Серця трьох

РОЗДІЛ IX

Тим часом переслідувачі наздоганяли Солано, і Генрі почав піддражнювати Френка:

— От уже де долари нічого не варті, так це тут, у джунглях. Коней на них не купиш, навіть цих не можна підлікувати, а вони, напевно, теж хворі на сап — адже всі інші коні в плантатора здохли.

— Мені ще жодного разу не доводилося бувати в такому місці, де гроші не мали б сили, — заперечив Френк.

— По-твоєму, за гроші й у пеклі можна напитися, — зауважив Генрі.

Леонсія заплескала в долоні.

— Не знаю, — відповів Френк. — Я там не бував. Леонсія знову заплескала в долоні.

— І все ж я гадаю, що долари послужать мені службу і тут, у джунглях. Я навіть маю намір зараз же спробувати щастя, — продовжував Френк, відв’язуючи торбу із грішми від сідла Леонсії. — А ви їдьте далі.

— Але мені ви маєте сказати, що ви затіяли! — зажадала Леонсія.

Вона перегнулася до Френка із сідла, і він став шепотіти їй щось на вухо; дівчина засміялася, а Генрі, що розмовляв з Енріко і його синами, почувши її сміх, потай обізвав себе ревнивим дурнем.

Перш ніж дерева сховали від них Френка, вони побачили, що він дістав блокнота й олівця і почав щось писати. Те, що він написав, було стисле, але виразне — просто цифра “50”. Вирвавши аркуша, Френк поклав його посеред стежини і притис срібним доларом. Відрахувавши ще сорок дев’ять доларів з торби, він розкидав їх неподалік від записки і бігцем кинувся наздоганяти своїх супутників.

Августіно, жандарм, що більше помовчував, коли був тверезий, а випивши, починав багатослівно доводити, що мовчання — золото, йшов попереду, нахиливши голову, немов винюхував сліди звіра і зірко роззирався на всі боки. Раптом він помітив аркуш паперу і на ньому — срібний долар. Долар він узяв собі, а записку вручив начальникові поліції. Торес зиркнув через плече шефа, і вони обоє побачили таємничу цифру “50”. Начальник поліції кинув папірець на землю, не знайшовши в ньому нічого цікавого, і хотів продовжувати погоню, але Августіно підняв аркуш і почав розмірковувати, що б могла означати цифра “50”. Він усе ще перебував у роздумі, коли почув голосний вигук Рафаеля. Тут вже Августіно збагнув, у чому річ: виходить, Рафаель знайшов ще долара, і якщо шукати як слід, то десь тут можна знайти п’ятдесят таких монет. І, жбурнувши папірця, він почав рачки шукати гроші. Інші жандарми теж прилучилися до нього, не звертаючи уваги на Тореса і начальника поліції, які марно лаяли їх, вимагаючи, аби загін ішов далі.

Коли з’ясувалося, що вже ніхто нічого більше не знаходить, жандарми вирішили підрахувати, скільки вони підібрали монет. Виявилося сорок сім.

— Тут десь має бути ще три долари! — вигукнув Рафаель, і всі жандарми знову розпласталися на землі і взялися за пошуки.

Минуло ще п’ять хвилин, поки були знайдені відсутні три монети. Кожен заховав до кишені те, що йому вдалося підібрати, і всі слухняно рушили слідом за Торесом і начальником поліції.

Вони пройшли приблизно з милю, коли Торес побачив на землі блискучий долар і спробував затоптати його в болото, але гострі очі Августіно встигли помітити це, і його моторні пальці швидко витягли монету з багна. Тепер його товариші вже знали, що де один долар, там є і більше. Загін зупинився, і хоч як лаялися і не просили начальники, жандарми заходилися нишпорити в кущах біля стежини.

Вісенте, кругловидий, схожий більше на мексиканського індіанця, аніж на майя чи панамського метиса, перший напав на слід. Усі жандарми миттю оточили його, ніби зграя собак дерево, на яке вони загнали опосума. Подібність підсилювалася тим, що й Вісенте стояв біля дерева. Воно було без верхівки, гниле й дуплисте, футів дванадцять заввишки і приблизно чотири в обхваті. Посередині його темніло дупло. Над ним висів приколений колючкою такий самий аркуш паперу, як і той, що вони знайшли раніше. На аркуші стояла цифра “100”.

Розпочалася бійка, яка тривала кілька хвилин, — з півдюжини рук змагалися, щоб першій залізти в дупло і дістатися до скарбу. Але дупло було глибоке, і руки не діставали до його дна.

— Треба зрубати дерево! — закричав Рафаель, постукуючи мачете по корі, щоби визначити, де кінчається дупло. — Звалимо його всі разом, потім порахуємо гроші, що там знайдемо, і поділимо порівну.

Почувши це, начальник поліції пригрозив, що, як тільки вони повернуться до Сан-Антоніо, він зашле їх усіх у Сан-Хуан на поталу мишоїдам.

— Але ми, хвалити Бога, ще не повернулися до Сан-Антоніо, — порушив мовчання Августіно, аби висловити якусь мудру думку.

— Ми люди бідні і поділимося по-чесному, — заявив Рафаель. — Августіно має рацію: дякуючи Богові, ми ще не в Сан-Антоніо. Цей багатій грінго за один день розкидав на своєму шляху куди більше монет, аніж ми заробили б на службі за цілий рік. Я, наприклад, за революцію, щоб в усіх було багато грошей.

— І щоб ватажком був багатий грінго, — додав Августіно. — Якщо він і далі буде вести нас дорогою, всипаною сріблом, я готовий іти за ним хоч усе життя.

— І я теж, — підтвердив Рафаель. — А якщо ці, — і він кивнув головою убік Тореса і начальника поліції, — не дадуть нам зібрати те, що нам послали боги, то нехай ідуть до дідька. Ми люди, а не раби. Світ великий. Кордильєри перед нами. Ми поселимося в Кордильєрах, і всі будемо багаті і вільні. А які там вродливі й гарні індіанки!..

— І, до речі, позбудемося своїх дружин, нехай залишаються в Сан-Антоніо! — сказав Вісенте. — Давайте рубати дорогоцінне дерево.

Під важкими ударами мачете дерево, гниле і пористе, так і кришилося. Коли воно впало, жандарми нарахували і розділили порівну не сто, а сто сорок сім срібних доларів.

— Щедрий хлопець цей грінго, — мовив Вісенте. — Залишає навіть більше, ніж обіцяв. Може, там ще є?

З-під купи трісок і трухлятини вони витягли ще п’ять монет, затративши на це десять хвилин, що Тореса і начальника поліції допекло до живого.

— Ач, який багатій, навіть порахувати полінувався, — сказав Рафаель. — Напевне, просто розв’язує торбу і висипає звідти гроші. Це, мабуть, та торба, з якою він утікав із Сан-Антоніо, після того як підірвав стіну нашої в’язниці.

Погоня відновилася, і з півгодини вони йшли, не затримуючись, поки не підійшли до занехаяної плантації, на яку вже насунулися джунглі. Напівзруйнований, вкритий соломою дім, розвалені бараки для робітників і хлів, стовпи якого, здавалося, пустили паростки і тепер перетворилися на справжні дерева, і, нарешті, колодязь, із якого, очевидно, ще недавно брали воду, тому що цебро було прив’язане до коловорота зовсім новим шматком ріати^[22], усе свідчило про те, що тут людина відступила, так і не зумівши підкорити дику природу. А до коловорота колодязя на видному місці був прикріплений уже знайомий аркуш паперу, на якому значилася цифра “300”.

— Мати Божа! Адже це ціле багатство! — вигукнув Рафаель.

— А щоб йому довічно горіти на пекельному вогні! — додав Торес.

— Він краще платить, аніж ваш сеньйор Ріган, — єхидно зауважив начальник поліції, доведений уже до повного розпачу.

— Його торба зі сріблом не така вже й велика, — зауважив Торес. — Очевидно, ми підберемо весь вміст цієї скарбниці, перш ніж спіймаємо її власника. Ось коли ми все підберемо і торба спорожніє, тут ми його і накриємо.

— Ходімо далі, друзі, — улесливо звернувся до свого загону начальник поліції. — Потім ми сюди повернемося і на дозвіллі зберемо все срібло.

Августіно знову зірвав зі своїх вуст печатку мовчання.

— Жодна людина не знає, яким шляхом вона буде повертатися і чи повернеться взагалі, — песимістично проголосив він, і, натхненний своєю перлиною мудрості, вирішив подарувати ще одну: — Три сотні в руці ліпше, ніж три мільйони на дні колодязя, якого ми, можливо, ніколи більше і не побачимо.

— Хтось мусить спуститися в колодязь, — сказав Рафаель, схопився за плетену мотузку і завис на пій. — Бачите, ріата міцна. Ми спустимо на ній кого-небудь. То хто ж той хоробрий, котрий полізе вниз?

— Я, — визвався Вісенте. — Я цей хоробрий, я полізу…

— І украдеш половину того, що там лежить, — висловив уголос Рафаель свою підозру. — Якщо ти полізеш униз, то спочатку здай нам усі свої гроші. А коли ти вилізеш, ми обшукаємо тебе і тоді довідаємося, скільки ти знайшов. Потім ми все поділимо порівну і повернемо тобі те, що раніше було.

— Раз ви мені не довіряєте, я не полізу заради вас униз, — рішуче заявив Вісенте. — Тут, біля колодязя, я такий же багатий, як кожен із вас. Тоді чому ж саме я маю лізти вниз? Я не раз чув, що люди гинули на дні колодязів.

— Та лізь ти, заради Бога! — гаркнув начальник поліції. — Хутчіш! Хутчіш!

— Я занадто товстий, ця мотузка мене не витримає, я не полізу в колодязь, — повторив Вісенте.

Усі погляди звернулися на Августіно, мовчазного жандарма, що за один цей день наговорив більше, ніж за цілий тиждень.

— Гуіллермо — иайтонший, — сказав Августіно.

— Ось Гуіллермо туди й полізе! — хором підхопили інші.

Але Гуіллермо боязко зазирнув у глиб колодязя і позадкував, хитаючи головою і хрестячись.

— Не полізу я туди, навіть заради священних скарбів таємничого народу майя, — пробурмотів він.

Начальник поліції вихопив револьвер і запитально подивився на своїх жандармів, ніби шукаючи в них підтримки. Вони відповіли йому згідливо кивками.

— В ім’я усього святого, лізь у колодязь! — погрозливо наказав він маленькому жандармові. — І квапся, а ні — то я тебе так нагороджу, що ти більше ніколи вже ні спустишся, ні вилізеш, а назавжди залишишся тут і згниєш біля цього проклятого колодязя. Правильно я вчиню, хлопці, якщо уб’ю його, раз він не хоче лізти?

— Правильно! — підтримали жандарми.

Отже, Гуіллермо тремтячими пальцями перерахував знайдені раніше монети, потім з перекошеним від страху обличчям, хрестячись, підійшов, підштовхуваний товаришами, до цебра, сів у нього, і жандарми почали поспішно спускати його у кромішню пітьму колодязя.

— Стійте! — почулося з глибини колодязя. — Стійте! Стійте! Вода! Я вже у воді!

Жандарми зупинили коловорот.

— Я вимагаю десять песо понад те, що мені припаде, — знову донісся голос Гуіллермо.

— Почекай, ми тобі влаштуємо водохрещення! — крикнув йому хтось.

І усі загаласували:

— Ти сьогодні вдосталь водички нахлебчешся!

— Зараз відпустимо мотузку!

— Переріжемо її — і все тут!

— Одним буде менше при поділі!

— Вода надто гидка, — знову долинув із темної глибини колодязя голос Гуіллермо, ніби голос примари. — Тут якісь сонні ящірки і дохлий смердючий птах. Може, тут навіть змії є. Їй-право ж, десять зайвих песо не занадто велика ціна за таку роботу.

— Ось ми втопимо тебе зараз! — крикнув Рафаель.

— Я пристрілю тебе! — гаркнув начальник поліції.

— Пристрілите чи утопите, — долетів до них голос Гуіллермо, — користі вам від цього ніякої не буде: гроші все одно залишаться в колодязі!

Запала тиша: ті, хто перебував нагорі, поглядами запитували один одного, що ж тепер робити.

— А грінго посуваються все далі й далі, — вибухнув Торес. — Гарненька дисципліна у вас, сеньйоре Мар’яно Веркара-і-Іхос! Умієте ви тримати в руках своїх жандармів!

— Це вам не Сан-Антоніо, — огризнувся начальник поліції. — Тут нетрі Юкатана. Мої пси вірно служать мені, поки вони в Сан-Антоніо, а в цих нетрях з ними треба бути обережним, бо як сказяться — що буде з нами?

— А все це прокляте золото, — смутно вимовив Торес. — Тут справді можна стати соціалістом: подумати тільки, якийсь грінго зв’язує руки правосуддю золотими мотузками.

— Срібними, — поправив його начальник поліції.

— Ідіть до біса! — сказав Торес. — Ви цілком правильно зауважили, що це не Сан-Антоніо, а нетрі Юкатана, і тут я сміливо можу послати вас до біса. Ну, хто винен, що у вас запальний характер? Навіщо нам через це сваритися, коли весь наш добробут залежить від того, щоби триматися разом?

— Гей ви, чуєте? — долинув голос Гуіллермо. — Води тут усього два фути. Так що вам не вдасться втопити мене. Я тільки що дістав до дна і вже тримаю в руці чотири кругленькі срібні песо. Вони вкривають усе дно, ніби килим. То що ж, відпустите мотузку, чи дасте десять зайвих песо за цю брудну роботу? Вода тут смердить, як розрита могила.

— Так! Так! — закричали жандарми, перегинаючись через цямрину колодязя.

— То як? Відпустите мотузку, чи дасте ще десять монет?

— Дамо! — хором відповіли йому.

— Ох, заради усього святого, та квапся ж ти! Квапся! — заволав начальник поліції.

З глибини колодязя почулися, сплеск і прокляття, і по тому, як ослабла ріата, жандарми зрозуміли, що Гуіллермо виліз із цебра і збирає монети.

— Поклади їх у цебро, любий Гуіллермо! — крикнув йому Рафаель.

— Я кладу їх собі в кишені, — була відповідь. — Якщо я покладу їх у цебро, ви його витягнете, а про мене забудете.

— Але ріата може не витримати такого навантаження, — попередив його Рафаель.

— Ріата, може, і не витримає, зате воля моя витримає, — заявив Гуіллермо.

— А якщо ріата лусне?.. — знову почав було Рафаель.

— Ну що ж, є вихід, — сказав Гуіллермо. — Спускайся ти вниз. Тоді першим піднімуть мене. Потім у цебрі підіймуть гроші, а вже в останню чергу — тебе. Так буде справедливо.

Рафаель оторопів, у нього навіть щелепа відвисла.

— Ну, що, Рафаеле, ти спустишся?

— Ні, — відповів він. — Клади все срібло в кишені і вилазь разом з ним.

— А чорт би забрав це поріддя, і мене з ним заодно! — втрачаючи терпіння, вигукнув начальник поліції.

— Я вже давно це кажу, — сказав Торес,

— Гей, тягніть! — закричав Гуіллермо. — Я зібрав усе, що тут було, крім смороду. І я задихаюся. Піднімайте, і швидше, бо я отут загину, а разом зі мною і всі триста песо. Та що це я: тут набагато більше трьохсот. Мабуть, цей грінго висипав сюди усю свою торбу.

…А в цей час утікачі — вони пішли вже досить далеко вперед — зупинилися, аби дати перепочити коням. Там, де стежина починала звиватися в гору, їх і наздогнав Френк.

— Тепер уже ніколи не подорожуватиму без дзвінкої монети, — заявив він і взявся описувати, що він бачив, сховавшись на занедбаній плантації. — Знаєш, Генрі, коли я вмру і потраплю на небо, я й туди прихоплю торбу монет, та побільшу. Там воно теж може придатися: адже одному Богові відомо, які можуть чекати там неприємності. Слухайте! Жандарми гризлися біля колодязя, ніби кішки із собаками. Один одному не довіряли, хлопця не спускали в колодязь, поки він не залишив їм усе, що підібрав раніше. Вони зовсім вийшли з покори. Шефу поліції довелося погрожувати пістолетом, аби змусити найменшого і найщуплішого спуститися в колодязь. А той, як тільки дістався дна, почав їх шантажувати. Усі, звичайно, надавали йому обіцянок, але коли він виліз з колодязя, почали його лупцювати. Вони лупили його й тоді, коли я ішов.

— Але тепер торба твоя порожня, — зауважив Генрі.

— Так, і це зараз найбільше для нас лихо, — погодився Френк. — Коли б було більше грошей, вони б ніколи не наздогнали нас. Здається, я надто розщедрився. Я не знав, що цей набрід можна так дешево купити. А тепер я повідомлю вам таке, що ви ойкнете: Торес, сеньйор Торес, сеньйор Альварес Торес, елегантний джентльмен і давній друг родини Солано, очолює погоню разом із шефом поліції! Він лютує, що вони затримуються. Він ледве не посварився із шефом через непослух жандармів. Так, любі мої, він послав шефа до біса! Я чув, як він послав його до біса!

Подолавши миль із п’ять, стомлені коні зупинилися. Стежина в цьому місці спускалася в глибоку, похмуру ущелину і знову звивалася нагору протилежним схилом. Френк наполіг на тому, щоб усі продовжували йти, а сам залишився. Він зачекав кілька хвилин і, давши своїм супутникам піти вперед, пішов за ними, так би мовити, в ар’єргарді. Трохи згодом він вийшов на відкрите місце, де землю вкривали лише густі зарості трави, і з жахом помітив сліди кінських копит, що проступали на дерні. У них зібралася темна масляниста рідина, у якій Френк відразу розпізнав сиру нафту. Це були тільки перші сліди нафти — вона просочувалася сюди зі струмочка, що протікав трохи вище і, очевидно, був відгалуженням головного потоку. А кроків через сто Френк наткнувся і на потік — цілу ріку нафти, яка стікала з такого крутого схилу; якби це була вода, вона утворила б тут водоспад. Та оскільки це була сира нафта, густа, як патока, вона і текла з гори повільно, ніби патока. Тут Френк вирішив улаштувати засідку, щоб не перебиратися через нафтову ріку; він присів на камінь, поклав поруч себе з одного боку рушницю, а з другого — револьвер, скрутив цигарку, запалив і принишк, сподіваючись почути шум кроків переслідувачів.

У цей час побитий пеон, якому загрожували ще жорстокіші побої, шмагаючи свою і без того вже загнану шкапу, проїжджав ущелиною саме над Френком. Біля нафтової свердловини змучена тварина впала: стусанами він змусив кобилу звестися і заходився так лупити її ціпком, що вона, накульгуючи, кинулася від нього в джунглі. Проте перший день його пригод ще не скінчився, хоч він і не знав цього. Він сів на камінь, підібгавши під себе ноги, щоб не торкатися багна, скрутив цигарку, запалив і почав дивитися на нафту, що витікала зі шпари. Раптом він почув чиїсь голоси і прожогом кинувся в зарості; визирнувши звідти, він побачив двох незнайомих чоловіків. Вони підійшли прямо до шпари і, повернувши за допомогою залізного колеса розподільний клапан, зменшили витікання нафти.

— Досить! — скомандував той, хто, очевидно, був старшим. — Якщо дужче закрутити, труби можуть лопнути від тиску — про це мене застеріг цей інженер-грінго.

Тепер лише маленький струмочок нафти стікав схилом гори. Не встигли ці двоє закінчити роботу, як із лісу виїхав загін вершників, у яких принишклий пеон упізнав свого хазяїна та його сусідів-плантаторів, а також їхніх доглядачів. Для цієї компанії полювання на збіглого пеона було таким же задоволенням, як для англійців — полювання на лисиць.

Ні, нафтовики нікого не бачили. Але плантатор, що їхав на чолі загону, помітив відбитки копит і, пришпоривши коня, помчався по сліду, решта за ним. Пеон вичікував, поки вони поїдуть, палив цигарку і розмірковував. Коли усі зникли, він обережно вийшов зі свого укриття і повернув до краю механізм, що регулює подачу нафти. Під тиском підземних газів нафта забила фонтаном і потекла, як справжня ріка. Пеон прислухався до шипіння, клекотіння, бурчання газу, що виривався зі шпари. Що тут відбувається, він не розумів і зберіг своє життя для подальших пригод лише тому, що спалив останнього сірника, коли припалював цигарку. Даремно обшукав він своє лахміття, вуха й чуб — сірників не було.

Тоді вій, трумфуючи, що гине стільки добра, і, згадавши про стежку на дні каньйону, майнув униз, де натрапив на Френка з револьвером у руці. Пеон із жахом упав на свої поранені, обдерті коліна і почав благати помилування в людини, яку він дічі сьогодні зрадив. Френк дивився на нього і не пізнавав: лице пеона було все подряпане, кров запеклася і перетворила його на подобу маски.

— Amigo, amigo^[23], — белькотав він.

Унизу, де пролягаа стежка, почувся шум зрушеного чиєюсь ногою каміння. І в ту ж мить Френк упізнав у цій жалюгідній людській подобі пеона, якому він віддав добру половину віскі зі своєї фляги.

— Ну, amigo, — сказав йому Френк місцевою говіркою, — схоже, вони женуться за тобою?

— Вони уб’ють мене, вони закатують мене на смерть, вони страшенно розгнівані, — белькотів горопаха. — Ви мій єдиний друг, мій батько і моя мати! Врятуйте мене!

— Ти вмієш стріляти? — запитав його Френк.

— Я був мисливцем у Кордильєрах, сеньйоре, поки не потрапив у рабство.

Френк дав йому револьвер, жестом показав, де сховатися, і звелів стріляти тільки тоді, коли він буде певен, що не схибить. А про себе Френк подумав: “У Терітауні зараз на кортах уже грають у гольф. А місіс Белінгем сидить, напевно, на веранді клубу і розмірковує, чим розплачуватися за три тисячі програних фішок, і благає Бога, щоб послав їй щастя. А я… я стою тут, Боже мій, і шлях мені перепиняє нафта…”

Його роздуми раптом урвалися появою начальника поліції, Тореса і жандармів. Френк відразу вистрілив, і вони миттєво зникли з очей. Він навіть не міг сказати, чи зачепила когось його куля, чи переслідувачі просто відступили. Вони, очевидно, не збиралися атакувати, а вирішили просуватися вперед, ховаючись за деревами. Френк і пеон також сховалися за скелями в чагарнику, раз у раз змінюючи місце.

За годину в рушниці Френка залишився єдиний патрон. У пістолеті в пеона завдяки настанові й погрозам Френка було два патрони. Але годину вони все ж виграли для Леонсії та тих, хто з нею; до того ж Френк був свідомий того, що він будь-коли може перебрести нафтову річку і зникнути. Отже, все було не так уже й кепсько, та несподівано нагорі з’явився ще один загін вершників, котрі, спускаючись схилом, почали стріляти з-за дерева. Це були плантатор і його друзі, які шукали пеона-втікача, але Френк подумав, що то ще якийсь поліцейський загін, посланий у погоню за ним; до того ж вогонь вершників, здавалося, підтверджував його припущення. Пеон підповз до Френка і віддав йому пістолет, показавши, що в ньому залишилося всього два патрони, а замість нього попросив коробку сірників. Потім він жестом звелів Френку перейти через ущелину і видертися на гору. Туманно здогадуючись про намір пеона, Френк підкорився і, зі своєї нової, більш вигідної позиції, випустивши останню кулю з рушниці в загін, що наближався, змусив його відступити назад в ущелину.

Наступної миті нафтова ріка, у яку пеон кинув запаленого сірника, перетворилася на вогненну ріку. Ще за мить із нафтової шпари на горі в повітря шугонув стофутовий огненний стовп газу. А ще за мить вогненний потік понісся вниз ущелиною, прямо на Тореса і жандармів.

Знемагаючи від жару палаючої нафти, Френк і пеон вибралися схилом на самий верх, обійшли палаючу нафту і знову стежкою побігли вперед.