Слідами змови

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ ЗНОВУ НЕБЕЗПЕКА

З усіх людей, що їх мені доводилося стрічати на своєму віку, Віл Шекспір найкраще розумів людську душу.

Тоді йому ледве минуло тридцять років, і слава його ще була попереду, але нам, набагато молодшим, він здавався вщерть повним життєвої мудрості. Так само, як і я, він прибув до Лондона шукати долі, але це брехня, що йому теж довелося тікати з Стретфорда, рятуючись од слуг закону. Однак і він народився в селянській сім'ї, вмів стригти вівці й возити сіно. Бувало, він ззирався зі мною очима, коли я нудьгував за домівкою, і погляд його красномовно говорив: «Я тебе чудово розумію».

Того вечора він почастував нас доброю вечерею, бо, за його словами, щойно скінчив нову п'єсу і театр сплатив йому за неї шість фунтів. Мені ще й зараз стоїть перед очима його обличчя, схилене над заставленим стравами столом. Миготливе полум'я свічки поблискує в його очах і освітлює високе чоло з пасмами рідкого чорнявого волосся.

Він слухав наші розповіді про життя в Десмондовій трупі й сміявся, почувши, як погано нам гостювалося в його рідному Стретфорді-на-Евоні. Не так весело засміявся він, дізнавшись, що найпопулярніша п'єса була його власна комедія «Два веронці».

— Тепер усі вхопилися за мої п'єси, — сказав він, — але, крім нашої трупи, ніхто не платить мені за них ні шага. Аби змога, вони б крали мої п'єси ще в рукописах. Ці люди справжні пірати, театральні пірати.

Ми жадібно слухали кожне його слово, бо щиро кохалися в театрі й хотіли знати якомога більше про лондонських акторів. Ми відчували, що все тепер буде гаразд. Шекспір дав нашим шлункам їжу, а серцям — надію. Нарешті, коли ми почали куняти за столом, він покликав господаря, домовився з ним, що ми переночуємо в корчмі безкоштовно, і загадав розшукати його завтра в театрі «Завіса».

Цього разу в театрі нас привітали зовсім інакше. Бербедж був ласкавий, як весняне сонечко, і зустрів нас так, ніби бачив уперше в житті.

— Котрий із них ваша пречудова Джульєта? — спитав він.

— Оцей, — відповів Шекспір, виштовхуючи Кіт наперед і даючи їй у руки п'єсу. — Послухайте-но.

Кіт почала читати:

Коли вона замовкла, Бербедж ляснув себе по нозі й захоплено вилаявся:

— Грім і блискавка! Крім того, він пасує до цієї ролі! — Потім він повернувся до мене і з сумнівом поглянув на моє подряпане лице. — А цей що вміє? Він начебто не дуже схожий на італійську красуню.

— Він комік з народження, — сказав Шекспір. — Аби ви почули, як він учора розказував про літні гастролі Десмондів, удаючи всіх, кого вони зустрічали. Ну ж бо, Пітере, прочитай роль Джульєтиної мамки, і хай це буде найсмішніша в світі стара плетуха.

Я старався, як міг, хоч і важко грати смішну роль перед двома-трьома глядачами. Все ж таки моя гра, здається, їх задовольнила, бо Бербедж погодився взяти в трупу й мене. Мамки грати мені не довелося — в них уже був для цієї ролі хлопець, але мені віддали інші невеликі ролі, наприклад леді Монтекі, й запропонували вивчити більші, щоб я зміг замінити основних акторів, коли який захворіє.

Ми з Кіт вважалися за Шекспірових учнів. Театр платив йому по чотири шилінги за кожного з нас, але він оддавав їх цілком у наші руки. Як більшість професійних акторів, він був співвласник театру й одержував певну частку прибутків. Якби ми були дорослі, то теж могли б стати пайовиками, сплативши деяку суму грошей, або вважалися б за найманих акторів й одержували щотижневу платню — від п'яти до восьми шилінгів.

Тим часом, маючи на двох вісім шилінгів, ми ледве животіли. Шекспір допоміг нам знайти поблизу театру кімнатку на горищі й порадив, де можна дешево харчуватися. Холодно й голодно було тієї зими в Лондоні; над річкою здіймався туман, що змішувався з кіптявою тисяч коминів. Як я часом нудьгував за солодкуватим духом торфу, що весело палав дома в печі, та за шматком баранячого плічка, яке так добре коптила матуся!

На початку грудня я одержав від неї листа, його приніс у «Королівську лілею» мандрівний торговець. Лист був написаний 22 листопада.

«До весни тобі краще не приходити додому, — писала матуся, — бо ми з сером Філіпом тепер ще дужче ворогуємо. У жовтні він почав відбудовувати свій мур. Джон Келд — ти ж знаєш, який він запальний, — хотів йому перешкодити. Почалася бійка, і одного слугу сера Філіпа замалим не втопили у річці. Джон Келд утік з дому, мабуть, у Шотландію. Сер Філіп знахабнів безмірно: він обгородив луги до самого Пенріта, а тамтешні дурні бояться його, як чорта; вони навіть пальцем не рушили, щоб стати йому на перешкоді. Він гребе гроші лопатою і, кажуть люди, хоче стати за найзначнішу людину в Камберленді. Та не все вийшло на його. По навколишніх селах ходить цікаві чутки. Про них дізнаєшся, коли Приїдеш додому…»

Вона багато чого писала про нашу родину і про господарство, розповідала, що сталося в сусідів, про скотину, зокрема про старого поні. Окрім листа, вона передала великий шмат того самого баранячого плічка, за яким я так скучив, горнятко ромового крему та інші камберлендські ласощі, якими Кіт утішалася разом зі мною.

— Як добре, коли є мати, — казала вона.

Для нас обох, а надто для Кіт, настала гаряча пора. Нам довелося вчити ролі. Слуги лорда-камергера повинні були показати безліч п'єс: до нашого репертуару входили комедії, історичні хроніки, трагедії, що їх написав не тільки Шекспір, а й Марло, і новий драматург Бен Джонсон, і десяток інших. Ледве не щодня ми виступали в іншій п'єсі, часом готували зовсім нову виставу, часом таку, що її вже ніхто не виконував місяцями або навіть роками. В одних п'єсах у нас були великі ролі, в інших — жодного рядка. Наприклад, бувало так, що Кіт лише мовчки проходила через сцену, як у «Докторі Фаусті», де вона виступала в ролі духа прекрасної Єлени Троянської, а я з'являвся у вигляді одного з семи смертних гріхів (як правило, Ненажерливості — з великою подушкою на череві й у масці). Часом я взагалі не виступав, а тільки пересував меблі на сцені або тримав дошку з написом: «Вулиця в Лондоні» чи «Поле бою».

Минуло багато тижнів, перш ніж Кіт випала нагода виступити в ролі Джульєти. На той час прибули Десмонди, ще гладші й веселіші, ніж раніше. Їх прийняли дуже тепло. Проте я зауважив, що Десмондові, хоч він і тішився великою популярністю в трупі, далеко було до Бербеджа та інших провідних акторів.

Вся трупа вважала, що Кіт у ролі Джульєти викличе сенсацію в Лондоні. Вона вже з'являлася на сцені в інших ролях, і її гру завжди винагороджували гучними оплесками. В місті поширилася чутка про нового чудового актора, хлопчика з півночі, але Кіт ще не мала нагоди випростати свої крила на всю широчінь. «Ромео і Джульєта» давала їй таку нагоду. Всі казали, що це найкраща Шекспірова п'єса. Ромео грав сам Бербедж, і ми всі були переконані, що коли королева дізнається про нову виставу, ми відразу дістанемо наказ показати її в королівському палаці.

І от настав великий день.

— Хвилюєшся? — жартома спитав я, знаючи, що вона ніколи не хвилюється.

Кіт похитала головою.

— Я б тільки хотіла, щоб ти грав роль мамки, — сказала вона. — У тебе вона набагато смішніша, ніж у Мортімера; він як черствий пиріг. З тобою, Піте, я грала б краще.

— Дякую за комплімент. Ну що ж, може, Мортімер підсковзнеться на помаранчевій шкуринці й зламає собі ногу. Я знаю його роль напам'ять, так само, до речі, як і твою.

Я казав щиру правду. Буваючи день у день на репетиціях і слухаючи в себе на горищі, як Кіт товче роль, я вивчив її всю до слова. Воно й не дивно: кожен може завчити віршовані рядки. Але ні я, ні будь-хто інший серед наших хлопців не міг їх проказати так, як Кіт, не міг утілитися в роль так, щоб стати живою Джульєтою.

Перед виставою ми вийшли на сцену й почали роздивлятися залу крізь дірки в завісі. Глядачі сунули юрбами. Біля дверей ішла жвава торгівля гарячими каштанами, підігрітим з прянощами елем та іншими наїдками й напоями, що ними люди рятувалися від холоду. Партер був повний. Джентльмени платили цілий шилінг за ослін на сцені, щоб роздивитися зблизька нову Джульєту. Ото ще бридкий звичай! Часом вони так заповнювали сцену, що акторам не було де грати. Та ще й без угаву перешіптувалися, штовхали один одного ліктями й пахкали нам у обличчя тютюновим димом. Як прикро, що Кіт доведеться грати за таких умов!

Я вже був надягнув своє важке вбрання адже мені належало з'явитися в ролі леді Монтекі, матері великого Бербеджа! — коли це до мене підскочила Кіт. В її широко розплющених очах світився жах. Вона вже вбралася була Джульєтою — на цю виставу їй купили розкішну нову сукню, — але зараз нестямно сіпала одіж, розстібаючи ґудзики.

— Що сталося? — спитав я.

— Я не можу, — затинаючись, промимрила вона, скинула широчезний кринолін із золотої парчі й хвицнула його ногою.

— Що не можеш?

Я не вірив власним вухам. Невже після стількох успішних виступів її пойняв страх перед публікою? Я гадав, що їй не властиве таке почуття.

— Тікаймо звідціля! — несамовито вигукнула вона й прожогом вибігла з кімнати в сорочці й штанях, не скинувши навіть золотих черевичків Джульєти. Я кинувся слідом за нею, та де вже мені було її наздогнати в широкій спідниці з фіжмами й на високих корках, що до них я ніяк не міг звикнути.

Цю мить нагодився Бербедж.

— А де це Кіт? Чому його вбрання розкидане по підлозі?

Я все розповів йому. Бербедж вибухнув такими прокляттями, що я затремтів.

— Обшукати будинок! — врешті заревів він, аж дах задрижав.

А коли люди заметушилися, виконуючи його наказ, він накотився на них за те, що вони зчиняють галас. Адже в залі повно глядачів, і вони чують кожне слово.

Я підняв з підлоги вишиту золотом гарну сукню. Вони, звичайно, не розшукають Кіт. Вона сховалася так, що її годі знайти. Але це вбрання незабаром потрібне буде Дікові Прайору, її дублерові.

Однак цієї хвилини повернувся розлютований Бербедж.

— Одягай ці лахи! — звелів він.

— Та я ж… До чого тут я? Цю роль дублює Дік Прайор…

— Одягай без балачок! Прайор дременув з театру, як тільки з'явився Керкстоун. Хіба він знав, що буде потрібний? Півгодини тому ніхто й не думав, що Керкстоун накиває п'ятками. Ти ж знаєш роль?

— Так, сер, але…

— То, бога ради, прокажи її, прокажи, як зможеш! — Він з трагічним виглядом приклав до чола долоню. — Оце і все, що тобі належить зробити. Все загинуло. Якщо глядачі не спалять театру, вважай, то нам пощастило.

Хтось послужливо допоміг мені нап'ясти Джульєтине вбрання, приладнав на голову перуку, нафарбував губи та щоки й спробував зробити неможливе: перетворити мене на гарну дівчину. Крізь куліси було чути, що дія почалася й що все йде гаразд.

На моє плече лягла Шекспірова рука. Він приховував своє розчарування — тільки дуже зблід.

— Ні на що не зважай, — прошепотів він. — Адже грати ти вмієш. Місяць теж прикрашає небо, коли немає сонця.

— Я докладу всіх зусиль, щоб грати якомога краще, — відповів я.

І ось настав час виходити на сцену. Я почув, як мамка вигукнула:

— Де ж це моя дівчинка? Де ти, Джульєто?

Я підібрав спідницю, прошмигнув між лаштунками й почув свій дзвінкий писклявий голос:

— Я тут! Хто мене кличе?

Тієї ж миті розчарований театр відгукнувся здивованим шепотінням. Моє самолюбство було вражене. Гаразд, я доведу їм, що теж умію грати. Я підвів голову, щоб гордо озирнути джентльменів, що перешіптувалися на сцені, сидячи на своїх ослонах… і подивився просто в очі серові Філіпу Мортону!