Серця трьох

РОЗДІЛ XX

Довго ще Та, Що Мріє споглядала вируючу воду. Потім, зітхнувши, мовила: “Бідолашний мій песик!” — і підвелася. Загибель Тореса нітрохи не схвилювала її. Вона з дитинства звикла правити життям і смертю свого напівдикого вироджуваного народу, і людське життя не здавалося їй чимось священним. Якщо життя в людини складалося добре, то, звичайно, треба дати їй можливість його прожити. Коли ж вона вела аморальне життя і була небезпечною для інших, такої людини не шкода — хай умирає, а то можна її і вбити. Таким чином, Торес був для Королеви лише епізодом — неприємним, але скороминущим. Шкода було тільки пса.

Вона повернулася до себе в спальню і гучно плеснула в долоні, викликаючи служницю. При цьому вона упевнилася, що віко скрині з коштовностями все ще підняте. Віддавши наказ служниці, вона повернулася на галерею, звідки могла непомітно спостерігати за тим, що відбувається в кімнаті.

За кілька хвилин служниця завела до кімнати Френка й залишила його самого. Молодик був засмучений. Хоч яким шляхетним не було його зречення Леонсії, воно не дало йому особливої радості. Не радувала його і думка про майбутній шлюб з дивною жінкою, яка правила Загубленими Душами і жила в цьому таємничому бунгало на березі озера. Правда, у ньому вона не викликала — як у Тореса — ні страху, ні ворожості, скоріше, навпаки: Френк співчував їй. Його мимоволі переймало трагічне становище цієї красуні, яка, незважаючи на свій владний, гордий характер, відчайдушно шукає кохання і супутника в житті.

З першого ж погляду Френк зрозумів, де він знаходиться, і мимохіть подумав: чи не вважає його королева уже своїм чоловіком — без зайвих розмов, без його згоди, без усяких церемоній? Поглинутий своїми невеселими думами, він не звернув ніякої уваги на скриню. Королева, яка спостерігала за ним, бачила, що він стоїть посередині кімнати, явно чекаючи на неї; постоявши так кілька хвилин, він підійшов до скрипі, захопив пригорщу смарагдів і по камінчику — один за одним — кинув їх назад, ніби це були прості скельця; потім повернувся і, підійшовши до її ложа, заходився розглядати леопардові шкури, що його встеляли; потім сів, байдужий і до ліжка і до скарбів. Усе це так захопило Королеву, що вона не витримала і зайшла до кімнати.

— Мабуть, сеньйор Торес вельми любив брехати? — запитала вона всміхаючись.

— Любив? — перепитав Френк, підводячись їй назустріч.

— Так, тепер він уже нічого не любить. Тобі незрозумілі мої слова? Його немає, — пояснила вона. — Немає ніде.

І додала, помітивши, що Френка зацікавила ця звістка: — він зник, і це добре: тепер він уже ніколи не повернеться. Але він любив брехати, так?

— Атож, — відповів Френк. — То страшенний брехун.

Він не міг не помітити, як змінилося її обличчя, коли він так охоче визнав облудність Тореса.

— А що він тобі говорив? — запитав Френк.

— Що йому випало одружитися зі мною.

— Брехун, — сухо зауважив Френк.

— А ще він сказав, що тебе вибрали мені в чоловіки. І це теж була неправда, — закінчила вона тремтливим голосом.

Френк кивнув головою. Крик радості, що мимоволі вирвався в Королеви, зворушив серце Френка і викликав у нього таку ніжність і жалість, що в нього навіть виникло бажання обійняти її й утішити. Вона чекала, щоб він заговорив.

— Я той, хто одружиться з тобою, — твердо заявив вій. — Ти вродлива. Коли ж наше весілля?

Обличчя Королеви засяяло такою радістю, що він заприсягся, якщо це буде від нього залежати, ніколи не затьмарювати сумом це обличчя. Хоч вона і володарка Загублених Душ і має незліченні скарби і надприродну здатність бачити майбутнє, для нього вона — просто самотня, наївна жінка, із серцем, сповненим кохання, але зовсім недосвідченим у ньому.

— Я розповім тобі, що ще брехав мені той Торес, — радісно почала вона. — Він сказав мені, що ти багатий і що, перш ніж одружитися зі мною, ти хочеш знати, яке в мене придане. Він сказав, що ти послав його подивитися на мої багатства. Я знаю, що це неправда. Адже ти візьмеш мене не заради цього?! — 1 вона презирливо показала на скриню з коштовностями.

Френк похитав головою.

— Тобі потрібна я, а не це, — переможно закінчила вона.

— Авжеж, ти, — не міг не збрехати Френк.

Раптом він побачив щось таке, що його вразило. Королева — ця найдеспотичніша з правительок, яка вирішувала долі своїх підданих і вважала достатнім лише мимохіть згадати про смерть Тореса, котра обрала собі подружжя, навіть не спитавши його згоди, — ця сама Королева раптом почервоніла. Червона хвиля дівочої соромливості заливала її щоки, чоло і вуха. Сум’яття Королеви передалося і Френку. Він не знав, ідо робити, кров шугонулася йому в обличчя, зарум’янивши його засмаглу шкіру. Ще ніколи, подумалось йому, за всю історію людства не виникали між чоловіком і жінкою більш дивні стосунки. Вони настільки були збентежені, що навіть заради порятунку свого життя Френк не зміг би нічого вигадати, аби розрядити напругу. І Королева заговорила перша.

— А тепер, — сказала вона, червоніючи ще більше, — ти маєш довести своє кохання до мене.

Френк спробував щось вимовити, але губи в нього так пересохли, що він лише облизнув їх і промурмотів щось нерозбірливе.

— Мене ніхто ніколи не кохав, — сміливо продовжувала Королева. — Мій народ не вміє кохати. Це не люди, а тварини, які не здатні ні мислити, ні міркувати. А ми з тобою, ми справжні чоловік і жінка! На світі існує і ласка, і ніжність — це я дізналася зі свого Свічада Світу. Але я недосвідчена. Я не знаю, як це робиться. Ти ж, ти прийшов з великого світу, і ти, звичайно, знаєш, що таке кохання. Я чекаю. Кохай же мене!

Вона сіла на ліжко, посадила поруч Френка і, дотримуючись свого слова, чекала. А Френк, якому треба було кохати за наказом, сидів без руху, ніби паралізований.

— Хіба я не вродлива? — запитала тихо Королева. — Хіба ти не прагнеш обійняти мене так, як я прагну опинитися у твоїх обіймах? Вуста чоловіка ніколи ще не торкалися моїх губ. Який він, цей поцілунок — поцілунок у вуста? Коли ти торкнувся губами моєї руки, я відчула блаженство. Ти поцілував тоді не тільки мою руку, а й душу. Мені здавалося, що моє серце б’ється у твоїх руках. Хіба ти цього не відчував?

— Отже, — сказала вона за півгодини; вони сиділи на ложі, тримаючись за руки, — я розповіла тобі те, що знаю про себе. А знаю я про своє минуле тільки зі слів інших. Сьогодення я виразно бачу в моєму Свічаді Світу. Я можу бачити і майбутнє, але не досить ясно, та й не все я розумію з того, що бачу. Я народилася тут, як і моя мати і мати моєї матері. У житті кожної Королеви рано або пізно з’являвся коханий. Часом вони приходили сюди, як ось ти. Мати розповідала мені, що її мати пішла з долини в пошуках коханого і довго не поверталася. Так само зробила і моя мати. Я знаю потайний хід, де давно померлі конкістадори охороняють таємниці майя і де стоїть сам да Васко, шолом якого украв цей негідник Торес, видаючи його потім за свій власний. Якби ти не з’явився, я теж змушена була б вирушити шукати тебе, бо ти призначений мені долею.

Увійшла служниця і з нею списник; Френк насилу збагнув, про що вони говорили своєю давньою іспанською мовою. Сердячись і в той же час радіючи, Королева коротенько переказала йому зміст їхньої розмови:

— Ми маємо зараз же йти до Великого Дому. Там буде весільна церемонія. Жрець Сонця впирається, не знаю чому, — можливо, тому, що йому не вдалося пролити вашу кров на вівтарі. Він надто кровожерливий. Хоч він і жрець Сонця, але розуму в нього небагато. Мені доповіли, що він намагається підбурити народ проти нашого шлюбу. Скажений пес! — Вона стулила кулаки, її обличчя набуло рішучого виразу, а очі спалахнули царственим гнівом. — Я змушу його повінчати нас за давнім звичаєм: перед Великим Домом, біля вівтаря Бога Сонця!

— Послухай, Френку, ще не пізно змінити рішення, — звернувся до нього Генрі. — їй-право, це несправедливо! Адже це я витягнув коротеньку соломинку! Правда, Леонсіє?

Леонсія не могла вимовити жодного слова. Вони стояли гуртом біля вівтаря, а за ними юрмилися Загублені Душі. У Великому Домі радилися Королева і жрець Сонця.

— Але ж вам не хотілося, аби Генрі побрався з нею, чи не так, Леонсіє? — запитав Френк.

— Мені не хотілося б, щоб одружувалися і ви, — заперечила Леонсія. — Тільки Тореса я з радістю віддала б їй у чоловіки. Вона мені не подобається. Я не хотіла б нікого з моїх друзів бачити її чоловіком.

— Та ви ревнуєте, — зауважив Генрі. — А Френк, здається, не так уже й переймається своєю долею.

— Але ж вона й не погана, — сказав Френк. — І я готовий без особливого засмучення зустріти свою долю. А крім того, мушу тобі, Генрі, сказати, коли вже про це йдеться, що вона не одружилася б з тобою, хоч би ти й просив.

— Ну, не знаю… — почав було Генрі.

— У такому разі запитай у неї сам. Он вона йде. Поглянь, які в неї очі. Відразу видно: бути лиху. А жрець похмурий, як хмара. Спробуй освідчитися, і ти побачиш, чи матимеш успіх.

Генрі вперто кивнув головою.

— Добре, я це зроблю, але не для того, щоб показати тобі, який я-покоритель жіночих сердець, а заради справедливості. Я негаразд повівся, погодившись на твою жертву, тепер я хочу виправити свою провину.

І перш ніж вони встигли йому перешкодити, він розштовхав юрбу, підійшов до Королеви і, відтіснивши убік жерця, взявся їй щось палко доводити, а Королева слухала і сміялася. Але сміх її призначався діє для Генрі, вона з виглядом переможця глузувала з Леонсії, Королева відмовила Генрі і підійшла до Леонсії та Френка. За нею простував жрець, а за ним — Генрі, який марно намагався приховати радість, викликану відмовою Королеви.

— Ні, ти тільки уяви! — вигукнула вона, звертаючись до Леонсії. — Генрі щойно зробив мені пропозицію. Це сьогодні вже четверта. Отже, мене теж кохають! Ти коли-небудь чула, щоби четверо чоловіків зізнавалися жінці в коханні в день її весілля?

— Як четверо? — здивувався Френк.

Королева з ніжністю глянула на нього.

— Ти й Генрі, якому я відмовила. До вас — цей нахаба Торес. А щойно у Великому Домі — ось цей жрець. — В очах її спалахнув гнів, щоки зашарілися. — Цей жрець Сонця, що вже давно порушив свою обітницю, цей напівчоловік хотів, аби я побралася з ним! Нікчема! Тварюка! і насамкінець цей зухвалець заявив, що я не одружуся із Френком! Ходімо! Я зараз провчу його.

Вона кивнула своїм охоронцям, наказуючи їм оточити її і чужоземців, а двом списникам звеліла стати позаду жерця. Побачивши це, натовп невдоволено загудів.

— Починай, жерче! — різко мовила Королева, — а то мої люди уб’ють тебе.

Жрець повернувся, очевидно, збираючись вдатися до народу, але побачивши приставлені до його грудей списи прикусив язика і підкорився. Він підвів до вівтаря Френка і Королеву, поставив їх до себе обличчям, став на підвищення біля вівтаря і, дивлячись на юрбу за нареченим із нареченою, сказав:

— Я — жрець Сонця. Мої обітниці — священні. І як жрець, я маю обвінчати цю жінку — Ту, Що Мріє — з цим прибульцем, з цим чужоземцем, замість того щоб пролити його кров на нашім вівтарі. Мої обітниці священні. Я не можу порушити їх. Я відмовляюся вінчати цю жінку й цього чоловіка. Від імені Бога Сонця я відмовляюся учинити обряд…

— Тоді ти негайно помреш, жерче! — злобливо прошипіла Королева і кивком голови звеліла найближчим списникам приставити до нього списи, а іншим — направити їх на тих, хто ремствує, готових вийти з покори Загублених Душ.

Запала тиша, яка тривала майже хвилину. Ніхто не вимовив жодного слова, ніхто не ворухнувся. Усі стояли заклякло і дивилися на жерця, якому до грудей були наставлені списи.

Нарешті, жрець першим порушив тишу: він здався. Спокійно обернувшись спиною до списів, що загрожували йому, він став на коліна і давньою іспанською мовою почав благати Бога Сонця послати плодючості молодим. Потім він змусив Королеву і Френка стати на коліна. Коли пальці старого торкнулися їхніх з’єднаних рук, обличчя його мимоволі скривилося.

За наказом жерця наречені підвелися з колін, а він переломив навпіл кукурудзяний корж і дав кожному з них по половинці.

— Причастя, — шепнув Генрі Леонсії, коли Френк і Королева відкусили кожне зі своєї половинки.

— Римо-католицький обряд, який, очевидно, приніс сюди да Васко. А тут він поступово перетворився на весільний, — шепнула йому у відповідь Леонсія. Усвідомлення, що вона назавжди втрачає Френка, було їй надто болісне, і вона ледь володіла собою: її прикушені губи побіліли, а нігті до болю вп’ялися в долоні.

Жрець узяв з вівтаря мініатюрні кинджал та золоту чашу і вручив їх Королеві. Та сказала щось Френку, він засукав рукав і, оголивши ліву руку, підставив їй. Королева вже приготувалася зробити надріз на його шкірі, як раптом зупинилася, подумала і, замість того щоб зробити це, обережно лизнула кинджал кінчиком язика.

І несподівано вона розлютилася. Спробувавши лезо на смак, вона жбурнула його, готова кинутися на жерця і наказати списникам убити його. Вона вся тремтіла, марно намагаючись опанувати свій гнів. Перевіривши, куди упав кинджал, і переконавшись, що його отруєне вістря нікого не зачепило і нікому не завдало шкоди, вона видобула з-під’сукні іншого кинджала. Вона теж спочатку лизнула лезо язиком і лише після цього зробила надріз на руці Френка й зібрала в золоту чашу кілька крапельок його крові. Френк проробив те ж саме з її рукою. Потім жрець, під гнівним поглядом Королеви, узяв чашу зі змішаною кров’ю і пролив її на вівтар, учинивши обряд жертвоприношення.

Запала тиша. Королева стояла сердита й похмура.

— Якщо судилося сьогодні пролити кров на вівтар Бога Сонця… — грізно почала вона.

І жрець, немов згадавши про свій неприємний обов’язок, повернувся до народу й урочисто оголосив, що відтепер Френк і Королева — вже одружені. Королева обернула до Френка сяюче обличчя. Він обійняв її і поцілував, а Леонсія, побачивши це, охнула й сперлася на руку Генрі, аби не впасти. Проте Френк помітив її хвилинну слабість і зрозумів причину, хоча за мить, коли розпашіла Королева переможно глянула на свою суперницю, Леонсія вже прибрала байдужого й гордовитого вигляду.