Розфарбований птах

17

Пізно по обіді із сіл прийшли натовпи місцевих жителів. Вони принесли фрукти та овочі, щоб обміняти їх на смачну тушкованку, що нею Червону армію забезпечувала Америка, черевики, шматок наметового брезенту, з якого можна було пошити собі штани чи куртку.

Упоравшись із щоденними обов’язками, солдати грали на баянах, і з усіх боків лунали співи. Селяни напружено прислухалися до пісень, майже не розуміючи слів. Дехто сміливо й гучно брався підспівувати. Інших це, схоже, турбувало, і вони підозріливо вдивлялися в обличчя сусідів, що раптом так несподівано полюбили Червону армію.

Із села разом із чоловіками приходило щораз більше жінок. Чимало молодиць відверто фліртували із солдатами, намагаючись відвести їх у той бік, де торгували їхні чоловіки чи брати. Білявки зі світлими очима буденно обсмикували поношені блузки та підтягали потерті спідниці й, погойдуючи стегнами, походжали перед військовими. Солдати підходили ближче, несучи з наметів яловичу та свинячу тушкованку, пачки тютюну й папір для самокруток. Не зважаючи на інших чоловіків, вони тонули в жіночих очах і, вдихаючи їхні пахощі, ненароком торкалися пишногрудих тіл.

Час від часу солдати вислизали з табору й навідувалися до села, де торгували з фермерами й зустрічалися з місцевими дівчатами. Полкові командири робили все можливе, аби завадити цим таємним зв’язкам з місцевим населенням. Політруки, командири батальйонів і навіть дивізійна газета застерігали солдатів від таких витівок. Вони підкреслювали, що дехто з заможних селян потрапив під вплив партизанів-націоналістів, які сновигали лісами, намагаючись пригальмувати переможний марш Радянської армії та завадити появі уряду робітників і селян. Нагадували, що в інших полках чоловіки верталися з таких прогулянок побитими, а дехто безслідно зникав.

Утім одного дня кілька солдатів, попри загрозу покарання, змогли вислизнути з табору. Вартові вдали, наче нічого не помітили. Життя в таборі було одноманітне, тож, очікуючи на від’їзд чи бойові дії, солдати горіли бажанням розважитися. Митько Зозуля знав про затію друзів і навіть міг би приєднатися до них, якби не був скаліченим. Він часто казав, що солдати Червоної армії, ризикуючи життями, рятували місцевих від нацистів, тож немає жодної причини уникати їхнього товариства.

Митько наглядав за мною, ще відколи я потрапив до полкового шпиталю. Я трохи погладшав завдяки його зусиллям. Митько виловлював у великому казані найкращі шматочки м’яса і знімав для мене масну піну з супу. Перед болючими уколами він підтримував мене і підбадьорював перед медичними оглядами. Якось від переїдання в мене стався розлад шлунку, і Митько сидів зі мною два дні, підтримуючи мені голову, поки мене вивертало, і витираючи мені обличчя вологою ганчіркою.

Якщо Гаврило вчив мене серйозних речей, пояснюючи роль партії, Митько відкрив мені поезію та співав, бренькаючи собі на гітарі. Саме Митько брав мене з собою до полкового кінотеатру й ретельно пояснював фільми. Це з ним я ходив дивитися, як механіки ремонтують двигуни потужних військових вантажівок, і саме Митько відвів мене подивитися, як тренуються снайпери.

Митька любили й поважали мало не найбільше в полку. У нього була прекрасна особова справа. Полкові та навіть дивізійні командири могли позаздрити його нагородам, що прикрашали на свята вицвілу форму. Митько був Герой Радянського Союзу, гордість армії та власник найбільшої кількості нагород у цілій дивізії.

Його снайперські подвиги описували в газетах і книжках для дітей і дорослих. Кілька разів чоловіка знімали для кінохроніки, яку потім дивились у колгоспах та на заводах мільйони людей. У полку пишалися Митьком; його фотографували для дивізійної газети, а кореспонденти брали в нього інтерв’ю.

Біля вечірнього вогнища солдати часто розповідали історії про небезпечні завдання, за які він брався ще торік. Вони невпинно згадували про його героїчні вчинки в тилу ворога, куди Митька закинули одного з парашутом і де він вбивав офіцерів і кур’єрів німецької армії, влучно стріляючи з надзвичайно великої відстані. Вони захоплювалися тим, як чоловікові вдалося повернутися з-за лінії фронту і знову повернутися туди з черговою небезпечною місією.

Під час таких розмов я надувався від гордості. Сидячи поруч із Митьком та спираючись на його міцну руку, я уважно прислухався до його голосу, аби не проґавити жодного слова з його розповідей чи питань інших солдатів. Якби війна тривала так довго, що я встиг би вирости та піти до війська, я б теж став снайпером, героєм, про якого за обідом говорили б робітники.

Митьковою гвинтівкою завжди захоплювалися. Іноді, піддавшись на чужі благання, він виймав її з футляра та здував з прицілу й ложа невидимі порошинки. Тремтячи від цікавості, молоді солдати схилялися над нею так благоговійно, як священик над вівтарем. Старі солдати великими мозолистими руками брали зброю за гладенько виполіроване ложе, як матір бере дитину з колиски. Затаївши дух, вони вдивлялися в кришталево-прозору лінзу телескопічного прицілу. Саме цим оком Митько дивився на ворога. Лінзи пересували ціль так близько, що снайпер бачив обличчя, жести та посмішки. Вони допомагали йому влучити точнісінько під металеву планку на грудях, туди, де билося німецьке серце.

Почувши, як солдати захоплюються гвинтівкою, Митько робився похмурим. Інстинктивно торкався зболеного, закоцюблого боку, де досі ховалися шматочки німецької кулі. Вона поклала край його снайперській кар’єрі рік тому. Вона щодня його мучила. Вона перетворила Митька Зозулю на Митька Вчителя, як його тепер називали значно частіше.

Він залишався полковим інструктором зі стрільби й передавав молодим снайперам своє мистецтво, але не цього прагнуло його серце. Іноді вночі я бачив, як він лежав із широко розплющеними очима й витріщався у трикутну стелю намету. Напевно, Митько знову проживав ті дні та ночі, коли, заховавшись серед гілок чи руїн далеко за лінією фронту, чекав слушної миті, щоб уразити офіцера, штабного посильного, пілота або танкіста. Скільки ж разів він, мабуть, дивився ворогові в обличчя, стежив за його рухами, визначав відстань, знову прицілювався. Знищуючи ворожих офіцерів, кожна його куля додавала сили Радянському Союзові.

Німецькі зондеркоманди з натренованими псами шукали його схованки, а облави ретельно прочісували все навкруги. Скільки разів він думав, що не повернеться додому! Та все ж я знав, що це були, мабуть, найщасливіші дні його життя. Митько ні на що б не проміняв ті часи, коли був одночасно суддею та катом для інших. Сам-один за допомогою лише телескопічного прицілу гвинтівки він позбавляв ворога його найкращих людей. Він упізнавав їх завдяки нагородам, відзнакам, кольорам форми. Перш ніж натиснути на гачок він, мабуть, запитував себе, чи гідна ця людина кулі з гвинтівки Митька Зозулі. Може, йому слід почекати на добірнішу жертву: капітана замість лейтенанта, майора замість капітана, пілота замість танкіста, штабного офіцера замість командира батальйону. Кожен його постріл міг убити не лише ворога, а його самого — вкрасти в Червоної армії одного з її найкращих солдатів.

Думаючи про все це, я щораз більше захоплювався Митьком. Тут, за якийсь метр від мене, лежав чоловік, який робив світ кращим і безпечнішим, не молячись на вівтарі, а вражаючи свою ціль. Німецький офіцер у блискучій чорній формі, що гаяв час, убиваючи безпомічних в’язнів чи визначаючи долю таких маленьких чорних бліх, як я, тепер проти Митька здавався справжнім нікчемою.

Коли солдати, що втекли до села, не повернулися, Митько почав хвилюватися. Наближався час вечірньої перевірки, і їхню відсутність могли викрити будь-якої миті. Ми сиділи в наметі. Митько нервово бігав, потираючи мокрі від хвилювання руки. Це були його найближчі друзі — Гриша — чудовий співак, якому Митько підігравав на баяні, Льонька — Митьків земляк, Антон — поет, який краще за всіх читав вірші, і Ванька, що, як присягався Зозуля, якось урятував йому життя.

Сонце сіло, і змінилися вартові. Митько весь час дивився на фосфоресцентний циферблат свого трофейного годинника.

Вартові на вулиці заметушилися. Хтось кликав лікаря, а до штабу через табір на повній швидкості промчав мотоцикл.

Митько кинувся вперед, тягнучи мене за собою. Інші теж бігли позаду.

Біля вартових уже зібралося чимало солдатів. Кілька чоловіків, заляпаних кров’ю, вклякли або стояли навколо чотирьох нерухомих тіл на землі. З їхніх сплутаних оповідей ми зрозуміли, що вони навідалися на свято до сусіднього села і там на них напали п’яні місцеві, приревнувавши військових до своїх дружин. Селян було значно більше, і вони роззброїли солдатів. Чотирьох убили сокирами, а решту важко поранили.

Заступник командира полку прийшов у супроводі інших старших офіцерів. Солдати розступилися і виструнчилися. Поранені марно намагалися підвестися. Заступник командира зблід, але опанував себе, вислухав звіт одного з поранених і віддав кілька наказів. Поранених негайно віднесли до шпиталю. Дехто зміг повільно пошкутильгати, тримаючись один за одного та витираючи рукавами кров, що стікала з волосся й обличчя.

Митько сів навпочіпки біля ніг убитих і мовчки вдивлявся в їхні пошматовані обличчя. Інші солдати, не приховуючи збурення, стояли неподалік.

Ванька лежав горілиць, повернувшись блідим обличчям до натовпу спостерігачів. У тьмяному світлі ліхтаря можна було розгледіти на грудях цівки крові, що вже згорнулася. Обличчя Льоні розсікли навпіл жахливим ударом сокири. Уламки черепа перемішалися з відвислими смужками шийних м’язів. Пошматовані, спотворені обличчя двох інших чоловіків не вдавалося впізнати.

Приїхала санітарна машина. Коли тіла забирали, Митько люто стиснув мою руку.

Про трагедію повідомили на вечірній доповіді. Солдати напружено ковтали слину, слухаючи нові накази, що забороняли будь-які контакти з вороже налаштованим тутешнім населенням і будь-які дії, внаслідок яких можуть погіршитися стосунки місцевих із Червоною армією. Тієї ночі Митько довго шепотів та бурмотів щось собі під ніс, бив себе кулаками по голові, а потім затихнув, поринувши в роздуми.

Минуло кілька днів. Життя в полку повернулося до звичної колії. Солдати рідше згадували імена загиблих. Вони знову почали співати й готувалися до приїзду польового театру. Але Митько погано почувався, і хтось інший тренував снайперів замість нього.

Якось Митько розбудив мене, коли ще й не зазоріло, наказав хутко вдягатися і більше нічого не пояснив. Зібравшись, я допоміг йому забинтувати ноги й натягнути чоботи. Він стогнав від болю, але продовжував поспіхом узуватися. Одягнувшись і переконавшись, що всі сплять, Зозуля витягнув з-за ліжка гвинтівку. Дістав її з коричневого футляра і повісив на плече. Порожній футляр чоловік обережно поклав на місце, щоб здавалося, що зброя всередині. Потім Митько зняв телескопічний приціл і разом з маленьким триніжком запхав до кишені. Перевіривши патронташ, снайпер зняв з гачка польовий бінокль і повісив його мені на шию.

Ми мовчки вислизнули з намету й минули польову кухню. Коли повз нас промаршував вартовий, ми прожогом кинулися в кущі, перетнули сусіднє поле й незабаром опинилися за межами табору.

На обрії досі висів нічний туман. Світла смужка сільської дороги повзла між тьмяними клаптями імли, що висіла над полями.

Митько витер із шиї піт, підтягнув ремінь і погладив мене по голові; ми рвучко прямували до лісу.

Я не знав, куди ми йдемо та навіщо, але здогадувався, що Митько чинить щось на власний розсуд; робить щось, що не мав би робити, що може коштувати йому його становища в Червоній армії та народної шани.

Однак, розуміючи все це, я продовжував пишатися, що Герой Радянського Союзу вибрав мене супутником і помічником для своєї загадкової місії.

Ми йшли швидко. З того, як Митько кульгав і підтягав гвинтівку, коли вона сповзала з плеча, видно було, що чоловік утомився. Затинаючись, він щоразу лаявся такими словами, які зазвичай забороняв казати іншим солдатам, а збагнувши, що я їх чую, наказав мені негайно все забути. Я кивав на знак згоди, але чимало віддав би за те, щоб до мене повернувся голос і я зміг повторити ці розкішні, соковиті, як стиглі сливи, російські лайки.

Ми обережно минули сонне село. Над димарями не піднімався димок, мовчали півні й собаки. Митькове обличчя заціпеніло, а губи пересохнули. Він відкоркував фляжку з холодною кавою, зробив великий ковток, а решту віддав мені. Ми поспішали далі.

Коли ми ввійшли до лісу, вже було світло, однак під деревами досі ховалася пітьма. Закоцюблі дерева виструнчилися, наче лиховісні монахи в чорних рясах, охороняючи просіки та галявини широкими рукавами своїх гілок. В одному місці сонце знайшло крихітну щілину між верхівками, і промені лилися крізь розчепірені долоні каштанового листя.

Трохи подумавши, Митько вибрав міцне високе дерево на краю ліса, ближче до полів. Стовбур був слизький, але мав нарости, а широке гілля росло досить низько. Митько підсадив мене на одну з гіляк, а потім передав довгу гвинтівку, бінокль, приціл і триніжок, які я обережно повісив на дерево. Тепер була моя черга допомагати йому. Коли мокрий від поту Митько, стогнучи та відхекуючись, заліз на мою гілку, я піднявся вище. Отак, допомагаючи один одному, ми змогли вилізти мало не на самісінький вершечок дерева, з гвинтівкою та всім спорядженням.

Трохи перепочивши, Митько мовчки відігнув кілька гілок, що закривали вид, деякі обрізав, а інші зав’язав. Незабаром у нас було зручне й гарно заховане гніздечко. У листі пурхали невидні пташки.

Звикнувши до висоти, я почав розрізняти обриси будинків у селі простісінько перед нами. У небо піднімалися перші бовдурики диму. Митько прикрутив до гвинтівки приціл і надійно закріпив триніжок. Потім відкинувся назад і ретельно прилаштував гвинтівку на підставці.

Чоловік довгенько вивчав село через бінокль. Потім віддав його мені, а сам налаштував приціл гвинтівки. Я теж подивився через бінокль на село. Картинка була навдивовижу велика, здавалося, наче будинки стоять зовсім поруч із лісом. Зображення було таке чітке та чисте, що я міг би порахувати кожну соломинку на стріхах. Я бачив, як порпаються на подвір’ях кури і як ледарює в променях першого ранкового сонця пес.

Митько попросив віддати йому бінокль. Перші ніж послухатися, я востаннє глипнув на село. Побачив, як виходить з хати високий чоловік. Він потягнувся, позіхнув і глянув на безхмарне небо. Я бачив, що сорочка на ньому розхристана, а на колінах штанів виднілися великі латки.

Митько забрав бінокль і поклав його так, щоб я не міг дотягнутися. Він уважно вивчав краєвид через приціл. Я напружував очі, однак бачив далеко внизу лише карликові будинки.

Пролунав постріл. Я здригнувся, а в підліску затріпотіли крильцями птахи. Митько підвів розпашіле спітніле обличчя та пробурмотів щось. Я потягнувся до бінокля, але чоловік сконфужено посміхнувся і притримав мою руку.

Я не вибачив йому, але й так міг здогадатися, що сталося. В уяві я бачив, як фермер, перекидаючись на спину, змахнув руками над головою, наче намагався схопитися за якусь невидиму опору, а потім упав на порозі власного будинку.

Митько перезарядив гвинтівку й поклав стріляну гільзу в кишеню. Він спокійно розглядав село в бінокль, тихенько насвистуючи щось крізь стиснуті зуби.

Я намагався уявити, що він там бачить. Бабусенція в брунатному лахмітті вийшла з хати, зиркнула на небо, перехрестилася і тієї ж миті побачила розпростертого на землі чоловіка. Підійшовши до нього хиткими незграбними кроками і нахилившись, щоб повернути до себе обличчя, жінка помітила кров, і крик розітнув повітря на шляху до сусідських хат.

Налякані її голосінням чоловіки натягали штани, а жінки, ще не прокинувшись, вибігали з будинків. Незабаром село завирувало від натовпів людей, що гасали туди-сюди. Чоловіки схилилися над тілом, шалено жестикулюючи й безпомічно роззираючись навсібіч.

Митько легенько поворухнувся. Поглядом він прикипів до прицілу, а приклáд гвинтівки притискав до плеча. На чолі блищали краплі поту. Одна з них відірвалася, поповзла крізь волохаті брови, з’явилася на переніссі й рушила щокою по діагоналі аж до підборіддя. Перш ніж вона встигла дістатися до уст, Митько тричі швидко натиснув на гачок.

Я заплющив очі і знову побачив село, де на землю сповзало ще три тіла. Решта селян не чули з такої відстані пострілів, тож налякано розсипалися навкруги, спантеличено роззираючись і не розуміючи, звідки прилетіли кулі.

Село охопив жах. Родини загиблих шалено голосили й тягнули тіла за руки і ноги до хат або клунь. Не зрозумівши, що коїться, навколо безглуздо товклися діти та старі люди. За кілька секунд усі зникли. Навіть віконниці позачиняли.

Митько ще раз оглянув село. На вулиці, мабуть, нікого не залишилося, тому що огляд зайняв чимало часу. Раптом Зозуля відклав бінокль і схопився за гвинтівку.

Я замислився. Мабуть, якийсь молодик ховався за хатами, намагаючись уникнути снайпера й повернутися додому. Не знаючи, звідки можуть прилетіти кулі, він час від часу зупинявся й роззирався. Коли він дістався до заростей шипшини, Митько знову вистрілив.

Чоловік застиг, наче його прибили до землі цвяхами. Зігнув одну ногу, спробував зігнути іншу й повалився в кущ шипшини. Колючі гілки стривожено захиталися.

Митько відпочивав, обіпершись на гвинтівку. Селяни поховалися в хатах, і ніхто не наважувався вийти.

Як я заздрив Митькові! Раптом я зрозумів чимало з того, що якось сказав у розмові з ним один солдат. Людина, казав він, — це звучить гордо. Кожен носить усередині свою особисту війну і сам вирішує — перемогти чи програти, — кожен чинить на власний розсуд і сам вершить правосуддя. Зараз Митько Зозуля сам визначив відплату за смерть своїх друзів, не зважаючи на думку інших, ризикуючи втратити свою посаду в полку і звання Героя Радянського Союзу. Якщо він не міг помститися за своїх друзів, навіщо тоді було стільки часу тренуватися в мистецтві стрільби, умілості ока, руки і дихання? Чого вартувало його звання Героя, яке поважали та яким захоплювалися десятки мільйонів громадян, якщо він більше не заслуговував на нього у власних очах?

Було в Митьковій помсті ще дещо. Хай там як тобою захоплюються й обожнюють тебе, кожен здебільшого живе наодинці з собою. Якщо ти не ладнатимеш із самим собою, якщо перейматимешся тим, що не зробив, хоча мусив зробити, щоб зберегти гарну думку про себе, ти перетворишся на того «похмурого Демона, духа вигнання», що «літав над обширом земним»[23].

А я зрозумів ще дещо. До вершини веде чимало стежок і доріжок. Однак до неї можна дістатися й просто за допомогою одного-однісінького друга, як ми з Митьком вилізли на вершечок дерева. Це була геть інша вершина, дуже далека від маршу робітничого класу.

Лагідно усміхнувшись, Митько віддав мені бінокль. Я жадібно витріщився на село, але не побачив нічого, крім щільно зачинених хат. Де-не-де самовдоволено чеберяла курка або індичка. Я вже збирався віддати бінокль чоловікові, коли між будинками з’явився великий пес. Він змахнув хвостом і пошкріб вухо задньою ногою. Я відразу згадав Юду. Злісно витріщаючись на мене, коли я висів на гаках, той робив точнісінько так само.

Я торкнувся Митькової руки й кивнув на село головою. Він подумав, що я маю на увазі людей, і зосередився на прицілі. Нікого не побачивши, чоловік зачудовано подивився на мене. Знаками я попросив його вбити пса. Він здивувався і відмовився. Я знову попросив. Зозуля несхвально подивився на мене і ще раз відмовився.

Ми сиділи мовчки та прислухалися до наляканого шепоту листя. Митько вкотре оглянув село, склав триніжок і зняв телескопічний приціл. Ми повільно почали спускатися. Час від часу снайпер бурмотів щось від болю, повисаючи на руках і намагаючись знайти ногами опору.

Стріляні гільзи він закопав під мохом і знищив усі сліди нашого перебування тут. Потім ми рушили до табору, звідки лунав гуркіт двигунів, які перевіряли механіки. Назад нам вдалося повернутися непоміченими.

По обіді, коли решта чоловіків була на службі, Митько швидко почистив гвинтівку та приціл і поклав їх назад до футляра.

Того вечора він знову був лагідний та радісний. Сентиментальним голосом Митько співав про красуню Одесу, про артилеристів, що тисячами батарей мстили за матерів, які втратили на війні дітей.

Солдати сиділи поруч і хором підспівували йому. Їхні голоси лунали голосно й чисто. А з села долітав монотонний похоронний передзвін.