Серця трьох

РОЗДІЛ XXVI

Френк наказав Паркерові розбудити його о восьмій ранку, і коли Паркер, обережно ступаючи, зайшов до спальні, той ще міцно спав. Напустивши води у ванну і приготувавши все для гоління, камердинер знову зайшов до Френка. Продовжуючи нечутно рухатися по кімнаті, аби дати змогу своєму хазяїну поспати ще кілька хвилин, Паркер раптом побачив кинджал, що стирчав у полірованій кришці столика. Вістря його проткнуло записку і фотографію. Паркер зачудовано дивився якусь мить, потім, не вагаючись, відчинив двері до спальні місіс Морган і, зазирнувши туди, швидко повернувся до Френка і почав торсати його за плече.

Френк розплющив очі й хвильку дивився поперед себе, нічого не розуміючи, як це буває, коли людина зненацька пробуджується від міцного сну, але швидко згадав про відданий напередодні наказ.

— Час уставати, сер, — тихим голосом сказав камердинер.

— Це завжди для мене найгірший час, — з посмішкою сказав Френк і, позіхнувши, знову стулив повіки. — Дай мені ще полежати хвильку, Паркере. Якщо я задрімаю, ти мене трусони.

Але Паркер відразу ж трусонув його:

— Уставайте скоріше, сер. Мені здається, з місіс Морган щось трапилося: її немає в спальні, а тут я знайшов якусь дивну записку і ніж. Можливо, це вам щось пояснить. Я, їй-право, не знаю, сер.

Френк схопився з постелі; якусь мить він не відриваючись дивився на кинджал, потім витяг його з дерева, кілька разів перечитав записку, немов ніяк не міг збагнути зміст двох простих слів: “Прощавай назавжди”.

Але ще більше, ніж записка, вразив його кинджал, застромлений між Леонсіїних очей; дивлячись на фото, Френк раптом згадав, що вже бачив це колись, — і відразу в його пам’яті виник дім Королеви на березі озера: ось вони усі стоять біля золотого казана, дивляться в нього і кожен бачить своє. А йому тоді привиділася Леонсія, між очей якої стирчав ніж. Френк навіть знову застромив кинджал у фотографію і ще раз подивився на неї.

Усе було зрозуміло. Королева із самого початку ревнувала його до Леонсії і тут, у Нью-Йорку, побачивши її фотографію на столику, зробила настільки ж точний висновок, наскільки точний був і удар сталевого клинка в мертве зображення. Але де вона сама? Куди вона поділася? Чужа в буквальному значенні слова всім і усьому в цьому величезному місті, наївна, недосвідчена душа, яка вважає телефон чаруванням, Уолл-стріт — храмом, а бізнес — нью-йоркським богом, вона, вочевидь, почуває себе тут так само, як мешканка Марса, що звалилася раптом на землю. Де і як провела вона ніч? Де вона зараз? Та й чи жива взагалі?

Френку виразно уявився морг із рядами непізнаних трупів, потім — берег океану, на який прилив викидає тіла потопельників… Повернув його до дійсності Паркер.

— Чи можу я бути чимось корисний, сер? Можливо, зателефонувати в пошукове агентство? Ваш батько завжди…

— Так, так, — поспішно перебив його Френк. — Був один чоловік, послугами якого він користувався особливо охоче, — молодий такий, він працював у Пінкертона… Ти не пам’ятаєш, як його прізвище?

— Берчмен, сер, — швидко відповів Паркер, прямуючи до дверей. — Я зараз же пошлю по нього.

Так Френк у пошуках своєї дружини зазнав нових пригод, що відкрили йому, вродженому нью-йоркцеві, такі куточки життя величезного міста, про які він досі не мав ані найменшого уявлення. Королеву шукав не тільки Берчмен — з ним працювали ще близько десяти сищиків, котрі прочесали все місто вздовж і поперек, а в Чикаго і Бостоні працювали під його керівництвом інші сищики.

Життя Френка в цей період ніяк не можна було б назвати одноманітним: на Уолл-стріт він вів боротьбу з невідомим супротивником, а вдома відповідав на нескінченні виклики сищиків, котрі вимагали, аби він летів туди чи сюди для впізнання якогось щойно знайденого жіночого трупа. Френк забув, що таке нормальний сон, і звик до того, що його можуть відірвати будь-коли від столу чи підняти з постелі і погнати невідомо куди для впізнання все нових і нових трупів. Жодна жінка, що залишала Нью-Йорк потягом чи пароплавом, не відповідала описам Королеви, тому Берчмен продовжував старанно обшукувати місто, переконаний, що вона все ще тут.

Френк побував і в Метенвені, і в Блеквелі, і у в’язниці, іменованій “Гробниця”, і в нічному поліцейському суді. Не уник він і незліченних викликів у лікарні й морги. Одного разу йому показали затриману крамничну злодійку, на яку в поліції не було картки й чию особистість ніяк не могли установити. Не раз він знайомився з невідомими жінками, яких підручні Берчмена виявляли в задніх кімнатах підозрілих готелів, а на одній з п’ятдесяти вулиць Вест-Сайду він наткнувся на дві порівняно безневинні любовні сценки, засоромив обидві пари та й сам збентежився.

Але, мабуть, найцікавішим і найтрагічнішим був випадок в особняку Філіпа Дженуері, вугільного короля, якому цей палац коштував десять мільйонів доларів. Якась невідома красуня, висока й струнка, з’явилася в будинку Дженуері тиждень тому, і Френка викликали подивитися на неї. При Френку вона несамовито ламаючи руки й обливаючись сльозами, жагуче шепотіла:

— Отто, ти помиляєшся. Навколішках запевняю тебе, що ти помиляєшся. Отто, я кохаю тебе і тільки тебе. Для мене нікого, окрім тебе, Отто, не існує. І нікого ніколи не було, крім тебе. Усе це жахлива помилка. Повір мені, Отто, повір, інакше я помру…’

І весь цей час на Уолл-стріт тривала боротьба проти так і не виявленого могутнього супротивника, який почав, на думку Френка і Бескома, рішуче наступати на молодого магната, наступати з метою знищити Френка.

— Тільки б нам протриматися, не пускаючи в хід “Темпіко петролеум”! — благав Беском.

— У мене вся надія на “Темпіко петролеум”, — відповідав Френк. — Після того як будуть поглинені всі цінні папери, що я можу викинути на ринок, я поведу в бій “Темпіко петролеум”. Це буде рівнозначно вступу свіжої армії на поле майже програного бою.

— А уявіть собі, що невідомий нам ворог досить сильний, щоб проковтнути і цей останній чудовий куш і навіть попросити ще? — запитав Беском.

Френк знизав плечима:

— Що ж, тоді я буду розорений. Але батько мій розорявся разів із п’ять, перш ніж міцно став на ноги, він і народився в розореній родині, так що мені вже можна про таку дурницю не турбуватися.

Якийсь час на гасієнді Солано події розвивалися досить повільно. Взагалі ж, після того як Генрі за допомогою динаміту врятував Леонсію, ніяких подій більше і не відбувалося. Навіть І Пин жодного разу не з’являвся з якимось свіжим, абсолютно новим секретом для продажу. Здавалося, нічого не змінилося, якщо не брати до уваги того, що Леонсія ходила млява і засмучена. Ні Енріко, ні брат її Генрі, ні інші шість її братів, які уже, по суті, не були її братами, не могли її розвеселити.

А поки Леонсія нудила світом, Генрі і рідним синам Енріко все не давала спокою думка про скарб Долини Загублених Душ, куди Торес на цей час динамітом прокладав собі шлях. Їм було відомо лише одне, а саме: експедиція Тореса відправила Августіно і Вісенте в Сан-Антоніо ще по два мули з динамітом.

Поговоривши з Енріко й одержавши його дозвіл, Генрі відкрив свої плани Леонсії.

— Люба сестричко, — почав він, — ми хочемо з’їздити в гори і подивитися, що поробляє там цей мерзотник Торес зі своєю зграєю. Завдяки тобі нам тепер відома їхня мета. Вони хочуть підірвати динамітом частину гори і проникнути в долину. Ми знаємо, де Та, Що Мріє заховала самоцвіти, коли зайнявся будинок, а Торес не знає. От ми і вирішили, коли вони осушать печери майя, проникнути слідом за ними в долину і спробувати знайти скриню зі скарбом. Я гадаю, що в нас буде більше шансів, ніж у них. Кажу я все це до того, що ми хочемо взяти тебе із собою. Мені здається, що, коли нам пощастить добути скарб, ти не будеш заперечувати проти того, аби повторити нашу подорож підземною річкою.

Але Леонсія зажурено похитала головою.

— Ні, — сказала вона на його вмовляння. — Мені не хочеться не тільки бачити Долину Загублених Душ, а й чути про неї. Адже там я втратила Френка, віддавши його цій жінці.

— Вийшла помилка, сестричко. Але хто тоді міг це знати? Я не знав, ти не знала, і Френк теж не знав. Він повівся чесно і шляхетно, як личить чоловікові. Він і не підозрював, що ми з тобою брат і сестра, вважав, що ми з тобою заручені — але ж так воно тоді й було, — не захотів відбивати тебе в мене і, щоб не піддатися спокусі і врятувати усіх пас, побрався з Королевою.

— Я все згадую ту пісню, що ви з Френком тоді співали: “Станем спинами до щогли…”, — смутно і якось не до речі промовила Леонсія. На очах у неї заблищали сльози і закапали з вій.

Вона повернулася, зійшла з веранди, перетнула лужок і безцільно почала спускатися з пагорба. Уже, напевно, вдвадцяте відтоді, як Френк поїхав, йшла дівчина цим шляхом, де все нагадувало їй про нього. Тут вона вперше побачила його, коли він під’їздив до берега в шлюпці з “Анжеліки”. Сюди, ось у ці кущі, вона потягнула його, аби врятувати від розгніваних братів і батька, а потім, загрожуючи йому револьвером, змусила поцілувати себе, повернутися в шлюпку і відпливти. Це була їхня перша зустріч.

Потім Леонсія почала перебирати в пам’яті подробиці, пов’язані з його другим приїздом, — з тієї хвилини, коли, вийшовши з-за скелі після купання в лагуні, вона побачила, як він під скелею писав їй свою першу записку. Події того пам’ятного дня постали перед нею: вона з переляку кинулася в джунглі, де її вкусила лабарі (яку вона прийняла тоді за отруйну змію), і, втікаючи від неї, зіткнулася з Френком. Потім, знепритомнівши, упала на пісок.

Леонсія розкрила парасольку і сіла. Їй пригадалося, як вона, опритомнівши, побачила, що Френк збирається висмоктувати отруту з надрізаного коліна.

Тепер вона розуміла, що саме через біль від цього надрізу вона

й прийшла тоді до тями.

Леонсія поринула в солодкі спогади: як вона заліпила Френку ляпаса, коли його губи наблизилися до її коліна, як вона спалахнула і затулила обличчя руками, як потім сміялася, відчувши, що в неї набрякла нога від його надмірних зусиль тугіше накласти пов’язку; згадала, як страшенно розсердилася на нього, коли він дорікнув їй за те, що вона вважає його убивцею свого дядька Альфаро, і як, нарешті, відкинула його пропозицію розв’язати хусточку. Усе це було немов учора — і разом з тим немов відтоді минуло піввіку. А скільки за цей час випало на її долю надзвичайних пригод, хвилюючих подій, ліричних сцен!

Леонсію настільки захопили ці приємні спогади, що вона навіть не помітила екіпажу на дорозі із Сан-Антоніо. Не помітила вона і того, що якась дама, схожа на картинку з нью-йоркського журналу мод, вийшла з екіпажу і попростувала до неї. Це була не хто інша, як Королева, дружина Френка. Вона йшла теж під парасолькою, ховаючись від тропічного сонця.

Зупинившись за спиною Леонсії, Королева, звичайно, і не підозрювала, що дівчина в цю мить зрікається найдорожчого. Вона бачила тільки, що Леонсія тримає в руці маленьку фотографію, вийняту з-за корсажа. Зазирнувши через її плече, Королева впізнала на фотографії обличчя Френка, і сліпі ревнощі спалахнули в ній з новою силою. Вона вихопила кинджал і занесла було руку, але яким не швидким був цей рух, Леонсія відчула його і, нахиливши трохи вперед парасольку, озирнулася, аби дізнатися, хто стоїть за її спиною. Збайдужіла настільки, що навіть утратила здатність дивуватися, Леонсія привіталася з дружиною Френка Моргана так, ніби вони розлучилися годину тому. Навіть кинджал не викликав у ній ні страху, ні цікавості. Можливо, коли б вона виявила одне з цих почуттів, суперниця і встромила б у неї сталевий клинок. Так чи інакше, Королева лише вигукнула:.

— Ти погана жінка! Погана, погана!

Леонсія на це тільки знизала плечима і сказала:

— Раджу вам тримати парасольку так, аби вона захищала вас від сонця.

Королева стала прямо перед Леонсією, дивлячись на свою суперницю зверху вниз. Гнів і ревнощі душили її, і вона не могла вимовити ні слова.

— Але чому ж я погана? — згодом запитала Леонсія.

— Тому що ти злодійка! — скипіла Королева. — Тому що ти крадеш чоловіків, коли в тебе є власний. Тому що ти не вірна своєму чоловікові, принаймні в думках: на більше в тебе не було ще можливості.

— У мене немає чоловіка, — спокійно заперечила Леонсія.

— Ну, є наречений… Адже ви, по-моєму, мали одружитися наступного дня після нашого від’їзду.

— У мене немає і нареченого, — продовжувала Леонсія так само спокійно.

Королева напружилася, а обличчя набрало такого виразу, що Леонсія мимоволі порівняла її з тигрицею.

— А Генрі Морган? — закричала Королева.

— Він мій брат.

— Це слово, Леонсіє Солано, може значити надто багато. Я довідалася, що в Нью-Йорку є люди, що поклоняються якимсь незрозумілим божествам і називають усіх чоловіків братами, а всіх жінок — сестрами.

— Батько Генрі був моїм батьком, — терпляче пояснила їй Леонсія. — Його мати була моєю матір’ю. Ми рідні брат і сестра.

— А Френк? — запитала Королева раптом зацікавившись. — Йому ти теж сестра?

Леонсія похитала головою.

— Виходить, ти кохаєш Френка? — вигукнула Королева в пориві гіркого розчарування.

— Але ж він належить вам, — сказала Леонсія.

— Ні, ти відібрала його в мене.

Леонсія повільно і сумно похитала головою і так само сумно подивилася вдалину — туди, де слалася, виблискуючи на сонці, лагуна Чирикви.

Після довгого мовчання вона стомлено промовила:

— Якщо хочете, вірте цьому. Вірте усьому, що вам завгодно.

— Я відразу розгадала тебе! — вигукнула Королева. — Ти маєш дивну владу над чоловіками. Я жінка, і теж вродлива: тут, у великому світі, на мене дивляться чоловіки, я помітила це. Я знаю, що можу бути бажаною. Навіть у поглядах жалюгідних чоловіків моєї Долини Загублених Душ, що вічно опускали очі, я читала про їхнє кохання. Один з них насмілився сказати мені про це — і помер заради мене або, вірніше, через мене: він був кинутий у вир. Але ти своїми чарами настільки підкорила собі Френка, що навіть у моїх обіймах він думає про тебе. Я знаю це. Я знаю, що і тоді він думає про тебе!

Ці останні слова були криком ураженого пристрастю наболілого серця. Наступної миті, нітрохи не здивувавши цим Леонсію, яка у безпросвітній апатії нічому вже не дивувалася, Королева випустила кинджал, сіла на пісок і, затуливши обличчя руками, істерично розридалася. Зовсім машинально Леонсія обійняла її за плечі і стала втішати. Минув якийсь час, поки Королева заспокоїлася.

— Я залишила Френка відразу, як тільки довідалася, що він кохає тебе, — сказала вона рішучим тоном. — Я простромила кинджалом твій портрет, який стояв у нього на столику в спальні, — і приїхала сюди, щоб простромити й тебе саму. Але я помилилася. Адже ти не винна і Френк також. Одна я винна, що не зуміла завоювати його кохання. І це не ти, а я маю померти. Але спочатку мені треба повернутися в Долину і забрати свої самоцвіти. Френк нині у великій тривозі, тому що бог, храм якого називається Уолл-стріт, розгнівався на нього. Він хоче відняти у Френка його багатство, і Френку потрібно інше багатство, щоб врятувати своє. У мене воно є. Не можна втрачати часу. Чи можеш ти допомогти мені — ти і твої рідні? Адже це заради Френка!