Серця трьох

РОЗДІЛ XVIII

Списоносці оточили групу, що складалася з Леонсії, двох Морганів і Тореса, й повели їх через добре, хоч і примітивно, оброблені поля, що весело зеленіли, через швидкі струмки і невеликі гайки, через пасовища з травами по коліна, де паслися низькорослі корови, не більші від телят.

— Це, мабуть, дійні корови, — сказав Генрі. — А які красиві! Але бачили ви коли-небудь таких карлиць? Дужий чоловік міг взяти на плечі найбільшу з них і понести.

— Гадаю, ти помиляєшся, — заперечив Френк. — Глянь-но он на ту, чорну. Б’юся об заклад, що вона важить не менше трьохсот фунтів.

— Скільки ставиш? — запитав Генрі.

— Називай сам цифру, — була відповідь.

— Сто доларів твоїх проти ста моїх, — заявив Генрі, — що я можу покласти її на плечі і понести.

— Згода.

Але на чиєму боці була правда, так і залишилося невідомим, бо як тільки Генрі зробив крок убік, списники гримасами і жестами змусили його повернутися і йти далі.

Проходячи біля підніжжя похмурої скелі, вони побачили нагорі череду кіз.

— Свійські, — сказав Френк. — Бачите, он і пастушки.

— Недарма я був упевнений, що рагу нам давали з козлятини, — сказав Генрі. — Я завжди любив кіз. Якщо Та, Що Мріє, чи як там її називають, скасує рішення жерця і залишить нас живими і якщо нам випаде жити з Загубленими Душами до останку, проситимуся на головного чабана кіз цього королівства. Тоді я побудую вам, Леонсіє, гарненький котедж, і ви станете придворною постачальницею сирів.

Але на цьому його фантастичний план припинився, бо вони вийшли на берег озера такої невимовної краси, що Френк аж свиснув, Леонсія заплескала в долоні, а Торес пробурмотів щось вельми схвальне. Озеро бездоганної овальної форми мало з милю завдовжки і понад півмилі завширшки. Тільки один будинок вклинювався в обрамлення з дерев, бамбукових заростей і чагарників навколо озера, що не переривалися навіть біля підніжжя скелі, де найпишніше буяв бамбук. Гладенька поверхня озера так чітко відбивала довколишні гори, що око не змогло б відділити, де кінчається і де починається дійсність.

Леонсія недовго милувалася пейзажем. За кілька хвилин вона розчаровано помітила, що вода в озері аж ніяк не кришталева.

— Шкода, що вода каламутна!

— Це тому, що в долині родючий ґрунт, — пояснив Генрі. — Шар чорнозему тут кілька сот футів заввишки.

— Уся ця долина колись, імовірно, була дном озера, — втрутився в розмову Френк. — Гляньте на скелю — на ній видно лінії колишнього рівня води. Цікаво, чому воно так обміліло?

— Швидше за все землетрус відкрив якийсь підземний стік, і озеро обміліло до нинішнього рівня; воно і зараз спадає. Цей шоколадний колір свідчить, що в нього увесь час вливаються нові потоки довколишніх вод і змитий чорнозем не встигає осідати.

— А ось, нарешті, і будинок! — сказала Леонсія за п’ять хвилин, коли, завернувши за виступ скелі, вони побачили низеньку, схожу на бунгало, будівлю, приліплену до скелі над самим озером.

Палі будинку були з товстих стовбурів дерев, стіни з бамбука, а дах із соломи. Будинок стояв так відокремлено, що потрапити до нього можна було або підпливши на човні, або по містку футів двадцяти завдовжки і таким вузеньким, що на ньому не могли б розійтися два чоловіки. На кожному кінці містка стояли по двоє юнаків-вартових. Підкоряючись жесту жерця Сонця, що йшов попереду, юнаки-вартові пропустили всю групу. Обоє Моргани помітили, що списники, які супроводжували їх від Великого Дому, залишилися по той бік містка.

Перейшовши місток і зайшовши в бунгало, вони опинилися у великій кімнаті, умебльованій хоча й примітивно, але краще, ніж можна було сподіватися в Долині Загублених Душ. Трав’яні мати на підлозі милували око тонким плетінням, а бамбукові штори, які прикривали прорізи вікон, вишуканою майстерністю. Дальній кінець кімнати прикрашала величезна золота емблема Сонця — така ж, як над вівтарем біля Великого Дому. Та над усе полонених вразили дві живі істоти, котрі навіть не ворухнулися, коли вони зайшли. Під сонячним диском на невеликому підвищенні стояло ложе з безліччю подушок — напівдиван-напівтрон. А на цьому ложі серед подушок спала жінка в хітоні, пошитому з якоїсь м’якої мерехтливої тканини, котрої наші мандрівники ніколи не бачили. Груди її тихо здіймалися і опускалися. Вона, безумовно, не належала до племені. Загублених Душ, цих звироднілих нащадків караїбів та іспанців.

На голові в неї була тіара зі щирого золота з коштовними каменями такої величини, що вона здавалася короною.

Перед жінкою на підлозі стояли два золотих триніжки; під одним жеврів вогонь, а на другому, значно більшому, височів величезний золотий казан. Між триніжками, не кліпаючи і не рухаючись, ніби сфінкс, лежав величезний, білий як сніг, собака, схожий на вовкодава. Побачивши гостей, він вп’явся в них.

— Ця жінка — справжня леді, достоту королева, і мрії в неї, звичайно, теж королівські, — шепнув Генрі.

Жрець гнівно глянув на нього.

Леонсія дивилася на сплячу затамувавши подих, а Торес здригнувся, перехрестився і сказав:

— От ніколи не чув, що в Долині Загублених Душ є таке диво. Ця жінка — справжня іспанка. Більше того, вона — шляхетної кастильської крові. І очі в неї мають бути сині — це так само точно, як те, що я стою тут. Але яка вона бліда! — Він знову здригнувся. — У неї неприродний сон. Схоже, що її обпоїли якимось зіллям і обпоюють досить давно.

— Атож! — схвильованим шепотом перебив його Френк. — Та, Що Мріє занурена в наркотичний сой. Вони, напевне, тримають її увесь час на наркотиках. Вона в них, очевидно, ніби верховна жриця або найвищий оракул… Та не хвилюйся ти, старий, — звернувся він іспанською до жерця. — Ну й що, коли ми її розбудимо? Адже нас привели сюди, аби познайомити з нею, — і, я сподіваюся, не тоді, як вона спить!

Красуня ворухнулася, немов цей шепіт потривожив її сой; заворушився й собака; повернув до неї голову, і рука сплячої пестливо лягла на його шию. Жрець ще владніше замахав руками, вимагаючи тиші. Усі замовкли, очікуючи пробудження віщунки.

Вона повільно підвелася на ложі і знову ласкаво погладила вовкодава, який радісно загавкав, вишкірюючи страшні ікла. Це видовище кинуло їх у дрож. Ще більше затремтіли полонені, коли жінка подивилася їм просто в очі. Ніколи досі вони не бачили таких очей — у них відбився увесь світ і всесвіт. Леонсія мимоволі звела руку, ніби хотіла перехреститися, а Торес, вражений цим поглядом, не тільки перехрестився, а й почав тремтячими губами шепотіти свою улюблену молитву Діві Марії. Навіть Френк і Генрі дивилися на красуню як заворожені, не в змозі відвести погляду від бездонної синяви цих очей, що видавалися зовсім темними від довгих чорних вій.

— Синьоока чорнявка! — прошепотів усе-таки Френк.

Які очі! Скоріше круглі, ніж довгасті. Але і не зовсім круглі. Квадратні? Ні, усе-таки, точніше, круглі. Очі такої форми, ніби, коли б художник, не відриваючи від паперу пера, накреслив кілька квадратів і всі їхні кути звів у одне коло. Довгі вії затінювали очі жінки, через що вони здавалися бездонними. В цих очах не було ані подиву, ані переляку, коли вона побачила незнайомців, а тільки мрійлива байдужість. Утім, незважаючи на млосний погляд, до свідомості красуні явно доходило все, що вона бачила. Раптом, на превеликий подив прибульців, у її очах відбилася ціла гама земних почуттів. Десь у глибині, все наростаючи, затремтів затаєний біль. Зненацька сум заволік їх вологим покривалом, немов би блакитну морську далечінь застеляє весняний дощ чи вкриває гори райковий туман. Зажура і біль таїлися в їхній дрімотній безтурботності. Вогонь безмежної сміливості, здавалося, за мить спалахне в цих очах електричною іскрою волі та дії. Але сопне заціпеніння готове було опуститися, ніби м’який візерунковий полог, і відгородити сплячу від усіх переживань і почуттів. Проте усе це відходило на задній план перед мудрістю століть, якою віяло від незнайомки. Це враження особливо підсилювалося її запалими щоками — свідченням аскетичного способу життя. На цих щоках полум’янів — чи то сухотний, чи то косметичний — рум’янець.

Коли жінка підвелася зі свого ложа, виявилося, що вона тонка і тендітна, ніби фея. Вона була струнка, а тонкі кістки не справляли враження охлялості. Якби в Генрі і Френка запитали думку про неї, вони, мабуть, сказали б, що вона найзвабливіша із усіх худорлявих жінок на світі.

Старий жрець Сонця розпростерся на підлозі, уткнувши зморшкувате чоло в трав’яний мат. Інші продовжували стояти. Хоча в Тореса і тремтіли коліна, і вій, без сумніву, наслідував би жерця, якби помітив з боку своїх супутників хоч найменшу до цього готовність. Коліна в нього вже підігнулися, але, глянувши на випростаних Леонсію і Морганів, він змусив себе стояти рівно.

Спочатку Та, Що Мріє дивилася лише на Леонсію; уважно оглянувши дівчину, вона кивком наказала їй підійти. Занадто владний був цей кивок, на думку Леонсії, для такої тендітної істоти, і вона відразу відчула ворожість до красуні. Тому вона не зрушила з місця, поки жрець Сонця не наказав їй підкоритися. Тоді Леонсія, не звертаючи уваги на величезного волохатого пса, попрямувала до красуні. Вона пройшла між триніжками повз собаку і зупинилася лише після повторного жесту, настільки ж владного, як і перший. Якусь мить жінки дивилися одна одній в очі; потім з мимовільним почуттям тріумфу Леонсія побачила, як та понурилася. Ллє радість її була передчасною: Та, Що Мріє просто з зарозумілою цікавістю розглядала її сукню. Вона навіть простягнула тонку бліду руку і, як звичайнісінька жінка, помацала тканину.

— Жерче! — різко мовила вона. — Сьогодні в нас третій день Сонця в Домі Манго. Я давно вже віщувала тобі, що станеться цього дня. Нагадай, що саме.

Догідливо схилившись перед нею, жрець Сонця прогугнявив:

— Що цього дня стануться надзвичайні події. Так і трапилося, о Королево!

Але Королева вже забула, про що запитувала його. Погладжуючи тканину, з якої була виготовлена сукня Леонсії, вона уважно розглядала її.

— Ти щаслива, — сказала Королева, жестом показуючи Леонсії, що вона може повернутися до своїх. — Тебе кохають чоловіки. Мені ще не все ясно, але я відчуваю, що тебе занадто кохають чоловіки.

Голос її, м’який і низький, відрізнявся дивною мелодійністю і співучістю, неначе малиновий дзвін, що закликає віруючих на вечірню молитву. Але Леонсія не могла належно оцінити цей чудовий голос. Зате вона відчула, як від гніву спалахнули її щоки і сильніше забилося серце.

— Я бачила тебе раніше — і не раз, — продовжувала Королева.

— Не може бути! — спалахнула Леонсія.

— Тсс! — засичав на неї жрець Сонця.

— Там, — сказала Королева, показуючи на великий золотий казан. — Я тебе часто бачила там.

— І тебе теж, — вимовила ропа, звертаючись до Генрі.

— І тебе, — сказала вона Френку, але тут її великі сині очі ще більше розширилися і вона втупилася у Френка таким довгим поглядом, що Леонсія відчула, як ревнощі ніби ножем шматонули її серце, ревнощі, які може викликати тільки жінка в іншій жінці.

Очі Королеви блиснули, коли вона перевела погляд із Френка на Тореса.

— А ти хто, чужоземцю? Ти так дивно одягнений: на голові в тебе шолом лицаря, а на ногах сандалі раба!

— Я да Васко, — хоробро відповів тон.

— Це надто давнє ім’я, — посміхнулася вона.

— А я і є давній да Васко, — сказав він і без запросин підійшов до неї; вона посміхнулася його зухвалості, але не зупинила. — Цей шолом був на моїй голові чотириста років тому, коли я привів предків Загублених Душ у цю долину.

Королева недовірливо посміхнулася і тихо запитала:

— Виходить, ти народився чотириста років тому?

— 1 так. І пі. Я школи не був народжений. Я да Васко. Я існував вічно. Мій дім — Сонне.

Королева здивовано звела свої витончені брови, але промовчала. Топкими, майже прозорими пальцями вона взяла з золотої різьбленої скриньки, що стояла коло неї на ліжку, пучку порошку і сипнула

у казан на триніжку, а її красиві вуста скривилися в глузливій посмішці. Над казаном знявся димок, який відразу ж розтанув.

— Дивися! — наказала вона.

І Торес, підійшовши до казана, зазирнув у нього. Що він там побачив, його супутники так ніколи і не дізналися. Королева й собі схилилася над казаном і побачила те, що побачив і він. На її обличчі з’явилася зневажлива посмішка. А вгледів Торес спальню на другому поверсі будиночку в Бокас-дель-Торо, який дістав він у спадщину, а в пій колиску з немовлям. Убоге це видовище розкривало таємницю його народження, і жалісною була посмішка на обличчі Королеви. Яскраве видовище, викликане чарами, відкрило Торесу те, про що він здогадувався і що давно вже підозрював.

— Ти побачиш іще дещо, — м’яко промовила Королева. — Я показала тобі початок твого життя. А тепер подивися його кінець.

Але Торес, вже і без того вражений баченим, здригнувся і відсахнувся від казана.

— Пробач мені, красуне! — почав благати він. — І дозволь мені піти. Забудь те, що ти бачила, як, сподіваюся, забуду і я.

— Там уже нічого немає, — сказала вона, махнувши рукою над казаном. — Але забути я не можу. Воно назавжди залишається в моїй пам’яті. І тебе, добродію, такого молодого на вигляд і такого старого, судячи із шолома, я теж бачила колись у моєму Свічаді Світу. Ти часто обурював мене своїм поводженням. Проте не тим, що ти носиш цей шолом. — Вона посміхнулася спокійною, мудрою посмішкою. — Мені здається, я завжди бачила перед собою печеру мерців, котрі непорушно століттями охороняють таємниці, чужі їхній релігії та расі. І серед цих мерців, мені здається, я і бачила того, на кому був твій стародавній шолом… Говорити далі?

— Ні, ні! — заблагав Торес.

Та, Що Мріє схилила голову, даючи зрозуміти Торесу, що розмова з ним скінчена. Потім погляд її зупинився на Френку, і вона кивком підкликала його до себе. І відразу, очевидно похопившись, що зі свого тропу вона дивиться на нього згори вниз, зніяковіло ступила на підлогу і, дивлячись на нього вже знизу вгору, простягнула йому руку. Френк нерішуче потис її, не знаючи, що робити далі. І, ніби прочитавши його думки, вона вигукнула:

— Зроби це! Мені ніколи і ніхто досі не цілував руки. Я ніколи не бачила, як це роблять у житті, а бачила лише в мріях та у Свічаді Світу.

Френк схилився і поцілував їй руку. І тому що вона не виявляла ні найменшого бажання забрати її, він продовжував тримати цю ручку, долонею відчуваючи, як слабенько, але рівномірно пульсує кров у рожевих кінчиках її пальців. Так вони стояли мовчки. Френк був збентежений, Королева тихо зітхала, а серце Леонсії краяли суто жіночі ревнощі. Раптом Генрі весело сказав англійською:

— Та поцілуй ти їй руку ще раз, Френку! Їй це сподобалося!

Жрець Сонця зашикав на нього. Але Королева, по-дівочому зніяковіло висмикнула було руку, а тоді знову подала її Френку.

— Я теж говорю твоєю мовою, — сказала вона Генрі. — І хоч я ніколи не знала чоловіка, не посоромлюся зізнатися, що мені це подобається. Це перший поцілунок у моєму житті, Френку, — адже так назвав тебе твій друг? — підкорися йому. Мені це сподобалося. Мені це надто сподобалося. Поцілуй мені руку ще раз.

І Френк підкорився; рука Королеви як і раніше лежала в його руці, а сама вона, забувши про все на світі, заворожено дивилася не відриваючись йому в очі. Нарешті, опанувавши собою, швидко вивільнила руку, жестом наказала Френку відійти і звернулася до жерця Сонця.

— Жерче, — почала вона, і в голосі її знову зазвучали різкі нотки, — мені відомо, навіщо ти привів полонених. Але хотілося б, щоб ти розповів про це сам.

— О Королево! Хіба не велить нам обов’язок убити цих прибульців, як вимагає звичай? Збентежений народ мені не довіряє і просить твого присуду.

— А ти гадаєш, що їх варто убити?

— Авжеж. Але я хочу знати твоє рішення.

Вона ще раз оглянула чужинців: Тореса — з жалістю, Генрі — із сумнівом, Леонсію — похмуро, на Френка ж дивилася з хвилину поглядом, сповненим безмежної ніжності, — в усякому разі, так здалося розлюченій Леонсії.

— Чи є серед вас хтось неодружений? — зненацька запитала Королева. — Хоча, ні, — продовжувала вона, не чекаючи відповіді, — адже мені відомо, що ви всі не маєте дружин. — І вона швидко повернулася до Леонсії. — А хіба правильно, — запитала вона, — коли жінка має двох чоловіків?

Як Генрі, так і Френк не могли стримати посмішки, почувши настільки дивне і недоречне запитання. Проте Леонсії воно не здалося ні недоречним, ні дивним, і щоки її знову спалахнули від обурення. Вона зрозуміла, що перед нею справжня жінка, яка й поведеться з нею як жінка.

— Ні, неправильно, — відповіла Леонсія голосно і без затримки.

— Це дивно, — продовжувала міркувати вголос Королева. — Дивно і несправедливо. Якщо у світі однакова кількість чоловіків і жінок, виходить, у кожної жінки має бути лише один чоловік, інакше це несправедливо, бо тоді в якоїсь іншої не буде жодного. Вона взяла пучку порошку і кинула у свій золотий казан. З нього, як і колись, здійнявся дим і відразу розтав.

— Свічадо Світу скаже мені, жерче, що вчинити з полоненими.

Вона схилилася було над казаном, та раптом їй сяйнула нова думка. Широким жестом вона підкликала усіх до казана.

— Погляньмо всі разом! — сказала вона, — не обіцяю вам, що всі ми побачимо те саме. І я не буду знати, що побачить кожен із вас. А кожен побачить те, що стосується його. Ти теж підійди, жерче.

Казан, що мав шість футів у діаметрі, був до половини наповнений якимось невідомим рідким металом.

— Нібито ртуть, але не ртуть, — шепнув Генрі Френку. — Я ніколи не бачив такого металу. По-моєму, він розплавлений.

— Навпаки, він зовсім холодний, — заперечила Королева англійською. — І водночас розпечений… Нумо, Френку, помацай казан зовні.

Френк підкорився і без вагання притис долоню до стінки казана.

— Він холодніший, аніж повітря в кімнаті, — підтвердив Френк.

— А тепер дивіться! — вигукнула Королева і кинула в казан ще трішечки порошку. — Це вогонь, хоч він і холодний.

— Просто це порошок, який самозаймається і димить, — пояснив Торес, шукаючи щось у кишені піджака. Він вийняв звідти небагато скришеного тютюну, кілька зламаних сірників і клаптик матерії. — Це горіти не буде! — І він із зухвалим виглядом приготувався кинути все в казан.

Королева кивнула йому на знак дозволу, і на очах у присутніх Торес викинув у казан усе, що тримав у руці. Тієї ж миті з казана вирвався стовп диму і розтанув у повітрі. На гладкій поверхні металу не залишилося нічого, навіть попелу.

— І все ж він холодний, — наполягав Торес і, за прикладом Френка, помацав стінку казана.

— Опусти туди палець, — запропонувала йому Королева.

— Ну, ні! — сказав він.

— Слушно, — погодилася вона, — бо стало б у тебе на один палець менше. — Вона підкинула в казан ще порошку. — Тепер дивіться, і кожен побачить те, що йому судилося.

Так і сталося.

Леонсії випало побачити океан, що розділив її і Френка. Генрі побачив Королеву і Френка, яких вінчали так кумедно, що він лише наприкінці зрозумів, який це обряд. Королева побачила себе в якомусь великому будинку: вона стояла на хорах і дивилася вниз на розкішну вітальню, у якій Френк впізнав би вітальню в домі свого батька. А поруч себе королева побачила Френка, який обіймав її за стан. Френку ж постало видиво, яке виповнило тривогою його душу: обличчя Леонсії, неначе мертве, а в чолі, між очима, стирчав, уткнутий по руків’я, гострий кинджал. Проте ані краплі крові не витекло з глибокої рани. У Тореса ж перед очима майнуло те, що, як він зрозумів, було початком його кінця. Він перехрестився і, єдиний із усіх, відсахнувся, не бажаючи дивитися далі. А жрець Сонця побачив свій таємний гріх: обличчя і постать жінки, заради якої він порушив обітницю Богові Сонця, а потім личко і фігурку дівчинки з Великого Дому.

Коли видіння потьмяніли і зникли, усі, ніби змовившись, відійшли від казана, Леонсія, блискаючи очима; як тигриця, накинулася на королеву:

— Твоє Свічадо Світу бреше! Бреше твоє Свічадо Світу!

Френк і Генрі, все ще під враженням баченого, навіть здригнулися, здивовані вибухом Леонсії. Але Королева м’яко заперечила:

— Моє Свічадо Світу ніколи не бреше. Я не знаю, що воно тобі показало. Але я знаю: те, що ти бачила, — правда.

— Ти чудовисько! — вигукнула Леонсія. — Мерзенна, брехлива чаклунка!

— Ми обидві жінки, — з м’яким докором заперечила Королева, — а оскільки ми жінки, то часом самі не знаємо, що робимо і говоримо. Нехай чоловіки вирішать, хто я: брехлива відьма чи жінка з жагучим серцем. А якщо ми жінки й істоти слабкі — будьмо великодушними одна до одної… Тепер, жерче, поговоримо про наше рішення. Як жрець Бога Сонця, ти краще за мене знаєш стародавні наші звичаї й обряди. Ти краще за мене знаєш усе, що стосується мене, і те, як я тут опинилася. Ти знаєш, що завжди від матері до дочки і через матір і дочку наше плем’я передавало і зберігало таємницю цього дому, у якому живе Та, Що Мріє. Настав час і нам подбати про майбутні покоління. До нас прийшли чужоземці, усі вони не одружені. Треба оголосити день весілля, якщо ми хочемо, щоб у нашого племені в майбутньому теж була Королева Мрій. Отже, час настав, потреба назріла і місце визначене. Я запитувала видіння, і вони підказали мені, як діяти. Ось моє рішення: я одружуся з одним з цих трьох, хто був визначений мені долею ще до початку світу. Хай буде так: якщо жоден з них не одружиться зі мною, усі вони вмруть і їх ще теплу кров ти принесеш у жертву на вівтарі Бога Сонця. Коли ж один з них одружиться зі мною, то всі залишаться живі, і час визначить нашу подальшу долю.

Жрець Сонця, тремтячи від гніву, спробував заперечити, але вона спинила його:

— Мовчи, жерче! Ти лише завдяки мені правиш цим людом. Варто мені сказати слово, і… ти сам знаєш, що на тебе чекає. Це буде тяжка смерть. — І вона звернулася до трьох чоловіків: — То хто ж з вас візьме, шлюб зі мною?

Вони зніяковіло і розгублено дивилися один на одного, але ніхто не відповів.

— Адже я жінка! — піддражнила їх Королева. — То невже ніхто не жадає мене? Хіба я не молода? Хіба я не вродлива? Чи маєте такий поганий смак, що жоден не хоче обійняти й поцілувати мене у вуста так, як Френк поцілував мені руку? — Вона поглянула на Леонсію. — Будь ти суддею! Ти жінка, яку кохає багато чоловіків. Хіба я не така, як ти, і хіба я не можу бути теж коханою?

— Ти завжди будеш ласкавішою до чоловіків, аніж до жінок, — відповідала їй Леонсія, і зміст її слів, загадковий для трьох чоловіків, був цілком зрозумілий для жіночого розуму Королеви. — Як жінка, — продовжувала Леонсія, — ти надзвичайно гарна і зваблива. На світі, звичайно, знайдеться чимало чоловіків, радих обійняти тебе. Але застерігаю, Королево: серед чоловіків трапляються досить різні.

Вислухавши Леонсію і поміркувавши над її словами, Королева різко повернулася до жерця:

— Ти все чув, жерче. Сьогодні я маю одружитися. Якщо жоден з чужоземців не повінчається зі мною, усі троє будуть принесені в жертву на твоєму вівтарі. І ця жінка теж! Їй, очевидно, вельми хочеться принизити мене. — Королева говорила це жерцю, але слова її явно призначалися для всіх. — їх тут троє, і одному з них, ще задовго до народження, призначено було стати моїм чоловіком. Отже, жерче, ось що я тобі скажу: поведи їх кудись в інше місце, і нехай вони вирішать між собою, хто з них одружиться зі мною.

— Якщо це було давно визначено, — вирвалося в Леонсії, — то навіщо вирішувати їм самим? Ти знаєш свого обранця! Навіщо ж діяти навмання? Назви його, Королево, назви зараз!

— Я вже сказала, як він буде обраний! — заперечила Королева, розсіяно кидаючи пучку порошку в золотий казан і так само розсіяно дивлячись у нього. — А тепер ідіть і зробіть неминучий вибір! Ні, стійте! — раптом скрикнула вона, коли ті вже виходили з кімнати. — Ходи сюди, Френку. Я бачу те, що стосується тебе. Подивись-но сюди. Поглянь на Свічадо Світу разом зі мною.

Усі зупинилися в чеканні, а Френк, підійшовши до казана, схилився над ним разом з Королевою і почав вдивлятися у поверхню невідомого рідкого металу. Він побачив себе в бібліотеці свого нью-йоркського дому, а поруч із собою — Королеву Мрій, і він обіймав її стан. Вона з цікавістю розглядала біржовий телеграф. Френк заходився пояснювати їй, як він діє, але, глянувши мигцем на стрічку, побачив настільки неприємні звістки, що кинувся до телефону дзвонити своєму маклеру, — і тут видіння зникло.

— Що ви там побачили? — запитала його Леонсія, коли вони вийшли.

І Френк збрехав. Ні словом не прохопившись, що бачив Ту, Що Мріє у бібліотеці свого нью-йоркського дому, він відповів:

— Біржовий телеграф, що повідомляв про різке падіння акцій, яке загрожує викликати паніку на Уолл-стріт. Але звідки їй відомо, що я маю якесь відношення до Уолл-стріт і біржових телеграфів?