Серця трьох

РОЗДІЛ XXIV

Діставшись до Колона маленьким суденцем, що курсувало уздовж берега, Королева і Френк за чверть години були вже на пароплаві, що належав “Юнайтед фрут компані”. Взагалі увесь шлях до Нью-Йорка вони подолали досить швидко. У Новому Орлеані Френк найняв таксі, що миттю домчало їх з Королевою на вокзал, а там швидконогі носії, вхопивши їхні речі, допомогли сісти на потяг, який уже рушав. У Нью-Йорку Френка зустрів Беском, і молода пара вже власним автомобілем була доставлена до пишної резиденції на Ріверсайд-драйв, що сам Р. Г. М., батько Френка, збудував на свої мільйони.

Так сталося, що Королева, потрапивши до Нью-Йорка, навряд чи дізналася про великий світ більше, ніж на початку своєї подорожі підземною рікою. Коли б вона була звичайною людиною, її вразила б навколишня цивілізація. Вона ж сприймала все з царською байдужістю, як дарунок свого царственого чоловіка. А втім, що Френк — цар, вона не сумнівалася: адже йому прислужували стільки рабів! Хіба не була вона свідком цього на пароплаві та й у потязі? І тут, прибувши в його палац, вона вважала цілком природним, що їх вітала безліч слуг. Шофер відчинив дверцята лімузина. Інші слуги внесли до будинку валізи. Френк навіть ні до чого не торкався, хіба що підтримав її при виході з машини. Навіть Беском — людина, котра, як вона здогадувалася, не належав до слуг, — теж догоджав Френку. Вона також помітила, що, коли зони вже заходили до палацу, Беском за наказом Френка сів в автомобіль і кудись спішно поїхав. У себе, у відрізаній від усього світу долині вона правила жменькою дикунів. А чоловік її панував над королями тут, у цій могутній країні. Це було чудово, і вона з радістю усвідомлювала, що її королівську гідність анітрохи не принизив союз із Френком.

Її захоплювала внутрішня ошатність палацу. Забувши про присутність слуг, вірніше, не звертаючи на них уваги, як вона не звертала уваги на служниць і охоронців у своєму будинку на озері, вона сплеснула руками, побачивши пишний вестибюль і мармурові сходи, швидко вибігла наверх і зазирнула до найближчої кімнати. Це була бібліотека, яку вона бачила у Свічаді Світу в день своєї зустрічі з Френком. І те бачене стало враз очевидним. Френк, обійнявши її за стан, зайшов разом з нею до цієї великої кімнати, повної книг. Усе було саме так, як вона це бачила на поверхні рідкого металу в золотому казані. Вона згадала і телефони, і біржовий телеграф, що теж тоді бачила, і достеменно так, як тоді, підійшла ближче до телеграфу, бажаючи подивитися, що це за дивина; і Френк, не знімаючи руки з її стану, пішов за нею. Він почав було пояснювати Королеві, як діє апарат, але відразу переконався, що пояснити їй за кілька хвилин всі складні біржові операції просто неможливо. Раптом очі його спинилися на телеграфній стрічці, де цифри вказували, що акції “Фріско консолідейтед” упали на двадцять пунктів. Такого ще ніколи не траплялося з акціями цієї маленької залізниці в Айові, побудованої і фінансованої ще Р. Г. М. До останнього дня свого життя він вірив, що акції цієї залізниці здатні витримати будь-який ураган і вистояти, навіть якщо половина банків і весь Уолл-стріт вилетять у трубу. Королеву схвилювала стурбованість Френка.

— Ця річ теж чарівна, як моє Свічадо Світу… — напівпитально, напівствердно сказала вона.

Френк кивнув.

— Я розумію: вона відкриває тобі таємниці, — продовжувала Королева, — як мій золотий казан. Вона показує тобі тут, у цій кімнаті, що діється в усьому світі. Те, що ти бачиш зараз, непокоїть тебе. Це мені ясно. Але що може непокоїти тебе тут, де ти — один із найбільших Королів?

Френк хотів було відповісти, але так нічого і не сказав. Як пояснити їй усе це, як описати картини, що замигтіли в думках: залізничні шляхи й величезні корабельні пристані; багатолюдні вокзали і гомінкі доки; гірники в копальнях Аляски, Монтани і Долини Смерті; осідлані мостами ріки і приборкані водоспади; дроти високої напруги, що перехрещуються над долинами, низинами й болотами на висоті двохсот футів, — словом, усю техніку, економіку та фінанси в умовах цивілізації XX століття.

— Тебе щось непокоїть, — повторила Королева. — А я — на жаль! — не можу тобі допомогти. Немає більше мого золотого казана. Ніколи я не побачу в ньому того, що діється у світі. Я вже не маю влади над майбутнім. Я просто жінка, безпомічна й беззахисна в цьому величезному чужому світі, куди ти мене привів. Я просто жінка і твоя дружина, Френку, дружина, що пишається тобою.

Цієї миті Френку навіть здалося, що він кохає її. Кинувши телеграфну стрічку, він міцно пригорнув її до себе, а потім підійшов до телефонів. “Вона дивовижна, — подумав він. — У ній немає ні хитрощів, ні підступництва, вона просто жінка, справжня жінка до самих кісток, любляча і гідна любові. Та, на жаль, Леонсії випало, очевидно, вічно стояти між нами”.

— Ще одне чарування! — промовила Королева, коли Френк, викликавши контору Бескома, заговорив у слухавку:

— Містер Беском має за півгодини бути в себе. Це говорить Морган, Френк Морган. Містер Беском виїхав до себе в контору хвилин п’ять тому. Перекажіть йому, що я поїхав слідом за ним і незабаром буду у вас. У мене до нього важлива справа. Скажете йому, що я вже виїхав. Дякую вам. До побачення.

Природно, що Королева, опинившись у цьому величезному, повному див будинку, гадала, що Френк покаже їй усе, і була засмучена, почувши, що він має негайно виїхати в якесь місце, іменоване Уолл-стріт.

— Що ж змушує тебе залишати мене і жене кудись, ніби ти раб? — зі смутком у голосі запитала вона.

— Бізнес. Ї це для мене надто важливо, — сказав він з посмішкою і поцілував її.

— А хто цей Бізнес і чому він має таку владу над тобою, могутнім королем? Чи то ім’я твого бога, якому усі ви поклоняєтеся, як мій народ поклоняється Богові Сонця?

Френк посміхнувся, дивуючись влучності її порівняння, і сказав:

— Авжеж, це великий американський бог. І бог вельми грізний: коли він карає, то карає швидко і страшно.

— І ти викликав його гнів? — запитала вона.

— На жаль, так, хоч я і не знаю чим. Я мушу їхати зараз на Уолл-стріт…

— Це там його вівтар? — перебила вона.

— Атож, там його вівтар, — підтвердив він, — і там я дізнаюся, чим я його прогнівав і чим можу вгамувати його гнів.

Френк спробував нашвидку пояснити їй роль і обов’язки покоївки, яку він ще телеграмою з Колона наказав тут найняти, але це мало зацікавило його молоду дружину. Перебивши його, вона зауважила, що покоївки — це, очевидно, такі ж самі, як і жінки-індіанки, котрі прислуговували їй у Долині Загублених Душ, і додала, що звикла до їхніх послуг із самого дитинства, відтоді як мати ще тільки починала навчати її англійської та іспанської мов.

Та коли Френк, узявши капелюха, поцілував на прощання Королеву, вона полагіднішала й побажала йому удачі перед вівтарем його бога.

Збігло кілька цікавих годин на половині Королеви, де покоївка-француженка, яка говорила іспанською, знайомила її з кожним куточком і речами. Потім якась поважна жінка, на вигляд теж королева (але насправді, безумовно, найнята слугувати їй і Френку), разом із двома дівчатами-помічницями виміряла її з усіх боків, захоплюючись її витонченою постаттю. Після цього Королева спустилася вниз пишними сходами, щоб добре ознайомитися з бібліотекою та з чарівними телефонами і біржовим телеграфом.

Вона довго дивилася на біржовий телеграф, прислухаючись до його переривистого постукування. Як дивно: адже вона вміє читати і англійською, й іспанською, але що означають ці таємничі значки на стрічці — зрозуміти не може. Потім вона заходилася вивчати телефон. Вона бачила, як робив Френк, і приклала вухо до мікрофона. Потім, пригадавши, що він робив інакше, зняла слухавку з гачка і піднесла до вуха. І раптом вона почула чийсь голос — безсумнівно, жіночий, та так близько, що Королева, здригнувшись від несподіванки, злякано випустила слухавку і відскочила від апарата. У цю мить до кімнати випадково зайшов Паркер, давній камердинер Френка. Королева не бачила його раніше серед слуг. Костюм камердинера був настільки бездоганний і постава настільки шляхетна, що вона прийняла його швидше за приятеля Френка, ніж за слугу, або за довірену особу, на кшталт Бескома, котрий зустрів їх на вокзалі в машині Френка і їхав разом з ними як рівний, а потім без зволікань вирушив виконувати накази її чоловіка.

Поважне лице Паркера збентежило її. Вона розсміялася і жестом показала на телефон, ніби запитуючи, що це таке. Камердинер спокійно підняв слухавку, неголосно сказав у неї: “Помилка” — і повісив на місце. За ці кілька секунд у голові Королеви сталася ціла революція. Голос, що вона чула, був зовсім не голосом Бога чи духу. У слухавці був звичайний жіночий голос.

— Де ця жінка? — запитала вона.

Паркер ще більше випростався, набрав ще поважнішого-вигляду і вклонився.

— Тут, у будинку, десь захована жінка, — збуджено заговорила Королева. — Я чула її голос у цій штуці. Вона, певне, поруч, у сусідній кімнаті…

— Це телефоністка, — сказав Паркер, намагаючись зупинити потік її слів.

— Мені байдуже, як її звуть! — перебила його Королева. — Я не дозволю, щоб у цьому будинку була ще якась жінка, окрім мене. Попросіть її піти геть. Я гніваюся.

Проте Паркер ще більше випростався і ще більше зосередився. Тоді Королеві спало щось інше на думку: можливо, цей поважний джентльмен в ієрархії менших царків обіймає значно вищу посаду, ніж вона думала? Можливо, він рівня Френку? А вона поводиться з ним як з нижчим, нижчим за її чоловіка.

Королева схопила Паркера за руку і, незважаючи на його явний опір, потягла за собою і змусила сісти поруч на диван. Остаточно збентеживши старого камердинера, вона взяла з коробки кілька цукерок і почала пригощати його, запихаючи йому в рот по одній щоразу, коли той намагався щось заперечити.

— Скажіть, — запитала вона нарешті, набивши йому повний рот цукерок, — хіба у вашій країні заведено багатоженство?

Почувши таке пряме запитання, Паркер витріщив очі і ледве не вдавився шоколадом.

— О, я розумію, що означає це слово, — запевнила вона його. — І запитую вас ще раз: хіба у вашій країні чоловіки мають по кілька дружин?

— У цьому будинку, пані, окрім вас і служниць, немає інших жінок, — сказав нарешті Паркер. — Цей голос, що ви чули, належить жінці, що знаходиться не тут, а за багато миль звідси, і вона до ваших послуг, як і до послуг усіх, хто бажає говорити по телефону.

— Вона рабиня таємниці? — запитала Королева, починаючи розуміти, у чому річ.

— Авжеж, — підтвердив камердинер. — Вона рабиня телефону.

— Літаючих слів?

— Так, пані, якщо вам завгодно — літаючих слів. — Він з розпачем шукав виходу зі становища: у таку халепу він ще жодного разу не потрапляв. — Хочете, папі, я покажу вам, як користуватися телефонним апаратом? Рабиня літаючих слів до ваших послуг у будь-яку годину дня і ночі. Якщо ви побажаєте, вона з’єднає вас із вашим чоловіком, містером Морганом, і ви зможете поговорити з ним.

— Зараз?

Паркер кивнув, звівся й підвів Королеву до телефону.

— Спочатку, — повчав він її, — ви будете розмовляти з рабинею. Як тільки ви знімете цю штуку і піднесете до вуха, рабиня заговорить з вами. Вона завжди запитує те саме: “Номер?” А іноді говорить: “Номер? Номер?” Часом вона буває дуже дратівлива. Коли вона запитає: “Номер?”, ви скажете: “Едістоун, дванадцять дев’яносто два”. Рабиня повторить за вами: “Едістоун, дванадцять дев’яносто два?” А ви скажете: “Атож, прошу…”

— Я маю сказати рабині “прошу”? — перебила його Королева.

— Авжеж, пані. Ці рабині літаючих слів — рабині зовсім особливі, котрих ніхто ніколи не бачить. Я вже літня людина, проте жодного разу в житті я не бачив телефоністки… Отже, за кілька секунд інша рабиня, теж жінка, але та, що знаходиться на відстані багатьох миль від першої, скаже вам: “Едістоун, дванадцять дев’яносто два”. А ви скажете: “Я місіс Морган. Хочу поговорити з містером Морганом, який, як мені відомо, знаходиться в кабінеті містера Бескома”. Потім ви трішки зачекаєте, і містер Морган почне говорити з вами.

— За багато миль?

— Атож, пані, і буде чутно його так, ніби він у сусідній кімнаті. А коли містер Морган скаже: “До побачення”, ви теж скажете: “На все добре” — і повісите слухавку, як я це зробив.

І Королева зробила все, що їй сказав Паркер. Дві рабині відповіли їй, підкоряючись названій нею магічній цифрі. І ось уже Френк розмовляє з нею, сміється, просить не нудьгувати й обіцяє бути вдома не пізніше п’ятої.

А для Френка увесь цей день був заповнений клопотами.

— Що за таємний ворог з’явився у вас? — знову і знову запитував його Беском, та Френк тільки хитав головою, відмовляючись зрозуміти, хто б це міг бути.

— Адже ви ж самі бачите: там, де не йдеться про ваші акції, на біржі цілком спокіно. А що ж із вашими акціями? Почнемо з “Фріско консолідейтед”. Жодними причинами і домислами не можна пояснити, чому акції цієї компанії так різко падають униз. І зауважте: падають акції лише ваших підприємств. Компанія “Нью-Йорк, Вермонт енд Конектикут” виплачувала останні чотири квартали п’ятнадцять відсотків дивідендів, і акції її здавалися так само непохитними, як Гібралтар. Але тепер вони падають і падають. Те ж саме з акціями “Монтана Лоуд”, міднх копалень у Долині Смерті, “Імперіел Тангстен” і “Норс-Уестерн електрик”. А візьміть акції “Аляска Тродуелл”? Вони були стійкі як скеля. Наступ на них розпочався лише вчора надвечір. До закриття біржі вони упали на вісім пунктів, а сьогодні — на шістнадцять. Усе це акції підприємств, у які вкладений ваш капітал. Ніякі інші папери не порушені. Інші абсолютно стійкі.

— Але й акції “Темпіко петролеум” теж стійкі! — заперечив Френк. — А в це підприємство в мене найбільше грошей вкладено.

Беском у розпачі знизав плечима:

— Ви впевнені, що не можете назвати нікого, хто здатний на таке? Невже вам не спадає на думку, хто ваш ворог?

— Їй-право, ні, Бескоме! Ні на кого не можу подумати. У мене немає ніяких ворогів просто тому, що після смерті батька я зовсім не займався справами. “Темпіко петролеум” — єдине підприємство, яким я цікавився, але з його акціями поки що все гаразд. — Він неквапливо підійшов до біржового телеграфу. — Ось гляньте, продано ще п’ятсот акцій за ціною на півпункта вище, ніж досі.

— І все-таки хтось на вас полює, — запевнив його Беском. — Це ясно як Божий день. Я переглядаю всі звіти про ці підприємства, які вам назвав. Факти в них підроблені — підтасовані досить майстерно, щоб створити якомога похмуріше враження. Чому, наприклад, “Норс-Уестерн” не виплатила дивідендів? Чому в таких чорних тонах складено звіт Малені про підприємство “Монтана Лоуд”? Гаразд, не будемо говорити про ці тенденційні звіти. Але чому така кількість акцій викидається на ринок? Справа ясна: хтось веде наступ, очевидно, на вас — і, повірте, наступ цей не випадковий; він готувався повільно і неухильно. Катастрофа може статися при перших же чутках про війну, про великий страйк чи фінансову паніку — словом, після першої події, яка захитає увесь біржовий ринок. Погляньте на своє становище: акції всіх підприємств, окрім тих, що ви фінансуєте, цілком стійкі. Я весь час намагався сплачувати різницю в курсі. Але значна частина ваших додаткових забезпечень уже витрачена, а різниця між собівартістю і продажною ціною акцій дедалі зростає. Це не дрібниця. Це може призвести до краху. Становище надто скрутне.

— Але в нас є “Темпіко петролеум”. Тут нам все ще посміхається щастя: ці акції можуть покрити будь-яку різницю, — сказав Френк. — Щоправда, мені б не хотілося продавати їх, — додав він.

Беском похитав головою:

— Ми маємо враховувати можливість революції в Мексиці і поблажливість нашого уряду. Якщо ми залучимо акції “Темпіко петролеум”, а там почнеться якийсь заколот, — вам кінець. І все-таки, — завершив Беском, — я не бачу іншого виходу, як удатися до допомоги акцій “Темпіко петролеум”. Я вичерпав майже всі ресурси, що ви мені залишили. А те, що відбувається з нами, — це не раптова атака. Це повільний і завзятий наступ, що нагадує мені рух льодовика, який сповзає з гори. Усі ці роки, що я веду ваші справи на біржі, ми вперше потрапляємо в глухий кут. Тепер поговорімо про ваше фінансове становище взагалі. Вашими фінансами відає Колінз, і йому має бути все відомо. Але вам необхідно бути в курсі всіх справ. Якими паперами ви можете мене забезпечити? Якими — сьогодні і якими — завтра? Якими — наступного тижня й у наступні три тижні?

— Скільки ж вам треба? — у свою чергу запитав Френк.

— Мільйон доларів сьогодні, до закриття біржі. — Беском красномовно вказав на біржовий телеграф. — І принаймні ще двадцять мільйонів у найближчі три тижні, якщо — раджу вам гарненько запам’ятати це “якщо”, — якщо у світі все буде спокійно і становище на біржі залишиться таким, як останні півроку.

Френк рішуче підвівся і взяв свого капелюха.

— Я негайно їду до Колінза. Він набагато краще обізнаний зі станом моїх справ, аніж я сам. Я передам вам принаймні мільйон сьогодні, і я майже певен, що зможу дістати вам решту протягом найближчих тижнів.

— Пам’ятайте, — застеріг його Беском, стискаючи йому руку, — найлиховісніше в цій спрямованій на вас атаці — методична неквапливість, з якою вона розгортається. І це не маскарадний жарт, а широко задумана кампанія, і веде її, цілком імовірно, якийсь великий фінансист.

Не раз за цей день і вечір рабиня літаючих слів викликала Королеву до апарата і з’єднувала з чоловіком. На свою величезну радість, вона знайшла в себе в спальні, біля ліжка, телефон, і, викликавши кабінет Колінза, побажала Френку доброї ночі і спробувала навіть поцілувати його в телефон, на що у відповідь почула дивний, неясний звук — його відповідний поцілунок.

Королева не знала, скільки спала. Але, прокинувшись, вона з-під примружених повік побачила, що Френк дивиться на неї від порога; потім він тихенько вийшов зі спальні. Вона відразу підхопилася і побігла до дверей, але Френк уже спускався сходами.

“Знову в нього неприємності з американським богом”, — подумала Королева, здогадавшись, що Френк, очевидно, пішов до тієї дивної кімнати — бібліотеки, аби прочитати на стрічці вістового апарата погрози і попередження сердитого бога. Королева подивилася в дзеркало, поправила зачіску і, самовдоволено посміхаючись, накинула капот — ще один чудесний доказ уваги, люб’язності і турботи Френка.

На вході до бібліотеки вона зупинилася, почувши за дверима чийсь чужий голос. Першою її думкою було, що це чарівний телефон, але ні, не може бути: занадто голосно і занадто близько звучить цей голос. Заглянувши в щілину, вона побачила двох чоловіків у великих шкіряних кріслах один проти одного. Френк, змарнілий від турбот і хвилювань, був у звичайному костюмі, а гість у фраку. Вона чула, як той, інший, називав її чоловіка Френком, а її чоловік у відповідь називав його Джонні. Невимушений тон їхньої бесіди дали їй зрозуміти, що вони давні, вірні друзі.

— Так я тобі і повірю, Френку, — говорив той, інший, — що ти там, у Панамі, поводився як чернець! Напевно, раз десять дарував своє серце прекрасним сеньйоритам!

— Тільки одній, — після паузи сказав Френк, пильно дивлячись, як помітила Королева, в очі своєму другу. — Більше того, — продовжував він, знову помовчавши, — я справді втратив серце… але не голову. Джонні Пасморе, ох, Джонні Пасморе, ти просто джиґун і ловелас, і нічого ти в житті не тямиш. У Панамі я стрів найкращу дівчину на світі: я щасливий, що дожив до зустрічі з нею, і був би радий умерти за неї. Це палка, жагуча, ніжна шляхетна істота — Королева, та й годі.

І Королева, що чула його слова і бачила його захоплене обличчя, посміхнулася гордовито і ніжно: якого люблячого чоловіка знайшла вона.

— Ну, а леді… мм… відповідала тобі взаємністю? — запитав Пасмор.

Королева побачила, як Френк багатозначно кивнув.

— Вона кохає мене так само, як і я її, — серйозно відповів він. — Це я знаю напевно. — Він раптом підвівся зі свого крісла. — Почекай, я зараз покажу тобі її.

Френк рушив до дверей, а Королева, втішена його словами, миттєво шаснула до сусідньої розкішної кімнати, яку покоївка називала вітальнею. Вона з дитячим хвилюванням уявляла собі, як здивується Френк, не знайшовши її в постелі, і лукаво дивилася йому вслід. А він вибіг широкими мармуровими сходами і за хвилину повернувся. Серце Королеви легенько стислося, коли вона побачила, що він не виявляє ніякого занепокоєння з приводу її відсутності в спальні. У руці він ніс клапоть тонкого білого картону і, не оглядаючись, пройшов прямо в бібліотеку.

Припавши до замкової щілини, Королева побачила, що він поклав картон перед Джонні Пасмором і сказав:

— Зваж сам. Ось вона.

— Але чому в тебе такий трагічний вигляд? — запитав Джонні Пасмор після ретельного вивчення фотографії.

— Тому що ми зустрілися занадто пізно. Я був змушений побратися з іншою. І я попрощався з нею назавжди за кілька годин до її вінчання з іншим. Їхній шлюб був вирішений до того, як ми познайомилися. Та, з якою я одружився, щоб ти знав, — теж гарна, чудова жінка. Я все життя буду відданий їй. Але, на лихо, вона ніколи не заволодіє моїм серцем.

Ці слова відкрили Королеві всю гірку правду. Їй стало зле і вона схопилася за серце. Хоча розмова в бібліотеці тривала, вона вже не чула ні слова. Величезним зусиллям волі вона опанувала себе. Нарешті, зсутулившись, схожа більше на скорботну тінь тієї вродливої і гордої жінки, якою вона була лише кілька хвилин тому, Королева пройшла через вестибюль і повільно, ніби в страшному сні, піднялася сходами. Опинившись у спальні, вона втратила самовладання. Люто зірвала з пальця Френкову обручку, жбурнула на підлогу й почала топтати її ногами. Зірвала із себе пічний чепчик і черепашачі шпильки і теж заходилася їх топтати. Потім, здригаючись від плачу і бурмочучи щось невиразне, Королева впала в ліжко. Її трусило як у лихоманці, але, коли Френк, ідучи до своєї кімнати, заглянув до неї в спальню, вона доклавши всіх зусиль, вдала, що спить.

Година, поки він заснув, здалася їй вічністю. Вона встала, взяла оздоблений самоцвітами кинджал, привезений із Долини Загублених Душ, і обережно, навшпиньки, пробралася до його кімнати. Там на нічному столику лежав цей шматок картону — велика фотографія Леонсії. Королева нерішуче спинилася, стискаючи до болю у пальцях кинджал. Кого ж ударити: чоловіка чи Леонсію? Вона ступнула до ліжка і вже занесла руку для удару, та сльози, що ринули з її очей, — ніби пелена туману, сховали від неї чоловіка. Вона зітхнула й опустила руку, яка стискала кинджал.

Тоді вона швидко наблизилася до столика. Її увагу привернули блокнот і олівець. Вона надряпала два слова, вирвала з блокнота аркушик, поклала фотографію Леонсії на блискучу, поліровану поверхню столу, накрила її цим аркушем і завдала удару кинджалом. Вістря поцілило межи очі суперниці і увігналося в дерево. Руків’я захиталося і завмерло.