Серця трьох

РОЗДІЛ XXVIII

Недарма колеги називали Рігана Вовком Уолл-стріт! Як правило, він надто обережно грав на біржі, — щоправда, з великим розмахом, — але час від часу, ніби запійний п’яниця, раптом пускався берега і брався за найсміливіші і найнеймовірніші операції. Принаймні п’ять радів за свою довгу кар’єру він викликав паніку на біржі і незмінно клав до своєї кишені мільйони. Проте Ріган лише зрідка так шаленів і ніколи не бруднив рук якимись дрібницями.

Кілька років він тримався спокійно, щоб приспати супротивників і переконати їх, ніби Вовк нарешті постарів і упокорився. І раптом вдаряв, як блискавиця, на тих, кого замислив розтрощити. Але хоча вдаряв як грім серед ясного неба, він ніколи не бував несподіваним. Довгі місяці, а іноді й роки Ріган день за днем ретельно готувався до цього удару, терпляче виношуючи плани майбутнього генерального бою.

Так само було розроблено і підготовлено неминуче Ватерлоо для Френка Моргана. В основі тут лежала помста, але помста небіжчику: не проти Френка, а проти батька Френка був задуманий цей удар, спрямований у мертвого через його живого сина. > Вісім років Ріган чекав і шукав випадку для удару, поки старий Р. Г. М. — Річард Генрі Морган — був ще живий. Але така нагода не випадала. Хоч Ріган і був Вовком Уолл-стріт, але йому так і не пощастило жодного разу напасти на лева — до самої його смерті.

І ось, прикриваючись маскою доброзичливості, Ріган переніс свою ненависть з батька на сина. Проте виникла ця ненависть із деякого непорозуміння. Років за вісім до смерті Р. Г. М. Ріган намагався пошити його в дурні, але безуспішно. Рігану не спало й на думку, що Р. Г. М. розгадав його наміри, і не тільки розгадав, а й упевнився в правильності свого здогаду, і тоді швидко і спритно підставив ніжку своєму віроломному колезі. Якби Ріган підозрював, що Р. Г. М. відомі його віроломні задуми, він, імовірно, проковтнув би цю гірку пігулку і не думав про помсту. Але, будучи певним, що Р. Г. М. така ж безчесна людина, як і він сам, і такий же негідник, Ріган сприйняв це як чергову, нічим не виправдану і не обґрунтовану підлість і вирішив порахуватися з зухвалим: знищити якщо не його, то його сина.

І Ріган почав терпляче чекати. Спочатку Френк не втручався в біржову гру, задовольняючись доходами від солідних підприємств, у які були вкладені гроші його батька. І тільки коли Френк став одним із керівників компанії “Темпіко петролеум”, коли він вклав у це підприємство, що обіцяло мільйонні прибутки, кілька мільйонів, Ріган побачив можливість знищити молодого Моргана. Він не став гаяти часу, хоча йому і треба було ще чимало місяців, аби підготуватися до атаки. Перш ніж її розпочати, Ріган докладно вивчив акції, що належали Френку.

Ріган затратив понад два роки, щоби підготуватися. У кількох корпораціях, де у Френка були вкладені значні суми, Ріган був одним з директорів і мав чималий вплив: у “Фріско консолідейтед” він головував; у компанії “Нью-Йорк, Вермонт енд Коннектикут” був віце-головою; у “Норс-Вестерн електрик”, де спочатку йому вдалося прибрати до рук лише одного з директорів, він поступово, за допомогою закулісних інтриг, перетягнув на свій бік дві третини голосів. І так скрізь — прямо чи побічно: через корпорації та банківські філії — він зосередив у своїх руках усі таємні пружини і важелі фінансів та комерції, від яких залежало багатство Френка. Проте усі ці підприємства були дрібні порівняно із найбільшим — “Темпіко петролеум”. Тут, якщо не вважати якихось жалюгідних двадцяти тисяч акцій, куплених на біржі, Ріган не мав ніякої опори і нічого не контролював, а тим часом наближалася пора гігантських фінансових маніпуляцій. “Темпіко петролеум” належав самому Френку. Крім нього, у цій компанії були зацікавлені дехто з його друзів, у тому числі і місіс Керазес. Ця неспокійна особа без кінця смикала Френка і навіть, не соролячись, набридала йому телефонними дзвінками. Були ще й такі — на кшталт Джонні Пасмора, — які ніколи не турбували його і під час зустрічей лише мимохіть, та й тоді оптимістичо говорили про стан біржі і про фінанси взагалі. Але для Френка це було набагато гірше, аніж знервованість місіс Керазес.

Унаслідок махінацій Рігана акції “Норс-Вестерн електрик” упали на тридцять пунктів. Люди, котрі вважали себе компетентними, дійшли висновку, що це підприємство ненадійне. Далі настала черга маленької, старої, стійкої, як Гібралтар, компанії “Фріско консолідейтед”. Про неї ширилися найприкріші чутки, говорили навіть про банкрутство. “Монтана Лоуд” усе ще не могла стати на ноги після двозначного, не зовсім втішного відгуку Малені про стан її справ, і навіть Вестои, великий фахівець у цій галузі, відряджений англійськими вкладниками, не міг сказати про неї нічого втішного. “Імперіел тангстен”, що вже півроку не давав прибутку, тепер зазнавав величезних збитків унаслідок великого страйку, якому не видно було кінця. І ніхто, крім кількох підкуплених профспілкових діячів, не підозрював, що в основі всього цього лежить золото Рігана.

Таємничість і смертельність цього наступу на Френка паралізували енергію Бескома. Здавалося, ніби це повільно сповзає з гори льодовик і тягне за собою в прірву всі підприємства, в які Френк уклав хоч якісь гроші. Нічого особливого зовні не помічалося — це було просто неухильне падіння, унаслідок якого багатство Френка тануло з кожним днем. Падали не лише його власні акції, а й ті, що належали банкам.

Тим часом поповзли чутки про війну. Послам поспішно вручали паспорти. Складалося враження, що мобілізується половина населення земної кулі. Саме тоді, коли становище на біржі захиталося, коли очікувалася паніка, а великі держави барилися з оголошенням мораторію^[35], Ріган вирішив завдати остаточного удару. Це був слушний момент, аби провести гру на зниження, тим паче, що його підтримував десяток інших великих “ведмедів”^[36], котрі мовчки визнали зверхність Рігана. Але навіть вони не знали, у чому полягають його плани, і не здогадувалися про їхнє підґрунтя. Вони брали участь у грі заради наживи і гадали, що й він теж. Їм і на думку не спадало, що головна мішень — Френк Морган, або, точніше, привид його батька, проти якого, власне, і спрямований цей могутній удар.

Фабрика чуток під керівництвом Рігана запрацювала на повну силу. З найбільшою швидкістю і найнижче падали акції підприємств Френка, що і без того, перш ніж “ведмеді” почали збивати ціни, уже котирувалися досить низько. Проте Ріган уникав тиснути на “Темпіко петролеум”. Серед загального краху і сум’яття акції цієї компанії утрималися на високому рівні. Ріган з нетерпінням чекав того моменту, коли Френк у розпачі викине їх на ринок, аби врятуватися від інших збитків.

— Боже мій! Боже мій!

Беском підпер лице рукою, і зморщився, ніби в нього страшенно болять зуби.

— Боже мій! Боже мій! — повторив він. — Ринок не витримав. І разом з ним “Темпіко петролеум”! Хто б міг подумати!

Френк сидів у кабінеті Бескома, завзято намагаючись затягтися сигаретою, не помічаючи, що вона не запалена.

— Усі продають і продають, просто наввипередки, — промовив він.

— Ми протримаємося якнайбільше до завтрашнього ранку, а потім вас пустять з молотка, і мене разом з вами, — сказав маклер, кинувши погляд на годинник.

Френк теж машинально глянув на циферблат: стрілки показували дванадцяту.

— Викидайте на ринок залишки “Темпіко”, — втомлено сказав він. — Це дасть нам змогу протриматися до завтра.

— А що буде завтра? — запитав маклер. — Адже ґрунт вибитий у нас з-під ніг і всі аж до молодших клерків прагнуть збути скоріше свої акції.

Френк знизав плечима:

— Ви ж знаєте, я заклав свій будинок, і Дрімворлд, і дачу в Адирондакських горах, і то за найвищу ціну.

— У вас є друзі?

— У такий час! — гірко зауважив Френк.

— Саме в такий час! — підтвердив Беском. — Слухайте, Моргане. Я знаю, з ким ви були дружні в коледжі. Узяти, приміром, Джонні Пасмора…

— Іін теж застряг у цьому по вуха. Коли я прогорю, прогорить і він. І Дейву Доналдсону доведеться незабаром жити на сто шістдесят доларів на місяць. А Крісу Вестгаузу випаде працювати в кіно. Він завжди був гарним актором, і, кажуть, у нього ідеальне для екрану обличчя.

— Але у вас є ще один друг — Чарлі Тіпері, — нагадав Беском, хоча видно було, що сам він не покладав на нього особливих надій.

— Атож, — безнадійно погодився Френк. — Одне лихо: його батько ще живий.

— Старий пес жодного разу в житті не ризикнув і доларом, — додав Беском. — Зате в нього завжди напохваті кілька мільйонів. Та, на лихо, він справді ще не помер.

— Чарлі міг би умовити його і зробив би це для мене, якби не одне маленьке “але”.

— У вас не залишилося цінних паперів під заставу? — жваво запитав маклер.

Френк кивнув.

— А спробуйте вивудити в старого хоча б долар без застави!

За кілька хвилин потому Френк, сподіваючись застати Чарлі Тіпері в його конторі, уже передавав секретарю свою візитну картку. Фірма Тіпері була найсоліднішою ювелірною фірмою в Нью-Йорку, а може, й у світі. У старого Тіпері було вкладено в діаманти значно більше, ніж підозрювали навіть ті, хто добре знав його справи.

Як і передбачав Френк, розмова з Чарлі не привела ні до чого. Старий міцно тримав у власних руках віжки правління, і син майже не сподівався, що йому вдасться заручитися його допомогою.

— Я добре знаю батька, — сказав він Френку. — Я спробую вмовити його, але не сподівайся, що з цього щось вийде. Скінчиться тим, що ми з ним посваримося. Найприкріше те, що в нього ж є готівка, не говорячи вже про безліч усяких цінних паперів і державних облігацій. Але, бачиш, мій дід у молодості, коли тільки зводився на ноги і засновував справу, позичив одному своєму другу тисячу доларів. Він так і не одержав боргу і до самої смерті не міг цього забути. Не може забути цього і мій батько. Цей сумний досвід запам’ятався їм обом на все життя. Батько не дасть ні пенні, навіть на Північний полюс, якщо не одержить заставну на всі ці льоди, та до того ж він пошле туди експертів, аби оцінили їх. А в тебе ж немає ніякого забезпечення. Та я ось що тобі скажу. Я поговорю зі старим сьогодні по обіді — тоді він буває у доброму гуморі. Потім я подивлюся, що я маю сам і що можу для тебе зробити. О, я розумію, що кілька тисяч тебе не вдовольнять, але я намагатимуся, щоб дістати побільше. Як би там не було, завтра о дев’ятій я буду в тебе…

— Гм, завтра і в мене клопітливий день, — зауважив Френк і потис руку приятелю. — Мене вже о восьмій не буде вдома.

— У такому разі я приїду до восьмої, — сказав Чарлі Тіпері і ще раз щиро потис йому руку. — А поки займемося справою. У мене вже є деякі ідеї…

Того ж дня у Френка було ще одне ділове побачення. Коли він повернувся до контори свого маклера Бескома, той повідомив йому, що телефонував Ріган і хотів зустрітися з ним. Ріган просив передати, що в нього є для Френка цікаві новини.

— Я негайно поїду до нього, — сказав Френк, беручись за капелюха; обличчя його оживила надія. — Він давній друг мого батька, і якщо хтось ще може врятувати мене, то це, мабуть, він.

— Я в цьому не певен, — кивнув головою Беском і трішечки помовчав, не наважуючись сказати. — Я телефонував йому перед вашим поверненням з Панами. Я був з ним відвертим. Я сказав, що ви у від’їзді і що становище ваше досить скрутне, і… навпростець запитав: чи можу я розраховувати на його допомогу у разі потреби? А він почав викручуватися. Ви знаєте, як люди вміють викручуватися, коли їх просять про послугу. Так було і з ним. Але мені здалося, що тут криється ще дещо… Ні, я не зважився б сказати, що це ворожість, а тільки в мене склалося враження… Ну, загалом, мені здалося, що він якийсь надто байдужий і холодний.

— Яка дурниця! — розсміявся Френк. — він був надто близьким із моїм батьком.

— А ви колись чули про злиття “Космополітен рейлвейз”? — багатозначно запитав Беском.

Френк кивнув.

— Проте мене тоді ще не було на світі, — дещо згодом сказав він. — Я тільки знаю з чуток. То розкажіть, у чому там річ? Чому ви раптом про це згадали?

— Занадто довго розповідати, але послухайте моєї поради: коли побачите Рігана, не викладайте йому усіх своїх карт. Нехай він зіграє першим. І якщо він може вам щось запропонувати, хай зробить це без усякого прохання з вашого боку. Звичайно, можливо, я й помиляюся, та вам не зашкодило б спочатку подивитися його карти.

За півгодини Френк уже сидів у кабінеті Рігана. Він цілком усвідомлював, що йому загрожує, але стримувався, аби не зізнатися в цьому відверто; проте, пам’ятаючи пораду Бескома, намагався байдуже говорити про стан своїх справ і навіть жартував.

— По вуха загруз, га? — почав Ріган.

— Та ні, голова в мене ще на поверхні, — жартівливо відгукнувся Френк, — і ще можу дихати.

Ріган відповів не відразу. Якусь мить він вивчав останні дані на стрічці біржового телеграфу.

— І все ж ти викинув на ринок досить багато акцій “Темпіко петролеум”.

— Зате їх прямо вихоплюють з рук, — сказав Френк і вперше з подивом подумав, що, можливо, Беском і мав рацію. — Нічого, я змушу своїх супротивників проковтнути стільки акцій, що їм стане нудно.

— І все-таки акції “Темпіко” починають падати, хоч їх активно й купують. От що надто дивно! — сказав Ріган.

— Коли на біржі йде гра на зниження, трапляються дивні речі, — спокійно і мудро заперечив Френк. — Але коли мої вороги напхають собі черево тим, від чого я з радістю готовий позбутися, їх ухоплять кольки. І тоді декому доведеться дорого заплатити за те, щоб позбутися наслідків своєї обжерливості. Я гадаю, що вони вивернуть кишені ще до того, як я розправлюся з ними.

— Але ти вже дійшов межі, мій хлопчику. Я стежив за цією битвою на біржі, коли тебе ще тут не було. “Темпіко петролеум” — твоя єдина й остання опора.

Френк похитав головою.

— Це не зовсім так, — збрехав він. — У мене є капіталовкладення, про які мої вороги навіть не здогадуються. Я їх заманюю в пастку — навмисно заманюю. Звичайно, Рігане, це між нами. Адже ви були другом мого батька. Я викручуся з цієї ситуації. Тож послухайте моєї поради і купуйте мої акції, поки ціни на ринку такі низькі. Можете не сумніватися, що потім матимете з цього зиск.

— Які ж в тебе ще є капіталовкладення?

Френк знизав плечима:

— Мої супротивники дізнаються про це, коли вволю наїдяться.

— Замилюєш очі! — захоплено вигукнув Ріган. — Але тримаєшся ти стійко, зовсім як колись старий Р. Г. М. Тільки, аби я повірив, тобі доведеться довести, що це не порожні слова.

Ріган чекав на відповідь, і тут Френка ніби осяяло.

— Що там доводити, ви вгадали, — пробурмотав він. — Я справді вихвалявся. Я тону; вода вже дійшла мені до вух. Але я випливу, якщо ви мені допоможете. В ім’я мого батька протягніть дружню руку. Якщо ви підтримаєте мене, їм усім буде кепсько…

І тут Вовк Уолл-стріт показав свої зуби. Він тикнув пальцем у портрет Річарда Генрі Моргана.

— Як ти гадаєш, чому я тримаю його в себе на стіні стільки років? — запитав вій.

Френк кивнув: зрозуміло, мовляв, ви ж були щирими приятелями.

— Ні, не вгадав, — похмуро мовив Ріган. Френк здивовано знизав плечима.

— Для того, щоб завжди пам’ятати про нього! — продовжував Вовк. — І я не забуваю його ні на мить. Пам’ятаєш історію зі злиттям “Космополітен рейлвейз”? Твій батько обкрутив мене круг пальця. І добряче обкрутив! Але він був занадто хитрий, щоб я міг з ним поквитатися. От чому я повісив тут його портрет і терпляче чекав. І дочекався!

— Ви хочете сказати?.. — спокійно запитав Френк.

— Саме так! — рявкнув Ріган. — Я чекав і готував наступ. І нарешті настав мій день. Принаймні його щеня у мене в руках. — Він з єхидною усмішкою глянув на портрет. — І якщо це не змусить старого шкарбуна перевернутися в труні, тоді…

Френк звівся з крісла і довго з цікавістю дивився на свого супротивника.

— Ні, — сказав він, ніби сам до себе. — Ні, не варто.

— Що не варто? — підозріло запитав Ріган.

— Відлупцювати вас, — була спокійна відповідь. — Я міг би за п’ять хвилин задушити вас власноруч. Ніякий ви не вовк, ви просто зачуханий пес, смердючий тхір. Мені говорили, що від вас можна всього сподіватися, але я не повірив і прийшов сюди, щоб самому переконатися. Мої друзі мали рацію. Ви справді такий, як вони й казали. Треба швидше йти звідси. Тут смердить, як у лисячій норі!

Уже біля дверей він озирнувся. Йому не пощастило вивести Рігана із рівноваги.

— То що ж ти збираєшся робити? — глузував той.

— Якщо дозволите мені зателефонувати моєму маклеру, тоді, може, дізнаєтеся, — відповів Френк.

— Прошу, мій хлопчику, — люб’язно відгукнувся Ріган, але відразу, запідозривши підступ, додав: — Я сам з’єднаю тебе з ним.

І, тільки переконавшись, що біля телефону справді Беском, він передав слухавку Френку.

— Ви мали рацію, — сказав Френк Бескому. — Ріган заслуговує всіх тих прізвиськ, якими ви його нагороджували, і навіть більше. Дотримуйтеся нашого плану. Ми можемо притиснути його, коли нам заманеться, хоча старий лис не вірить цьому. Він вважає, що йому вдасться обібрати мене до нитки. — Френк помовчав, обмірковуючи, як би найліпше обдурити супротивника, потім продовжував: — Я скажу вам щось, чого ви не знаєте. Це він від самого початку атакував нас. Отже, тепер нам відомо, кого доведеться ховати.

Сказавши ще кілька подібних фраз, він повісив слухавку.

— Бачите, — пояснив він від порога, — ви так спритно замітали сліди, що ми ніяк не могли здогадатися, чия це робота. Дідько б узяв, Рігане, адже ми лаштувалися бити невідомого супротивника, якого вважали значно сильнішим за вас. Тепер, коли все з’ясувалося, буде куди простіше. Ми готувалися до важких боїв, а все зводиться до легкої перемоги. Завтра о цій порі, отут, у вашому кабінеті, відбудеться панахида, і вас не буде серед плакальників. Ви будете небіжчиком, справжнім фінансовим трупом, після того як ми покінчимо з вами.

— Точна копія Р. Г. М., — з усмішкою зауважив старий Вовк. — Боже мій, як він умів замилювати очі!

— Шкода, що він не поховав вас і не позбавив мене цього клопоту! — кинув йому на прощання Френк.

— І всіх витрат, пов’язаних з цим! — крикнув йому навздогін Ріган. — Вам це дорогувато коштуватиме, юначе, а панахиди в цьому кабінеті не буде.

— Завтра вирішальний день, — заявив Френк Бескому, прощаючись цього вечора. — Завтра о такій порі я буду вже оскальпований і препарований за всіма правилами: такий собі висушений на сонці і прокопчений екземпляр для приватної колекції Рігана. Але хто б міг повірити, що цей старий негідник має проти мене зуб! Адже я ніколи не робив йому нічого поганого. Навпаки, я завжди вважав його кращим приятелем батька. Якби хоч Чарлі Тіпері пощастило видурити щось із грошей у свого батька…

— Або Сполучені Штати оголосили мораторій, — додав Беском, не сподіваючись ні на що..

Ріган у цю мить говорив своїм агентам і майстрам із розповсюдження чуток:

— Продавайте! Продавайте! Продавайте усе, що у вас є, і то якнайшвидше. Я не бачу кінця цьому зниженню!

А Френк купив по дорозі додому останній випуск вечірньої газети і, пробігши її очима, побачив заголовок, набраний величезними літерами:

Наступного ранку, о восьмій, коли Чарлі Тіпері прибув до Френка, його вже не було вдома. Цієї ночі ніхто у Вашингтоні не спав і нічні телеграми сповістили, що Сполучені Штати хоча й не вступили у війну, проте оголошено мораторій і платежі припиняються. О сьомій годині, коли Френк ще був у постелі, до нього з’явився сам Беском з цією звісткою, і Френк відразу ж поїхав з ним на Уолл-стріт. Те, що уряд оголосив мораторій, викликало в них надію, і їм належало багато чого зробити.

Чарльз Тіпері, проте, був не першим, хто приїхав того ранку до палацу на Ріверсайд-драйві. Близько восьмої біля парадного подзвонили засмаглі й запилені Генрі та Леонсія. Відштовхнувши вбік молодшого камердинера, котрий відчинив їм двері, вони попрямували, на велике сум’яття Паркера, що вибіг їм назустріч, в кімнати.

— Дарма поспішаєте, — сказав їм Паркер. — Містера Моргана немає вдома.

— Де ж він? — запитав Генрі, перекладаючи валізу з руки в руку. — Нам потрібно побачити його pronto. А pronto, хай буде вам відомо, означає негайно. Хто ви такий, дідько б вас узяв?

— Я камердинер містера Моргана, — урочисто відповів Паркер. — А ви хто будете?

— Моє прізвище Морган, — відрізав Генрі й оглянувся навколо, немов шукаючи чогось; потім він відчинив двері в бібліотеку і побачив там телефони. — Де Френк? За яким номером я можу його викликати?

— Містер Морган спеціально наказав, аби ніхто не турбував його телефоном, хіба що у надзвичайно важливій справі.

— У мене саме така справа. Давайте номер.

— Містер Морган вельми зайнятий сьогодні, — уперто повторив Паркер.

— Його добряче притисли, га? — запитав Генрі.

Обличчя камердинера залишалося незворушне.

— Схоже, що його сьогодні роздягнуть до нитки, га?

Лице Паркера немов задерев’яніло, здавалося, він не розуміє, що йому кажуть.

— Повторюю вам ще раз: містер Морган надзвичайно зайнятий… — почав він.

— Дідько б вас узяв! — розсердився Генрі. — Адже це ні для кого не секрет, що його схопили на біржі за горло. Це усім відомо. Усі ранкові газети кричать про це. Ну ж бо, пане камердинере, говоріть номер. У мене до нього невідкладна справа.

Але Паркер був невблаганний.

— Як прізвище його адвоката? Або прізвище його маклера? Або когось із його представників?

Паркер похитав головою.

— Якщо ви скажете мені, яка у вас до нього справа… — почав камердинер.

Генрі поставив валізу на підлогу і, здавалося, готовий був кинутися на Паркера і витрусити з нього відповідь, але тут утрутилася Леонсія.

— Скажи йому! — порадила вона.

— Сказати йому?! Навіщо ж: я краще покажу йому. Гей ви, ходіть сюди! — Генрі зайшов до бібліотеки, поклав валізу на письмовий стіл і почав її відмикати. — Слухайте, пане камердинере, у нас сьогодні щонайважливіша справа до містера Моргана. Ми приїхали врятувати його від лиха. Ми привезли йому мільйони — ось, у цій валізі…

Паркер, що досі слухав з холодним, осудливим виглядом, при останніх словах злякано позадкував. Ці дивні гості або божевільні, або хитрі зловмисники. Адже в ці хвилини, поки вони утримують його тут своїми байками про мільйони, їхні співучасники, можливо, грабують другий поверх. Що ж до валізи, то, можливо, у ній динаміт — хто його знає!

— Стій!

І перш ніж Паркер устиг вискочити з кімнати, Генрі схопив його за комір і повернув обличчям до столу. Другою рукою Генрі розкрив валізу, і показав Паркеру купу нешліфованих самоцвітів.

Паркер стояв, приголомшений, але Генрі неправильно витлумачив причину його хвилювання.

— Сподіваюся, я переконав вас? — тріумфально запитав Генрі. — А тепер, будьте ласкаві, дайте мені номер телефону.

— Сідайте, будь ласка, сер… І ви, пані, — пробурмотів Паркер, шанобливо вклонившись і опанувавши себе. — Прошу, сідайте. Я залишив номер телефону містера Моргана в його спальні; він записав мені його сьогодні ранком, коли я допомагав йому вдягатися. Я зараз вам його принесу. А ви посидьте, будь ласка.

Вийшовши з бібліотеки, Паркер знову став надзвичайно діловитим і розпорядливим. Поставивши молодшого швейцара біля парадного входу, а старшого біля дверей у бібліотеку, він розіслав інших слуг обстежити кімнати верхнього поверху — подивитися, чи не ховаються там спільники цих злочинців. Сам же по телефону з буфетної викликав найближчу поліцейську дільницю.

— Так, сер, — повторив він у відповідь на питання чергового сержанта. — Це або двоє божевільних, або двоє злочинців. Будь ласка, сер, надішліть негайно поліцейську карету з охороною. Я ще не знаю, які страшні злочини, можливо, зараз відбуваються під цим дахом.

Тим часом швейцар, вийшовши на дзвоник до парадних дверей, з почуттям полегкості впустив Чарлі Тіпері, одягненого у фрак, незважаючи на ранкову годину, — швейцар знав, що це давній і вірний друг хазяїна. Так само зрадів йому і старший швейцар, що, підморгуючи і всіляко застерігаючи Чарлі Тіпері, розчинив перед ним двері бібліотеки.

Очікуючи побачити там Бог знає що або Бог знає кого, Чарлі Тіпері зайшов до кімнати, де сиділи незнайомі чоловік і жінка. Їхні засмаглі і втомлені після дороги обличчя не викликали в нього, як у Паркера, ніяких підозр, а скоріше спонукали поставитися до них з більшою увагою, ніж звичайно властиво жителю Нью-Йорка до пересічних приїжджих. Врода Леонсії вразила його, і він одразу зрозумів, що перед ним справжня леді. Бронзове обличчя Генрі, так схоже на Френка і Р. Г. М., сподобалося йому і викликало повагу.

— Доброго ранку, — привітав він Генрі, вклоняючись обом. — Ви друзі Френка?

— О, сер! — вигукнула Леонсія. — Більше ніж друзі! Ми приїхали, щоб врятувати його. Я читала ранкові газети. Якби не глупота слуг…

У Тіпері зникли останні сумніви. Він простягнув руку Генрі.

— Чарльз Тіпері, — відрекомендувався він.

— Морган, Генрі Морган, — у свою чергу назвав себе Генрі, хапаючись за його руку, ніби потопельник за рятувальний пояс. — А це міс Солано. Сеньйорита Солано — містер Тіпері. Власне кажучи, міс Солано — моя сестра.

— Я прийшов сюди у тій же справі, що й ви, — заявив Чарлі Тіпері після того, як познайомилися. — Врятувати Френка, наскільки я розумію, може лише дзвінка монета або такі цінності, які можна перевести на гроші. Я приніс усе, що мені вдалося нашкрябати за ніч, хоча я й переконаний, що надзвичайно мало…

— Скільки ви принесли? — навпростець запитав Генрі.

— Мільйон вісімсот тисяч. А ви?

— Та так, дрібниці, — сказав Генрі, вказуючи на розкриту валізу і не підозрюючи, що він говорить із представником третього покоління ювелірів — експертів із коштовного каміння.

Чарлі Тіпері взяв навмання кілька самоцвітів і швидко оглянув їх, а ще швидше визначив на око, скільки їх тут; обличчя його спаленіло — так він був вражений.

— Та тут на мільйони й мільйони доларів! — вигукнув він. — Що ви думаєте з ними робити?

— Продати їх, аби врятувати Френка, — відповів Генрі. — їх приймуть як забезпечення під будь-яку суму, чи не так?

— Закрийте валізу! — наказав Чарлі Тіпері. — Я зараз зателефоную. Я хочу застати батька, поки він ще вдома, — кинув він через плече, уже стоячи біля телефону і чекаючи, коли його з’єднають з батьком. — Звідси до нас лише п’ять хвилин ходу.

Він саме закінчував коротку розмову з батьком, коли до кімнати зайшов Паркер у супроводі лейтенанта поліції і двох полісменів.

— Ось вона, уся зграя, лейтенанте, заарештуйте їх, — сказав Паркер. — Ах, прошу пробачення, містере Тіпері! Не вас, звичайно! Тільки ось цих двох, лейтенанте. Хай суд вирішує, хто вони. Божевільні чи ще щось гірше.

— Здрастуйте, містере Тіпері, — сказав лейтенант, упізнавши молодика.

— Нікого не треба заарештовувати, лейтенанте Берні, — посміхнувшись, зауважив Чарлі. — Можете відіслати свою карету. Я поясню потім усе інспектору. Але вам доведеться проводити мене і цих підозрілих людей з їх валізою до мене додому. Ви будете нас охороняти. О, не мене, а цю валізу: в ній мільйони — холодні, сліпучі, прекрасні. Коли я відкрию цю валізу перед моїм батьком, ви побачите таке, що мало кому доводилося колись бачити. А тепер ходімо! Ми тільки гаємо час.

Він разом з Генрі схопився за ручку валізи. Помітивши це, лейтенант Берні негайно підскочив до них.

— Поки ми ще не домовилися, я, мабуть, сам понесу її, — сказав Генрі.

— Звичайно, звичайно, — погодився Чарлі Тіпері. — Тільки не будемо марнувати дорогоцінного часу. Адже нам ще треба домовитися. Ходімо ж! Швидше!