Серця трьох

РОЗДІЛ VI

Мар’яно Верхара-і-Іхос, начальник поліції Сан-Антоніо, відхилився на спинку крісла в залі суду і, задоволений собою, зі спокійною посмішкою почав скручувати цигарку. Усе відбулося так, як і задумувалося. Він цілий день стежив, аби старенький суддя не зробив і ковтка мескалю, і тепер був винагороджений за це: суддя провів процес і виніс вирок, якого домагався шеф. Він не припустився жодного промаху. Шість утікачів-пеонів були оштрафовані на велику суму і відряджені назад у Сантос на плантацію. Кабальний їхній контракт суд продовжив доти, доки вони відпрацюють штраф. А начальник поліції завдяки цьому став багатшим на двісті американських золотих доларів. “Ці грінго із Сантоса, — посміхнувся він про себе, — люди, з якими варто мати справу. По-перше, вони своїми плантаціями сприяють розвитку країни. А по-друге — і це головне — грошей у них кури не клюють, і вони добре платять за ті дрібні послуги, котрі я в змозі їм зробити”.

Він побачив Альвареса Тореса і широко посміхнувся.

— Послухайте, — сказав іспанець, нахиляючись до вуха начальника поліції. — Ми можемо покінчити з обома цими бісовими Морганами. Оту свиню Генрі завтра повісять. Чому б у такому разі нам не порішити сьогодні й другу свиню — Френка?

Начальник поліції запитально звів брови.

— Я порадив цьому грінго штурмувати в’язницю. Солано повірили його брехні і тепер заодно з ним. Вони напевно спробують сьогодні увечері зробити напад. Раніше їм не встигнути. Ваша справа — приготуватися і простежити, щоб Френк Морган був неодмінно вбитий у сутичці.

— Заради чого і чому? — неквапливо запитав начальник поліції. — Мені треба прибрати з дороги Генрі. Що ж до Френка, то хай повертається до свого улюбленого Нью-Йорка.

— Він має сьогодні ж зникнути, а чому, ви зараз зрозумієте. Як вам відомо з телеграм, що я надсилаю через урядову радіостанцію і які ви читаєте…

— Даруйте, але така була наша умова, і тому я виклопотав вам дозвіл користуватися урядовою радіостанцією, — нагадав начальник поліції.

— Я на це і не скаржуся, — запевнив його. Торес. — Отже, вам відомо, що я маю строго конфіденційні і надзвичайно важливі справи з нью-йоркським Ріганом. — Він приклав руку до нагрудної кишені. — Я щойно одержав від нього нову телеграму. Він вимагає затримати тут свиню Френка ще на місяць, а якщо цей молодик і зовсім не повернеться до Нью-Йорка, то, наскільки я зрозумів сеньйора Рігана, буде ще ліпше. Тож, коли мені поталанить, то й вам буде непогано.

— Але ви ще не сказали мені, скільки ви за це одержали і скільки одержите, — вирішив промацати ґрунт начальник поіції.

— На це у нас була домовленість приватого характеру, і сума не така вже й велика, як вам здається. Він скнара, цей сеньйор Ріган, страшенний скнара. Проте я чесно поділюся з вами, якщ наша витівка увінчається успіхом.

Начальник поліції задоволено кивнув і запитав:

— Мабуть, на тисячу золотом ви ж розраховуєте?

— Гадаю, що так. Не може ж цей ірландський кабан заплатити мені менше; а тоді п’ятсот доларів — ваші, якщо, звичайно, свиня Френк накладе головою в Сан-Антоніо.

— А може, і сто тисяч золотом одержите? — продовжував допитувати начальник поліції.

Торес розсміявся, немов це був жарт.

— В усякому разі, не тисячу, — не вгамовувався його співрозмовник.

— Може, розщедриться і дасть більше, — підтвердив Торес. — Цілком можливо, що додасть ще сотень п’ять; тоді, ясна річ, половина цих грошей теж ваша.

— Я негайно рушаю до в’язниці, — запевнив начальник поліції. — Можете покластися на мене, сеньйоре Торес, як я покладаюся на вас. Їдьмо відразу ж, не відкладаючи, і їдьмо разом, аби ви самі могли перекопатися, як я підготуюся до прийому Френка Моргана. Я ще не розучився володіти рушницею. А крім того, я скажу трьом жандармам, щоби вони стріляли тільки в нього. То, виходить, цей собака-грінго збирається штурмувати нашу в’язницю? Ходімо. Ходімо швидше.

Він звівся і рішуче жбурнув цигарку. Але не встиг він дійти й до середини кімнати, як до нього підскочив якийсь обірваний спітнілий хлопчисько, смикнув його за рукав і, ледве переводячи дух, плаксиво пропищав:

— У мене для вас важлива новина. Ви мені заплатите за неї, вельмишановний сеньйоре? Я біг без упину.

— Я пошлю тебе, пройдо, до Сан-Хуана, щоб тебе склювали мишоїди! — була відповідь.

Хлопчик навіть зіщулився від такої погрози, але, спонуканий порожнім шлунком, страшного бідністю і бажанням здобути кілька монет, щоб заплатити за вхід на майбутній бій биків, закликав на допомогу всю свою хоробрість і повторив:

— Не забудьте, сеньйоре, що я перший приніс вам цю новину. Я біг без упину, аж задихався, — ви ж самі бачите, сеньйоре. Я все скажу вам, тільки ви, будь ласка, не забудьте, що я перший сказав вам.

— Добре, пройдо, не забуду. Але тобі ж буде гірше, якщо я запам’ятаю, що це ти перший сказав. То що ж у тебе за новина? Мабуть, вона і сентаво не варта! А коли ні, тоді ти пошкодуєш, що з’явився на Божий світ. Сан-Хуан видасться тобі раєм порівняно з тим, що я з тобою зроблю.

— В’язниця… — пролепетав хлопчисько. — Грінго, той самий, котрого ви мали вчора повісити, підірвав стіну в’язниці. Святі угодники! Діра така велика, як дзвіниця на нашому соборі! і друг грінго, той, котрий схожий на нього і якого мали б повісити завтра, утік разом з ним через цю діру. Той грінго витяг його. Це я бачив на власні очі, і зараз же побіг до вас, сюди, я без упину біг, і віт не забудьте, сеньйоре…

Але начальник поліції вже повернувся до Тореса і нищівним поглядом втупився в нього.

— Так, на вашу думку, цей сеньйор Ріган виявить королівську щедрість, коли заплатить нам з вами ту велику суму, що обіцяв? Та він мусить дати нам уп’ятеро, удесятеро більше: ці грінго ламають наші закони і порядки, і навіть трощать міцні стіни нашої в’язниці…

— Ну, це лише помилкова тривога, пір’їнка, що показує, куди віє вітер і які наміри Френка Моргана, — промурмотав Торес з кислою посмішкою. — Не забувайте, що пораду штурмувати в’язницю давав я.

— У такому разі, це ви і сеньйор Ріган оплатите нам витрати на відновлення в’язниці, — сказав начальник поліції і, помовчавши, додав: — А проте я не вірю, що він це зробив. Це неможливо. Навіть недоумкуватий грінго не зважився б на таке.

Тут у дверях з’явився жандарм Рафаель, з рани на чолі в нього сочилася кров; розштовхуючи рушницею цікавих, котрі вже почали збиратися навколо Тореса і начальника поліції, він став перед своїм шефом.

— Нас розбили, — почав вій. — В’язниця майже вся зруйнована. Динаміт! Сто фунтів динаміту! Тисяча! Ми хоробро кинулися рятувати в’язницю. Проте вона злетіла в повітря. Тисяча фунтів динаміту — це вам не жарт! Я упав без тями, але не випустив рушниці з рук. Коли опритомнів — біля мене були самі мерці! Хоробрий Педро, відважний Ігнасіо, сміливий Августіно — усі, усі лежали мертві! — Рафаелю слід було б сказати: “п’яні як піч”, але натура в нього, як у будь-якого латиноамериканця, була складна, і тому він у трагічних топах змалював катастрофу так, що і вій, і всі інші жандарми поставали героями, як це щиро уявлялося йому. — Вони лежали мертві. Але, може, і не мертві, а тільки контужені. Я поповз. Пробрався до камери цього грінго Моргана. Порожньо. У стіні — величезна діра. Я виповз через неї на вулицю. Бачу: зібралася велика юрба. Але грінго Моргана вже і сліду нема. Я поговорив з одним обшарпанцем, котрий бачив, як це сталося. На них чекали коні. Вони помчали до берега. Там уже стояла під вітрилами шхуна. У Френка Моргана до сідла був прив’язаний мішок із золотом — обшарпанець бачив його на власні очі. Величезний лантух!..

— А діра велика? — запитав начальник поліції. — Діра в стіні?

— Та більша, ніж лантух буде, значно більша, — відповідав Рафаель. — Хоча лантух у грінго величезний — так мені цей обшарпанець сказав. І лантух був прив’язаний у Моргана до сідла.

— Моя в’язниця! — вигукнув начальник поліції; він вихопив кинджал і підніс угору, тримаючи за лезо так, що руків’я, на якому майстерно було вирізано розп’ятого Ісуса, здавалася справжнім хрестом. — Клянуся усіма святими, я буду мстити! О наша в’язниця! Наше правосуддя! Наш закон!.. Коней! Хутко коней! Жандарми, коней, хутко! — Він накинувся на Тореса, хоча той не вимовив ні слова: — До біса сеньйора Рігана! Мені хоча б своє повернути! Мене образили! Зруйнували мою в’язницю! Поглумилися над моїм законом — нашим законом, дорогі друзі! Коней! Коней! Відібрати їх у проїжджих! Та хутчіше ж! Хутчіше!

Капітан Трефезен, власник “Анжеліки”, син індіанки з племені майя^[16] і негра з Ямайки, походжав по вузькій палубі своєї шхуни, поглядаючи у бік Сан-Антоніо, звідки уже відчалила переповнена людьми шлюпка, і роздумував: чи не втекти йому від цього шаленого американця, що зафрахтував його судно? Або, можливо, розірвати контракт і укласти повий, на суму втричі більшу? Трефезена бентежили суперечливі веління його змішаної крові: як негр, він був схильний до обережності і дотримання панамських законів, а як індіанець — прагнув беззаконня і конфліктів.

Перемогла індіанська кров: капітан наказав підтяти клівер і направив шхуну до берега, щоб швидше підібрати шлюпку, що наближалася. Роздивившись, що всі Солано і Моргани озброєні рушницями, він ледве не пустився навтьоки, кинувши людей напризволяще. Проте коли він побачив на кормі жінку, романтика й жадібність збагачення спонукали його дочекатися і взяти шлюпку на борт, бо він знав, що там, де в справах чоловіків замішана жінка, пахне небезпекою і грішми.

Отже, на борті з’явилася жінка, а разом з нею небезпека і гроші: Леонсія, рушниці і мішок із золотом.

Усе, що знаходилося в шлюпці, не без зусиль потрапило на шхуну — оскільки вітер був слабким, капітан не потурбувався навіть припинити судно.

— Радий вітати вас на борті “Анжеліки”, сер, — широко посміхнувся капітан Трефезен, вітаючись із Френком. — А це хто? — запитав він, киваючи на Генрі.

— Мій друг, капітане, мій гість і навіть родич.

— Насмілюся запитати вас, сер, а що то за джентльмени з такою поспішністю скачуть там берегом?

Френк глянув на групу вершників, котрі мчали піщаним пляжем, безцеремонно вихопив з рук капітана бінокль і спрямував його на берег.

— На чолі їде сам шеф, — повідомив він, звертаючись до Леонсії та її родичів, — а слідом за ним жандарми. — Раптом він скрикнув, потім довго дивився в бінокль і нарешті похитав головою: — Мені здалося, що я побачив з ними нашого друга Тореса.

— З ким, з нашими ворогами?! — не вірячи власним вухам, закричала Леонсія.

Вона згадала, як Торес тільки сьогодні вранці на веранді гасієнди пропонував їй руку і серце та інші послуги.

— Я, певне, помилився, — зізнався Френк. — Вони якось усі збилися в купу. Але шефа я добре розгледів: він скаче попереду.

— А що за суб’єкт цей Торес? — різко запитав Генрі. — Він від самого початку мені не сподобався, а у вас удома, Леонсіє, його завжди радо приймають.

— Прошу пробачення, сер, — вкрадливо перервав їх капітан Трефезен, — і дозвольте ще раз вас запитати, сер: хто ці вершники, що так стрімко скачуть там уздовж берега? Хто вони такі, сер?

— Вони ледве не повісили мене вчора, — розреготався Френк. — А завтра збиралися повісити цього мого родича. Тільки ми їх обдурили. І, як бачите, ми ось тут. А тепер, містере шкіпер; прошу звернути увагу на те, що вітрила наші обвисли. Ми не рухаємося. Чи довго ви збираєтеся стояти тут?

— Містере Морган, сер, — була відповідь, — я з найглибшою пошаною служу вам, як клієнту, що найняв моє судно. Проте мушу довести до відома, що я британський підданий. Король Георг^[17] — мій король, сер, і йому я, насамперед, зобов’язаний коритися, а також установленим ним законам про плавання в іноземних водах, сер. Мені зрозуміло, сер, що ви порушили закони цієї країни, до берегів якої я доставив вас, — інакше ті охоронці порядку не переслідували б вашу милість із такою наполегливістю. А крім того, мені зрозуміло, що ви хочете, аби я порушив закони мореплавання і допоміг вам утекти. Проте честь зобов’язує мене, сер, залишатися тут доти, доки це маленьке непорозуміння, що, цілком імовірно, сталося на березі, не буде улагоджено на задоволення всіх зацікавлених сторін, сер, а також на задоволення мого законного монарха.

— Піднімай вітрила і виходь у море, шкіпере! — гнівно перервав його Генрі.

— Сподіваюся, ви вибачите мені, сер, але, на жаль, я мушу вам сказати дві речі. По-перше, не ви зафрахтували моє судію; а по-друге, не ви король Георг, якому я присягав служити вірою і правдою.

— Але ж я зафрахтував твоє судно, шкіпере, — добродушно втрутився Френк, що навчився вже ладнати з метисом. — Так будь ласкавий узятися за штурвал і вивести нас із лагуни Чирикви, та, ради Бога, скоріше, а то вітер стихає.

— Але в контракті не зазначено, сер, що “Анжеліка” має порушувати закони Панами і короля Гсорга.

— Я добре заплачу тобі, — пообіцяв Френк, починаючи втрачати терпіння. — Берися за роботу.

— У такому разі, сер, ви згодні укласти зі мною новий контракт на суму утричі більшу?

Френк ствердію кивнув.

— Тоді хвилиночку, сер, я зараз. Я тільки збігаю в каюту візьму папір, аби ми змогли скласти документ.

— О Боже! — застогнав Френк. — Та рушай хоч з місця. Адже ми можемо скласти цей папір і на ходу, не обов’язково під час стоянки. Дивися! Вони стріляють!

Капітан-метис, почувши залп, оглянув розгорнуті вітрила і знайшов дірку від кулі в одному з них.

— Добре, сер, — погодився він. — Ви джентльмен і людина честі. Я вірю вам на слово і сподіваюся, що ви підпишете документ за першої ж нагоди… Гей ви, негри! До штурвала! Хутко! Хутчій, чорні дияволи, послабити грот! А ти, Персівалю, допоможи он там!

Команда миттю підкорилася. Персіваль, завжди усміхнений негр із Кінгстона, а також другий, котрого звали Хуагюм (світло-жовтий колір шкіри і ніжні й топкі, як у дівчини, пальці свідчили про те, що він метис — напівіспанець, папівіндіанець), метнулися послабляти вітрила.

— Дай цьому чорнопикому в зуби, якщо він і далі сперечатиметься, — буркнув Генрі до Френка. — Або доручи це мені, я враз із ним порахуюся.

Але Френк похитав головою.

— Він гарний хлопець, тільки він з ямайських негрів, а ти знаєш, які вони. До того ж у ньому є й індіанська кров. Тож ліпше з ним ладити. Нічого поганого він на думці не має — просто хоче здерти з нас якомога більше: адже він ризикує своєю шхуною, її можуть конфіскувати. Окрім того, у нього манія vo cabularitis^[18]: він просто лусне, якщо йому не дати побазікати.

До них підійшов Енріко Солано: ніздрі його роздувалися, а пальці нетерпляче тарабанили по рушниці, тим часом як очі раз у раз зверталися до берега, звідки велася безладна стрілянина.

— Я винен перед вами, сеньйоре Морган, — сказав він. до Генрі. — Мене так вразила смерть улюбленого брата Альфаро, що, зізнаюся, від першої миті звинувачував вас у його вбивстві. — Очі старого Енріко спалахнули нищівним гнівом. — Це був справжніq злочин, скоєний якимось боягузом, котрий ударив ножем у спину під покровом ночі. І як це я відразу не зміркував! Але я був невимовно пригнічений, а всі докази свідчили проти вас. Я навіть забув, що моя люба і єдина донька заручена з вами; не подумав, що людина таких моральних якостей — пряма, відважна, мужня — не здатна завдати удару в спину. Я шкодую про свою помилку. Прошу вибачити мені. І я радий знову прийняти вас у нашу родину як майбутнього чоловіка моєї Леонсії.

Доки Генрі Моргана так щиро приймали назад у лоно родини Солано, Леонсія з роздратуванням думала: навіщо її батькові потрібно дотримуватися цього дурного латиноамериканського звичаю і говорити так пишномовно, коли досить було б однієї фрази, міцного рукостискання і відвертого погляду один одному в очі! Якби на місці її батька були Генрі чи Френк, вони, безсумнівно, так і зробили б. Ну чому, чому всі її іспанські родичі люблять висловлюватися так кучеряво й багатослівно, зовсім як цей ямайський негр!

Френк тим часом силкувався робити вигляд, що це нітрохи його не цікавить; проте він усе ж спостеріг, що матрос на ім’я Хуан шепочеться про щось з рештою команди, багатозначно знизує плечима і завзято жестикулює.