Серця трьох

РОЗДІЛ VII

— А от тепер ми проґавили обох цих свиней-грінго! — болісно вигукнув Альварес Торес, побачивши, що “Анжеліка” під надутими свіжим вітром вітрилами швидко віддалялася, і кулі з берега вже не могли її дістати.

— Я б, здається, пожертвував собору на три дзвони, — заявив Мар’яно Веркара-і-Іхос, — аби побачити їх за сто ярдів до моєї рушниці ближче. Коли б моя воля, я б так швидко відправив усіх грінго на той світ, що дияволу в пеклі довелося б вивчати англійську мову!

Альварес Торес з досади і невимовного гніву кілька разів ударив кулаком по луці сідла.

— Королева моїх мрій! — ледве не ридаючи, вигукнув він. — Вона поїхала, зникла разом з обома Морганами. Я сам бачив, як вона сходила на шхуну. Що ж я тепер скажу Рігану в Нью-Йорку? Адже якщо шхуна вибереться з лагуни Чирикви, вона може прямим ходом піти в Нью-Йорк. І тоді виявиться, що ця свиня Френк не був відсутнім і місяця, і сеньйор Ріган не захоче нічого нам платити.

— Вони не вийдуть з лагуни Чирикви, — похмуро заявив начальник поліції. — Що я — тупа тварюка, чи що? Ні, я людина. І я знаю, що вони не вийдуть звідси. Хіба я не заприсягся мстити їм? Захід такий, що до ночі вітер, звичайно, вщухне. Погляньте на небо. Бачите ці перисті хмарини? Якщо вітер і зніметься, то невеликий, і напевно з північного сходу. Отже, він їх пожене прямо в Чорерську протоку. А вони ніколи не насміляться ввійти в неї. Цей чорнопикий капітан знає лагуну як свої п’ять пальців. Він спробує зробити гак і обійти Бокас-дель-Торо або проскочити через протоку Картахо. Але в цьому разі ми перехитруємо його. Я теж дещо метикую. Та ще й як метикую! Слухайте. Нам випадає довгий шлях верхи. Ми поїдемо берегом до Лас-Пальмаса. А там зараз капітан Росаро зі своєю “Долорес”.

— Це такий паршивенький старий буксир, який повзе, що його й на весловім човні обженеш? — запитав Торес.

— Але ж уночі вітру не буде, та й райком теж. І ми на цьому буксирі захопимо “Анжеліку”, — заспокоїв його начальник поліції. — Уперед, друзі! Помчали! Капітан Росаро — мій приятель. Він зробить нам будь-яку послугу.

На світанку змучені люди на загнаних конях минули занедбане сільце Лас-Пальмас і під’їхали до занехаяного причалу, біля якого стояв зовсім запущений на вигляд, облізлий буксир, котрий видався їм, проте, найкращим у світі. З труби валив дим — ознака того, що буксир під парами; побачивши це, начальник поліції, незважаючи на втому, вельми зрадів.

— Доброго ранку, сеньйоре капітан Росаро! Радий вас бачити! — привітав він іспанця-шкіпера, старого морського вовка, який, напівлежачи на прядив’яній бухті, сьорбав чорну каву з кухля, цокаючи по ньому зубами.

— Нічого сказати, добрий ранок, коли ця проклята лихоманка всю душу з мене витрясла, — пробурчав капітан Росаро; руки його і все тіло так тремтіли, що гаряча рідина вихлюпувалася з кухля на підборіддя й сивоволосі розхристані груди. — Та візьми ти це, чортова тварино! — крикнув він, жбурнувши кухля разом з його вмістом у хлопчика-метиса, очевидно, його слугу, який не міг стримати сміху.

— Сонце зійде, лихоманка вгамується і щезне, — поштиво сказав начальник поліції, роблячи вигляд, що не помічає поганого настрою капітана. — Ваші справи тут закінчені, ви прямуєте до Бокас-дель-Торо, і ми поїдемо з вами всією компанією, — нам випадає цікава пригода. Ми захопимо шхуну “Анжеліка”, що через штиль не могла уночі вибратися з лагуни, я заарештую безліч людей, і вся Панама заговорить про вашу хоробрість і спритність, капітане, і ви думати забудете про те, що у вас колись була лихоманка.

— Скільки? — навпростець запитав капітан Росаро.

— Скільки? — здивовано повторив начальник поліції. — Це ж державна справа, друже! і ви все одно йдете до Бокас-дель-Торо. Вам це не коштуватиме зайвої лопати вугілля!

— Muchacho!^[19] Ще кави! — гаркнув шкіпер на хлопчика.

Під час паузи, що настала, Торес, начальник поліції і всі їхні натомлеиі супутники з жадібністю дивилися на гарячий напій, принесений хлопчиком. Капітан Росаро клацав по кухлю зубами, паче кастаньєтами, але усе ж зумів ковтнути кави, не розхлюпавши її, хоча й обпікся при цьому.

Якийсь швед із відсутнім поглядом, у брудному комбінезоні і засмальцьованому кашкеті, на якому значилося “Механік”, виліз із люка, запалив люльку і, присівши на борт, глибоко замислився.

— То скільки ж? — знову запитав капітан Росаро.

— Ліпше відчалюймо, дорогий друже, — сказав начальник поліції. — А потім, коли лихоманка вас облишить, ми обговоримо все: адже ми розумні істоти, а не якась худоба.

— Скільки? — повторив капітан Росаро. — Вибачите, я не худоба. Я завжди при здоровому глузді: і коли є сонце, і коли його немає, і навіть коли мене тіпає ця клята лихоманка. То скільки?

— Ну гаразд, відчалюймо. Скільки ж ви хочете? — здаючись, утомлено запитав начальник поліції.

— П’ятдесят доларів золотом, — почулася відповідь.

— Але ж ви все одно йдете туди, чи не так, капітане? — м’яко запитав Торес.

— Я ж сказав: п’ятдесят доларів золотом.

Начальник поліції безнадійно розвів руками і крутнувся на каблуках, роблячи вигляд, що йде собі.

— Але ж ви заприсяглися помститися за шкоду, завдану вашій в’язниці, — нагадав йому Торес.

— Проте не тоді, коли мені доведеться платити за це п’ятдесят доларів, — огризнувся начальник поліції, краєчком ока спостерігаючи за тремтячим від лихоманки капітаном і перевіряючи, чи не збирається той здаватися.

— П’ятдесят доларів золотом, — сказав капітан, допивши каву, намагаючись тремтячими пальцями скрутити собі цигарку. Потім він кивнув убік шведа і додав: — І ще п’ятірку золотом моєму механікові. Такий у нас звичай.

Торес підійшов ближче до начальника поліції і прошепотів:

— Я заплачу за буксир, а з грінго Рігана стягну зайву сотню, різницю ж ми з вами поділимо навпіл. Так що ми нічого не втратимо. Навпаки, ще матимемо бариші. Ріган казав, щоб я не скупився на витрати.

Коли сонце підбилося над обрієм, один із жандармів зі змученими кіньми вирушив до Лас-Пальмаса, а інші зійшли на палубу буксира. Механік спустився в надра машинного відділення, і капітан Росаро, якого під лагідними променями сонця облишила лихоманка, наказав матросам знятися з якоря, а одному з них стати до штурвала.

Ранком “Анжеліка” все ще дрейфувала недалеко від берега; вітру не було всю ніч, і їй не вдалося вийти в море, хоча вона і просунулася на північ і перебувала на півдорозі між Сан-Антоніо та протоками Бокас-дель-Торо і Картахо. До цих проток, що ведуть у відкрите море, все ще залишалося миль із двадцять п’ять. “Анжеліка” ніби спала на дзеркальній поверхні лагуни. Душна тропічна піч змусила усіх вибратися на палубу. На даху каюти капітана лежала Леонсія. У вузьких проходах обабіч каюти розташувалися її брати і батько. А на носі, між каютою капітана і рубкою стернового, лежали поруч обидва Моргани — рука Френка спочивала на плечі Генрі, немов оберігаючи його. Біля штурвалу, з одного його боку, обхопивши коліна руками і поклавши голову на руки, сидячи спав метис-капітан, а з другого — точно в такій самій позі, спав стерновий Персіваль, чорношкірий негр із Кінгстона. На шкафуті покотом лежали матроси, тоді як на носі, на малесенькому півбаку, уткнувшись лицем у згорнені на груди руки, спав вахтовий.

Першою прокинулася Леонсія. Звівшись на лікоть і підсунувши під нього край плаща, на якому вона спала, дівчина подивилася вниз на палубу і побачила Генрі і Френка, що мирно спали поруч. Її вабило до них обох — адже вони були такі схожі; вона кохала Генрі, згадувала, як він цілував її, і, згадуючи про це, уся тремтіла; вона кохала й Френка, згадала і його поцілунок — і від сорому почервоніла. Вона дивувалася тому, що кохає двох людей одразу. Вона вже цілком розібралася у своїх почуттях і знала, що готова піти за Генрі на край світу, а за Френком ще далі. І її гнітила власна аморальність.

Уникаючи таких думок, Леонсія простягнула руку і кінчиком шовкового шарфа почала лоскотати ніс Френка; молодик заворушився, змахнув рукою, ніби відганяючи москіта чи муху, і штовхнув Генрі у груди. Таким чином Генрі прокинувся першим. Різким рухом він підвівся і сів, розбудивши при цьому Френка.

— Доброго ранку, веселий родичу, — привітав його Френк. — Що це ти так пустуєш?

— Доброго ранку, друже, — пробурчав Генрі. — Тільки хто ж з нас пустує? Адже це ти штовхнув мене і розбудив. Мені навіть здалося, що це кат прийшов: адже сьогодні зранку мене збиралися повісити. — Він позіхнув, потягнувся, подивився через поручні на сонне море і, штовхнувши Френка, вказав йому на сплячого капітана і стернового.

“Які красені ці Моргани”, — подумала Леонсія і здивувалася, спіймавши себе на тім, що думкою вимовила цю фразу не по-іспанськи, а англійською. Невже тому, що вони підкорили її серце, вона й мислити стала їхньою мовою, а не своєю рідною?

Аби уникнути таких думок, вона знову взялася лоскотати кінчиком шарфа ніс Френка і була помічена; довелося їй зі сміхом зізнатися, що це вона була причиною їхнього несподіваного пробудження.

За три години, поснідавши фруктами і кавою, Леонсія стала біля стерна, і Френк заходився навчати її, як вести судно і визначати шлях за компасом. “Анжеліка”, під свіжим вітром, що гнав її на північ, йшла зі швидкістю шести вузлів. Генрі, стоячи на навітряній стороні палуби, вивчав за допомогою бінокля обрій і намагався не звертати уваги на вчителя й ученицю, хоча потай докоряв собі, що не йому першому спало на думку навчити Леонсію користуватися компасом і стерном. Усе ж він опанував себе і не лише не дивився на них, а навіть і краєчком ока не кидав у їхній бік.

Зате капітан Трефезен, який відрізнявся цікавістю індіанця і безсоромністю негра — підданого короля Георга, був менш делікатний. Він відверто втупив очі в молодих людей, і від нього не сховався обопільний потяг американця, котрий зафрахтував його судно, і гарненької іспанки. Вони стояли зовсім поруч, і коли обоє схилилися до штурвала, заглядаючи в нактоуз, пасмо волосся Леонсії торкнулося щоки Френка, і обоє негайно відчули, як їх немов пронизало струмом. Метис-капітан теж помітив це. Але вони відчули ще й те, чого не міг помітити метис-капітан, — ніяковість. Вони здивовано глянули один на одного і винувато опустили очі. Френк надто швидко і досить голосно, так, що було чутно і в кінці палуби, почав пояснювати, як діє компас. Але капітан Трефезен тільки посміхався, слухаючи його.

Несподіваний порив вітру змусив Френка схопитися за штурвал. На ньому вже лежала рука Леонсії, і Френку нічого не залишалося, як покласти зверху свою руку. І знову обоє здригнулися, і знову капітан посміхнувся.

Леонсія звела очі на Френка і відразу ніяково опустила їх. Вона визволила руку і, даючи зрозуміти, що урок скінчено, повільно відійшла від штурвала, усім своїм виглядом показуючи, що стерно і компас перестали цікавити її. Френк залишився в сум’ятті: він розумів, що це безчесно, що це зрадництво, і, мимоволі глянувши на Генрі, що стояв до нього в профіль, подумки побажав, щоб той не помітив, що сталося. Леонсія тим часом неуважно дивилася на порослий густим лісом берег і задумливо крутила навколо пальця обручку Генрі.

Проте Генрі мимовільно бачив усе: він саме тієї миті повернувся до них повідомити, що на обрії з’явився якийсь димок. І метис-капітан помітив це. Він підійшов до Генрі і з жорстокістю індіанця і безсоромністю негра сказав напівголосно:

— Не впадайте у відчай, сер. У сеньйорити добре серце, у ньому знайдеться місце для вас обох: адже ви такі шляхетні джентльмени.

Тієї ж миті йому виклали одну із споконвічних істин: білі не люблять, коли втручаються в їхні справи; отямившись, капітан відчув, що лежить на спині, від удару об палубу в нього нила потилиця, а вилиця — від не менш сильного удару, завданого йому Генрі.

І тут у капітані заговорила індіанська кров: розлючений, він підхопився на ноги, у руці його блиснув ніж. Хуан, жовтолиций метис, миттю виявився поруч, у руці його теж був ніж. Підбігли ще кілька матросів. Утворивши півколо, вони почали наступати на Генрі; але той, із блискавичною швидкістю відскочив до борта, ударом руки знизу вибив із гнізда залізний поручень і приготувався до самооборони. Френк негайно кинув штурвал і, вихопивши револьвер, прорвався до Генрі і став з ним поруч.

— Що він таке сказав? — запитав Френк свого родича.

— Я повторю, що я сказав, — загрозливо вимовив капітан: зараз у ньому завирувала негритянська кров, і він уже шукав шлях до компромісу за допомогою шантажу. — Я сказав…

— Зупинися, капітане! — закричав Генрі. — Мені шкода, що я вдарив тебе. Прикуси язика. Забудь. Мені вельми шкода, що я тебе вдарив. Я… — Генрі мимоволі зупинився і гарячково хапнув повітря: він не міг говорити. І лише тому, що Леонсія стояла тут поруч, дивилася на нього і слухала, він сказав: — Я… я прошу вибачення, капітане.

— Ви образили мене, — обуреним тоном заявив капітан Трефезен. — Ви мене покалічили! Ніхто не має права бити підданого короля Георга — хай благословить його Бог! — без відшкодування грішми.

Почувши цю відверту вимогу шантажиста, Генрі ледве не кинувся на нього. Але Френк примирливо поклав руку йому на плече і стримав його. Упоравшись із собою, Генрі вдав добродушний сміх, дістав з кишені два золотих по десять доларів і, немов ці гроші палили його, ткнув їх у руку капітану Трефезену.

— Дешево відбувся, — не стримавшись, пробурмотів він.

— Нічого, ціна цілком пристойна, — запевнив його капітан. — Двадцять доларів за розбиту голову цілком пристойна ціпа. Тепер, сер, я до ваших послуг. Ви, безумовно, джентльмен. За таку суму можете будь-коли дати мені у вухо.

— І мені, сер, мені теж! — підлесливо підхихикуючи, додав Персіваль, негр із Кінгстона. — За такі гроші, сер, можете відлупцювати мене в будь-який час. І взагалі можете лупити щоразу, коли матимете зайві гроші…

На цьому все урвалося, бо упередзорець на щоглі закричав:

— Дим! У нас за кормою пароплав!

За годину всі вже знали, що це за дим і що він означає, тому що буксир “Долорес” помітно наганяв “Анжеліку”, яка знову потрапила в смугу штилю. Тепер зі шхуни, відокремлюваної від буксира півмильною відстанню, уже можна було розгледіти в бінокль його маленьку передню палубу, переповнену озброєними людьми. І Генрі, і Френк відразу впізнали серед них начальника поліції та кількох жандармів.

Ніздрі старого Енріко Солано тремтіли — він зі своїми чотирма сипами, які відправилися з ним у цю експедицію, на кормі готувався до бою. Леонсія, що краялася коханням до Генрі і до Френка, була поглинена власними переживаннями, хоч і не давала взнаки: вона сміялася разом з усіма над жалюгідним суденцем і разом з усіма раділа пориву вітру, що нахилив “Анжеліку” на лівий борт так, що поручні ледве не торкнулися води, і погнав її зі швидкістю дев’ять вузлів.

Проте погода і вітер були цього ранку мінливі. Лагуна то брижила хвилями, то знову ставала гладенькою, як скло.

— На жаль, мушу повідомити вам, сер, що нам не втекти від них, — заявив капітан Трефезен Френку. — Коли б вітер не вщухав, сер, ми б утекли. Але він увесь час змінюється і щоразу меншає. Нас несе прямо на берег. Ми загнані в глухий кут, сер, тепер нам не втекти.

Генрі опустив бінокль, крізь який він вивчав берег, і подивився на Френка.

— Нумо кажи! — вигукнув Френк. — Відразу видно: ти щось придумав. Маєш якийсь план? Говори!

— Ген отам два острівці, названі Тигровими, — взявся викладати свій план Генрі. — Вони охороняють вузький вхід Ель Тигру до бухти Юкатан. І повірте, зуби в цього тигра не гірші, ніж у справжнього. Проходи поміж острівцями і берегом настільки мілкі, що пройти може лише той, хто знає усі вигини фарватеру, а я їх знаю. Правда, протока Ель Тигру досить глибока, але така вузька, що в ній не повернути судно. Шхуна може ввійти в неї лише тоді, коли вітер буде з корми або з траверзу. Зараз вітер сприяє нам, і ми проскочимо. Але це тільки половина мого плану…

— А якщо вітер зміниться або ущухне, сер: адже приплив і відлив у бухті буває такий, що хвилі горами ходять, це мені вже добре відомо, — моя красуня шхуна розіб’ється об скелі! — запротестував капітан Трефезен.

— Якщо це трапиться, я сплачу тобі повну її вартість, — коротко запевнив його Френк і, не звертаючи більше на нього уваги, повернувся до Генрі: — Але в чому полягає друга половина твого плану?

— Навіть соромно сказати тобі, — розсміявся Генрі. — Але це викличе стільки прокльонів іспанською мовою, скільки не чула лагуна Чирикви відтоді, як старий сер Генрі пограбував Сан-Антоніо і Бокас-дель-Торо. Зараз побачиш.

Леонсія, блиснувши очима, заплескала в долоні і вигукнула:

— Це має бути щось незвичайне, Генрі! Я бачу. Ну, скажіть же хоча б мені!

Відвівши Леонсію убік і підтримуючи її за талію, тому що палуба вельми хиталася, Генрі зашепотів їй щось на вухо. Френк, аби приховати неспокій, навів бінокль на своїх переслідувачів. Капітан Трефезен лукаво посміхнувся й багатозначно перезирнувся із жовтолицим матросом.

— Ось що, шкіпере, — сказав Генрі, підходячи до нього. — Ми зараз саме біля входу до Ель Тигру. Берися за штурвал і спрямуй наше судію в протоку. Крім того — і pronto! — щоб мені принесли сюди бухту півдюймового старого м’якого троса, побільше мотузків і вітрильних ниток, ящик із пивом з комори, кавник і п’ятигалоновий бідон, з якого ми учора ввечері вилили рештки гасу.

— Але я мушу звернути вашу увагу, сер, на те, що цей канат коштує чималих грошей, — зауважив капітан Трефезен, коли Генрі взявся щось майструвати з принесених йому речей.

— Тобі за це заплатять, — заспокоїв його Френк.

— І кавник теж майже новий.

— І за нього тобі заплатять.

Капітан зітхнув і скорився, але, побачивши як Генрі, що відкорковує пляшки й виливає їх вміст у шпігати^[20], знову глибоко зітхнув.

— Будь ласка, сер, — заблагав Персіваль, — якщо вже вам так треба вилити це пиво, то лийте його ліпше мені в глотку.

Матроси миттю накинулися на смачний напій і незабаром склали до ніг Генрі порожні пляшки. Він знову заткнув їх пробками і почав прив’язувати до каната на відстані шести футів одну від одної. Потім відрізав від каната кілька шматків — сажнів зо два завдовжки — і прив’язав їх між пляшками, щоб вони служили своєрідними буйками. Сюди ж він прикріпив кавник і дві бляшанки з-під кави. До одного кінця каната Генрі прикріпив бідон з-під гасу, а до другого — ящик з-під пива і поглянув на Френка.

— О, я вгадав, що ти затіяв, ще п’ять хвилин тому, — розсміявся Френк. — Ель Тигру, очевидно, і справді надто вузька: інакше буксир міг би обійти твою пастку.

— Ель Тигру саме такої ширини, — була відповідь. — Є місце, де прохід між мілинами не досягає і сорока футів. Якщо капітан спрямує свій буксир повз наш капкан, він наткнеться на мілину. Але його люди в такому разі убрід доберуться до берега. А тепер треба віднести це спорядження на корму і приготуватися до спуску у воду. Ти стань на правому борті, а я на лівому, і коли я крикну — кидай ящик за. борт якнайдалі.

Хоча вітер трохи вщух, “Анжеліка” все ж робила п’ять вузлів, але “Долорес”, що робила шість вузлів, почала наздоганяти її. Коли з “Долорес” заговорили рушниці, капітан під керівництвом Генрі і Френка спорудив на кормі невисоку барикаду з мішків із картоплею і цибулею, старих вітрил та прядив’яних бухт. Низько схилившись за цим прикриттям, стерновий продовжував вести шхуну. Леонсія відмовилася спуститися вниз, але коли стрілянина посилилася, вона, поступаючись наполяганням рідних, заховалася за каютою. Матроси теж поховалися, а старий Солано та його сини з корми обстрілювали буксир.

Генрі і Френк зайняли намічені позиції й, чекаючи, поки “Анжеліка” наблизиться до найвужчого місця Ель Тигру, теж стріляли.

— Вітаю вас, сер, — сказав капітан Трефезен Френку. (Індіанська кров спонукала його час від часу підводити голову і визирати через поручні, тоді як негритянська примушувала лежати ниць, прилипнувши до палуби.) — Адже це сам капітан Росаро веде судно. А зараз він так підстрибнув і схопився за руку, що можна не сумніватися: ви акуратно прошили її кулею. Цей капітан Росаро надзвичайно запальний hombre^[21], сер. Мені здається, я звідси чую його лайку.

— Приготуйся, Френку, зараз подам сигнал, — сказав Генрі, кладучи рушницю і пильно вдивляючись у низькі береги. — Ми майже на місці. Не квапся, чекай сигналу і, коли я скажу “три”, — кидай.

Буксир був усього ярдів за двісті від них, коли Генрі подав сигнал. Він і Френк випросталися і за командою “три!” кинули свої кіпці. Ящик з-під пива і бідон з-під гасу упали в море, потягнувши за собою канат із прив’язаними до нього банками, бляшанками і пляшками.

Генрі й Френк настільки захопилися своєю витівкою, що продовжували стояти, спостерігаючи, як розтягується на спіненій воді їхня пастка. Залп із буксира “Долорес” змусив їх впасти на палубу, а коли вони визирнули через поручні, ніс буксира вже піді м’яв під себе канат із буйками. За хвилину вони побачили, як судно сповільнило хід і зупинилося.

— Добряче ми обплутали його гвинт! — звеселився Френк. — Чудово, Генрі!

— Тепер тільки б вітер протримався… — скромно зауважив Генрі.

“Анжеліка” посунула далі, залишивши застиглий на місці буксир; він ставав дедалі меншим і меншим, і все ж зі шхуни побачили, що буксир сів на мілину, а люди вистрибнули за борт і рушили убрід до берега.

— Нумо, заспіваймо нашої! — весело вигукнув Генрі і завів:

— Усе це добре, сер, — перебив їх капітан Трефезен, коли Моргани закінчили перший куплет; він поводив плечима в такт співу, очі його блищали. — Але вітер ущух, сер. Знову штиль. Як же ми тепер виберемося з бухти Юкатан? “Долорес” не пошкоджена. Ми тільки затримали її, і все. Якийсь негр пірне під судно, звільнить гвинт, і тоді вони миттю здоженуть нас.

— Але тут недалеко до берега, — зауважив Генрі, змірявши поглядом відстань, і, обернувшись до Енріко, запитав: — Що тут на цьому березі, сеньйоре Солано? Хто тут живе: індіанці племені майя чи плантатори?

— Є і плантатори, є й індіанці, — відповів Енріко. — Але я добре знаю ці місця. Якщо на шхуні залишатися небезпечно, то на березі, мені здається, ми будемо в безпеці. Там ми дістанемо і коней, і сідла, і м’ясо, і хліб. Кордильєри недалеко. Чого ж нам ще треба?

— А як же Леонсія? — дбайливо поцікавився Френк.

— Вона вроджена амазонка, і мало знайдеться американців, котрих вона не перевершила б у верховій їзді, — відповідав Енріко. — Тому я порадив би вам — якщо ви, звичайно, згодні — спустити на воду велику шлюпку, якщо “Долорес” нас наганятиме.