Розфарбований птах

4

Тепер я жив у мірошника, якого селяни прозвали Ревнивцем. Він був мовчазніший, ніж інші мешканці цих місць. Навіть коли сусіди навідувалися до нього в гості, Ревнивець просто сидів, час від часу сьорбаючи горілку, і подекуди вставляв у розмову слівце, поринувши у власні думки або прикипівши поглядом до висхлої мухи на стіні.

Пожвавлювася він лише тоді, коли до кімнати заходила дружина. Така ж небагатослівна і потайлива, вона сідала позаду чоловіка, скромно опускаючи очі, коли до кімнати заходили сусіди і крадькома витріщалися на неї.

Я спав на горищі простісінько над господарською спальнею. Уночі я не раз прокидався від їхніх сварок. Мірошник підозрював, що дружина заграє і хтиво виставляє своє тіло, працюючи в полі або на млині, перед молодим погоничем коней. Жінка слухняно мовчала і нічого не заперечувала. Часом сваркою справа не закінчувалася. Розлючений мірошник запалював у кімнаті свічку, взував черевики і гамселив дружину. Я припадав до щілини між дошками і дивився, як господар шмагає голу жінку хлистом. Вона прикривалася периною, стягнутою з ліжка, але чоловік висмикував ковдру, кидав її на підлогу і, виструнчившись із широко розставленими ногами, продовжував хльостати її пухке тіло батогом. Після кожного удару ніжна шкіра здувалася червоними, набряклими кров’ю рубцями.

Мірошник не знав пощади. Широко замахуючись, він шмагав шкіряним хлистом сідниці та стегна, розтинав груди і шию, батожив плечі й гомілки. Жінка втрачала сили і, лежачи, скавчала, як цуценя, а потім повзла до чоловікових ніг, благаючи про прощення.

Урешті-решт мірошник кидав батіг, задмухував свічку і лягав спати. Жінка продовжувала стогнати. Наступного дня вона прикривала рани, натужно рухалася і витирала сльози вкритими синцями й порізами руками.

У хатинці був ще один мешканець: вгодована смугаста кішка. Одного дня вона оскаженіла. Замість нявчати тварина придушено верещала. Вона ковзала попід стінами, звиваючись, мов змія, похитувала боками, що пульсували, і запускала кігті в спідницю мірошникової дружини. Кішка ревла дивним голосом і стогнала, а її пронизливі крики нікому не давали спокою. Надвечір смугаста кішка завивала, як божевільна, хльостала себе хвостом по боках і роздувала ніс.

Мірошник замкнув запалену тварину в підвалі й подався до млина, повідомивши дружину, що приведе на вечерю погонича. Не прохопившись жодним словом, жінка взялася готувати й подавати на стіл.

Погонич був сирота. Працював на фермі в мірошника перший рік. Це був високий спокійний парубок із солом’яним волоссям, яке мав звичку постійно відкидати зі спітнілого чола. Мірошник знав, що селяни пліткують про його дружину і хлопця. Казали, наче вона стає сама не своя, варто їй побачити його блакитні очі. Не зважаючи на те, що їх може побачити чоловік, вона однією рукою імпульсивно підтягала спідницю вище колін, а другою відтягувала ліф сукні, демонструючи груди й не зводячи очей з юнака.

Мірошник повернувся додому з погоничем, а на плечі приніс мішок, у якому сидів позичений у сусіда кіт із головою завбільшки з ріпу й довгим сильним хвостом. У підвалі хтиво завивала кішка. Коли господар випустив її, вона вистрибнула на середину кімнати. Тварини взялися недовірливо кружляти навколо одне одного і захекано зближалися.

Господарева дружина накрила на стіл. Вечеряли мовчки. Мірошник улаштувався посередині, між дружиною і погоничем. Я ковтав свою порцію, сидячи навпочіпки біля грубки. Апетити чоловіків зачудовували мене: велетенські шматки м’яса і хліба, запиті чималими ковтками горілки, зникали в їхніх пельках, наче лісові горішки.

Лише жінка повільно жувала їжу. Коли вона нахиляла голову над мискою, погонич блискавично зиркав туди, де випиналася її сукня.

У центрі кімнати смугаста кішка несподівано вигнулася дугою, вищирила зуби, випустила кігті й наскочила на кота. Він завмер, виструнчився і плюнув їй прямісінько в розпечені очі. Самичка обійшла його, стрибнула ближче, на крок відійшла і вдарила лапою по морді. Тепер кіт скрадливо закружляв навколо неї, принюхуючись до п’янкого запаху. Він вигнув дугою хвіст і спробував наблизитися з тилу. Але кішка його не пускала; вона розпласталася на підлозі й оберталася, наче жорно, щоразу тицяючи його в ніс своїми міцними витягнутими лапами.

Зацікавлений мірошник і його сусіди за столом, продовжуючи їсти, мовчки спостерігали за подіями. Обличчя в жінки зашарілося й навіть шия почервоніла. Погонич підводив очі й похапцем знову відводив. Його коротким волоссям стікав піт, і хлопець весь час відкидав пасма з гарячого чола. Лише мірошник спокійно їв, спостерігаючи за котами, і час від часу глипав на дружину та гостя.

Раптом кіт нарешті наважився. Його рухи зробилися легшими. Він наближався до мети. Кицька грайливо поворухнулася, наче збиралася відсахнутися, але залицяльник підскочив угору і гепнувся на неї всіма чотирма лапами. Вчепившись подрузі у загривок, він без зайвих рухів ретельно й справно оволодів нею. Задовольнившись і виснажившись, кіт розслабився. Пришпилена до підлоги самичка пронизливо заверещала й вистрибнула з-під нього. Вона стрибнула на вже захололу піч і взялася там метушитися, наче рибка, вмиваючи лапками шию і потираючи головою теплу стінку.

Мірошникова дружина й погонич забули про свої тарілки. Вони перезиралися, ковтаючи повітря повними їжі ротами. Жінка, важко дихаючи, притримала руками груди і стиснула їх, вочевидь, не тямлячи себе. Погонич переводив очі з неї на котів, облизував пересохлі вуста і силувано ковтав їжу.

Мірошник проковтнув останній шматок, відкинув голову і різко перехилив останню порцію горілки. Попри сп’яніння він підвівся, схопив залізну ложку і, ляскаючи нею по долоні, рушив до юнака. Хлопець приголомшено застиг. Жінка підсмикнула спідницю і взялася копирсатися з вогнем.

Мірошник нахилився до погонича й прошепотів щось у його почервоніле вухо. Юнак підскочив, наче його штрикнули ножем, і почав щось заперечувати. Господар голосно запитав, чи жадав він його дружину. Погонич спаленів, але змовчав. Мірошникова жінка відвернулася й продовжила мити горщики.

Мірошник тицьнув пальцем у кота, що тинявся туди-сюди, і знову зашепотів щось юнакові. Хлопець із зусиллям підвівся з-за столу, збираючись вийти з кімнати. Перекинувши свій ослін, чоловік кинувся навздогін і, перш ніж погонич щось зрозумів, враз штовхнув його до стіни, схопивши однією рукою за горло і впершись коліном у живіт. Хлопець не міг поворушитися. Заціпенівши від жаху і голосно ковтаючи ротом повітря, він щось пробелькотів.

Господиня кинулася до свого чоловіка з благаннями та слізьми. Смугаста кішка, прокинувшись, лежала на печі і згори спостерігала за виставою, а наляканий кіт застрибнув на стіл.

Одним ударом мірошник відкинув жінку подалі. А потім одним жвавим рухом, яким жінки виколупують з картоплі підгнилі місця, встромив ложку хлопцеві в око та провернув її.

Око вистрибнуло з обличчя, як жовток із розбитого яйця, і скотилося мірошниковою рукою на підлогу. Погонич завивав і верещав, однак господар міцно пришпилив його до стіни. Потім закривавлена ложка уп’ялася в друге око, що вистрибнуло ще швидше. На мить воно застигло на хлопцевій щоці, наче непевне, що робити далі; а тоді нарешті сповзло сорочкою на підлогу.

Усе це трапилося миттєво. Я не міг повірити власним очам. У мене промайнув слабенький спалах надії, що виколупані очі ще можна повернути на належне місце. Мірошникова жінка дико заволала. Вона кинулася до сусідньої кімнати і розбудила дітей, що від жаху теж зайшлися слізьми. Погонич закричав, а потім змовк і прикрив обличчя руками. Цівки крові стікали крізь пальці його руками і повільно крапали на сорочку й штани.

Досі розлючений мірошник підштовхнув юнака до вікна, ніби не знав, що той осліп. Хлопець заточився, скрикнув і мало не наштовхнувся на стіл. Господар схопив його за плечі, розчахнув ногою двері і копняками вигнав надвір. Той знову заволав, перечепившись за поріг і впавши на подвір’я. Пси, не знаючи, що трапилося, зайшлися гавкотом.

Очні яблука лежали на підлозі. Я обійшов навколо, вловивши їхній незворушний погляд. Коти боязко вийшли на середину кімнати і почали ними гратися, наче це були клубки ниток. Їхні власні зіниці у світлі каганця перетворилися на вузькі щілини. Тварини перекочували очі, нюхали їх, облизували і лагідно перекидали одне одному м’якими лапами. Тепер здавалося, наче очі витріщаються на мене з будь-якого кутка кімнати, наче зажили новим життям і ворушилися на власний розсуд.

Я захоплено дивився на них. Якби там не було мірошника, я б забрав їх собі. Звісно ж, вони досі могли бачити. Я б поклав їх до кишені і витягав за потреби, влаштовуючи повéрх своїх власних. Тоді я бачив би вдвічі краще, а може й більше. Можливо, мені вдалося б якось причепити їх на потилицю, і тоді вони б повідомляли мене (сам не знаю як), що відбувається позаду. А ще краще було б залишити їх десь, а потім дізнатися, що там відбувалося, поки мене не було.

Можливо, ці очі не збиралися служити ще комусь. Вони могли легко втекти від котів і викотитися за двері. Вони могли мандрувати полями, озерами та лісами й розглядати все навкруги, вільні, як визволені з пастки пташенята. Більше вони не помруть, адже звільнилися і завдяки своїм крихітним розмірам могли заховатись у різноманітних місцях і таємно спостерігати за людьми. Збудившись від цих думок, я вирішив тихенько причинити двері та злапáти очі.

Вочевидь роздратований котячими іграми мірошник викинув тварин геть і розчавив очні яблука своїми грубими черевиками. Щось тріснуло під його товстою підошвою. Чарівне дзеркало, в якому міг відбитися цілий світ, розлетілося на друзки. На підлозі залишилася купка потовченої, безформної маси. Я відчув жахливу втрату.

Анітрохи не зважаючи на мене, мірошник усівся на лавицю і, повільно розхитуючись, заснув. Я обачно підвівся, підняв з підлоги закривавлену ложку і почав збирати посуд. Це був мій обов’язок — підтримувати чистоту в кімнаті й підмітати підлогу. Прибираючи, я тримався подалі від розчавлених очей, бо не знав, що з ними робити. Урешті-решт я відвернувся, швидко змахнув клейку масу до цеберка і викинув у піч.

Прокинувся я рано. Чув, як унизу хропуть мірошник і його жінка. Обережно склав у мішок харчі, наповнив комету гарячими жаринами і, підкупивши пса на подвір’ї шматком ковбаси, втік із хати.

Біля стіни млина, під хлівом, лежав погонич. Спершу я хотів швиденько прошмигнути повз нього, але зупинився, збагнувши, що він нічого не бачить. Хлопець досі був ошелешений. Він прикривав своє обличчя руками, стогнав і схлипував. Його обличчя, руки і сорочку вкривала запечена кров. Мені хотілося сказати щось, але я боявся, що юнак запитає про свої очі й доведеться сказати, щоб він забув про них, адже мірошник розчавив їх на пюре. Мені було страшенно шкода бідолаху.

Я замислився, чи не втрачає людина разом із зором також спогади про все побачене раніше. Якщо так, то не зможе більше бачити навіть уві сні. А якщо ні, якщо сліпі можуть бачити завдяки своїй пам’яті, то це не так уже й погано. Як на мене, світ був усюди однаковий, і навіть якщо люди відрізнялися одне від одного, як тварини й дерева, бачивши їх стільки років, можна було чудово запам’ятати, як саме вони виглядають. Я прожив лише сім років, але пам’ятав чимало. Коли я заплющував очі, то безліч дрібниць поверталися, неначе живі. Хтозна, можливо, без очей погонич побачить зовсім інший, значно захопливіший світ.

Я почув якісь звуки, що долітали з села. Налякавшись, що мірошник може прокинутися, я рушив своєю дорогою, час від часу торкаючись власних очей. Тепер я йшов значно обачніше, адже знав, що в очних яблук не надто міцні корені. Якщо нахилитися, вони звисають, мов яблука з дерев, і можуть легко випасти. Я вирішив перестрибувати паркани, високо задерши голову, але з першої ж спроби перечепився і впав. Налякано торкнувся пальцями очей і переконався, що вони досі на місці. Ретельно перевіривши, чи як слід вони заплющуються й розплющуються, я задоволено помітив, як летять куріпки та дрозди. Вони рухалися надзвичайно швидко, але мій погляд устигав за ними і навіть обігнав птахів, коли вони злетіли попід хмари, ставши меншими за дощові краплинки. Я пообіцяв собі запам’ятовувати все побачене; якщо хтось колись виколупає мені очі, я до самої смерті згадуватиму те, що бачив.