Серця трьох

РОЗДІЛ V

Було вже за полудень; Генрі стояв біля заґратованого вікна своєї камери, дивився на вулицю і чекав, коли ж нарешті з лагуни Чирикви повіє вітерець і хоч трохи освіжить розпечене повітря. Вулиця була курна й забруднена, забруднена тому, що з часу заснування міста, кілька століть, ніхто, крім бродячих псів та огидних мишоїдів, що навіть і зараз ширяли над вулицею та стрибали по смітті, не очищав її. Низькі, вибілені вапном будинки з каменю чи обпаленої глини перетворювали цю вулицю на справжнє пекло.

Від сонячних променів і куряви у Генрі заболіли очі, і він уже збирався відійти від віконця, як раптом помітив, що кілька обшарпанців, які дрімали біля дверей будинку навпроти, стрепенулися і з цікавістю почали вдивлятися кудись уздовж вулиці. Генрі нічого не бачив, але до нього долинув гуркіт візка, який швидко наближався. Потім у поле його зору потрапив невеликий старий фургон і кінь, що закусив вудила. Сивобородий і сивоголовий старий, який сидів на передку, марно намагався стримати його.

Генрі з посмішкою подивувався міцності старого фургона, якого підкидало на глибоких вибоїнах; покошені колеса ледве трималися на осях і оберталися невлад. Та коли фургон ще якось тримався, то як не рвалася стара збруя — це вже, на думку Генрі, було просто чудом. Порівнявшись із вікном, біля якого стояв Генрі, старий зробив ще одне неймовірне зусилля зупинити коня: він, підвівшись на козлах, натягнув віжки. Одна з них виявилася гнилою і відразу увірвалася. Візник упав на сидіння, віжка, що залишилася в його руках, натягнулася, і кінь, підкоряючись їй, круто повернув праворуч. Що сталося потім — чи зламалося колесо, чи, спочатку відскочило, а вже потім зламалося, — Генрі не міг розібрати. Одне було очевидно: фургон зовсім розламався. Старий упав на курну бруківку, але вперто не випускав із рук цілу віжку, тому кінь, описавши коло, фиркаючи, став мордою до нього.

Коли він звівся на ноги, навколо вже зібрався натовп. Але цікавих швидко розігнали жандарми, які вискочили з в’язниці. Генрі продовжував стояти біля вікна і з інтересом, воістину дивним для людини, котрій залишилося жити лише кілька годин, дивився на сцену, яка розгорнулася перед ним, і прислухався до вигуків, що долітали до нього.

Старий дав жандармам потримати коня і, навіть не обтрусивши з одягу порох, поспішно зашкутильгав до фургона і взявся оглядати вантаж, що складався із ящиків — одного великого і кількох маленьких. Особливо піклувався він про великий, навіть спробував підняти його і, піднімаючи, неначе прислухався, чи нічого в ньому не розбилося.

Тут один із жандармів запитав його; старий випростався і почав відповідати охоче і багатослівно:

— Ви запитуєте, хто я? Я стара людина, сеньйори, і живу далеко звідси. Мене звуть Леопольдо Нарваес. Мати моя була німкенею — царство їй небесне! — зате батька звали Балтазар де Хесус-і-Сервальос-і-Нарваес, а його батько був славетний генерал Нарваес, що воював під командуванням самого великого Болівара^[15]. А я… я тепер зовсім пропав і навіть додому не зумію дістатися.

Заохочуваний питаннями із ввічливими співчуттями, яких не бракувало навіть у найжалюгідніших обшарпанців, він трохи підбадьорився і з вдячністю продовжував свою розповідь:

— Я приїхав з Бокас-дель-Торо. Дорога зайняла в мене п’ять діб, і поки що я нічого не продав. Живу я в Колоні, і краще було б мені не рушати звідти. Але й найшляхетніший Нарваес може стати мандрівним торговцем, а торговець теж має жити. Чи не так, сеньйори? Тепер скажіть, чи не знаєте ви Томаса Ромеро, що живе у вашому прекрасному Сан-Антоніо?

— У будь-якому місті Папами скільки завгодно Томасів Ромеро, — розреготався Педро Зурита, помічник начальника в’язниці. — Доведеться вам описати його детальніше.

— Він двоюрідний брат моєї другої дружний, — з надією в голосі вимовив старий і, здавалося, вельми здивувався, знову почувши регіт.

— Та не менше десяти всяких Томасів Ромеро живе в Сан-Антоніо і його околицях, — заперечив йому помічник начальника в’язниці, — і кожен із них може бути двоюрідним братом вашої другої дружини, сеньйоре. У настут є Томас Ромеро п’яниця. Є Томас Ромеро злодій. Є Томас Ромеро… втім, ні, цього повісили місяць тому за убивство з пограбуванням. Є Томас Ромеро багатій, у якого великі череди в горах. Є…

Із кожним новим ім’ям Леопольд Нарваес лише скрушно хитав головою, але від згадки скотаря лице його засяяло надією:

— Вибачте мені, сеньйоре, це, очевидно, він і є! Я розшукаю його. Якби можна було десь залишити на збереження мій дорогоцінний товар, я б одразу вирушив його шукати. Добре ще, що ця пригода сталася зі мною саме тут. Я можу довірити свій крам вам: досить одного погляду, щоб зрозуміти, що ви чесна і порядна людина. — Говорячи це, старий порився в кишені, витяг звідти два срібних песо і простягнув тюремнику. — Ось вам. Сподіваюся, ви і ваші люди не пошкодуєте, що падали мені допомогу.

Генрі посміхнувся, помітивши, з яким підвищеним інтересом і повагою почали ставитися до старого Педро Зурита і жандарми після появи монет. Відтіснивши від зламаного фургона цікавих, вони негайно взялися переносити ящики до приміщення в’язниці.

— Обережніше, сеньйори, обережніше! — благав старий, невимовно хвилюючись, коли вони взялися за великий ящик. — Несіть його тихенько. Це вельми цінний товар, занадто ламкий.

Доки вміст фургона переносили до в’язниці, старий зняв з коня збрую, окрім вуздечки, і поклав її у фургон.

Але Педро Зурита, кинувши красномовний погляд на обшарпанців, наказав занести і збрую до в’язниці.

— Тільки-но ми відвернемося, як миттю все зникне — аж до останнього ремінця і пряжки, — пояснив він.

Вибравшись на залишки фургона, старий за допомогою Педро Зурити і вартових абияк видерся на коня.

— Усе гаразд, — сказав він і з вдячністю додав: — Тисячу разів дякую, сеньйори. Як мені пощастило натрапити на таких чесних людей, у яких мій крам буде в повній цілості! Щоправда, товар злиденний — самі знаєте, який у мандрівного торговця може бути крам, — але для мене кожна дрібниця дорога. Радий був з вами познайомитися. Завтра я повернуся зі своїм родичем, якого я, звичайно, знайду, і звільню вас від клопоту оберігати моє жалюгідне майно! — Тут він зняв капелюха. — Adios, сеньйори, adios!

І він не поспішаючи рушив, недовірливо поглядаючи на свого коня — винуватця всієї катастрофи. Коли ж Педро Зурита гукнув його, старий оглянувся.

— Пошукайте ще на цвинтарі, сеньйоре Нарваес, — порадив помічник начальника в’язниці. — Там знайдете цілу сотню Томасів Ромеро.

— А ви, сеньйоре, уклінно прошу, особливо бережіть великий ящик! — крикнув у відповідь торговець.

На очах у Генрі вулиця спорожніла: жандарми і юрба сховалися від спеки. Нічого немає дивного, подумав Генрі, що в інтонаціях старого торговця йому вчулося щось знайоме. Адже він лише наполовину іспанець, отже, і мова в нього напівіспанська, а ще напівнімецька, бо мати його була німкеня. Говорить він усе ж як місцевий житель. “Ну й пограбують його як місцевого жителя, якщо в цьому важкому ящику, залишеному на збереження у в’язниці, є щось цінне!” — вирішив про себе Генрі і облишив думати про те, що сталося.

А у вартівні, за якихось п’ятдесят футів від камери Генрі, тим часом грабували Леопольдо Нарваеса. Розпочав Педро Зурита, який взявся уважно і всебічно оглядати великий ящик. Він підняв його за один кінець, щоб мати уявлення про його вагу, і, знайшовши щілину, почав принюхуватися, ніби собака, сподіваючись за запахом з’ясувати, що міститься усередині.

— Облиш ти ящик, Педро, — зі сміхом сказав йому один з жандармів. — Тобі ж заплатили два песо за те, щоб ти був чесний.

Помічник начальника в’язниці зітхнув, відійшов на кілька кроків, присів, знову подивився на ящик і знову зітхнув. Розмова не клеїлася. Жандарми раз у раз поглядали на ящик. Навіть засмальцьовані карти не могли відвернути їхньої уваги. Не гралося. Жандарм, котрий кепкував з Педро, сам тепер підійшов до ящика і понюхав.

— Від цього ящика нічим не пахне, — сказав він. — Що б це могло бути? Кабальєро сказав, що там щось цінне!

— “Кабальєро”! — пхикнув інший жандарм. — Батько цього старого, мабуть, торгував смаженого рибою на вулицях Колона, як і його дід. Усі брехуни-жебраки стверджують, начебто вони прямі нащадки конкістадорів.

— А чому б і пі, Рафаелю? — мовив Педро Зурита. — Хіба ми всі не їхні нащадки?

— Атож, — погодився Рафаель. — Конкістадори повбивали чимало народу.

— І стали предками тих, хто вижив, — докінчив за нього Педро. Усі розреготалися. — А знаєте, я, мабуть, готовий віддати один із цих песо, тільки б довідатися, що в ящику.

— А ось Ігнасіо! — вигукнув Рафаель, вітаючи наглядача, що зайшов із запухлими від сну очима. — Адже йому не платили за чесність. Ходи сюди, Ігнасіо, задовольни нашу цікавість і скажи, що в цьому ящику.

— Як я можу знати, — відповів Ігнасіо, лупаючи очима на предмет загальної уваги. — Я тільки-но прокинувся.

— Виходить, тобі не платили за те, щоб ти був чесним? — запитав Рафаель.

— Милосердна Мати Божа, та хто ж мені стане платити за чесність! — вигукнув наглядач.

— У такому разі візьми сокиру та відкрий ящик, — довів свою думку до логічного кінця Рафаель. — Ми цього зробити не можемо: адже Педро має поділитися з нами своїми двома песо, виходить, нам теж заплатили за чесність. Відкривай ящик, Ігнасіо, а то ми помремо від цікавості.

— Ми тільки подивимося, тільки подивимося, — схвильовано бурмотів Педро, коли Ігнасіо підчепив одну з дощок лезом сокири. — Потім ми знову закриємо ящик і… Та просунь же туди руку, Ігнасіо! Ну, що там, га?.. На що схоже?

Ігнасіо довго порпався і витягав щось; нарешті з’явилася його рука із затиснутим у ній картонним футляром.

— Ага! Будь акуратним: адже доведеться класти назад, — попередив його Педро.

Коли футляр і незліченні обгортки були зняті, жандарми побачили велику пляшку з віскі.

— Оце упакування! — здивовано пробурмотів Педро. — Очевидно, щось надто добре, раз його так оберігають.

— Американське! — зітхнув інший жандарм. — Тільки один раз у Сантосі я куштував американське віскі. Чудова штука! Я від нього одразу так осмілів, що вискочив прямо на арену під час бою биків і голіруч кинувся на розлютованого бика. Щоправда, бик мене збив, але на арену я все-таки вийшов!

Педро взяв пляшку і намірився відбити їй шийку.

— Стривай! — вигукнув Рафаель. — Тобі ж заплатили за те, щоб ти був чесним.

— Заплатили, та я сумніваюся, що той, хто дав мені гроші, сам чесний, — заперечив Педро. — Це ж контрабанда. Старий, напевно, не платив мита. У нього контрабандний товар. Тому з чистою совістю ми заволодіємо ним. Ми його конфіскуємо і знищимо.

Не чекаючи, поки пляшка обійде коло, Ігнасіо і Рафаель дістали ще кілька пляшок і відбили їм шийки.

— “Три зірочки”, найкраще віскі! — тихо промовив Педро Зурита, показуючи на торговельну марку. — Розумієте, у грінго не буває поганого віскі… Одна зірочка означає, що це віскі вельми добре; дві — чудове; а три — що ліпшого й бути не може. Це я знаю. Грінго — мастаки щодо міцних напоїв. Наша пулька їх не влаштує.

— А чотири зірочки? — запитав Ігнасіо хрипким від горілки голосом.

Очі його маслянисто блищали.

— Чотири зірочки? Друже Ігнасіо, чотири зірочки — це або миттєва смерть, або вічне блаженство.

Не минуло й кількох хвилин, як Рафаель, обійнявши іншого жандарма, уже називав його “братиком” і твердив, що людині для повного щастя потрібно зовсім мало тут, на цій землі.

— Старий — бовдур, тричі бовдур і ще тричі по тричі бовдур, — наважився вставити Августіно, жандарм із похмурим обличчям, що уперше за весь цей час розтулив рота.

— Слава Августіну! — вигукнув Рафаель. — Дивіться, яке чудо зробили “три зірочки”! Розв’язали йому язика!

— І— ще раз тричі бовдур ваш старий! — репетував п’яним голосом Августіно. — Цей божественний напій був при ньому, у повному його розпорядженні, він цілих п’ять днів віз його з Бокас-дель-Торо і жодного разу не скуштував! Та таких бовдурів треба голими кидати в мурашник!

— Старий — шахрай, — промовив Педро. — Коли він завтра вранці з’явиться сюди по свої “три зірочки”, я заарештую його як контрабандиста, а ми отримаємо винагороду.

— А коли ми знищимо докази? Тоді як? — запитав Августіно, відбиваючи шийку ще однієї пляшки.

— Ми залишимо докази! — заперечив Педро, розбиваючи порожню пляшку об підлогу. — Слухайте, друзі, давайте домовимося. Ящик був вельми важкий. Його впустили. Пляшки розбилися. Віскі витекло, і таким чином ми довідалися про контрабанду. Ящик і розбиті пляшки будуть достатнім доказом.

У міру того як запас спиртного зменшувався, гомін зростав. Один жандарм затіяв сварку з Ігнасіо з приводу забутого боргу, що складав десять сентаво. Двоє інших сіли обійнявшись на долівку і оплакували своє нещасливе сімейне життя. Августіно пишномовно викладав власні філософські погляди, в основі яких лежала думка, що мовчання — золото. А Педро Зурита, розчулившись, доводив, що всі люди — брати.

— Навіть в’язнів я люблю, як братів, — ледве ворушачи язиком, белькотів вій. — Життя — сумна штука. — Сльози бризнули в нього з очей; він замовк і ковтнув ще віскі. — В’язні для мене — як рідні діти. У мене серце крається за них. Дивіться! Я плачу. Давайте поділимося з ними. Нехай і вони зазнають хоч мить щастя. Ігнасіо, любий брате мій, зроби таку ласку — бачиш, я плачу на твоєму плечі. Віднеси пляшку цього еліксиру тому грінго Моргану. Скажи йому, що мені дуже шкода, що його завтра повісять. Передай йому моє вітання і попроси випити — нехай і він буде щасливий сьогодні.

Ігнасіо подався виконувати доручення, а жандарм, що колись вискочив на арену до биків у Сантосі, заревів:

— Бика мені сюди! Бика!

— Цьому славному хлопцеві хочеться обійняти бика і сказати, як він його любить, — пояснив, ридаючи, Педро Зурита. — Я теж люблю биків. Я люблю всіх Божих тварин. Я люблю навіть москітів. Світ прекрасний. У ньому панує любов. Дайте мені лева, я хочу побавитися з ним…

Мотив давньої піратської пісні, яку хтось голосно насвистував на вулиці, привернув увагу Генрі, він кинувся було до вікна, але, зачувши скрегіт ключа в замку, поспішно ліг на долівку і вдав, що снить. У камеру, похитуючись, зайшов п’яний Ігнасіо й урочисто простяг Генрі пляшку.

— З найкращими побажаннями від нашого щедрого начальника Педро Зурити, — промимрив жандарм. — Він хоче, аби ти напився і забув, що завтра йому доведеться повісити тебе.

— Мої найкращі побажання сеньйору Педро, але скажи йому від мого імені, щоб він ішов до дідька разом зі своїм віскі, — відповів Генрі.

Наглядач випростався і навіть трохи протверезів.

— Гаразд, сеньйоре, — сказав він, вийшов з камери і замкнув двері на ключ.

Генрі прожогом кинувся до вікна й опинився віч-на-віч із Френком, який просунув йому крізь ґрати револьвер.

— Вітаю, друже, — сказав Френк. — Ми тебе миттю звідси визволимо. — У руках він тримав дві динамітні шашки з ґнотами й капсулями. — Дивись, що я приніс, — це краще, аніж лом. Відійди у найдальший куток — pronto! Зараз у стінці буде така діра, що крізь неї зможе пройти навіть наша “Анжеліка”. До речі, “Анжеліка” вже біля берега і чекає на тебе. Ну, відійди. Я зараз закладу шашку. Шнур надто короткий.

Не встиг Генрі відбігти в дальній куток камери, як заскреготав замок: чиясь непевна рука всувала в замкову щілину ключ, двері розчинилися, і до камери ввірвався крик. Генрі почув безладні вигуки і чітко розрізнив незмінний бойовий клич латиноамериканців: “Бий грінго!”

Генрі чув також, як Рафаель і Педро, входячи до камери, щось бурмотіли. “Він не визнає спільного братерства”, — обурювався один, а другий: “Він сказав, щоб я йшов до дідька? Справді він так сказав, Ігнасіо?”

У руках у жандармів були рушниці; за ними похитувалися п’яні наглядачі, озброєні хто ножем, хто пістолетом, хто сокиркою, а хто просто пляшкою. Побачивши револьвер у руках Генрі, вони зупинилися, і Педро, нетвердою рукою обмацуючи свою рушницю, пробелькотів:

— Сеньйоре Морган, ви зараз за всіма правилами підете до пекла.

Але Ігнасіо не захотів чекати. Приклавши рушницю до стегна для стійкості, він вистрілив навмання і не влучив: куля вдарила в стінку якраз посередині камери, а сам він упав від кулі Генрі. Інші поспішно сховалися в коридор і заходилися обстрілювати камеру.

“Хвалити Бога, що стіни такі товсті, тільки б куля не поранила рикошетом”, — думав Генрі, стоячи в кутку за виступом стіни, чекаючи на вибух.

І дочекався: там, де було вікно, тепер зяяла величезна діра. Але відлетілий уламок влучив Генрі по голові, і він, непритомніючи, важко впав додолу. Коли ж курява після вибуху розсіялася, Генрі невиразно розрізнив Френка, котрий, здавалося, ніби вплив до нього в камеру. Френк схопив його на руки і крізь пробоїну в стіні виніс на вулицю. Тут Генрі одразу почув себе краще. Він побачив Енріко Солано і його молодшого сина Рікардо, які з рушницями стримували натовп, котрий юрмився у верхній частині вулиці, тим часом як брати-близнюки, Альварадо і Мартінес, стримували юрбу в нижній частині вулиці.

Проте люди збіглися сюди просто з цікавості, ніхто з них і не збирався ризикувати життям і перепиняти шлях кабальєро, котрі підривають стіни і штурмують в’язницю серед білого дня. А тому юрба шанобливо розступилася перед невеликою групою, коли та подалася вулицею вниз.

— Коні чекають нас у сусідньому провулку, — сказав Френк, на ходу тиснучи руку Генрі. — І Леонсія там. За чверть години ми доскачемо до берега, де нас очікує шхуна.

— Слухай-но, а непоганої я навчив тебе пісеньки, — з посмішкою зауважив Генрі. — Коли ти почав її насвистувати, мені здалося, що нічого прекраснішого бути не може. Ці собаки так квапилися, що не могли дочекатися завтрашнього ранку. Вони нализалися віскі і вирішили відразу мене прикінчити. Цікава історія з цим віскі. Якийсь кабальєро, що тепер став крамарем, їхав повз в’язницю фургоном, навантаженим цим зіллям, і біля в’язниці фургон розсипався…

— Та навіть шляхетний Нарваес, син Балтазара де Хесус-і-Сервальос-і-Нарваес, сина генерала Нарваеса, котрий залишився в пам’яті своєю лайливою славою, може стати крамарем, а крамар теж має жити, чи не так, сеньйори? — проговорив Френк голосом того старого.

Генрі весело подивився на нього і з вдячністю сказав:

— Знаєш, Френку, я вельми радий одній обставині, неймовірно радий…

— Якій саме? — запитав Френк, коли вони повертали за ріг, де чекали коні.

— Тій, що не відрізав тобі вуха тоді на Тельці, коли поклав тебе на лопатки і ти наполягав, щоб я це зробив.