Серця трьох

РОЗДІЛ XV

— І все ж даремно я залишився в Панамі. Це було помилкою і проявом слабості з мого боку, — казав Френк Леонсії.

Вони сиділи поруч на каменях біля входу до печери, чекаючи на повернення Генрі.

— Невже нью-йоркська біржа так вас цікавить? — кокетливо піддражнюючи його, запитала Леонсія.

Але слова ці були лише частково продиктовані кокетством; головне, Леонсії хотілося виграти час. Вона боялася залишатися наодинці з цим чоловіком, якого вона так кохала. Але Френк не хотів чекати.

— Я людина відверта, Леонсіє. Я кажу те, що думаю, — коротко і прямо…

— Чим ви і відрізняєтеся від нас, іспанців, — перервала вона його. — Ми найпростіші думки любимо вбирати в пишні слова.

Проте Френк вів далі:

— Ось ви, Леонсіє, саме й належите до таких хитрюг. Я говорю щиро і відверто, як і личить чоловікові. А ви хитруєте й пурхаєте, ніби метелик, аби уникнути сачка, — це, слід визнати, властиво жінкам, — і мені треба було цього чекати. І все ж це несправедливо… щодо мене. Адже я прямо викладаю вам, що в мене на серці, і ви це добре розумієте. А самі нічого не кажете мені про свої почуття. Ви хитруєте і викручуєтеся. І я вже просто нічого не розумію. Отже, ви ставите мене в невигідне становище. Ви ж знаєте, що я кохаю вас. Я вам відверто в цьому зізнався. А ви сказали щось?

Леонсія сиділа червона, опустивши очі, і не знала, що сказати.

— Ось бачите, — не вгавав Френк. — Ви мені не відповідаєте! Ви ставитеся до мене привітно і тому здаєтеся мені привабливішою, аніж колись, і все ж ви лукавите, і нічого не кажете про свої почуття і наміри. Чому? Тому що ви жінка чи тому що іспанка?

Його слова схвилювали Леонсію. Проте, над силу зберігаючи цілковиту незворушність, вона спокійно подивилася на нього і так само спокійно вимовила:

— Я можу бути англійкою, американкою чи ким завгодно, але я вмію прямо дивитися на речі і називати їх своїми іменами. — Вона помовчала, холоднокровно обмірковуючи, що сказати далі, і настільки ж холоднокровно продовжувала: — Ви докоряєте за те, що, сказавши мені про своє кохання, не почули бажаної відповіді. Так, я кохаю вас.

Він простягнув до неї руки, але вона відсунулася від нього.

— Заждіть! — владно сказала вона. — Хто ж з нас поводиться як жінка… або як іспанка? Адже я ще не скінчила. Я кохаю вас. І я пишаюся цим. Але це не все. Ви запитали мене про мої почуття і наміри. На запитання про почуття я відповіла. А щодо намірів, то ось вам моя відповідь: я збираюся побратися з Генрі.

Така англосаксонська прямолінійність приголомшила Френка, і він через силу вичавив із себе:

— Але, заради Бога, поясніть чому?

— Тому що я кохаю Генрі, — відповіла вона, сміливо дивлячись йому в очі.

— Але ви ж… ви ж кажете, що кохаєте мене? — тремтячим голосом вимовив він.

— Вас я теж кохаю. Я кохаю вас обох. І я зовсім не така вже непорядна жінка — принаймні так мені завжди здавалося. І досі так здається, хоч розум і підказує мені, що доброчесна жінка не може кохати одночасно двох чоловіків. Ну й гаразд. Виходить, я погана — така вже я народилася, нічого не вдієш.

Вона замовкла, але Френк усе ще не міг вимовити й слова.

— То хто ж з нас тепер англосакс? — запитала вона з легкою посмішкою, чи то кидаючи йому виклик, чи то тішачись з його замішання. — Я сказала вам, не хитруючи і без ухилень, про свої почуття і наміри.

— Але це безглуздо! — гаряче запротестував він. — Не можете ж ви, кохаючи мене, побратися з Генрі!

— Очевидно, ви мене не зрозуміли, — з докором сказала Леонсія. — Я збираюся побратися з Генрі. Я кохаю вас. І Генрі теж кохаю. Але не можу ж я одружитися з вами обома! Це заборонено законом. А тому я вийду заміж тільки за одного з вас. І я зупинила свій вибір на Генрі.

— Тоді чому… чому ж ви умовляли мене залишитися? — запитав він.

— Тому що я кохаю вас. Адже я вже сказала вам!

— Якщо ви будете повторювати це, я збожеволію! — вигукнув Френк.

— Мені самій іноді здається, що я божеволію, — сказала вона. — Якщо ви вважаєте, що мені легко зберігати англосаксонську витримку, то помиляєтеся. Зате жоден англосакс, навіть ви, якого я так кохаю, не може ставитися до мене з презирством за те, що я ховаю в душі якісь ганебні почуття. Мені здається, що краще просто сказати вам про це. Якщо, по-вашому, це риса англосаксів — що ж, вважайте так. Але, можливо, це риса іспанців чи щось суто жіноче, властиве особисто мені, як представниці родини Солано, — мені все одно, думайте як хочете, тому що — так! — я іспанка, я жінка… І я представниця іспанської родини Солано, хоч і не жестикулюю, коли говорю, — жартівливо додала вона після недовгої паузи.

Френк тільки хотів було щось сказати, як Леонсія шикнула на нього, і обоє прислухалися: у чагарнику почувся шурхіт — хтось, очевидно, наближався до них.

— Послухайте! — швидко прошепотіла вона і благаючим жестом доторкнулася до його ліктя. — Я буду востаннє англосаксонкою і скажу вам усе. А потім завжди буду хитрувати і крутити, як це властиво, по-вашому, іспанкам, і мені в тому числі. Отже, слухайте: я кохаю Генрі, це правда. Але вас я кохаю більше, набагато більше. Я вийду заміж за Генрі… тому що кохаю його і пов’язана з ним клятвою. І все ж вас я завжди буду більше кохати.

Перш ніж Френк устиг щось заперечити, з чагарнику, прямо на них, вийшли старий жрець майя і його сип. Очевидно, навіть не помітивши Френка і Леонсію, жрець упав на коліна і вигукнув іспанською:

— Уперше мої очі бачать очі Чіа!

Він перебрав пальцями вузлики священного грона і почав молитися мовою майя. І коли б присутні могли розуміти його, то вони почули б таке:

— О безсмертна Чіа, велика дружино божественного Хцатля, який створив суще з небуття! О безсмертна дружино Хцатля! Ти, що є матір’ю злаків, божественна серцевина проростаючого зерна, богиня дощу і плідних сонячних променів! Ти, що живиш насіння, корені і плоди, необхідні для підтримки життя людини! О славетна Чіа, чиї вуста шепочуть на вухо Хцатля! До тебе смиренно звертається із молитвою твій жрець! Будь поблажлива до мене і всемилостива. Відкрий золотим ключем із твого рота вухо Хцатля. Дозволь твоєму вірному жерцю дістатися до скарбу Хцатля… Не для себе прошу, о Богине, а для сина мого, котрого врятував грінго. Твої діти — плем’я майя — зникають із землі. Їм тепер уже не потрібні скарби. Я твій останній жрець. Разом зі мною помре і те, що людям відомо про тебе і про твого великого чоловіка, чиє ім’я я вимовляю лише пошепки, упавши ниць. Почуй мене, о Чіа, почуй мене! Я падаю до твоїх ніг ниць!

Близько п’яти хвилин старий жрець лежав, розпростершись на камені, здригаючись від судом, ніби епілептик, а Леонсія і Френк з цікавістю дивилися на нього, поглинуті урочистістю молитви, дарма, що вона була їм незрозумілою.

Не чекаючи на Генрі, Френк знову зайшов до печери. Він і Леонсія йшли попереду, показуючи старому жерцю дорогу. А старий, не перестаючи перебирати свої вузлики і щось шепотіти про себе, сунув за ними, тим часом як пеон залишився на варті біля входу. Коли вони підійшли до мумій, жрець благоговійно спинився — не стільки через мумії, скільки через священні вузлики.

— Тут ось що сказано, — поважно мовив він, вибираючи один із них. — Це були лихі люди, розбійники. Їхня доля — завжди стояти біля порога печери, де схована таємниця племені майя.

Френк швиденько провів старого повз купу кісток його батька і завів до другої печери, де старий майя відразу ж розпростерся перед двома ідолами і довго і гаряче молився. Потім він уважно оглянув вузлики священного грона і повідомив Френку й Леонсії те, що прочитав мовою майя. Френк знаком показав, що вони нічого не зрозуміли. Тоді старий повторив ламаною іспанською мовою:

— “З вуст Чіа до вуха Хцатля” — так говорять вузли.

Френк вислухав цю загадкову фразу, зазирнув у темний отвір рота богині, вставив вістря свого мисливського ножа в замкову шпару у величезному вусі бога, постукав по каменю руків’ям ножа і помітив, що статуя порожниста. Потім він повернувся до статуї Чіа і, постукавши по пій ножем, переконався, що вона теж порожниста. Але тут старий майя пробурмотів:

— “Ноги Чіа спочивають над порожнечею”.

Френк, зацікавившись цим, змусив старого перевірити свої слова на вузликах.

— Її ноги справді величезні, — засміялася Леонсія, — але під ними міцна кам’яна підлога, а не порожнеча.

Френк штовхнув богиню рукою, виявилося, що вона легко зрушується з місця. Обхопивши її, він почав її ривками пересувати.

— “Для дужих і безстрашних ноги Чіа зрушаться з місця”, — прочитав жрець. — Але далі три вузли говорять: “Стережися! Стережися! Стережися!”

— Ну, будемо сподіватися, що ця порожнеча мене не вкусить, — розсміявся Френк, випускаючи зі своїх обіймів богиню, котру вдалося зрушити на добрий ярд. — Отже, старенька, постій тут трішки чи посидь, відпочинь. Адже ноги в тебе, напевно, натомилися, стоячи стільки століть над порожнечею!

Вигук Леонсії змусив Френка глянути на те місце, де тільки що стояла Чіа. Ступнувши назад, він ледве не впав у яму, яку досі прикривали ноги богині. Виявилося, що в скелі видовбаний круглий отвір діаметром у цілий ярд. Даремно намагався Френк визначити глибину ями, кидаючи вниз запалені сірники: вони гасли, не досягши дна.

— Справді, схоже, що тут бездонна прірва, — зауважив Френк, кидаючи вниз камінчик.

Минуло кілька секунд, перш ніж вони почули, як він стукнув об щось.

— Адже й це, мабуть, ще не дію, — сказала Леонсія. — Камінь міг вдаритися об якийсь бічний виступ скелі і навіть міг там залишитися.

— Ну вже ось ця штука дасть нам точну відповідь, — сказав Френк і, схопивши стародавній мушкет, що валявся серед кісток на підлозі, хотів було кинути його вниз.

Але старий зупинив його:

— Священні вузли говорять: “Хто зазіхне на священну порожнечу під ногами Чіа. умре наглою і страшною смертю”.

— А я зовсім і не мав наміру зазіхати на священну порожнечу, — посміхнувся Френк, відкидаючи мушкет. — Але що ж нам тепер робити, старий? Легко сказати: “З вуст Чіа до вуха Хцатля”, а як це виконати? Помацай-но старенький, пальцями священні вузлики і дізнайся, як і що.

А для сина жерця — пеона з пораненими коліньми — настала остання мить. Сам того не підозрюючи, він востаннє бачив сонце, Що б не трапилося цього дня, які б зусилля він не робив, аби уникнути своєї Долі, цей день був останнім у його житті. Коли б залишився він на сторожі біля входу до печери, його, безсумнівно, убили б Торес і Манчено, які стежили за ним.

Але замість того, щоб вартувати, боязкий і обережний пеон вирішив піти подивитися, чи немає поблизу яких-небудь ворогів. Так він уник смерті при світлі дня під відкритим небом. Але годинникові стрілки його життя рухалися, і уготований наперед йому кінець їй на мить не віддалила й не наблизила Доля.

Поки він обстежував місцевість, Альварес Торес і Хосе Манчено досягли входу в печеру. Величезні очі Чіа, викладені перламутром на скелі, виявилися занадто великим випробуванням для марновірного кару.

— Ти йди туди, — сказав він Торесу, — а я залишуся тут чатувати.

І Торес, у жилах якого текла кров його предка, що століття вистояв у шерензі мумій, зайшов до печери майя так само сміливо, як колись його предок.

Ледве він зник, як Хосе Манчено, котрий не боявся по-зрадницькому убити будь-яку людину, але був надзвичайно заляканий незрозумілими для нього явищами природи, забув свій обов’язок вартового й охоронця і поспішно зник у хащах. Тим часом пеон, переконавшись, що навколо немає зловмисників, і згораючи бажанням довідатися від батька таємниці майя, повернувся на своє колишнє місце. Тут він теж нікого не знайшов і зайшов у печеру, не знаючи, що йде слідом за Торесом.

А той просувався тихо й обережно з остраху відкрити свою присутність тим, кого він вистежував. Його трохи затримав парад мерців. Він з цікавістю взявся розглядати цих людей, що ввійшли в історію і для яких історія зупинилася тут, у передпокої святилища майя. Особливо зацікавила Тореса мумія, яка замикала шеренгу, її схожість із ним самим була надто помітна, щоб не впасти йому в очі, і він відразу здогадався, що це його далекий предок.

Він усе ще в роздумі розглядав мумію, як почув звук кроків і озирнувся, шукаючи, куди б заховатися. Йому спав на думку диявольський плай. Знявши шолом з голови свого предка, він надів його собі на голову, потім загорнувся в його зотлілий плащ, озброївся величезною шпагою і взув ботфорти, які ледве не розвалилися при цьому. Потім він дбайливо, майже з ніжністю, поклав голу мумію на спину, за пішими муміями — туди, де згорталися сутінки. Проробивши все це, він зайняв місце мумії, що замикала шеренгу, поклав руку на руків’я меча і завмер у тій же позі, у якій стояв його предок.

Живими залишалися тільки його очі, які стежили за пеоном, котрий повільно і боязко просувався між подвійною шеренгою мерців. Порівнявшись із Торесом, пеон раптом зупинився і, витріщивши очі, забурмотів одну з молитов майя. Торесу, перед яким він стояв, не залишалося нічого іншого, як слухати заплющившись і здогадуватися про те, що відбувається. Почувши, що пеон пішов далі, Торес поглянув у його бік. Пеон саме зупинився, не насмілюючись завернути у вузький прохід. Користуючись нагодою, Торес заніс меча, готуючись завдати удару, який розтрощив би череп пеона.

Але, хоча це був і день, і година, визначена Долею для смерті пеона, остання мить його життя ще не надійшла. Не тут, серед подвійної шеренги мерців, і не від руки Тореса призначено йому було вмерти, тому що Торес притримав руку і повільно опустив зброю, а пеон пішов далі і сховався за поворотом. Незабаром він наздогнав свого батька, Леонсію і Френка. Останній саме просив жерця вдруге промацати на вузликах, як і чим можна відкрити вухо Хцатля.

— Просунь руку до рота Чіа і витягни ключ, — наказав старий своєму боязкому сину, і той з явним небажанням підкорився йому.

— Та не вкусить же вона тебе, вона ж кам’яна! — зі сміхом сказав йому Френк іспанською.

— Боги майя ніколи не бувають кам’яними, — з докором зауважив старий. — Вони здаються кам’яними, але насправді вони живі, завжди були живими і під каменем і крізь камінь вічно здійснюють свою незмінну волю.

Леонсія, здригнувшись, відсахнулася від жерця і, узявши Френка під руку, пригорнулася до нього, немов шукаючи в нього захисту.

— Щось жахливе має статися, у мене таке передчуття, — вихопилося в неї. — Не подобається мені це місце в надрах гори, серед мумій. Я люблю синє небо, ласкаве сонце, безкрає море. Має статися щось жахливе. У мене таке передчуття: щось має статися.

Френк заходився заспокоювати її, а годинник життя пеона вже відлічував останні секунди. І коли закликавши на допомогу усю свою мужність, він усунув руку в рот богині, остання секунда його^иття минула. Із криком жаху він висмикнув руку й витріщився на своє зап’ястя, де на шкірі виступила крапелька крові. Плямиста голівка гадюки висунулася з рота богині, ніби на глум висунула язичок, і знову сховалася в темній западині.

— Єхидна! — зойкнула Леонсія, впізнавши змію.

Пеон, який теж розпізнав змію і зрозумів, що його чекає неминуча смерть, жахнувся, ступив крок назад і полетів прямо в прірву, яку стільки століть прикривали ноги Чіа.

Цілу хвилину усі мовчали, потім старий жрець прошепотів:

— Я розгнівив Чіа, і вона убила мого сина.

— Не вірте ви цьому, — зауважив Френк, прагнучи заспокоїти Леонсію. — Усе це цілком природно й зрозуміло. Ну що тут дивного, якщо гадюка оселилася в щілині? Це часто буває. І що тут дивного, якщо людина, вкушена єхидною, відступилася назад? і нарешті, що ж дивного, якщо він оступився й упав у яму, що знаходилася за цим…

— Тоді й у цьому немає нічого дивного? — вигукнула Леонсія, показуючи на струмінь прозорої води, що забулькала з отвору і незабаром ударила звідти фонтаном. — Старий має рацію. Навіть сам камінь служить богам знаряддям для виконання їхньої волі. Жрець попереджав нас. Він прочитав про це на своїх священних вузликах.

— Дурниця! — мовив Френк. — Ніяка це не воля богів, а всього лише воля давніх жерців майя, що вигадали і своїх богів, і цю штуковину. Десь глибоко внизу тіло пеона натиснуло на важелі, які відкрили шлюзи: І забило підземне джерело. Ось звідки ця вода. Богинь з такими дивовижними вустами не буває, їх могли вигадати лише люди з воістину дивовижною уявою. Справжня ж богиня має бути прекрасною, бо краса і божество невіддільні одне від одного. Тільки людина здатна вигадати страхітливих демонів.

Вода хльостала з ями з такою силою, що вже сягала їм по кісточки.

— Нічого, — сказав Френк. — Я помітив, що діл у печерах і проходах похилий. Ці древні індіанці були гарними інженерами і завбачливо влаштували стік. Бачите, як вода біжить по галереї в напрямку виходу. А ну, старий, прочитай-по на своїх вузликах, де скарб.

— Де мій син? — запитав старий глухо, розпачливим голосом. — Чіа убила мого єдиного сина. Заради його матері я порушив закон майя і забруднив чисту кров майя нечистою кров’ю жінки з tierra caliente. Я згрішив заради того, аби він з’явився на світ, і тому він мені утричі дорожчий. Що мені тепер до скарбу? Немає в мене більше сина. Гнів богів майя упав на мене.

З ревінням, клекотінням і бульканням, що свідчило про великий тиск знизу, вода як і раніше била фонтаном. Леонсія перша помітила, що рівень води в печері підвищився.

— Вода вже мені до колін, — сказала вона Френку.

— Так час вибиратися звідси. погодився вій, зрозумівши серйозність становища. — Стік можливо, і був добре влаштований, але обвал, очевидно, перепинив відтік води. В інших галереях, що йдуть під схил, води, звичайно, ще більше, ніж тут. Проте тут рівень її досить високий. А іншої дороги назовні немає. Ходімо!

Підштовхнувши Леонсію, щоб вона йшла вперед, він схопив за руку приголомшеного горем жерця і потяг за собою. Там, де галерея повертала під прямим кутом, вода доходила їм до колін. А в печері, де стояли мумії, вода сягала вже до пояса.

І тут перед остовпілою Леонсією з води звелася голова в шоломі й загорнуте в стародавній плащ тіло. Але не це вразило Леонсію, бо всі інші мумії теж плавали, збиті вируючими водами. Ця ж мумія рухалася, голосно дихала і пильно вдивлялася в очі Леонсії.

Це було занадто незвичайне видовище для звичайної людини: перед Леонсією був воїн, що вмер чотириста років тому і тепер удруге помирав потопаючи! Вона скрикнула, рвонулася було вперед і майже відразу прожогом побігла назад у печеру; Френк, уражений не менше ніж Леонсія, відступив і витяг револьвер. Але в цю хвилину небіжчик, намацавши нарешті діл під ногами, вирвався зі швидкого потоку і закричав:

— Не стріляйте! Це я, Торес! Я був зараз біля входу до печери. Щось сталося. Там не пройти. Вода стоїть вище голови — навіть входу не видно. Чутно, як падає каміння.

— Ну та й сюди ти теж не пройдеш, — сказав Френк, націливши на нього пістолета.

— Зараз не час сваритися, — заперечив Торес. — Треба насамперед рятувати життя, а посваритися ми завжди встигнемо, якщо в цьому буде необхідність.

Френк завагався.

— А що з Леонсією? — запитав хитрий Торес. — Я бачив, як вона побігла назад. З нею нічого не може статися?

Змилостивившись над Торесом, Френк побрів назад у печеру ідолів, тягнучи за собою старого. Слідом ішов Торес. Леонсія знову скрикнула від жаху.

-. Не бійтеся, це Торес, — заспокоїв її Френк. — Я сам перелякався, коли побачив його. Але він така ж жива людина, як і всі ми. Якщо в нього встромити ножа, з нього потече кров. Ходімо, старий! Ми зовсім не хочемо потонути тут, як пацюки. Ще не всі таємниці майя розкриті. Читай вузлики і виводь нас звідси!

— Шлях лежить не назовні, а усередину, — тремтячим голосом пробурмотів жрець.

— Нам усе одно, аби якось вибратися. Та як потрапити усередину?

— “З рота Чіа у вухо Хцатля”, — була відповідь.

У Френка раптом сяйнула страшна, дивовижна думка.

— Торесе, — сказав він, — у роті цієї кам’яної леді ключ або щось подібне. Ви стоїте ближче до неї. Суньте туди руку і дістаньте його.

Леонсія стримала вигук жаху, здогадавшись про те, яку помсту задумав Френк. Але Торес не помітив цього і весело підійшов до богині зі словами:

— Радий бути вам корисний.

Проте почуття порядності не дозволило Френку довести справу до кінця.

— Стійте! — різко наказав він і сам наблизився до ідола.

І Торес спочатку здивувавсь, а потім зрозумів, якої він уникнув небезпеки. У той час, як старий жрець стогнав: “Святотатство!”, Френк кілька разів вистрілив з пістолета в кам’яний рот богині. Потім, обгорнувши курткою руку до плеча, він заліз богині в рот і за хвіст витяг звідти поранену гадюку. Кілька швидких помахів — і він розбив їй голову об бік ідола.

Обгорнувши знову руку і плече курткою, на випадок, якщо там виявиться друга гадюка, Френк знову поліз у рот богині і витяг звідти ретельно відполірований брусочок золота, який формою і розміром відповідав отвору у вусі Хцатля. Старий показав на вухо, і Френк уклав так званий ключ у щілину.

— Зовсім як в автоматі, — зауважив він, коли брусочок провалився в отвір. — Ну, а що тепер буде? Стежте за водою — вона, напевно, відразу спаде.

Але вода продовжувала хлюпати щосили. Раптом Торес щось вигукнув і показав на стіну, від якої відокремилася величезна брила і повільно поповзла вгору.

— Он він, вихід! — крикнув Торес.

— Вхід, як сказав старий, — поправив його Френк. — Але що б там не було, ходімо.

Воші пройшли крізь отвір і заглибилися в коридор, як раптом старий майя з вигуком “Сину мій!” — повернувся і кинувся назад.

Частина стіни, що піднялася, вже опускалася на своє місце, і жерцю довелося плазом прослизнути під нею. Ще мить — і стіна стала на колишнє місце, перекривши потік, що хлинув із печери ідолів.

Зовні, якщо не рахувати невеликого струмочка, який витікав з-під скелі, не було ніяких ознак того, що діється усередині. Генрі і Рікардо, підійшовши до входу в печеру, помітили струмок, і Генрі сказав:

— Це щось нове. Води тут не було, коли я ішов звідси. За мить він побачив свіжий обвал.

— Тут був вхід до печери, — мовив він. — Тепер його немає. Цікаво, куди ж усі поділися?

І ніби у відповідь на його слова, пінистий потік виніс з надр гори тіло людини. Генрі і Рікардо кинулися до нього і витягли з води. Пізнавши у ньому старого жерця, Генрі поклав його ниць, став навколішки і заходився відкачувати, як відкачують утоплеників.

Минуло близько десяти хвилин, перш ніж старий подав ознаки життя, а згодом відкрив очі і дико озирнувся навколо.

— Де вони? — запитав Генрі.

Старий жрець забурмотів щось мовою майя, але Генрі струснув його і змусив отямитися.

— Немає, нікого немає, — пояснив він по-іспанськи.

— Кого немає? — запитав Генрі, труснув його ще раз, аби повернути йому пам’ять, і знову повторив своє запитання.

— Мого сина. Чіа убила його. Чіа убила мого сина, вона поглинула їх усіх.

— Кого це всіх?

Довелося знову трусити старого і знову повторювати запитання.

— Багатого молодого грінго, що був другом моєму сину, ворога багатого молодого грінго, якого звали Торесом, і молоду жінку з родини Солано, через яку все сталося. Я попереджав вас. Їй не слід було йти з нами. Жінки завжди шкодять чоловічій справі. Вона прогнівила богиню, а та теж жінка. Язик Чіа — отрутна гадюка. І своїм язиком Чіа вжалила мого сина. І гора вилила на нас цілий океан. І всі загинули. Усіх убила Чіа. Горе мені! Я прогнівав богів. Горе мені! Горе мені! і горе всім, хто буде шукати священний скарб, щоб викрасти його в богів майя!