Серця трьох

РОЗДІЛ XIII

За тиждень після цього з Сан-Антоніо в Кордильєри одного дня вирушили три різні експедиції. Перша складалася з Генрі, Френка, пеона і його старого батька, а також кількох пеонів Із плантації Солано. Кожен пеон вів мула, навантаженого продовольством і спорядженням. Старий Енріко Солано останньої миті був змушений залишитися вдома, бо раптово відкрилася рана, отримана у дні молодості, під час однієї з численних революцій.

Кавалькада проїхала головною вулицею Сан-Антоніо, повз в’язницю, стіну якої підірвав Френк і яку лише недавно почали замуровувати в’язні. Назустріч експедиції трапився Торес, який неквапливо йшов вулицею; він щойно одержав чергову телеграму від Рігана і, побачивши двох Морганів на чолі загону, здивовано вигукнув:

— Куди це ви прямуєте, сеньйори?

Неначе заздалегідь змовившись, водночас Френк указав на небо, Генрі — в землю, пеон — праворуч, а його батько — ліворуч. Така нечемність розлютила Тореса, і він вибухнув грубою лайкою, але це тільки викликало загальний сміх — сміялися навіть пеони, котрі поганяли мулів.

На Тореса чекав ще один сюрприз. Трохи згодом, коли все місто спало під час сієсти, він побачив Леонсію та її молодшого брата Рікардо верхи на мулах; за ними на повідку йшов третій мул, навантажений спорядженням для табору.

Третю експедицію очолював Торес. Народу в ній було не більше і не менше, ніж в експедиції Леонсії, бо складалася вона із самого Тореса і якогось Хосе Манчено — відомого в тих місцях убивці, якого Торес із певних міркувань урятував від страшної смерті в Сан-Хуані. Затіваючи цю експедицію, Торес виходив із досить великих планів. Майже біля підніжжя Кордильєр жило дивне плем’я кару. Воно брало початок від біглих рабів-негрів із Африки, і рабів-караїбів із Москітового Берега, що осіли тут і одружилися з жінками, яких викрадали з долини, та на колишніх, як і вони самі, рабинях-втікачках. Ця своєрідна колонія, що розташувалася між верхніми Кордильєрами, населеними індіанцями, і Панамською державою, зуміла зберегти майже цілковиту незалежність. Пізніше до неї приєдналися втікачі каторжники-іспанці і відбулося остаточне змішання рас. Плем’я кару здобуло таку погану славу, що, коли б тодішній уряд не переймався усілякими політичними махінаціями, він неодмінно послав би війська, щоб знищити цей розсадник пороку. Саме тут і народився Хосе Манчено від батька-іспанця та матері-метиски, злодіїв і вбивць. Сюди і віз Хосе Манчено Альвареса Тореса, аби той міг виконати наказ Томаса Рігана з контори на Уолл-стріт.

— Ну й пощастило ж нам, що ми з ним зустрілися, — мовив Френк, указуючи Генрі на останнього жерця племені майя.

— Авжеж, але надто він старезний, — сказав Генрі. — Ти тільки поглянь на нього!

Старий, що їхав попереду, увесь час перебирав священне гроно і щось бурмотів до себе.

— Сподіватимемося, що старий не розкришить його, — висловив бажання Генрі. — Можна було б, здається, прочитати один раз вказівки і запам’ятати їх, а не перебирати без кінця гроно.

Вони виїхали з заростей на галявину. Цілком імовірно, що хтось вирубав тут джунглі і змусив їх відступити. Звідси було видно далеку гору Бланко Ровало, що вимальовувалася на тлі залитого сонцем неба. Старий індіанець зупинив свого мула, провів пальцем по кількох волокнах священного грона і, показуючи на гору, пояснив каліченою іспанською мовою:

— Тут сказано: “Там, де слід Стопи Бога, чекай, доки не заблищать очі Чіа”. — І показав на один із вузликів, де він це прочитав.

— Але де ж цей слід, старий? — запитав Генрі, оглядаючи неприм’яту траву.

Старий мовчки торкнув свого мула і, підганяючи його ударами голих п’ят по боках, підтюпцем перетнув вирубку і в’їхав у джунглі.

— Він, ніби гончак, іде гарячим слідом, — зауважив Френк.

Так вони проїхали з півмилі; джунглі скінчилися, і перед вершниками пролягли круті схили гір, порослі густою травою. Тут старий пустив свого мула галопом і не зменшував ходу доти, доки не дістався природної западини, футів зо три завглибшки, вона за формою нагадувала відбиток гігантської ступні. Тут цілком могло б розміститися дванадцять людей.

— Слід Стопи Бога! — урочисто промовив старий жрець, зліз із мула і в молитві простягся на землі. — “Там, де слід Стопи Бога, чекай, доки не заблищать очі Чіа” — так кажуть священні вузли.

— Гарне місце для сніданку! — мовив Генрі. — Очікуючи на усілякі дива, не погано було б підживитися.

— Якщо Чіа не заперечує, — засміявся Френк.

І Чіа не заперечувала. Принаймні старий жрець не міг знайти ніяких заперечень у своїх вузликах.

На узліссі стриножили мулів, з найближчого струмочка принесли води і посередині Стопи розклали багаття. Старий майя, здавалося, нічого не бачив і не чув: він без кінця бурмотів молитви, знову й знову перебираючи свої вузлики.

— Тільки б він не зсунувся з глузду! — сказав Френк.

— Мені ще там, на Юкатані, здалося, що в нього якийсь божевільний погляд, — зізнався Генрі. — А поглянь-но, які в нього тепер очі.

Тут до розмови втрутився пеон, котрий хоч і не розумів англійської, проте відчув, про що йдеться.

— Проникнути в таємницю давніх святинь майя досить небезпечно. Це шлях до смерті. Мій батько це знає. Багато людей тут від цього померло раптово і страшно. Серед них були і жерці майя. Так помер батько мого батька. Він теж покохав жінку з tierra caliente. Через неї він за золото продав секрет майя: він прочитав по вузликах, де заховано скарб, і повів до нього людей з tierra caliente. Він помер. Усі вони померли. Тепер, коли мій батько постарів, він уже не кохає жінок з tierra caliente. А в молодості він надто кохав їх і навіть сам грішив. Він знає, як небезпечно вести вас до скарбу. Відтоді, як майя сховали його, минуло кілька століть, і багато людей за цей час намагалися його знайти. Та з тих, хто шукав скарб, жоден не повернувся. Кажуть, навіть конкістадори і пірати англійця Моргана, діставшись до нього, залишили там свої кістки.

— А як твій батько помре, — запитав Френк, — ти теж станеш верховним жерцем майя?

— Ні, сеньйоре, — похитав головою пеон. — Адже я лише наполовину майя. Я не вмію читати вузлів. Мій батько не навчив мене цьому, бо я не чистокровний майя.

— А коли б він враз помер, чи є серед майя ще хтось, хто вміє читати вузли?

— Ні, сеньйоре. Мій батько — останній з живих, хто знає цю давню мову.

Цю розмову перебила поява Леонсії та Рікардо, котрі стриножили своїх мулів і пустили їх пастися разом з іншими, а самі підійшли і боязко заглянули вниз. Побачивши Леонсію, Генрі і Френк засяяли з радості, але стріли їх докорами і наполяганням, аби вона разом з Рікардо повернулася додому.

— Але не можете ж ви відіслати мене назад, не давши навіть поїсти! — вигукнула вона і, не чекаючи відповіді, зісковзнула до них униз. Вона, з суто жіночою хитрістю, вирішила вести бесіду за більш сприятливих умов.

Їхня голосна розмова вивела старого жерця з молитовного трансу. Він невдоволено подивився на Леонсію і з не меншим обуренням напав на неї, вставляючи в свою гнівну мову майя іспанські слова і фрази.

— Він говорить, що жінки — це зло, — переклав сип, коли жрець на мить замовк. — Він говорить, що через жінок чоловіки сваряться, хапаються за ножі й убивають один одного. Де жінки — там лихо і Божий гнів. Вони ведуть людину до загибелі. Він говорить, що жінка — споконвічний, ворог Бога і чоловіка. Вона завжди стоїть між чоловіком і Богом. Він говорить, що жінка заглушає ходу Бога і заважає чоловікові наблизитися до нього. Він говорить, що ця жінка мусить звідси піти.

Френк, давлячись сміхом, тільки свиснув на знак схвалення цієї гнівної діатриби, а Генрі сказав:

— Будьте розумницею, Леонсіє! Ви чуєте, що говорять індіанці про прекрасну стать? Виходить, вам тут не місце. Ваше місце в Каліфорнії. Там жінки мають право голосу.

— Лихо в тім, що старий ще не забув ту жінку, котра залила йому за шкіру сала за днів його молодості, — сказав Френк, і, повернувшись до пеона, додав: — Попроси батька прочитати по вузлах, чи сказано там, що жінці не можна ступити на слід Божої Стопи?

Марно старезний жрець перебирав священні вузлики. Він не знайшов у них ані найменшого заперечення проти жінки.

— У нього все переплуталося в голові: і перекази, й події власного життя, — переможно посміхнувся Френк. — Отже, Леонсіє, усе гаразд, і ви можете залишитися і закусити з нами. Кава готова. А потім…

Але те, що мало б статися потім, сталося зараз. Не встигли вони сісти і взятися до їжі, як у Френка, який підвівся, аби передати Леонсії тортильї^[28], кулею збило з голови капелюха.

— Еге! — сказав він, швидко сідаючи. — Оце так сюрприз! А ну, Генрі, поглянь, хто там хотів підстрелити мене.

Наступної миті всі, крім старого індіанця, підкралися до краю западини і визирнули. І ось що вони побачили: з усіх боків до них повзли якісь люди в чудернацькому одязі. Судячи з облич та кольору шкіри, вони належали не до однієї певної раси, а до всіх відомих. Усе людство, очевидно, брало участь у виліпленій їхніх рис і творенні кольорів їхньої шкіри.

— Ну й створіння! Зроду не бачив таких! — вигукнув Френк.

— Це кару, — ледве вичавив із себе пеон з неймовірним жахом.

— А хто вони такі, чорт… — почав було Френк, але схаменувся: — Перепрошую, хто вони такі, ці кару?

— Це діти диявола, — відповів пеон. — Вони лютіші за іспанців і страшніші за майя. Чоловіки і дівчата в них не одружуються. У них навіть жерців немає. Вони бісове поріддя, діти диявола і навіть гірші за нього.

Тут підвівся старий майя і тицьнув пальцем убік Леонсії, ніби говорячи цим жестом: “Он причина нашого нещастя!” Тієї ж миті куля зачепила його плече, і він похитнувся.

— Пригни його! — крикнув Генрі Френку. — Адже тільки він знає мову вузлів, а очі Чіа — чи що б там не було — ще не заблищали.

Френк підкорився: він схопив старого за ноги і смикнув униз, — той упав, ніби мішок з кістками.

Генрі взяв рушницю і почав відстрілюватися. У відповідь посипався град куль. За мить до Генрі приєдналися Рікардо, Френк і пеон. А старий, перебираючи свої вузлики, втупився поглядом поверх западини в скелястий схил гори.

— Зупиніться! — вигукнув Френк, але вигук його потонув у гуркоті стрілянини.

Йому довелося плазувати від одного до другого, аби змусити своїх супутників припинити вогонь. І кожному окремо він пояснював, що всі їхні боєприпаси знаходяться4’на мулах і треба берегти патрони, які ще залишилися в магазинах і в обоймах.

— І дивіться, щоб вони не влучили у вас, — попереджав усіх Генрі. — У них стародавні мушкети й аркебузи, які можуть проробити вам діру завбільшки з таріль.

За годину було випущено останню кулю, якщо не вважати кількох зарядів, що залишилися в револьвері Френка, після чого ті, хто сидів у заглибині, припинили вогонь, незважаючи на безладну стрілянину кару. Хосе Манчено першим здогадався, у чому справа. Він обережно підповз до краю ями, щоб упевнитися в правильності своїх припущень, і знаком дав зрозуміти своїм, що в обложених скінчилися набої і, отже, їх можна взяти голими руками.

— Непогано ми вас піймали, сеньйори, — зловтішно заявив він, і слова його супроводжувалися реготом кару, що оточили яму.

Але те, що сталося наступної миті, було настільки ж несподіваним, як це буває в театрі, коли змінюються декорації. Кару раптом повернулися і з криками жаху кинулися втікати. Тікали вони в такій паніці і сум’ятті, що багато хто навіть покидали свої мушкети і мачете.

— А в тебе, сеньйоре Мишоїд, я влучу! — люб’язно крикнув Френк услід Манчено, цілячись у нього з пістолета.

Він було прицілився в бандита, але передумав.

— У мене залишилося лише три патрони, — ніби перепрошуючи, пояснив він Генрі. — А в цій країні не можна знати заздалегідь, коли вони будуть найпотрібнішими.

— Погляньте! — крикнув пеон, показуючи на свого батька, а потім на далеку гору. — Ось чому вони утекли. Вони зрозуміли, що святині майя загрожують їм загибеллю.

Старий жрець в екстазі, точніше у трансі, перебирав вузли священного грона і, не відриваючись, дивився на далеку гору, на схилі якої один біля одного раз у раз спалахували два яскраві вогники.

— Таку штуку хто завгодно може влаштувати за допомогою двох дзеркал, — іронічно зауважив Генрі.

— Це очі Чіа, це очі Чіа, — повторював пеон. — Ви ж чули, що сказав мій батько. Він прочитав по вузлах: “Там, де слід Стопи Бога, чекай, доки не заблищать очі Чіа”.

Старий піднявся і вигукнув у нестямі:

— “Аби знайти скарб, слід відшукати очі!”

— Добре, старий, — заспокоїв його Генрі і своїм кишеньковим компасом визначив місцезнаходження двох відблисків.

— У нього, мабуть, компас у голові, — зауважив годиною пізніше Генрі, показуючи на старого жерця, що їхав мулом попереду всіх. — Я перевіряю його компасом, і навіть коли якась природна перешкода змушує його звертати убік, він потім усе одно виходить на правильний напрям, наче магнітна стрілка.

Як тільки мандрівники від’їхали від Стопи Бога, відблиски зникли з поля зору. Оскільки місцевість була нерівна, їх можна було помітити, очевидно, тільки звідти. А місцевість, слід зазначити, і справді була нерівна: висохлі русла річечок змінювалися скелями, ліс — піщаними дюнами і кам’янистим ґрунтом зі слідами вулканічного попелу.

Нарешті вони дісталися до такого місця, де їхати верхи вже не можна було; погоничів разом з мулами доручили Рікардо і звеліли йому стати табором. Усі інші рушили далі крутим схилом, порослим чагарником, допомагаючи один одному, чіпляючись за корені, що стирчали з землі. Старий індіанець, як і раніше, йшов попереду і, здавалося, забув про присутність Леонсії.

Вони пройшли ще з півмилі, як раптом старий різко спинився і відскочив назад, ніби його вкусила змія. А сталося ось що: Френк розреготався, і між скель прокотилася гучна луна. Останній жрець племені майя поспішно перебіг пальцями вузлики, вибрав один із мотузочків, двічі перебрав його вузлики й сповістив:

— “Коли боги сміються, стережися!” — так говорять вузлики.

Із чверть години Френк і Генрі сміялися і кричали на різні голоси, намагаючись переконати старого жерця, що це лише луна. Через півгодини подорожани дійшли до пологих піщаних дюн. І знову старий відскочив назад. Кожнй крок по піску викликав цілу какофонію звуків. Люди завмирали на місці — і все стихало навколо. А зробиш лише крок, і пісок знову починав співати.

— “Коли боги сміються, стережися!” — вигукнув старий.

ін накреслив пальцем коло на піску, і, поки він креслив, пісок вив і верещав; потім старий став навколішки — пісок заревів і застогнав. Пеон, за прикладом батька, теж увійшов у гомінке коло, усередині якого старий вказівним пальцем виводив якісь кабалістичні фігури і знаки, а пісок при цьому завивав і верещав. Леонсія, до смерті налякана, притулилася до Генрі і Френка. Навіть Френк був приголомшений.

— Луна, звичайно, гучна, — сказав він, — але ж тут не тільки луна. Нічого не розумію! Це починає діяти мені на нерви.

— Дурниця! — заперечив Генрі і поворухнув пісок ногою; почулося ревіння. — Це співаючий пісок. Мені доводилося бачити такий на Кауаї, одному з Гавайських островів, — чудове місце для туристів, запевняю вас. Тільки тут пісок кращий і гучніший. Учені склали десяток мудрих теорій, що пояснюють це явище. Я чув, що воно спостерігається й в інших місцях земної кулі. У таких випадках слід брати в руку компас і за його стрілкою перетинати піски. Вони хоч і гавкають, але, на щастя, не кусаються.

Проте жерця не можна було умовити вийти з обведеного ним кола; усі намагання Морганів призвели лише до того, що старий облишив молитви і, розлючений, накинувся на них, бурмочучи незрозумілі слова мовою майя.

— Він каже, — переклав його сип, — , що ми чинимо святотатство, навіть пісок кричить від обурення. Він не піде далі: він боїться підійти до того місця, де мешкає Чіа. І я теж не піду — мій дід загинув там, це знають усі майя. Батько каже, що не хоче там померти. Він говорить: “Мені ще не так багато років, аби помирати”.

— Авжеж, усього якихось вісімдесят! — розреготався Френк і злякано здригнувся від чаклунських перекотів луни, підхоплених піщаними дюнами.

— Занадто молодий, аби помирати! А як щодо вас, Леонсіє? Вам теж ще зарано бажати смерті?

— Ну-бо, скажи за мене, — жартома відгукнулася вона і легенько поворушила ногою пісок, змусивши його докірливо зітхнути. — Навпаки, я занадто стара, щоб помирати від страху тільки тому, що скелі сміються, а дюни гавкають на нас. Ходімо краще вперед. Адже ми тепер зовсім близько від цих відблисків. А старий хай сидить собі у своєму колі і чекає нашого повернення.

Вона випустила їхні руки і пішла вперед, а Френк і Генрі пішли за нею. Як тільки вони рушили, дюни заремствували, а та, що була найближче до них і обсипалася по схилах — заревіла і загуркотіла. На щастя, як вони незабаром переконалися, Френк захопив із собою моток тонкої, але міцної мотузки.

Перейшовши через піски, вони потрапили в таке місце, де луна була ще потужнішою. Їхні слова луна чітко повторювала по шість і навіть вісім разів.

— Дідько б узяв! — вигукнув Генрі. — Не дивно, що тубільці бояться цих місць!

— А пам’ятаєте, у Марка Твеиа описано людину, котра колекціонувала луни? — запитав Френк.

— Уперше чую. Але майя, безумовно, могли б зібрати тут непогану колекцію. Розумно придумали, де сховати скарб! Це місце, безсумнівно, споконвіку вважалося священним, навіть ще до іспанців. Стародавні жерці знали таємницю цих явищ, але своїм підданим пояснювали їх як щось надприродне.

Незабаром вони вийшли на відкрите рівне місце, над яким низько нависала потріскана скеля; далі вони пішли вже не низкою, а всі вряд. Земля довкола була покрита кіркою — такою сухою і кам’янистою, що важко було уявити собі, що тут десь ростуть дерева і зеленіє трава. Леонсія, пожвавлена і весела, не бажаючи скривдити жодного з чоловіків, схопила їх обох за руки і пустилася разом з ними бігцем. Не зробили вони й п’яти кроків, як трапилося лихо. Кора дала тріщину, і обоє — Генрі і Френк — разом провалилися вище колін, а слідом за ними провалилася і Леонсія майже так, як і вони.

— Дідько б узяв! — пробурмотів Генрі. — Тут і справді вотчина диявола!

Слова ці, вимовлені пошепки, були негайно підхоплені навколишніми скелями, що на різні лади — теж пошепки — почали без кінця їх повторювати.

Леонсія та її супутники не відразу зрозуміли всю небезпеку свого становища. Лише коли після марних спроб вибратися, вони занурилися до пояса, а потім ще глибше, чоловіки зрозуміли, чим це їм загрожує. Леонсія ж продовжувала сміятися, ніби з ними трапилася химерна пригода.

— Грузькі піски! — перелякано прошепотів Френк.

“Грузькі піски!” — моторошно відлупили дюни, зловтішно переказуючи цю новину.

— Тут яма, засипана грузькими пісками, — здогадався Генрі.

— Старий, очевидно, мав рацію, залишившись там, на співучих пісках, — сказав Френк.

Моторошний шепіт відновився, і відгомін його ще довго лунав, долаючи далину.

Тим часом всі вони занурилися в пісок до грудей і це тривало далі.

— Та хтось же може з нас врятуватися! — вигукнув Генрі.

Навіть не змовляючись, хлопці почали витягати Леонсію, дарма, що вага її тіла змушувала їх самих швидше поринати в пісок. Коли Леонсія нарешті вибралася на їхні плечі з піску, Френк, не зважаючи на глузливу луну, сказав:

— Тепер, Леонсіє, ми вас викинемо звідси. За командою “вперед!” стрибайте і падайте на кору, але зробіть це якомога легше. Ви відразу почнете сковзати нею. Тільки не зупиняйтеся. Повзіть уперед. Пересувайтеся плазом, доки не дістанетеся твердого ґрунту. Не ставайте, доки не відчуєте твердого ґрунту. Генрі, приготувалися?

І вони почали розгойдувати її. Незважаючи на своє занурення в пісок, на вигук “три”, Френк і Генрі підкинули Леонсію так, що вона опинилася на твердому ґрунті.

Леонсія виконала їхні вказівки і навколішки дісталася до скель.

— Давайте мені мотузку! — крикнула вона їм.

Але Френк загруз настільки, що не міг зняти мотузковий згорток зі своєї шиї. Генрі зробив це за нього і, спритно викинув кінець мотузки Леонсії, хоча сам при цьому занурився в пісок на таку ж глибину, як і Френк.

Леонсія спіймала мотузку і потягла до себе, потім обв’язала її навколо каменя завбільшки з автомобіль і крикнула Генрі, аби він підтягувався. Та з цієї витівки нічого не вийшло: Генрі ще глибше занурився в пісок. Його засмоктало вже до плечей, коли Леонсія скрикнула:

— Стривайте! Не тягніть! Я щось придумала! Киньте мені всю мотузку! Залишіть собі стільки, аби обв’язатися під пахвами.

І, тягнучи за собою мотузку, вона полізла вгору. На висоті сорока футів, в ущелині, росло сучкувате карликове дерево. Тут Леонсія спинилася. Перекинувши мотузку на стовбур, як на великий блок, вона обмотала її навколо величезного каменя над обривом.

— Яка ж вона молодчина! — мовив Френк до Генрі.

Вони зрозуміли, що вона задумала; все залежало лише від того, чи вдасться їй зрушити з місця брилу, навислу над обривом, і скинути її вниз. Минуло п’ять хвилин, перш ніж Леонсія знайшла досить міцну ломаку, аби вона могла служити їй домкратом. Спокійно, докладаючи всіх зусиль, вона почала штовхати камінь зі скелі. Нарешті їй це вдалося.

Падаючи, брила так натягла мотузку, що з грудей Генрі, стиснутих тугою петлею, мимоволі вирвався стогін. Його повільно витягало з піску, який голосно стулявся за ним. Звільняючись із полону, він стрімко злетів у повітря й гепнувся на землю під деревом, а брила прокотилася і завмерла поруч із ним.

Коли кінець мотузки кинули Френку, підступні піски засмоктали його майже до плечей. Опинившись поруч із Генрі і Леонсією на tierra firma^[29], він насварився кулаком грузьким піскам, з яких ледве вирвався, і зі сміхом заходився кепкувати з них. Генрі та Леонсія підтримали його. А у відповідь міріади духів зі злим глузуванням знущалися з них, сповнюючи повітря шурхотом і шепотом.