Серця трьох

РОЗДІЛ XVII

Долина Загублених Душ. Світанок. Великий Дім посеред села, де мешкає плем’я Загублених Душ. Дім цей має великі розміри: вісімдесят футів завдовжки, сорок завширшки і тридцять заввишки, глинобитний, із двосхилим солом’яним дахом. З будинку, ледве пересуваючи ногами, виходить жрець Сонця, — старий чоловік у сандалях і довгому хітоні із грубого домотканого полотна, його старе, зморщене індіанське обличчя трохи нагадує обличчя давніх конкістадорів. На голові в нього химерна золота шапочка, увінчана півколом з полірованих золотих променів. Це, безсумнівно, має зображати схід сонця.

Старий подибав через галявину до великої порожньої колоди, що висіла між двох стовпів, покарбованої зображеннями тварин і написами знаків. Глянувши на схід, уже червоний від зірниці, і перекопавшись, що не спізнився, жрець підняв ціпок з м’якою кулькою на кіпці і вдарив по колоді. Хоч який він був старезний і вдарив зовсім легенько, порожня колода загула і загуркотіла, ніби далекий грім.

Жрець продовжував розмірено вдаряти по колоді, і з усіх хатин, що оточували Великий Дім, повиходили Загублені Душі. Чоловіки й жінки, старі й молоді, з дітьми і немовлятами на руках — усі з’явилися і обступили жерця Сонця. У двадцятому столітті важко собі уявити архаїчніше видовище. Це були, без сумніву, індіанці, але обличчя багатьох з них мали іспанські риси. Інші скидалися на справжніх іспанців, а дехто — на типових індіанців. Більшість же мала ознаки двох рас. Проте ще дивнішим було їхнє вбрання: не так у жінок, одягнених у скромні довгі хітони з домотканого полотна, як у чоловіків, одягнених у вбрання з тієї ж тканини, схоже на одяг іспанців часів першої подорожі Колумба^[31]. Ці чоловіки й жінки були некрасиві й попурі, як часто трапляється в племені, де заведено одружуватися з родичами. Відсутність припливу свіжої крові позбавляла їх життєрадісності. Відбиток виродження лежав на всіх: на юнаках і на дівчатах, на дітях і навіть на немовлятах — на всіх, за винятком двох: дівчинки років десяти, з живим, кмітливим личком, що виділялося яскравою квіточкою між тупих облич Загублених Душ, і старого жерця Сонця, з таким же незвичайним обличчям — хитрим, підступним, розумним.

Поки жрець бив у колоду, все плем’я вишикувалося півколом, повернувшись обличчям на схід. Ледве диск сонця з’явився над обрієм, жрець привітав його своєрідною давньоіспанською мовою і тричі вклонився йому до землі, а всі інші упали ниць. Коли ж на небі засяяло ціле сонце, усе плем’я, за знаком жерця, підвелося і заспівало радісний гімн. Церемонія скінчилася, й народ уже збирався розходитися, як раптом жрець помітив струминки диму на другому боці долини. Він показав на них кільком юнакам.

— Цей дим виходить із Заборонного Місця Жаху, куди не дозволено ступати нікому з нашого племені. Це, мабуть, якийсь диявол, посланий ворогами, які марно розшукують наш притулок ось уже кілька століть. Його не можна випускати живим — він видасть нас. А вороги ці могутні, і вони неодмінно нас знищать. Ідіть і вбийте його, а то вони уб’ють нас.

…Біля багаття, в яке наші мандрівники всю піч підкидали хмиз, спали Леонсія, Френк і Торес; останній у нових, сплетених із трави сандалях і в шоломі да Васко, низько насунутому на чоло, щоб не застудитися від роси. Леонсія прокинулася першою, і те, що вона побачила, надзвичайно зацікавило її. І вона спостерігала це з-під примружених вій. Троє дивних людей із племені Загублених Душ стояли, натягнувши тятиви. Вони явно збиралися випустити стріли в неї та її супутників, але вигляд сплячого Тореса так вразив їх, що вони завмерли в нерішучості, перезирнулися, опустили луки й похитали головами, ніби говорячи, що відмовляються вбивати його. Потім підповзли до Тореса, присіли навпочіпки і почали розглядати його обличчя, а особливо шолом, який найбільше їх зацікавив.

Не змінюючи пози, Леонсія непомітно штовхнула Френка погою в плече. Він прокинувся і тихенько сів, проте цей рух привернув увагу незнайомців, і вони на доказ своїх мирних намірів склали луки до його ніг і простягнули руки, показуючи, що роззброїлися.

— Доброго райку, добродії! — крикнув їм Френк англійською, але вони лише похитали головами.

Слова Френка розбудили Тореса.

— Це, мабуть, і є Загублені Душі, — прошепотіла Леонсія Френку.

— Або місцеві агенти в справах продажу земельних ділянок, — з посмішкою шепнув він у відповідь. — Як би там не було, долина населена. Торесе, хто такі ці ваші друзі? З того, як вони на вас дивляться, можна подумати, що це ваші родичі.

Тим часом Загублені Душі відійшли від них і шиплячими голосами почали про щось радитися.

— Їхня мова схожа на іспанську, тільки якась дивна, — зауважив Френк.

— Це просто давньоіспанська мова, ось і все, — сказала Леонсія.

— Нею говорили конкістадори, але тепер ніхто цю мову вже не пам’ятає, — додав Торес. — От бачите, я май рацію. Загублені Душі з того часу не виходили з долини.

— Але вони одружувалися, як усі, — інакше звідки з’явилися б ці три опудала? — промовив Френк.

Тим часом три опудала домовилися між собою і жестами запросили незнайомців іти за ними в долину.

— Це, здається, добродушні і загалом непогані хлопці, хоч у них і сумовиті пики, — сказав Френк, готуючись іти за ними. — Ох і похмура ж компанія, нічого сказати! Вони, мабуть, народилися під час місячного затемнення, або в них померли всі дівчата, або сталося щось іще сумніше.

— Як на мене, саме такими і мають бути Загублені Душі, — зауважила Леонсія.

— Якщо нам не пощастить вибратися звідси, наші обличчя будуть, мабуть, ще похмуріші, — сказав Френк. — Як би там не було, я сподіваюся, що вони ведуть нас снідати. Звичайно, можна було б поїсти і ягід, але ними не наситишся.

Слухняно йдучи за своїми провідниками, вони через годину прийшли на галявину, де стояли халупи і Великий Дім.

— Це нащадки учасників експедиції да Васко, що перемішалися з караїбами, — упевнено сказав Торес, розглядаючи обличчя в натовпі. — Досить поглянути на них, щоб переконатися в цьому.

— І вони повернулися від християнської релігії да Васко до поганських обрядів, — додав Френк. — Подивіться на вівтар: він кам’яний, і хоча в повітрі пахне смаженим баранчиком, це зовсім не сніданок для нас, а жертвоприношення.

— Слава Богові, що це баранчик! — полегшено зітхнула Леонсія. — Адже в давнину поклоніння Сонцю вимагало людських жертв. А тут у них справжній культ Сонця. Погляньте на отого старого в довгому хітоні і золотій шапочці, увінчаній золотими променями. Це жрець Сонця. Дядько Альфаро багато розповідав мені про цей культ.

Над вітарем за жерцем височіло величезне металеве зображення Сонця.

— Золото, щире золото! — прошепотів Френк. — Без жодної домішки. Подивіться на промені: вони надто великі і з чисого золота. Можу заприсягтися, що навіть дитина могла б зігнути їх як завгодно чи зав’язати вузлом.

— Боже милостивий! Та ви тільки погляньте туди! — вигукнула Леонсія, показуючи очима на грубо висічене кам’яне погруддя, що стояло нижче від вівтаря, з другого його боку. — Це ж обличчя Тореса! Обличчя тієї мумії, що ми бачили в печері майя.

— І там напис… — Френк наблизився аби рочитати, але відразу змушений був відступити, підкоряючись владному помаху жерця. — Написано: “Да Васко”. Те саме, що й на шоломі Тореса… Слухайте! Та ви лише гляньте на жерця! Він схожий на Тореса, як рідний брат! Я ніколи не уявляв, що можлива така схожість!

Жрець владним жестом змусив Френка замовкнути і низько схилився над жертвою, що пеклася. Ніби знак з неба, порив вітру війнув у полум’я під баранчиком.

— Бог Сонця гнівається, — похмуро промовив жрець; його своєрідна іспанська мова, незважаючи на всю свою архаїчність, була, проте, зрозумілою прибульцям. — Серед нас з’явилися чужоземці, і вони досі живі. Ось чому невдоволений Бог Сонця. Кажіть, юнаки, котрі привели чужоземців до нашого вівтаря: хіба не велів я вам убити їх? А моїми вустами завжди говорить Бог Сонця.

Один із юнаків, тремтячи, вийшов наперед і тремтячим пальцем показав спершу на Торесове обличчя, а потім на статую.

— Ми впізнали його, — боязко заговорив він, — і не наважилися вбити, бо ми пам’ятаємо пророчмо про те, що великий предок має прийти до пас. Можливо цей чужоземець — він? Ми не знаємо. І не сміємо ні знати, ані судити. Тобі, жерче, слід знати і судити. Це він?

Жрець пильно вдивився в Тореса і щось невиразно вигукнув. Потім різко обернувся і запалив священний жертовний вогонь від жарин, що лежали в казанку біля підніжжя вівтаря. Полум’я спалахнуло, захиталося і знову погасло.

— Бог Сонця гнівається, — повторив жрець, а Загублені Душі, почувши це, почали бити себе в груди, волати й голосити. — Богові не бажана наша жертва, і тому священний вогонь не бажає горіти. Тепер усього можна чекати. Це великі таємниці, що будуть відкриті лише мені. Ми не принесемо в жертву чужоземців зараз. Мені треба часу, аби дізнатися волю Бога Сонця.

Він жестом розпустив плем’я, перервавши церемонію, і звелів відвести прибульців у Великий Дім.

— Ніяк не збагну, що він замислив? — прошепотів Френк на вухо Леонсії. — Але, сподіваюся, що там нас хоча б нагодують.

— Гляньте, яке диво! — сказала Леонсія, вказуючи очима на дівчинку, виразне личко якої так і світилося розумом.

— Торес уже звернув на неї увагу, — відповів Френк. — Я бачив, як він підморгнув їй. Він теж не тямить, що замислив жрець і куди подме вітер, але не втрачає часу завести знайомства. Треба наглядати за ним, бо він підла, віроломна тварюка, здатна зрадити нас будь-якої миті, якщо це допоможе йому врятувати свою шкуру.

У Великому Домі, тільки-но вони сіли на грубо сплетені з трави циновки, їм подали їжу: варене м’ясо з овочами в дивних глиняних горщиках і чисту питну воду — усе в достатній кількості. Крім того, перед ними поставили кукурудзяні коржі, що нагадують тортильї.

Коли вони поїли, жінки, які подавали їжу, вийшли. Залишилася тільки дівчинка, що привела їх сюди. Торес знову взявся загравати з нею, але вона чемно ухилялася від спілкування з ним і, як зачарована, дивилася тільки на Леонсію.

— Вона, мабуть, тут господиня, — пояснив Френк. — Такий же звичай існує в селах на Самоа: там дівчата зустрічають і розважають усіх мандрівників і приїжджих, якого б високого рангу вони не були, і ледве не очолюють всі офіційні торжества і церемонії. Їх вибирає вождь племені за вроду, доброчесність і розум. Подібна роль тут і в цієї дівчини, тільки вона ще зовсім дитина.

Дівча підійшло ближче до Леонсії, і, хоча було зачароване вродою незнайомки, у її поводженні не було і натяку на улесливість або приниженість.

— Скажи, — заговорила вона давньою іспанською мовою, — ця людина справді капітан да Васко, що повернувся до нас зі своєї оселі на Сонці?

Торес, самовдоволено посміхнувшись, уклонився і гордо промовив:

— Так, я з роду да Васко.

— Не з роду да Васко, а сам да Васко! — англійською підказала йому Леонсія.

— Авжеж, це наш козир, ходіть з цього! — порадив йому Френк теж англійською. — Завдяки йому, можливо, усім нам поталанить вибратися з цієї діри. Мені щось не до душі цей жрець, а він, очевидно, бог і цар Загублених Душ.

— Так, я щойно повернувся із Сонця, — сказав Торес дівчинці, входячи в роль.

Дівчинка подивилася на нього довгим пильним поглядом; відчувалося, що вона обмірковує, зважує й оцінює його слова. Потім вона шанобливо, з повною байдужістю вклонилася йому, кинула оком на Френка і, обернувшись до Леонсії, засяяла посмішкою.

— Я не знала, що Бог створює таких гарних жінок, як ти, — сказала дівчинка своїм ніжним голоском і пішла. Уже біля дверей, спинившись, додала: — Та, Що Мріє — теж вродлива, але вона зовсім на тебе не схожа.

Не встигла дівчинка вийти, як з’явився жрець Сонця, а з ним кілька юнаків, — очевидно, для того, щоб забрати посуд і залишки їжі. Двоє чи троє з них схилилися над посудом, а інші за знаком жерця кинулися на гостей, міцно зв’язали їм руки за спиною і повели до вівтаря Бога Сонця, де зібралося все плем’я. Погляди чужоземців спинилися на тиглі на триніжку, під яким палав вогонь, та на трьох щойно вбитих у землю стовпах, до яких їх поспішно і прив’язали, у той час як безліч старанних рук накидали їм хмизу по самі коліна.

— Та не тремтіть ви, нарешті, і тримайтеся, як справжній іспанець! — зневажливо повчав Тореса Френк. — Адже ви да Васко! Сотні років тому ви жили в цій самій долині разом із предками оцих виродків.

— Ви маєте померти, — сказав жрець Сонця, звертаючись до них, і Загублені Душі дружно закивали головами. — Чотириста років живемо ми в цій долині і завжди вбивали усіх, хто заходив до пас. Вас ми не убили, чим розгнівили Бога Сонця: вогонь на нашім вівтарі погас. (Тут Загублені Душі заволали, застогнали і знову почали бити себе кулаками в груди.) Тому, аби вгамувати гнів Бога Сонця, ви помрете зараз.

— Бережіться! — крикнув Торес, якому Френк і Леонсія підказували пошепки, що говорити. — Я да Васко. Я спустився до вас із Сонця.. — Руки в нього були зв’язані, і він головою кивнув на кам’яне погруддя. — Я той самий да Васко. Я привів сюди ваших предків чотириста років тому і звелів вам залишатися тут до мого повернення.

Жрець Сонця завагався.

— Ну, жерче, говори! Відповідай же божественному да Васко! — різко викрикнув Френк.

— Звідки я знаю, що він божественний? — швидко спитав жрець. — Адже я сам схожий на нього, а хіба я — божественний? Хіба я да Васко? Чи то він да Васко? А можливо, да Васко все ще на Сопці? Про себе я точно знаю, що мене народила жінка — це було тричі по двадцять і ще вісімнадцять років тому — і що я не да Васко.

— Хіба так відповідають великому да Васко! — погрозливо вигукнув Френк і принижено вклонився Торесу, а сам тим часом крізь зуби засичав англійською: — Та тримайтеся ж пихатіше, щоб вас чорти з’їли! Бундючніше!

Жрець дещо знітився.

— Я вірний жрець Сонця, — сказав він, звертаючись до Тореса. — І я не можу легко і просто змінити свою віру. Якщо ти божественний да Васко, то дай відповідь на одне запитання.

Торес кивнув з винятковою пихатістю.

— Ти любиш золото?

— Чи люблю я золото? — посміхнувся Торес. — Я великий капітан Сонця, а Сонце ж само золото; Золото? Та воно для мене все одно що порох під ногами або камінь, з якого складаються ваші гори.

— Чудово! — похвалила Леонсія.

— Тоді, божественний да Васко, — смиренно сказав жрець Сонця, не зумівши, проте, приховати в голосі торжества, — ти гідний піддатися давньому випробуванню. Якщо, випивши золотого напою, ти як і раніше зможеш сказати, що ти да Васко, я і всі ми упадемо ниць перед тобою і будемо поклонятися тобі. До нас у долину не раз проникали чужоземці. І завжди їх млоїла спрага золота. Ми задовольняли їхню спрагу, але після цього вони втамовували її назавжди, бо були мертві.

Він говорив, а Загублені Душі уважно дивилися на нього, і так само уважно, але із побоюванням, дивилися на нього і прибульці. Жрець засунув руку у великий шкіряний мішок і почав витягати звідти пригорщами золоті самородки, які кидав у розпечений тигель на триніжку. Френк, Леонсія і Торес стояли так близько, що їм добре було видно, як плавиться золото, перетворюючись на рідину, точніше на те питво для Тореса.

У цей час, користуючись із свого особливого становища у племені, до старого сміливо підійшла дівчинка і сказала так, щоб усім було чутно:

— Та це ж да Васко! Капітан да Васко, божественний капітан да Васко, що давно привів сюди наших предків!

Жрець сердито глянув на неї, ніби наказуючи їй мовчати, але дівчинка повторила свої слова, переконливими жестами показуючи то на кам’яне погруддя, то на Тореса, то знову на погруддя.

І жрець, відчувши, що перемога вислизає від нього, подумки прокляв згубне кохання, що зв’язало його з матір’ю цієї дівчинки і зробило його її батьком.

— Годі! — суворо наказав він. — У цьому ти нічого не розумієш. Якщо він капітан да Васко, то, як істота божественна, вип’є золотий напій і залишиться цілий і здоровий.

Він вилив розплавлене золото в грубий глиняний ківш, який стояв біля вівтаря. За його знаком кілька юнаків поклали на землю свої списи і рушили до Леонсії з явним наміром насильно розтиснути їй зуби.

— Стій, жерче! — громовим голосом гукнув Френк. — Вона ж не божественна, як да Васко! Спочатку спробуй питво на ньому.

Почувши ці слова, Торес кинув на Френка лютий погляд.

— Тримайтеся гордовито, — повчав його Френк. — Відмовляйтеся пити. Покажіть їм напис усередині вашого шолома.

— Я не питиму! — злякано вигукнув Торес, коли жрець взявся за нього.

— Питимеш! і доведеш цим, що ти справді да Васко, божественний капітан, що спустився із Сонця. Тоді ми впадемо ниць і будемо поклонятися тобі.

Торес благально глянув на Френка і це помітили пильні очиці жерця.

— Схоже, вам доведеться випити, — сухо сказав Френк. — Що вдієш! Зробіть це заради дами і помріть як герой.

Зненацька, різким рухом, Торес визволив від мотузок руку, зірвав з голови шолом і простягнув жерцю так, щоб той міг побачити напис усередині.

— Дивися, що тут написано! — крикнув він.

Жрець був настільки вражений написом “Да Васко”, що ківш випав з його рук. Рідке золото, розлившись по землі, запалило хмиз, а один зі списників, якому краплі металу потрапили на ногу, заволав від болю і пострибав геть на здоровій нозі. Проте жрець Сонця швидко опам’ятався. Схопивши казанок з жаринами, він хотів було облити хмиз навколо трьох жертв. Але тут знову втрутилася дівчинка.

— Бог Сонця не хоче, аби великий капітан пив із твого ковша, — сказала вона. — Бог Сонця змусив твою руку здригнутися і розплескати питво.

Загублені Душі почали перемовлятися: мовляв, не все так просто! і жрець змушений був відмовитися від свого наміру. Проте він твердо вирішив знищити прибульців, а тому вдався до хитрощів:

— Будемо чекати знаку. Принесіть олії. Нехай сам Бог Сонця подасть нам знак. Принесіть свічку.

Виливши банку олії на хмиз, щоб він швидше спалахнув, старий поставив на нього запалену свічку і сказав:

— Будемо чекати знаку доти, доки горітиме ця свічка. Чи правильно це, долиняни?

Загублені Душі пошепки відповіли:

— Авжеж!

Торес благально подивився на Френка, але той сказав:

— Старий негідник вкоротив свічку. Вона горітиме п’ять хвилин, а можливо, ми спалахнемо вже хвилини за три.

— Що ж робити? — холонучи від жаху, запитав Торес, а Леон-сія сміливо глянула в очі Френку з сумною, сповненою кохання посмішкою.

— Моліться, щоб випав дощ, — відповів Френк. — Хоча небо ясне, як скельце. Тож помріть з гідністю. І не верещіть занадто голосно.

Його очі звернулися до Леонсії і висловили почуття безмежного кохання до неї. Хоча їх відокремлювала відстань між стовпами, до яких вони були прив’язані, вони відчували, якусь особливу, досі невідому близькість. Їхні погляди ясніли невимовною ніжністю.

Першою побачила знак дівчинка, яка вдивлялася в небо. Торес, котрий стежив тільки за недогарком, що майже догорів, почувши вигук дівчинки, глянув угору. І тієї ж миті він почув, як почули й усі присутні, рівне гудіння, неначе в небі летіла якась велетенська комаха.

— Аероплан, — вигукнув Френк. — Торесе, скажіть їм, що це і є Божий знак.

Але це було зайве. Над ними, на висоті не більш ста футів, кружляв, спускаючись, перший аероплан, який довелося бачити Загубленим Душам, а з нього ніби благословення небесне лунали знайомі слова:

Зробивши повне коло, аероплан піднісся футів на тисячу вгору і від нього відокремився якийсь предмет. Футів триста він каменем летів униз, а потім розгорнувся над головами всього натовпу величезним парашутом, під яким, ніби павук на павутині, розгойдувалася якась постать. І коли парашут був уже зовсім близько від землі, знову почулася пісня:

Тут події почали нагромаджуватися одна на одну з неймовірною швидкістю. Недогарок свічки розпався, запалала калюжка олії, а разом з нею спалахнув і хмиз. Але Генрі, що приземлився в юрбі Загублених Душ, накрившись парашутом, ніби ковдрою, двома стрибками опинився біля своїх друзів і розкидав палаючий хмиз. Лише на мить відвернувся він від цього заняття, коли жрець Сонця зробив спробу перешкодити йому. Ударом у вилицю він поклав старого служителя Бога Сонця на спину, а доки той приходив до тями і зводився на ноги, Генрі встиг розрізати мотузки на Леонсії, Френку і Торесі. Він простягнув було руки, аби обійняти Леонсію, проте вона відштовхнула його, сказавши:

— Хутко! Пояснювати ніколи! Падайте на коліна перед Торесом і робіть вигляд, що ви його раб… І не говоріть англійською.

Генрі нічого не розумів, а тут ще й Френк упав до ніг їхнього заклятого ворога.

— Отак! — пробурмотів Генрі, приєднуючись до Френка. — Оце штука. Це, мабуть, гірше, ніж щуряча отрута.

Їх підтримала Леонсія, а за нею і всі Загублені Душі розпростерлися перед капітаном да Васко: адже до нього на їхніх очах прилетів небесний вісник із Сонця! Усі лежали на землі, крім жерця: вражений тим, що сталося, він розгубився, чи слід йому теж визнати божественність чужоземця. На ту мить підступний диявол, що жив у душі Тореса, змусив його перебрати міру у виконанні своєї ролі.

Пихато, як його повчав Френк, Торес підняв праву ногу і поставив її на шию Генрі, боляче придавивши йому при цьому вухо.

Генрі аж підскочив.

— Як ви смієте, Торесе! — заволав він, кидаючи того на землю, як нещодавно жбурляв на землю жерця.

— Ну, тепер все пропало, — безнадійно зітхнув Френк. — Кінець божественній комедії!

І справді, жрець Сонця все збагнув, і радісно підкликав своїх списоносців. Але Генрі приставив до живота старого жерця револьвер, і той, відразу згадавши легенди про смертоносні снаряди, начинені таємничою речовиною, іменованою “порох”, примирливо посміхнувся і жестом наказав тим відступити.

— Це вище за моє розуміння, — заявив він, звертаючись до свого племені і раз у раз поглядаючи на дуло пістолета Генрі. — Я змушений вдатися до останнього засобу: пошлемо гінця, аби він розбудив Ту, Що Мріє. Нехай скаже їй, що із неба, можливо, навіть із Сонця, спустилися чужоземці до нас, що тільки її мудрість висвітлить нам те, чого ні ми, ні навіть я не можу зрозуміти.