Розфарбований птах

10

Почавши шукати в сусідніх лісах партизанів, німці змушували селян забезпечувати себе провізією. Я знав, що моє життя в селі добігає кінця.

Одного вечора мій господар наказав мені негайно бігти до лісу. Його повідомили, що німці готують облаву. Вони дізналися, що в одному з сусідніх сіл переховують єврея. Казали, наче він живе там з початку війни. У селі його знав кожен — раніше його дід володів великою ділянкою землі, і громада до нього чудово ставилася. Казали, що, попри свою національність, єврей був досить добропорядний. Пізно ввечері я рушив у путь. Небо було затягнуте, але поступово хмари розійшлися, проглянули зорі та яскраво засяяв місяць. Я заховався в кущах.

Щойно зазоріло, я, намагаючись триматися подалі від села, рушив у напрямку пшеничного колосся, що хиталося на вітрі. Мої ноги пекло від густих дряпливих стебел, але я продовжував просуватися ближче до середини поля. Йти доводилося обережно; не хотілося залишати по собі занадто багато поламаних стебел, які могли мене виказати. Кінець кінцем я достатньо заглибився. Здригаючись від ранкової прохолоди, згорнувся клубочком і спробував заснути.

Прокинувшись, я почув звідусіль грубі голоси. Німці оточили поле. Я припав до землі. Солдати прочісували поле, і звук зламаних стебел чувся щоразу гучніше.

Вони мало не наступили на мене. Налякавшись, націлили на мене гвинтівки, а коли я підвівся, продовжували тримати зброю напоготові. Їх було двоє — юнаки в новій зеленій формі. Вищий схопив мене за вухо, і, посміюючись, солдати взялися мене обговорювати. Я зрозумів, що вони питають: єврей я чи циган. Я все заперечував, і це розвеселило їх ще більше й породило нову хвилю жартів. Так утрьох ми й пішли до села — я попереду, а вони, регочучи, позаду.

Ми вийшли на головну дорогу. Нажахані селяни глипали крізь причинені віконниці. Впізнавши мене, вони прожогом зникали.

У центрі села стояли дві великі брунатні вантажівки. Попиваючи щось із фляжок, навколо навпочіпки влаштувалися солдати в розстібнутих уніформах. Ще більше чоловіків поверталися з поля, складали на кóзли гвинтівки й сідали поруч.

Кілька солдатів оточили мене. Вони тицяли пальцями, реготали або раптом робилися несподівано серйозними. Один із них підійшов ближче, нахилився й лагідно, з любов’ю всміхнувся мені. Я вже збирався відповісти йому ввічливою усмішкою, аж тут він боляче вдарив мене в живіт. Мені перехопило дух, я ковтнув ротом повітря і застогнав. Солдати мало не понадривалися від реготу.

Із сусідньої хатини з’явився офіцер, помітив мене й підійшов ближче. Солдати рвучко виструнчилися. Я теж підвівся — один усередині кола. Офіцер байдуже оглянув мене і віддав якусь команду. Двоє солдатів схопили мене за руки й потягли до хати, відчинили двері й жбурнули мене всередину.

Посеред напівтемної кімнати лежав чоловік. Він був невисокий, змарнілий, чорнявий. Скуйовджене волосся звисало на чоло, а обличчя було проштрикнуте багнетом. Руки в нього були зв’язані за спиною, а крізь розрізаний рукав піджака виднілася глибока рана.

Я скрутився в куточку. Чоловік прикипів до мене поглядом блискучих чорних очей; здавалося, вони визирають з-під густих навислих брів і встромляються прямісінько в мене. Очі лякали мене, тож я відвернувся.

На вулиці захурчали двигуни, загуркотіли черевики, зброя і фляжки. Хтось вигукнув кілька команд, і машини з ревом поїхали.

Двері відчинилися, і до хатини увійшли селяни та солдати. Вони витягнули пораненого за руки й кинули на воза. Його поламані суглоби звисали, як в опудала. Нас посадили спинами одне до одного: я дивився на плечі візника, а він на задню частину воза й дорогу, що зникала в далині. Поруч із двома селянами, що керували возом, улаштувався солдат. Із розмов місцевих я зрозумів, що нас везуть до поліційного відділку в сусідньому містечку.

Кілька годин ми їхали добре накоченою дорогою, де ще виднілися сліди вантажівок. Трохи згодом ми звернули вбік і покотилися лісом, розлякуючи пташок та зайців. Поранений апатично прогнувся. Я не був певен, чи він іще живий; лише відчував його мляве тіло, прив’язане до мене та воза.

Двічі ми зупинялися. Селяни пригостили німця їжею, а він навзаєм неохоче видав кожному по цигарці й жовтій цукерці. Чоловіки влесливо подякували. Вони зробили кілька довгих ковтків із пляшок, захованих під кóзлами, а потім сходили до вітру в кущі.

На нас ніхто не зважав. Я втомився і зголоднів. Слабенький вітерець приносив із лісу пахощі живиці. Поранений чоловік застогнав. Коні стривожено смикнули головами, їхні довгі хвости ляскали по тулубах, відганяючи мух.

Рушили далі. Сидячи на возі, німець дихав важко, неначе заснув. Рот він стулив лише після того, як туди мало не залетіла мушка.

Аж надвечір ми дісталися до невеликого щільно забудованого містечка. Час від часу траплялися цегляні будинки з такими ж коминами. Паркани були пофарбовані білою або синьою фарбою. На ринвах юрмилися сонні голуби.

Коли ми проїхали перші кілька будинків, нас помітили хлопчаки, що гралися на дорозі. Оточивши повільний віз, діти витріщалися на незнайомців. Солдат потер очі, витягнув руки, підтягнув штани, зістрибнув із воза й пішов поруч, не зважаючи на дітей.

Дитяча зграйка більшала; з кожного будинку вистрибували хлопчаки. Раптом один хлопець, вищий і старший за решту, шмагонув полоненого довгою березовою лозиною. Поранений здригнувся й відсахнувся. Дітям це припало до душі, й вони почали жбурляти в нас сміття й каменюки. Поранений сповз. Я відчував, як його мокрі від поту плечі прилипли до моїх. Кілька каменів влучило і в мене, однак я сидів між візниками й пораненим, тож був не такою зручною ціллю. Діти добряче розважилися з нами. Кидалися сухими коров’яками, гнилими помідорами, підгнилими тільцями мертвих пташок. Один із юних негідників зосередився на мені. Він ішов поруч із возом та методично бив мене палицею в одні й ті ж місця. Я марно намагався назбирати достатньо слини, щоб плюнути йому в глузливу пику.

Незабаром до натовпу навколо воза приєдналися дорослі. Вони горлали: «Бий жидів, бий виродків» і підбурювали дітей на нові напади. Візники, не бажаючи підставлятися під випадкові удари, зістрибнули з кóзел і йшли поруч з кіньми. Тепер ми з пораненим були чудовими цілями. На нас посипався новий град каменів. Мені розсікли щоку, вибили зуб і розбили нижню губу. Я плював кров’ю в обличчя тим, хто був ближче, однак вони спритно відстрибували, готуючи нові удари.

Якийсь нелюд вирвав із коренем цілий пучечок плюща та папороті, що росли при дорозі, й почав шмагати ним пораненого й мене. Тіло палало від болю, каменюки влучали щоразу вправніше, і я опустив підборіддя, налякавшись, що мені можуть вибити очі.

Коли ми проїжджали повз якийсь непоказний будиночок, із нього раптом вибіг огрядний приземкуватий священик. Він був убраний у порвану вицвілу рясу. Розчервонівшись від хвилювання, чоловік кинувся в натовп і, розмахуючи ціпком, узявся гамселити всіх по руках, обличчях і головах. Захекавшись, спітнівши й тремтячи від знемоги, священик розігнав натовп навсібіч.

Повільно переводячи дух, чоловік пішов поруч із возом. Однією рукою він витирав чоло, а другою міцно стискав мою долоню. Поранений, вочевидь, знепритомнів, адже його плечі охолонули, і він ритмічно розгойдувався, наче прив’язана до жердини лялька.

Віз заїхав до внутрішнього дворика військової поліції. Священикові довелося залишитися на вулиці. Двоє солдатів розв’язали мотузку, зняли пораненого з воза й поклали під стіною. Я стояв поруч.

Незабаром у двір неквапливо вийшов високий офіцер СС у чорній як смола формі. Я ще ніколи не бачив такого разючого однострою. На гордовито випнутому козирку кашкета блищав череп зі схрещеними кістками, а комірець прикрашали схожі на блискавку значки. Рукав перетинала червона пов’язка з виразним зображенням свастики.

Офіцер вислухав звіт одного із солдатів. А тоді підійшов до пораненого чоловіка, гупаючи підборами по пласкому бетону. Спритним рухом носака блискучого чобота він повернув до світла чоловікове обличчя.

Поранений мав жахливий вигляд — спотворене обличчя з розчавленим носом, рот прикривають клапті вирваної шкіри. Очі заліплені шматками плюща, грудками землі й коров’яками. Офіцер нахилився ближче до безформної голови, що відбивалася на гладенькій поверхні халяв його чобіт. Він щось запитував у пораненого або розмовляв із ним.

Закривавлена маса поворушилася повільно, немов тисячокілограмовий тягар. Худорляве скалічене тіло спиралося на зв’язані руки. Офіцер відсунувся вбік. Сонцеві промені впали на його обличчя й підкреслили чисту та досконалу красу — гладеньку, як віск, шкіру, лляне, шовкове, наче в немовляти, волосся. Колись давно я бачив таке витончене обличчя в костьолі. Воно було зображене на стіні, купалося в органній музиці, і лише сонцеве проміння, що лилося всередину крізь вітражі, могло торкнутися його.

Поранений продовжував підійматися, аж поки йому не вдалося майже сісти. Тиша лежала на подвір’ї важким покривалом. Солдати заціпеніли, витріщаючись на виставу. Поранений важко дихав. Намагаючись розтулити рота, він розгойдувався, мов опудало на вітрі. Відчуваючи присутність офіцера, чоловік нахилився в його бік.

Офіцер з огидою вже збирався підвестися, аж раптом поранений знову поворушив губами, рохнув, а тоді дуже голосно вигукнув коротке слово, схоже на «кнур», і впав горілиць, вдарившись об бетон головою.

Почувши це, солдати здригнулися й очманіло перезирнулися. Офіцер підвівся й гавкнув якусь команду. Солдати клацнули підборами, підняли гвинтівки і, наблизившись до чоловіка, нашпигували його швидкими кулями. Розчавлене тіло здригнулося й завмерло. Солдати пересмикнули замки й виструнчилися.

Офіцер байдужно підійшов до мене, поплескуючи своєю паличкою по швах свіжовипрасуваних штанів. Побачивши його, я більше не міг відвести очей. Все в ньому здавалося мені якимось надлюдським. На тлі спокійних кольорів він вирізнявся своєю сліпучою чорнотою. У світі людей з розтерзаними обличчями, підбитими очима, закривавленими, вкритими синцями й поламаними кінцівками, серед смердючих, понівечених людських тіл він здавався охайним ідеалом, який неможливо заплямувати: гладенька блискуча шкіра обличчя, золотисто-русяве волосся під кашкетом, очі кольору чистого металу. Здавалося, наче кожним рухом його тіла керують якісь могутні внутрішні сили. Гранітне звучання його мови ідеально пасувало до того, щоб засуджувати на смерть нижчих, жалюгідних створінь. Мене охопила хвиля заздрості, яку я не відчував ніколи раніше, я захоплювався блискучим черепом і схрещеними кістками на високому кашкеті. Розмірковував про те, як чудово мати такий блискучий безволосий череп замість циганської пики, що її бояться і ненавидять усі порядні люди.

Офіцер уважно оглянув мене. Я почувався розчавленою гусінню, що стікає липкою рідиною в пилюці, створінням, яке не може нікому нашкодити і викликає лише огиду та ненависть. Поруч із цією людиною, озброєною всіма символами величі й могутності, я соромився свого існування і не мав нічого проти, якби він мене вбив. Витріщаючись на прикрашену різьбою пряжку його офіцерського ременя, що опинився точнісінько на рівні моїх очей, я чекав на його рішення.

На подвір’ї знову запала тиша. Солдати стояли неподалік, слухняно чекаючи того, що мало статися. Я знав, що зараз якимось чином важиться моя доля, але мені було байдуже. Я цілком довіряв німцеві, що стримів переді мною. Знав, що він володіє недоступними для звичайних людей повноваженнями.

Пролунала чергова уривчаста команда. Офіцер широкою ходою рушив геть. Один із солдатів грубо штовхнув мене до воріт. Шкодуючи, що закінчилася така велична вистава, я повільно потягнувся до виходу й опинився точнісінько в пухких руках священика, що чекав на вулиці. Його ряса здалася мені ще вбогішою проти прикрашеної черепом і схрещеними кістками та вигинами блискавок формою.