Серця трьох

РОЗДІЛ XXIII

У пишному середньовічному іспанському костюмі, пошитому з урахуванням смаків Нового Світу — які й нині можна бачити на знатних плантаторах Папами, — Торес їхав дорогою уздовж берега до гасієнди Солано. Поруч нього пружними стрибками, — видно було, що за необхідності він може обігнати кращого з коней Тореса, — біг величезний білий пес. Торес саме звертав на покручену дорогу, що вела до садиби Солано, коли йому трапився І Пин (китаєць зупинився на перехресті, щоб дати перепочити своїй старій супутниці). Проте Торес звернув на цю дивну пару не більше уваги, ніж на дорожню грязюку. Маска бундючності, надягнута разом з пишними шатами, не дозволяла йому виявляти до них інтерес, і він лише кинув оком по їхніх обличчях.

Проте І Пин як слід розглядів його своїми вузькими очицями, не випустивши жодної дрібниці, і подумав: “Він, певне, надто багатий. Він друг цих Солано. І їде до їхнього дому. Можливо, це навіть коханий сеньйорити Леонсії або відкинутий нею шанувальник. В будь-якому разі він, безумовно, не відмовиться купити таємницю народження сеньйорити. Так, очевидно, він людина багата, надто багата”.

…Тим часом у вітальні гасієнди зібралися всі, хто брав участь у пошуках скарбу, і всі члени сімейства Солано. Королева, вирішивши додати й своє слово до розповіді про їхні пригоди, блискаючи очима, описувала, як Торес украв у неї самоцвіти і як потім упав у вир, злякавшись її собаки. Раптом Леонсія, що стояла з Генрі біля вікна, голосно скрикнула.

— Про вовка помовка! — сказав Генрі. — А ось і сам сеньйор Торес.

— Я перший! — крикнув Френк, стискаючи кулаки і промовисто напружуючи м’язи.

— Ні, — перебила Леонсія. — Він дивовижний брехун. Ми усі мали можливість переконатися в цьому. Треба пожартувати. Ось він сходить з коня. Сховаймося всі четверо. А ви, — звернулася до батька й братів, — сядьте-но вкупі і зробіть вигляд, ніби журитеся за мною. Цей мерзотник увійде сюди. Ви, звичайно, захочете довідатися в нього, що сталося з нами. Він набреше вам повний мішок. А ми поки сховаємося он за тією ширмою… Ну, ходімо!

Вона схопила Королеву за руку і кинулася до ширми, наказавши поглядом. Френку й Генрі теж заховатися.

Коли Торес увійшов, перед його очима постала досить похмура картина. Енріко і його сини нещодавно перебували в тяжкій зажурі, тому й нескладно було вдати це ще раз. Побачивши гостя, Енріко звівся було, щоб його привітати, але відразу змову безсило опустився в крісло. Торес обома руками схопив його руку і виявив на обличчі таке глибоке співчуття, що не міг від хвилювання вимовити й слова.

— На жаль! — нарешті вимовив він трагічним тоном. — Вони загинули. І ваша прекрасна донька Леонсія. І обоє Моргани теж. Рікардо, напевно, розповів вам, що вони загинули в надрах Гори майя… Це якесь зачароване місце, — продовжував він, давши Енріко опам’ятатися. — Я був з ними, коли вони вмирали. Коли б вони послухалися моїх порад, зараз усі були б живі. Але навіть Леонсія не захотіла послухати давнього друга! Ні! Вона поклалася на цих двох грінго. А я, подолавши неймовірні пригоди, вибрався з гори, глянув на Долину Загублених Душ, а коли повернувся до печери, вони вже були в агонії…

Цієї миті до кімнати влетів білий вовкодав, за яким біг слуга-індіанець. Тремтячи і скавучачи, він обнюхував кімнату, відчувши запах своєї господині. Але пес не встиг підбігти до ширми, за якою ховалася Королева. Торес ухопив його за шию і передав у руки двом слугам індіанцям, щоб вони потримали його.

— Нехай собака побуде тут, — сказав Торес. — Я розповім вам про пьога згодом. А спочатку погляньте-по ось на це. — І він витяг з кишені пригорщу самоцвітів. — Я постукав у двері мерців — і дивіться: скарб майя — мій. Я тепер иайбагатша людина не тільки в Панамі, а й в обох Америках. Я буду всесильним.

— Ви були з моєю донькою, коли вона вмирала, — перебив його сумний Енріко. — Невже вона не просила нічого переказати мені?

— Так, — теж зажурено зітхнув Торес, схвильований сценою смерті Леонсії, намальованою його багатою уявою. — Вона померла з вашим ім’ям на вустах. Її останні слова були…

Але тут він витріщив очі і завмер, не докінчивши фрази: цієї миті, зайняті розмовою, з’явилися Генрі і Леонсія. Не помічаючи Тореса, вони підійшли до вікна.

— Ви говорили мені, що вона веліла вам передати мені перед смертю… — нагадав Енріко.

— Я… я збрехав вам, — затинаючись, вимовив Торес, шукаючи вихід із неприємного становища. — Я був переконаний, що вони все одно помруть, ніколи не виберуться з тієї печери, і я хотів пом’якшити для вас. удар, сеньйоре Солано, сказавши те, що, без сумніву, сказала б, помираючи, ваша донька. А потім ще цей Френк, що так сподобався вам… Я вирішив, що краще вам вважати його померлим, аніж дізнатися, яким боягузом виявився цей грінго.

Тут собака радісно загавкав, рвучись до ширми, і слуги докладали зусиль, аби утримати його. А Торес продовжував далі:

— У Долині Загублених Душ живе пришелепкувата істота, яка твердить, що начебто може читати майбутнє за допомогою всякої чортівні. Це страшна, кровожерлива жінка. Не етапу заперечувати, вона гарна на вроду. Але це краса сколопендри, що може сподобатися лише тому, хто любить сколопендр. Тепер я розумію, як усе сталося: вона показала Генрі з Леонсією потайний хід, яким вони вибралися з долини. Френк же залишився жити з нею в гріху, — адже інакше як гріхом не назвеш цей зв’язок, якщо в долині немає католицького священика, котрий міг би їх повінчати. О, не думайте, що Френк закохався в цю жахливу жінку, аж ніяк! він закоханий у її багатства! Ось який ваш грінго Френк! Ви пригріли змію на своїх грудях! Адже він навіть прекрасну Леонсію насмілився заплямити своїм коханням. О, я знаю, що говорю. Я сам бачив…

Радісний гавкіт собаки заглушив його голос, і в ту ж мить Торес побачив Френка і Королеву: так само, жваво розмовляючи, вони вийшли з-за ширми. Королева зупинилася і приголубила собаку; пес був такий великий, що, коли поклав лапи їй на плечі, став вищим від неї на голову. А Торес, облизуючи пересохлі губи, гарячково розмірковував над тим, як йому викрутитися з цього безвихідного становища.

Енріко Солано перший вибухнув сміхом. Сини приєдналися до нього й усі реготали до сліз.

— Я й сам міг би побратися з нею, — злісно зауважив Торес. — Вона навколішках благала мене про це.

— Ну, досить, — сказав Френк, — я звільню вас від брудної роботи і власноруч викину цього негідника за двері.

Але Генрі, швидко підійшовши до нього, сказав:

— Я теж люблю іноді брудну роботу, а цю виконаю з особливим задоволенням.

Обоє Моргани вже приготувалися накинутися на Тореса, але Королева спинила їх рукою.

— Спочатку, — сказала вона, — нехай поверне мені кинджал, що стирчить у нього за поясом. Він украв його в мене.

— До речі, — сказав Енріко, коли це було виконано, — а може, він також поверне вам, чарівна леді, і коштовності, що поцупив у вас?

Торес не зволікав: засунувши руку до кишені, він витяг пригорщу самоцвітів і висипав їх на стіл. Енріко глянув на Королеву, але та мовчки чекала.

— Решту! — сказав Енріко.

Торес виклав на стіл ще три чудові неграновані самоцвіти.

— Може, ви обшукаєте мене, як звичайного злодюжку? — зі страхом і злістю запитав він, вивертаючи порожні кишені штанів.

— Тепер я візьмуся за діло, — сказав Френк.

— Ні, я! — втрутився Генрі.

— Гаразд, — погодився Френк. — Нумо разом. Так він у нас далі пролетить по сходинках.

Вони удвох схопили Тореса за комір і штани й потягли до дверей.

Усі, хто був у кімнаті, кинулися до вікон, щоб подивитися, як Торес буде вилітати з будинку; моторнішим виявився Енріко, що першим підбіг до вікна. Задовольнившись цікавим видовищем, вони повернулися до столу. Королева зібрала самоцвіти й передала Леонсії зі словами:

— Це вам з Генрі весільний подарунок від мене та Френка.

Тим часом І Пин, залишивши бабусю на березі, підкрався назад до гасієнди і з кущів почав спостерігати за тим, що відбувається в будинку. Побачивши, як багатого кабальєро скинули вниз по сходинках з такою силою, що він розпластався на піску, І Пин задоволено хихикнув. Проте він був занадто розумний, аби показати свою присутність. Замість цього він спустився з пагорба і вже наближався до берега, коли Торес на своєму коні нагнав його.

Син піднебесної смиренно звернувся до нього, але розлютований Торес замахнувся хлистом, з явним наміром ударити його прямо в обличчя. Проте І Пин не розгубився.

— Сеньйорита Леонсія… — швидко вимовив він, і хлист завмер у руці Тореса. — У мене є великий секрет. (Торес чекав, не опускаючи хлиста.) Ви б не хотіли, щоб інший чоловік одружився з прекрасною сеньйоритою Леонсією?

Торес опустив хлиста.

— Говори, — різко наказав він. — Що там за секрет?

— Ви б не хотіли, щоб інший чоловік одружився з сеньйоритою Леонсією?

— Припустімо, що ні. То й що?

— Уявіть собі, що є секрет, і тоді той, інший чоловік, не може одружитися з сеньйоритою Леонсією.

— Що ж то за секрет? Говори, хутко!

— Спочатку, — І Пін похитав головою, — ви заплатите мені шістсот доларів золотом, а вже потім я скажу вам свій секрет.

— Добре, заплачу, — охоче сказав Торес, хоча в нього й на думці не було дотримати слова. — Ти спочатку скажи мені, у чому справа, і, якщо я побачу, що ти не набрехав, я заплачу тобі. Ось, дивися! — І він витяг з кишені на грудях набитого банкнотами гаманця.

І Пин неохоче повів його до бабусі, що очікувала на березі.

— Ця стара жінка не бреше, — сказав він. — Вона хвора. Незабаром помре. Вона боїться. Вона говорила зі священиком у Колоні. Священик сказав, що вона мусить розкрити секрет, інакше після смерті вона потрапить до пекла. Вона не збреше.

— Припустімо, що вона не збреше. Але що ж вона може сказати мені?..

— Ви мені заплатите?

— Звичайно. Шістсот доларів золотом.

— Ну то слухайте. Вона народилася в Кадіксі, в Іспанії. Вона була чудова служниця і чудова годувальниця. І ось вона найнялася в одну англійську родину, що подорожувала по її країні. Вона довго жила в цій родині. Навіть виїхала з ними до Англії. Потім, — ви ж знаєте, іспанська кров вельми гаряча, — вона образилася на ту родину. А в них була маленька дівчинка. Вона украла дівчинку і втекла разом з нею в Панаму. Цю маленьку дівчинку сеньйор Солано взяв за доньку. У нього було багато синів і жодної доньки. І ось він зробив цю маленьку дівчинку своєю донькою. Але бабуся не сказала йому прізвище цієї дівчинки. А вона зі знатної і надзвичайно багатої родини. Вся Англія знає їх. Їхнє прізвище Моргани. Ви чули це прізвище? До Колона приїхали люди із Сан-Антоніо і сказали, що дочка сеньйора Солано одружується з англійцем на прізвище Морган. Так цей грінго Морган — брат сеньйорити Леонсії.

— Ага! — вигукнув Торес у злісному захопленні.

— А тепер заплатіть мені шістсот доларів золотом, — сказав І Пин.

— Я тобі вельми вдячний за те, що ти такий дурень, — сказав глузливо Торес. — Колись ти, можливо, навчишся краще продавати свої секрети. Секрети — це не черевики і не червоне дерево. Сказав секрет — і немає його, шукай вітру в полі. Ось він віє на тебе — дивишся, а його й немає. Як мара… Хто його бачив? Ти можеш відібрати назад черевики або червоне дерево. Але ти не можеш відібрати назад секрет, якщо ти його розповів.

— Ми з вами говоримо про мару, — спокійно сказав І Пин. — Вона справді зникає. Ніякого секрету я вам не говорив. Вам це все приснилося. Якщо ви станете про це розповідати, вас запитають, хто вам сказав. Ви скажете: “І Пин”. А І Пин скаже: “Ні”. І тоді усі скажуть: “Вам це приснилося” — і будуть з вас сміятися.

І, почуваючи, що співрозмовник починає здаватися перед перевагою його логіки, І Пин багатозначно замовк.

— Ми з вами поговорили, і наша розмова розтанула в повітрі, — продовжував він за якусь мить. — Ви правильно сказали, що слово — це мара. А я, коли продаю секрети, то продаю не мару. Я продаю черевики. Я продаю червоне дерево. Продаю докази. Точні докази. Вони чимало потягнуть на терезах. Якщо їх записати на папері — за всіма правилами, щоб запис був законним, — папір можна порвати. Але факти не папір, їх можна вкусити й поламати собі зуб. Слова зникли, як ранковий туман. А в руках у мене залишилися докази. І за докази ви заплатите мені шістсот доларів золотом, інакше люди будуть глузувати з вас за те, що ви слухаєте мару.

— Гаразд, — погодився Торес, якого перекопав І Пин. — Показуй мені твої докази, щоб одні я міг порвати, як папір, а інші — спробувати на зуб.

— Спершу заплатіть мені шістсот доларів золотом.

— Після того як ти покажеш мені свої докази.

— Ви спочатку викладете шістсот доларів — і докази ваші. Хочете — рвіть їх, як напір, хочете — кусайте. Ви обіцяли заплатити. Але обіцянка — вітерець, мара. Мені ж потрібні гроші справжні, а не примари. Заплатіть мені справжніми грішми, аби я міг порвати їх чи спробувати на зуб.

Зрештою Торес здався і заплатив за докази: старі листи, дитячий медальйон і дитячі іграшки, оглядом яких він залишився цілком задоволений. І Торес не тільки запевнив І Пина, що задоволений угодою, а й на настійну вимогу останнього навіть виплатив йому зайву сотню, щоби той викопав для нього одне доручення.

Тим часом у ванній кімнаті, що з’єднувала дві спальні, Генрі і Френк, зодягнені у свіжу білизну, голилися безпечними бритвами і наспівували:

А на своїй гарно вмебльованій половині Леонсія, за допомогою двох кравчинь-індіанок, привітно і великодушно втаємничувала Королеву в тонкощі вбрання цивілізованої жінки, і їй було і смішно, і сумно. Королева — жінка до самих кісток — не приховувала свого невтримного захоплення від чарівних суконь, білизни і прикрас у шафах Леонсії. Обидві мали щире задоволення від порпання в гардеробі, а вправні кравчині, зробивши там стібок, а там зайву складку, тим часом підганяли кілька суконь Леонтії на трохи худішу й нижчу постать Королеви.

— Вам зовсім не потрібний корсет, — зауважила Леонсія, оглядаючи Королеву. — Такий стан, як у вас, має одна жінка зі ста. Уперше бачу такі довершені форми. Ви… — Леонсія замовкла і відвернулася, ніби шукаючи шпильку на столі, а насправді, аби приховати схвильованість. Опанувавши себе, вона продовжувала: — Ви чарівна наречена, і Френк може пишатися вами.

Коли Френк співаючи покінчив з голінням, у двері постукали. Він обірвав пісню, а відчинивши двері, побачив Фернандо, одного з молодших синів Солано, який тримав у руці телеграму. Френк узяв її і прочитав:

Зайшовши до вітальні, обидва Моргани побачили там Енріко та його синів, що відкорковували пляшки з вином.

— Не встиг одержати свою доньку, — сказав Енріко, — як знову втрачаю її. Але цього разу, Генрі, не така тяжка втрата. Завтра справимо весілля. І чим скоріше, тим краще. Адже цей мерзотник Торес, напевно, уже зараз розбовкав по всьому Сан-Антоніо, що Леонсія їздила з вами в гори.

Але перш ніж Генрі встиг висловити йому свою вдячність, до кімнати увійшли Леонсія і Королева. Тоді Енріко підняв келих і промовив:

— За здоров’я нареченої…

Леонсія, не зрозумівши, узяла зі столу келих і глянула на Королеву.

— Ні, ні, — сказав Гецрі, беручи в неї келих, аби передати Королеві.

— Зачекайте, — сказав Енріко, — я ще не скінчив. Я виголошую тост. Отже, за наречених!

— Ви з Генрі завтра вінчаєтеся! — пояснив Александро Леонсії.

Хоч як це було несподівано і гірко для Леонсії, проте вона опанувала себе і навіть з удаваною веселістю поглянула Френку в очі.

— Ще один тост! — вигукнула вона. — За здоров’я наречених!

Френк і так доклав уже чимало зусиль, аби погодитися на шлюб із Королевою і зберігати при цьому зовнішній спокій. Тепер же, почувши про майбутнє вінчання Леонсії, він не міг залишатися спокійним. І Леонсія відразу помітила це. Його страждання дало їй таємну втіху, і вона майже зраділа, коли побачила, що він під якимось приводом залишив кімнату.

Ще до цього він показав усім телеграму. Його добробут поставлено на карту, тому необхідно негайно дати відповідь. І він попросив Фернандо спорядити верхівця, щоб той відвіз телеграму на урядову радіостанцію в Сан-Антоніо.

Леонсія також невдовзі пішла за Френком. Вона знайшла його в бібліотеці; він сидів за столом перед чистим аркушем паперу і мрійливо дивився на велику фотографію Леонсії, зняту з книжкової шафи. Тут Леонсія вже не могла більше стримуватися — вона мимоволі схлипнула і похитнулася. Френк кинувся до неї і схопив у обійми. І перш ніж вони могли збагнути, що відбувається, їхні вуста з’єдналися в жагучому поцілунку,

Раптом Леонсія вислизнула з обіймів Френка і злякано подивилася на нього.

— Досить, Френку, годі! — скрикнула вона. — Більше того: вам не слід бути на моєму весіллі. Якщо ви залишитеся, я не відповідаю за. себе. Сьогодні із Сан-Антоніо в Колон іде пароплав. Ви мусите поїхати на ньому разом з вашою дружиною. Звідти ви без зусиль дістанетеся до Нового Орлеана на пароплаві якої-небудь фруктової компанії, а потім потягом — до Нью-Йорка. Я кохаю вас, ви це знаєте.

— Але ми з Королевою ще не повінчані! — вигукнув Френк, втрачаючи самовладання. — Не можна ж вважати справжнім вінчанням цей обряд перед вівтарем Бога Сонця! Ми не чоловік і дружина — ні за обрядом, ні насправді. Запевняю вас, Леонсіє. Ще не пізно…

— Але цей обряд перед вівтарем Бога Сонця досі пов’язував вас, — спокійно і рішуче перебила вона його. — Нехай він і пов’язує вас до Нью-Йорка чи хоча б… до Колона.

— Королева не захоче вінчатися за нашими правилами, — сказав Френк. — Вона твердить, що усі жінки з її роду вінчалися саме так і що обряд перед вівтарем Бога Сонця священний.

Леонсія знизала плечима, але обличчя її, як і раніше, виявляло рішучість.

— Одружені ви чи не одружені, — сказала вона, — ви мусите обоє виїхати, і сьогодні ж. Інакше я збожеволію. Попереджаю вас: я не витримаю, якщо ви будете тут. Я не зможу, я знаю, що не зможу у вас на очах вінчатися з Генрі і після вінчання знову бачити вас… Будь ласка, будь ласка, зрозумійте ж мене. Я справді люблю Генрі, але… але не так, як вас. Я… мені не соромно зізнатися у цьому — я люблю Генрі так, як, мабуть, ви любите Королеву, а вас я кохаю так, як мала б кохати Генрі, як ви мали б кохати Королеву і як, я знаю, ви кохаєте мене.

Вона схопила його руку і пригорнула до свого серця:

— Ось! Востаннє! А тепер ідіть!

Але його руки вже обійняли її, і Леонсія відповіла на його палкий поцілунок. Проте вона негайно випручалася з його обіймів і майнула до дверей. Френк скорився перед її рішенням, потім узяв фотографію Леонсії.

— Я візьму це на пам’ять, — сказав він.

— Вам не слід цього робити, — сказала Леонсія, і її обличчя осяяла ніжна, прощальна посмішка. — А втім, беріть! — додала вона, повернулася і зникла.

Отже, І Пину випало викопати доручення, за яке Торес заплатив йому сто доларів. Наступного ранку, за кілька годин після від’їзду Френка й Королеви до Колона, І Пин з’явився в гасієнді Солано. Енріко палив сигару на веранді, задоволений собою й усім світом, а також тим, як у цьому світі все складається. Побачивши ї Пина, він одразу впізнав у ньому вчорашнього відвідувача і, перш ніж почати з ним бесіду, звелів Александро принести п’ятсот песо, як було домовлено напередодні. Таким чином, І Пин, що займався торгівлею секретами, не без задоволення продав свій товар удруге. Але дотримуючись обіцянки, даної Торесу, він заявив, що повідомить секрет тільки в присутності Леонсії та Генрі.

— Цей секрет пов’язаний мотузочкою, — сказав І Пин, коли Генрі з Леонсією з’явилися, і він почав при них розв’язувати пакет з доказами. — Сеньйорита Леонсія та її наречений мають першими оглянути ці речі. А потім будуть дивитися всі інші.

— Це цілком справедливо, оскільки вони стосуються, насамперед, їх самих, — великодушно погодився Енріко, хоча з того, як він підкликав до столу доньку і Генрі, відчувалося, що йому кортить скоріше дізнатися, що в тому пакеті.

Він удавав, що йому це байдуже, але нишком увесь час спостерігав за молодими людьми. На його велике здивування, Леонсія раптом кинула на стіл папір, який вона прочитала разом з Генрі, і не соромлячись міцно обійняла нареченого та поцілувала прямо в губи. А Генрі відступив і в сум’ятті і тузі вигукнув:

— О Боже, Леонсіє, адже це всьому кінець! Ми не зможемо побратися!

— Що таке? — скипів Енріко. — Як не поберетеся, коли все вже готове до весілля? Що це означає, сер? Це образа! Ви обвінчаєтеся, і обвінчаєтеся сьогодні ж!

Генрі, якого ледве не вхопив правець, лише подивився на Леонсію, ніби благаючи говорити за нього.

— Але за божеським і людським законами, — сказала вона, — не можуть одружитися брат і сестра. Тепер мені зрозуміло, чому я відчувала до Генрі таке дивне почуття. Він мій брат. Ми рідні брат і сестра, якщо ці документи не брешуть.

І Пин зрозумів, що може передати Торесу приємну звістку: весілля не відбудеться ні сьогодні, ні взагалі.