Серця трьох

РОЗДІЛ II

Гроші, як і молодість, ніколи не знають перешкод, і Френк Морган, законний і природний власник і молодості, і грошей, одного чудового ранку, через три тижні після того, як він розпрощався з Ріганом, опинився на борту найнятої ним шхуни “Анжеліка”, яка потрапила неподалік від берега в штиль. Вода була, ніби скло, шхуну ледь гойдало, і Френк Морган, від нудьги і надлишку енергії, котра так само, як молодість, не знає перешкод, попросив метиса-капітана, сина ямайського негра й індіанки, спустити за борт маленький ялик.

— Схоже, тут можна підстрелити папугу або мавпу, або щось інше, — зауважив Френк, розглядаючи в могутній цейсівський бінокль берег, що поріс непрохідним чагарником, за півмилі від них.

— Швидше за все, сер, ви наткнетеся на лабару — місцеву отруйну змію, укус якої смертельний, — посміхнувся капітан і власник “Анжеліки”, що успадкував від свого батька-ямайця хист до мов.

Але Френка вже неможливо було стримати: саме в цю мить він побачив у бінокль спершу білу гасієнду^[6] удалині, а потім постать жінки в білому на березі; він навіть помітив, що жінка теж розглядає в бінокль його самого і шхуну.

— Спустіть ялик, капітане, — наказав він. — Хто там живе? Білі?

— Сімейство Енріко Солано, сер, — була відповідь. — Це родовиті іспанські аристократи. Їм належить уся ця місцевість, від моря до Кордильєр, а також половина лагуни Чирикви. Землі в них багато, а от грошей — мало. Гордії страшенні, ну і запальні, як порох.

Коли Френк у маленькому ялику вирушив до берега, зірке око капітана помітило, що він не взяв із собою ні рушниці, ні дробовика для передбачуваного полювання на папуг або мавп. А ще око капітана розгледіло постать жінки в білому, що виділялася на темному тлі джунглів.

Френк гріб прямо до берега, покритого білим кораловим піском, не наважуючись подивитися, чи там ще ця жінка, чи вже нема. У його думках не було нічого лихого, лише цілком природне для молодої людини бажання познайомитися з молодою сільською дівчиною, можливо, напівдикою, а в кращому випадку — наївною провінціалочкою, з якою можна буде розважитися, поки штиль затримує “Анжеліку”. Коли дно ялика шурхнуло по піску, Френк вистрибнув з човна, сильною рукою витяг на берег і тільки після цього озирнувся. Навкруги не було жодної душі. Френк довірливо пішов уперед. “Кожен мандрівник, потрапивши на незнайомий берег, має право шукати місцевих жителів, аби розпитати дорогу”, — сказав він собі.

І Френк, що розраховував лише на скороминущу розвагу, отримав стільки розваг, і таких, про які навіть мріяти не міг. Із-за зеленої стіни джунглів, ніби фея з чарівної скриньки, раптово вискочила вже бачена ним молода жінка й обома руками схопила його за руку. З першого погляду на неї було видно, що це цілком дозріла дівчина. Френка здивували сила і ніжність, з якими вона стисла його руку. Вільною рукою він зірвав з голови капелюх і уклонився незнайомці з незворушністю Моргана, вихованого в Нью-Йорку і звиклого нічому не дивуватися, але був вражений, та ще й як! Причому вразила його не лише врода дівчини, а й погляд, яким вона дивилася на нього, — суворий і непохитний. Йому навіть здалося, нібито він уже десь зустрічався з нею, бо зовсім незнайомі люди не могли так дивитися одне на одного.

Дівчина обома руками потягнула його за руку і схвильовано прошепотіла:

— Скоріше! Ходіть за мною!

Якусь мить він вагався. Тоді вона нетерпляче смикнула його і повела за собою. Вирішивши, що це якась дивна гра, властива мешканцям узбережжя Центральної Америки, він з посмішкою піддався — і вже сам не знав, чи добровільно йде за нею, чи вона силоміць тягне його в джунглі.

— Робіть те, що й я, — кинула вона йому через плече, тримаючи його тепер тільки однією рукою.

Він підкорився з посмішкою: повз, коли повзла вона, згинався в три дуги, коли вона згиналася, і раз у раз порівнював себе з Джоном Смітом і Покахонтасом.

Раптом дівчина зупинилася і сіла, жестом наказавши Френку сісти поруч; тепер вона відпустила свого бранця і приклала руку до серця.

— Слава Богові! — прошепотіла вона. — О милосердна Діво Маріє!

Наслідуючи їй — така була її воля і такі були, очевидно, правила гри, — він з посмішкою теж приклав руку до серця, хоч і не звернувся при цьому ні до Бога, ні до Діви Марії.

— Невже ви ніколи не навчитеся бути серйозним? — гнівно блиснувши очима, напустилася на нього дівчина.

Френк негайно став серйозним і поважним.

— Шановна моя леді… — почав було він.

Але вона різким жестом обірвала його. Зі зростаючим подивом Френк побачив, як вона нахилилася і почала прислухатися, а потім і сам почув кроки людей, що спускалися стежиною недалеко від них.

Звелівши м’яким дотиком теплої долоні до його руки мовчати, дівчина рвучко підвелася — Френк уже дійшов висновку, що ця поривчастість у неї в натурі, — і побігла вниз по стежці. Він ледве не свиснув від здивування. Він би й свиснув, якби не почув недалеко її голос: вона різко запитувала щось по-іспанськи, а чоловічі голоси хоча і шанобливо, але заперечували їй.

Потім Френк почув, як вони пішли далі, продовжуючи розмовляти. Хвилин п’ять панувала мертва тиша, потім до Френка знову долинув голос дівчини: вона наказувала йому вийти.

“Цікаво, а як би поводився Ріган за такої пригоди?” — з усмішкою подумав він, вилазячи з кущів.

Він ішов за нею слідом — тепер вона вже не тримала його за руку — через джунглі до моря. Коли вона зупинилася, він підійшов майже впритул і став перед нею, усе ще вважаючи, що це гра.

— Застукав! — розсміявся він, торкаючись до її плеча. — Застукав! — повторив він. — Тепер вам ловити!

Її чорні очі блиснули спопеляючим гнівом.

— Дурень! — вигукнула вона і тицьнула пальцем — як йому здалося, із зайвою фамільярністю — у його вусики. — Невже ви гадаєте, що це робить вас невпізнанним?

— Але, шановна моя леді… — почав було він, намагаючись пояснити дівчині, що, безумовно, бачить її вперше.

Проте подальше змусило його прикусити язика і було настільки ж несподіване, як і все, що дівчина робила досі. Це сталося так блискавично, що він навіть не помітив, звідки з’явився малесенький срібний револьвер, дуло якого було не лише націлене на нього, а й притиснуте до його живота.

— Шановна леді… — знову почав він.

— Я не хочу говорити з вами, — перебила вона його. — Повертайтеся на свою шхуну і пливіть… — Френку здалося, що дівчина стримує ридання. І лише після паузи вона додала: — Назавжди.

Він хотів щось сказати, але, відчувши різкий поштовх револьвером під ложечку, замовк.

— Якщо ви ще колись повернетеся — хай простить мені Мадонна! — я застрелю вас.

— У такому разі мені, мабуть, краще забратися звідси, — жартівливо кинув він і, повернувшись, пішов до ялика; йому було і соромно, і смішно від думки про те, у якому кумедному становищі він опинився.

Він намагався зберегти останні залишки гідності і робив вигляд, начебто не помічає, що незнайомка йде за ним. Витягаючи з піску ніс ялика, він помітив, що легкий вітерець зашелестів листям пальм. Від бризу, що налетів із суші, там, за ще гладенькою, як дзеркало, лагуною, де на обрії зводилися, ніби міражі, далекі рифи, потемніло й захвилювалося море.

Френк уже збирався сісти в ялик, як раптом почув ридання, що змусило його повернути голову. Дивна дівчина стояла, опустивши револьвер, і плакала. В одну мить Френк опинився поруч з нею й співчутливо доторкнувся до її плеча. Дівчина здригнулася від його дотику і, відхилившись, докірливо глянула на нього. Френк знизав плечима, ніби говорячи, що відмовляється розуміти незбагненну зміну її настрою, і знову повернувся було до човна, але незнайомка зупинила його.

— Ви… — спочатку вона затнулася і важко зітхнула, — ви могли б хоч поцілувати мене на прощання.

І дівчина рвучко кинулася до нього, розкривши обійми, але усе ще продовжуючи тримати в правій руці настільки недоречний для цього випадку револьвер. Френк, украй спантеличений, якусь мить стояв розгублений, потім обійняв її і був винагороджений жагучим поцілунком у вуста, що викликало в нього цілковите здивування; а незнайомка, схиливши голову йому на плече, заплакала. У Френка в очах потемніло, проте він реально відчував вагу револьвера, притиснутого до його спини. За мить дівчина підвела мокре від сліз обличчя і поцілувала Френка кілька разів, а він ще подумав: чи не підло з його боку відповідати на її поцілунки з такою ж, не менш загадковою пристрастю?

І тільки він устиг сказати собі, що, взагалі, йому байдуже, скільки часу триватиме ця ніжна сцена, як дівчина раптом відхилилася від нього, обличчя її знову спалахнуло гнівом і, загрозливо змахнувши револьвером, вона вказала йому на човен.

Стенувши плечима і ніби говорячи, що він ні в чому не може відмовити вродливій жінці, Френк підкорився, сів на весла, обличчям до неї, і почав гребти від берега.

— Хай врятує мене Діва Марія і не дасть загинути через моє слабке серце! — вигукнула дівчина, вільною рукою зриваючи із шиї медальйон. Золоті бусинки посипалися дощем, і медальйон полетів у воду, що розділяла її і Френка.

У цю мить із джунглів вискочили троє чоловіків з рушницями і бігцем кинулися до дівчини, яка у знемозі опустилася на пісок. Вони стали піднімати її й тут тільки помітили Френка, що гріб тепер з усієї сили. Френк поспішно оглянувся, щоб упевнитися, чи далеко ще до “Анжеліки”, і побачив, що шхуна, злегка нахилившись, розрізаючи носом воду, йде йому назустріч. У цю мить один із трьох чоловіків на березі — літній бородань — вихопив у дівчини бінокль і спрямував його на Френка. А наступної миті, кинувши бінокль, він уже цілився в нього з рушниці.

Куля плюснула в воду на відстані якогось ярда від човна, але, перш ніж пролунав другий постріл, дівчина поспішно підхопилася на ноги й ударом знизу вибила рушницю з рук стрільця. Продовжуючи вперто гребти, Френк побачив, як чоловік, відбігши від дівчини, прицілив в нього, але вона вихопила свій револьвер і, навівши на них, змусила опустити рушниці.

“Анжеліка”, поставлена проти вітру, завмерла, спінюючи воду, і Френк спритним стрибком вихопився на палубу; тієї ж миті капітан повернув стерно, вітрила надулися, і шхуна попливла в море. З хлоп’ячим бешкетництвом Френк послав на прощання повітряний поцілунок незнайомці, яка продовжувала дивитися йому вслід, і побачив, як вона, у знемозі, припала до грудей бороданя.

— Ну й порох ці прокляті Солано! А горді до божевілля, — зауважив метис-капітан і посміхнувся до Френка, блиснувши білими зубами.

— Шалені якісь, справжні психопати! — розсміявся Френк і, підбігши до борта, послав ще кілька повітряних поцілунків ексцентричній дівчині.

Завдяки погожому вітру, який віяв з материка, “Анжеліка” дійшла до рифів, що одгороджують вхід до лагуни Чирикви, і, зробивши ще миль із п’ятдесят уздовж них, опівночі підійшла до островів Бика і Тельця, де капітан поставив судно на якір, вирішивши дочекатися світанку. Після сніданку Френк, прихопивши із собою матроса, негра з Ямайки, як весляра, вирушив у ялику обстежити острів Бика — дещо більший від острова Тельця і залюднений у цей час року, за словами шкіпера, індіанцями, що перебираються сюди з материка для полювання на черепах.

Ще не встигнувши підпливти до острова, Френк зрозумів, що його відокремлюють від Нью-Йорка не лише тридцять градусів широти, а й тридцять сторіч, через які він перенісся, потрапивши з ультрасучасної цивілізації мало не до первісного дикунства. Зовсім голі, якщо не рахувати пов’язок із мішковини на стегнах, озброєні важкими, надзвичайно гострими сокирами-мачете, ловці черепах досить швидко довели, що вони надзвичайні прошаки і не зупиняться перед убивством. Острів Бика належить їм, оголосили вони Френку через перекладача-матроса, що привіз його туди, а Телець, який колись теж належав їм у сезон полювання на черепах, тепер захопив один шалений грінго^[7], запеклий урвиголова, незговірливий і владний, котрий зумів погрозами завоювати їхню повагу — повагу перед двоногою істотою, лютішою, аніж вони самі.

За срібний долар Френк умовив одного з індіанців відвідати таємничого грінго і передати йому, що він хотів би з ним зустрітися. Тим часом інші оточили ялик і, розглядаючи Френка, клянчили в нього гроші і навіть спробували викрасти в нього люльку, яку він вийняв з рота і поклав поруч. Френк негайно вдарив у вухо злодія, а потім стусонув другого, який вихопив її в першого, і повернув собі люльку. За мить уся юрба наїжилася, загрозливо заблискали на сонці відточені леза мачете, але Френк швидко вгамував запал індіанців, навівши на них свій револьвер; вони позадкували і, збившись до купи, зловісно зашепотіли. Тут Френк помітив, що його єдиний супутник і перекладач злякався; підійшовши до ловців черепах, він заговорив з ними явно запобігливим тоном, що вельми не сподобалося Френку.

Тим часом повернувся посланий із запискою, і Френк, зрозумівши, що йому самому доведеться порозумітися з ним, бо на ямайця не можна покластися, взяв у нього аркуш, впоперек якого олівцем було надряпано: “Vamos!^[8] Пішов ти до біса!”

— Доведеться мені, очевидно, самому до нього податися, — сказав Френк, покликавши до себе негра-матроса.

— Будьте якомога обережнішим і обачнішим, сер, — попередив його негр. — Ці тварюки здатні на все, сер.

— Сідай у човен і греби, — коротко наказав Френк.

— Ні, сер. Шкодую, але ні, сер, — відповів чорношкірий матрос. — Я наймався, сер, до капітана Трефезена в матроси, а не в самогубці, і я не піду з вами, сер, на неминучу смерть. Найкраще для нас було б забратися з цього пекла; якщо ж ми залишимося, сер, то нам тут добре всиплять — це вже точно.

Обурений до глибини душі, Френк зміряв матроса презирливим поглядом, сховав до кишені пістолета і, повернувшись спиною до напівголих дикунів, подався через пальмовий гай. Там, де з землі стирчав величезний шматок коралового рифа, викинутий колись із моря землетрусом, він вийшов на берег. На острові Тельця, від якого його відокремлювала вузька протока, він побачив припнутий ялик. На цьому березі, де був він, самотіло видовбане з дерева старе і, безсумнівно, діряве каное. Френк перевернув його, щоб вилити воду, і тут помітив, що ловці черепах пішли за ним і, зупинившись на галявині пальмового гаю, спостерігають за його діями; проте боягузливого матроса серед них не було.

Переправитися через протоку було для Френка справою кількох хвилин, але на березі Тельця його чекав не менш привітний прийом; з-за пальми вийшов високий молодик, босоніж, з револьвером у руці, і гаркнув:

— Vamos! Забирайтеся геть звідси! Хутко!

— О боги морських глибин із усіма їхніми рибами і рибенятками! — напівжартома-напівсерйозно вигукнув Френк і посміхнувся. — Тут у вас людині і кроку не можна ступити, аби їй не тицьнули пістолетом в обличчя. І всі кричать: “Забирайся геть, pronto!^[9]”

— Ніхто вас не запрошував сюди, — заперечив незнайомець. — Ви з’явилися без дозволу. Забирайтеся з мого острова. Даю півхвилини.

— Чи знаєте, голубе, я починаю злитися, — щиросердно зізнався Френк, у той же час скоса позираючи на найближчу пальму і міркуючи, яка відстань відокремлює його від неї. — Усі, кого я тут не зустрічав, якісь шалені і до того ж нечеми: проганяють людину без будь-якого сорому. Зрештою, у мене теж настрій зіпсувався. А ось щодо того, ніби цей острів ваш, то ці слова ще не є доказом…

І, не докінчивши фрази, Френк метнувся під прикриття пальми. Ледве він заховався за дерево, як у стовбур влучила куля.

— Ах так! — крикнув він і всадив кулю в стовбур пальми, за якою зник незнайомець.

Кілька хвилин тривала перестрілка: супротивники то стріляли один в одного, то вичікували, ретельно рахуючи постріли. Нарешті Френк випустив восьму, і останню, кулю й тут без особливого задоволення згадав, що нарахував усього сім пострілів з боку незнайомця. Тоді він обережно висунув свій корковий шолом із-за пальми — шолом був негайно ж пробитий кулею.

— Якої системи у вас револьвер? — холодно-ввічливим тоном поцікавився він.

— Кольт, — надійшла відповідь.

Френк сміливо вийшов із свого укриття.

— У такому разі ви вичерпали увесь свій запас. Я лічив постріли. Вісім. Тепер ми можемо поговорити.

Незнайомець теж вийшов з-за дерева. І Френк мимоволі замилувався його стрункою постаттю, яку не міг спотворити навіть костюм, що складався з брудних парусинових штанів, тільника і сомбреро з обвислими крисами. Більше того: Френку здалося, що він уже десь бачив цю людину, хоча йому й на думку не спало, що він дивиться на власну копію.

— Поговорити! — фиркнув незнайомець і, відкинувши револьвер, вихопив ножа. — Ось зараз відріжу тобі вуха, а потім, може, і скальпа здеру.

— Чи ба! Які милі і добрі звірі водяться в тутешніх лісах, — у тон йому заговорив Френк, відчуваючи, як у ньому наростають гнів і обурення. Він теж вихопив свого мисливського ножа, зовсім ще новенького і блискучого. — Давай-но краще поборемося без усілякої різанини, як у дешевому кримінальному романі.

— Мені потрібні твої вуха, — люб’язно заперечив незнайомець і почав повільно наступати на Френка.

— Гаразд. Хто перший буде покладений на обидві лопатки, той і віддасть свої вуха переможцю.

— Згодний! — молодик в парусинових штанях заховав ножа.

— Шкода, що тут немає кіноапарата, щоб зняти цю сцену, — посміхнувся Френк, і собі ховаючи ножа. — Я лютий, як сто чортів! Як найлютіший індіанець! Бережися! Я тебе зараз будь-що покладу на лопатки!

Сказано — зроблено, але блискучий натиск Френка привів до найганебніших результатів: незнайомець, на перший погляд, здавалося б, здатний витримати будь-який натиск, як тільки вони зійшлися, впав на спину. Це була хитрість: піднявши ногу, він штовхнув Френка в живіт, та так, що той, перекинувшись у повітрі, перелетів через нього.

Від падіння у Френка аж дух забило, а тут ще супротивник навалився на нього всією вагою. Френк лежав на спині, не в змозі вимовити й слова, як раптом помітив, що людина, яка навалилася на нього, з великою цікавістю розглядає його.

— Навіщо тобі ці вусики? — запитав незнайомець.

— Гаразд, не розмовляй, відрізай вуха, — проговорив Френк, як тільки відновився його подих. — Вуха твої, а вуса — мої. Ми щодо них не домовлялися. А взагалі ти поклав мене на лопатки за всіма правилами джіу-джитсу^[10].

— Ти ж сам сказав: “Будь-яким способом покладу на лопатки”, — процитував зі сміхом незнайомець. — Отже: вуха можеш залишити собі, я і не збирався відрізати їх, а тепер, придивившись до. них ближче, і зовсім не збираюся — вони мені не потрібні. Вставай і забирайся геть. Я тебе подолав. Vamos! І не смій більше з’являтися тут і винюхувати! іди геть! Хутко!

Обурений ще більше, ніж до цього, і принижений усвідомленням своєї поразки, Френк повернувся на берег, де стояло його каное.

— Агов, хлопче, може, хоч свою візитну картку залишите? — крикнув йому навздогін переможець.

— Візитних карток шибеникам не залишають, — кинув через плече Френк, стрибаючи в каное і відштовхуючись веслом від берега. — А прізвище моє — Морган.

На обличчі незнайомця відбилося страшенне здивування; він розкрив було рота, намагаючись щось сказати, потім передумав і лише пробурмотів собі під ніс: “Однієї породи! Не дивно, що ми такі схожі”.

Все ще обурюючись, Френк повернувся на Бика, витяг каное на берег, присів на борт, набив люльку, запалив і поринув у похмурі роздуми. “Усі тут шалені, абсолютно всі, — думав вій. — Жоден не поводиться по-людськи. Цікаво, як би старий Ріган чинив з такими людьми? Йому б вони, напевне, вуха відрізали”.

Коли б цієї миті Френк міг бачити власника парусинових штанів, так схожого на нього, він остаточно переконався б, що жителі Латинської Америки — справді божевільні, бо згаданий молодик тепер сидів у критій травою хатині в себе на острові і, посміхаючись до власних думок, говорив уголос:

— Здається, я все ж добряче настрахав Цього представника морганівської сімейки. — І, підійшовши до стіни, взявся розглядати копію, що висіла на ній, з портрета сера Генрі, родоначальника Морганів. — Отже, пане пірате, — посміхнувшись, продовжував він, — двоє ваших останніх нащадків ледве не прикінчили один одного з револьверів, порівняно з якими ваша допотопна зброя — копійчана іграшка.

Він схилився до старенької, побитої шашелем морської скриньки, підняв віко з вирізаною на ній літерою “М” і знову звернувся до портрета:

— Так, шляхетний предку, валлійський пірате, небагато ж ти мені залишив: старе ганчір’я та обличчя, як дві краплі води схоже на твоє. Але коли б мене обстріляли, як тебе в Порт-о-Пренсі, я б теж зумів себе не гірше показати.

З цими словами він почав натягати на себе поїдений міллю одяг, постарілий за довгі роки лежання в скрині.

— Ось я і причепурився, — додав він через хвилину. — Нумо, найдорожчий предку, вийди-но з рами і тільки посмій сказати, що ми з тобою не схожі як дві краплі води!

Тепер, коли молодик убрався в стародавній одяг сера Генрі Моргана, засунув за широкий пояс два величезні, прикрашені різьбою кремінні пістолі та припасував до, нього ножа, подібність між ним, живою людиною, і портретом старого пірата, що давно перетворився на порох, стала воістину разючою.

заспівав молодик, торкаючи струни гітари, давню піратську пісню. Поступово образ, що дивився на нього з портрета, став розпливатися, і молодик побачив перед собою зовсім іншу картину. Притиснувшись спиною до щогли, поблискуючи ножем, стояв старий пірат, а перед ним півколом юрбилися химерно повдягані матроси; спиною до нього, з другого боку щогли, стояла інша людина, одягнена так само і теж із ножем у руці, перед таким же півколом матросів, що утворювали коло довкруг щогли.

Яскраве видіння молодика раптом зникло з дзенькотом розірваної струни, що лопнула від надмірного запалу молодика. У тиші, що запанувала, йому здалося, що старий сер Генрі вийшов із рами і, ставши перед ним, смикає його за рукав, немов наказуючи вийти з хатини, а сам потойбічним голосом усе шепоче:

Підкоряючись заклику примари, а можливо, власній загостреній інтуїції, молодик вийшов з хатини і спустився до моря. Поглянувши через вузьку протоку на острів Бика, він побачив свого недавнього супротивника, який, притиснувшись спиною до величезного уламка коралового рифа, відбивався від напівголих індіанців, котрі наступали на нього зі своїми мачете; у руках у нього була важка ломака, виловлена, мабуть, із води.

У цей час хтось влучив Френку каменем по голові, і все попливло в нього перед очима; непритомніючи, він раптом побачив щось, що майже переконало його, що він уже перебуває в царстві тіней: сер Генрі Морган, власною персоною, з ножем у руці, поспішав берегом йому на допомогу. Більше того, він розмахував цим ножем і, трощачи індіанців праворуч і ліворуч, співав гучним голосом:

Ноги у Френка підігнулися, він весь обм’як і повільно опустився на землю; останнє, що він запам’ятав — індіанці, що кинулися врозтіч, переслідувані таємничим піратом.

“Боже милосердний!”, “Свята Діво, врятуй нас!”, “Адже це примара старого Моргана!” — долинули до нього їхні крики.

Френк опритомнів лише у вкритій травою хатині на Тельці. Перше, що він побачив — був портрет сера Генрі Моргана, який дивився на нього зі стіни. А потім він побачив точну копію сера Генрі, тільки зовсім молодого, із плоті й крові, — і цей сер Генрі підніс до його губ флягу з бренді і примусив зробити ковток. Як тільки Френк ковтнув із фляги, сили відразу повернулися до нього, і він звівся на ноги; пройняті однаковим спонуканням, молоді люди пильно подивилися один на одного, потім на портрет і, цокнувшись флягами, випили за предка і за себе.

— Ви сказали мені, що ви Морган, — вимовив незнайомець. — Я теж Морган. Ця людина на стіні дала початок моєму роду. А ваш рід звідки бере початок?

— Від нього ж, — відповів Френк. — Мене звуть Френк. А вас?

— Генрі — так само, як нашого предка. Ми з вами, вочевидь, далека рідня — брати в четвертих чи щось подібне. Я тут шукаю скарби хитрого старого скнари валлійця.

— Я теж, — сказав Френк і простяг йому руку. — Тільки до біса усілякий розподіл!

— Це в тобі промовляє кров Морганів, — схвально посміхнувся Генрі. — Хай дістанеться все тому, хто знайде. Я перевернув майже весь острів за ці півроку, і все, що знайшов — оце ганчір’я. Я, звичайно, спробую знайти скарб раніше за тебе, але як тільки знадоблюся тобі і ти мене покличеш, стану з тобою пліч-о-пліч біля щогли.

— Це чудова пісня, — сказав Френк, — я 6 хотів її вивчити. Нумо, повторімо приспів ще раз.

І, цокнувшись флягами, вони заспівали: