вистрибує хтось, хто мріє про добробут інших та завдяки своїм надзвичайним знанням і мудрості розуміє, що на землі не варто сподіватися на божественне сприяння. Така людина стає лідером, славетним керівником, що направляє помисли та вчинки людей, як ткаля керує кольоровими нитками, створюючи вигадливий візерунок.

Портрети та фотографії таких видатних людей висіли в полковій бібліотеці, в польовому шпиталі, у залі відпочинку, в їдальні та солдатських наметах. Я часто розглядав обличчя цих мудрих, славетних вождів. Багато з них уже померли. Декотрі мали короткі лункі імена та довгі кошлаті бороди. Втім чоловік на останньому портреті досі був живий. Його зображення були більші, яскравіші та привабливіші за інші. Гаврило казав, що це під його керівництвом Червона армія перемагала німців і несла звільненим народам нове життя, в якому всі були рівні. Більше не буде бідних і багатих, панів та рабів, біляві люди не знищуватимуть чорнявих, нікого не страчуватимуть у газових камерах. Гаврило, як і решта командирів та солдатів полку, був зобов’язаний цьому чоловікові всім, що мав, — освітою, званням, домівкою. Бібліотека була зобов’язана йому всіма гарно надрукованими та зшитими книжками. Я був зобов’язаний йому піклуванням військових лікарів та своїм одужанням. Кожна радянська людина мала борг перед цим чоловіком за все своє майно та щасливу долю.

Звали цього чоловіка Сталін.

На портретах і світлинах у нього було добре обличчя та спочутливі очі. Він виглядав як люблячий дідусь або дядько, що давно не бачився з тобою і тепер хоче обійняти. Гаврило читав і переповідав мені багато історій про життя Сталіна. У моєму віці юний Сталін уже боровся за права знедолених і протистояв багатовіковій експлуатації бідняків безжальними багатіями.

Я розглядав фотографії Сталіна в молодості. Він мав дуже чорне скуйовджене волосся, темні очі, а потім навіть чорні вуса. Він більше скидався на цигана, ніж я, більше скидався на єврея, ніж той єврей, якого вбив німецький офіцер у чорній формі, чи той хлопчик, якого селяни знайшли на коліях. Сталінові пощастило, що в юності він не жив у тих селах, де довелося побувати мені. Якби в дитинстві його весь час били за смагляву шкіру, він не мав би так багато часу, щоб допомагати іншим; а витрачав би його, щоб захищатися від сільських хлопчаків та собак.

Але Сталін був грузин. Гаврило не казав мені, чи збиралися німці спалювати грузинів, але роздивившись фотографії людей з оточення Сталіна, я ні хвилини не сумнівався, що, упіймавши їх, німці кинули б кожного в піч. Усі ці люди були смагляві, чорноволосі та темноокі.

Сталін жив у Москві, й тому вона була серцем усієї країни та омріяним містом усіх робітників із цілого світу. Солдати співали про Москву, письменники писали про неї книжки, поети оспівували у віршах. Про Москву знімали фільми та розповідали захопливі історії. Виходило, що там, глибоко під вулицями, плавно мчали довгі блискучі потяги, схожі на велетенських кротів; вони безшумно зупинялися на станціях, прикрашених мармуром та мозаїками, гарнішими за окраси найбагатших церков.

Сталіновим домом був Кремль. Там, за високою стіною, стояло багато старовинних палаців та церков, над якими величалися схожі на велетенські редиски, перевернуті корінням до неба, бані. На інших світлинах було зображене помешкання в Кремлі, де раніше жив Ленін, покійний учитель Сталіна. Дехто з солдатів більше поважав Леніна, а інші — Сталіна, так само як одні селяни більше шанували Бога-Отця, а інші — Бога-Сина.

Солдати розповідали, що вікна кабінету Сталіна у Кремлі світилися аж до пізньої ночі, й усі мешканці Москви разом із робітниками цілого світу дивилися на них, сповнюючись натхненням та вірою у майбутнє. Він переймався стражданнями всіх людей, навіть тих, кого жахливо пригнічували в далеких країнах, але день їхнього звільнення вже був не за горами, і Сталін працював до пізньої ночі, щоб ще наблизити його.

Дізнавшись усе це від Гаврила, я часто ходив у поля та напружено думав. Я шкодував про всі свої молитви. Усі ті тисячі днів блаженства, що я ними заробив, були даремні. Якщо Бога, Сина Божого, Богоматері та менш визначних святих справді не існує, що сталося з усіма моїми молитвами? Можливо, вони кружляють у порожньому небі, як зграйка пташок, чиї гнізда зруйнували хлопчаки? А може, вони опинилися в якомусь таємному місці й разом з моїм загубленим голосом борсаються, намагаючись вирватися звідти?

Пригадуючи деякі фрази з прочитаних молитов, я почувався зрадженим. Гаврило казав, що всі вони складалися з безглуздих слів. Чому я не розумів цього раніше? З іншого боку, якось не вірилося, що священики самі не вірять у Бога та користуються Ним, аби обдурити інших людей. А як тоді щодо римської та православної церкви? Невже їх теж збудували, як запевняв Гаврило, лише для того, щоб лякати людей вигаданою Господньою могутністю, змушуючи вірян утримувати священнослужителів? А якщо священики щиро вірили, тоді що з ними трапиться, коли вони раптом дізнаються, що Бога немає, а над маківками церков є лише безкрає небо, де кружляють літаки з червоними зірками на крилах. Що вони робитимуть, коли довідаються, що всі їхні молитви були марні, а служба біля вівтаря та проповіді — брехня?

Таке жахливе відкриття приголомшить їх більше за смерть рідного батька чи останній погляд на його мертве тіло. Віра в Господа завжди заспокоювала людей, і зазвичай вони помирали раніше за власних дітей. Це був закон природи. Усіх втішало лише те, що після їхньої смерті Бог вестиме дітей земним життям, а діти знаходили єдину розраду в думці, що після смерті їхніх батьків зустріне Господь. Люди завжди думали про Бога, навіть якщо Він не мав часу слухати їхні молитви та рахувати зароблені дні блаженства.

Поступово з Гаврилових повчань я дізнавався нові таємниці. На цьому світі існували реалістичні методи сприяння добру та були люди, які присвячували цьому свої життя, — члени комуністичної партії. Їх обирали з-поміж усього народу, спеціально навчали та ставили перед ними особливі завдання. Їх готували боротися з труднощами та навіть прийняти смерть, якщо це буде необхідно заради блага робітничого класу. Члени партії стояли на вершині суспільства, звідки людські вчинки не здавалися безглуздою плутаниною, а складалися в єдиний візерунок. Партія бачила далі за найкращого снайпера. Саме тому кожен член партії не лише розумів зміст усіх подій, але й впорядковував їх та скеровував у напрямку мети. Саме тому члена партії неможливо було нічим здивувати. Партія була рушійною силою робітників, неначе локомотив у потягу. Вона вела інших до найкращих цілей та підказувала найкоротші шляхи до покращення власних життів. А Сталін був машиніст цього локомотива.

Із тривалих і бурхливих партійних зборів Гаврило завжди повертався захриплим і виснаженим. На цих регулярних зустрічах члени партії завжди оцінювали одне одного; кожен критикував інших і себе, хвалив, якщо було за що, або вказував на недоліки. Ці люди особливо добре розумілися на тому, що відбувалось у світі, та докладали всіх зусиль, аби запобігти згубним вчинкам тих, хто опинився під впливом попів чи панів. Завдяки невсипущій пильності, члени партії загартовувалися, як сталь. Серед них були старі та молоді, офіцери та рядові. Як пояснив Гаврило, сила партії ґрунтувалася на вмінні позбавлятися тих, хто, наче несправне чи покручене колесо у возі, гальмує прогрес. На зборах відбувалося самоочищення. Саме там члени партії здобували необхідну міць.

Було в цьому щось надзвичайно привабливе. Я дивився на чоловіка, вбраного, як усі решта, що працював та воював пліч-о-пліч з іншими. Здавалося, це просто пересічний солдат велетенської армії. Однак він міг бути членом партії; у кишені форми, на серці, він міг носити партквиток. І тоді він змінювався в моїх очах, як фотопапір у темній кімнаті полкового фотографа. Він ставав одним із найкращих, обраним, одним із тих, хто знає більше за інших. Його думка важила більше за ящик вибухівки. Коли він розмовляв, інші змовкали і ретельніше добирали слова, коли він слухав.

У радянському світі людину оцінювали, зважуючи не її власну думку про себе, а думку інших. Лише група людей, яку вони називали «колектив», мала право оцінювати чиюсь вагомість і важливість. Колектив вирішував, що може зробити людину потрібнішою і що може цьому завадити. Людина перетворювалася на суміш озвучених думок про себе. Гаврило казав, що необхідно постійно вивчати внутрішню суть людини. Неможливо було помітити, що на самому її дні, як у глибокій криниці, міг причаїтися ворог робітничого класу — агент капіталістів. Саме тому навколишні люди, друзі та вороги, постійно мусили стежити за кожним.

Скидалося на те, що в Гавриловому світі кожен мав багато подоб; одному обличчю давали ляпаса, а друге цілували, поки ще одне тимчасово залишалося непоміченим. Щосекунди людину оцінювали мірилом її професійної придатності, родинного походження, успіхами в колективній чи партійній роботі та порівнювали з іншими, які могли замінити тебе будь-якої миті або ти міг замінити їх. Партія постійно роздивлялася своїх членів крізь лінзи з різною фокусною відстанню, однак незмінною точністю: ніхто не знав, як виглядатиме кінцевий образ.

Фактично, стати членом партії означало досягнути мети. Шлях до вершини був непростий, і, ближче знайомлячись із життям полку, я краще розумів, що Гаврилів світ був геть не простий.

Видавалося, наче людина мусить дряпатись одночасно багатьма драбинами, аби дістатися на вершину. Можна було подолати вже половину шляху на професійній стезі, однак лише починати свій рух у політиці. Однією драбиною ти міг підійматися, а іншою спускатися. Отже, шанси на успіх постійно змінювалися, і Гаврило казав, що часто просуватися доводилося, зробивши один крок уперед та два назад[22]. На додачу, навіть опинившись на вершині, легко можна було впасти, і тоді доводилося починати все спочатку.

А що людину оцінювали залежно від соціального походження, то на оцінку впливало минуле батьків, навіть якщо хтось із них уже помер. Кращі шанси на сходження політичною драбиною мали діти промислових робітників, а не селян чи службовців. Ця родинна тінь невтомно супроводжувала кожного так само, як поняття первородного гріха не дає спокою навіть ревним католикам.

Мене переповнювали побоювання. Чим займався батько, я пам’ятав погано, однак пригадував кухарку, покоївку та няньку, яких, безумовно, слід було вважати жертвами експлуатації. А ще я знав, що ані мій батько, ані матір не були робітниками. Невже моє суспільне походження завадить мені в житті з совітами так само, як чорне волосся та очі заважали жити серед селян?

На військовій драбині місце людини визначалося званням і посадою в полку. Ветеран партії повинен був точно виконувати накази навіть безпартійного командира. Пізніше на партійних зборах він міг засудити дії начальника і, заручившись підтримкою більшості членів партії, домогтися, щоб того понизили. Часом виходило навпаки. Командир міг покарати партійного офіцера, і тоді партія могла понизити його у своїй ієрархії.

У цьому лабіринті я почувався загубленим. У світі, до якого мене приймав Гаврило, людські прагнення та сподівання перепліталися з іншими, як коріння та гілки могутніх дерев у лісовій гущавині — кожне дерево змагалося за вологу з ґрунту та сонце з неба.

Я непокоївся. Що зі мною станеться, коли я виросту? Якими очима дивитиметься на мене партія? Що ховалось у мене всередині: здорова серцевина свіжого яблука чи гнила червива кісточка зморщеної сливки?

Що трапиться, якщо інші люди, колектив, вирішать, що найкраще я придатний, скажімо, до пірнання на велику глибину? Чи матиме значення те, що я страшенно боявся води, пам’ятаючи, як я мало не потонув під кригою? Колектив може вирішити, що це був неоціненний досвід, і відправити мене навчатися на пірнальника. Замість того, щоб винаходити вогнепровідні шнури, мені доведеться решту життя пірнати, попри ненависть до води та панічний страх перед кожним зануренням. І що тоді станеться? Хіба ж може людина, запитував Гаврило, припускати, наче одне її судження переважить думку багатьох людей?

Я всотував кожне Гаврилове слово і записував питання, на які хотів отримати відповіді, на грифельній дощечці, яку він мені дав. Я слухав солдатські розмови до та після зборів і підслуховував самі збори крізь брезентові стіни намету.

Життя цих радянських дорослих теж було не надто просте. Можливо, велося їм не легше, ніж тому, хто мандрував від села до села, де його вважали циганчуком. Людині доводилося вибирати з-поміж безлічі доріг, шляхів та шосе у країні життя. Деякі були глухими кутами, а інші заводили на болота чи в небезпечні пастки й тенета. У Гавриловому світі лише партія знала правильну дорогу та потрібний напрямок.

Я намагався запам’ятати все, чого мене навчав Гаврило, і не забути жодного слова. Він переконував, що для того, щоб бути щасливим і корисним, слід приєднатися до маршу робітничого класу та крокувати в ногу з усіма, залишаючись на призначеному місці в колоні. Підштовхувати тих, хто йде попереду, так само погано, як плентатися позаду. Це могло призвести до втрати зв’язку з колективом, занепаду та виродження. Будь-який хибний крок може затримати цілу колону, а той, хто впаде, ризикує бути затоптаним рештою…