Слідами змови

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ В ОБЛОЗІ

Коли я причвалав до дверей нашої ферми, собака зустрів мене лютим гавкотом: адже в білому, обляпаному грязюкою привиді неможливо було впізнати члена сім'ї.

— Свої, Снепе! — хотів я крикнути, але не зміг.

Двері відчинилися, і на поріг вийшла Кіт із свічкою. Я насилу ступив крок уперед. Кіт злякано скрикнула, і я подумав, що вона не впізнає мене. Ні, це був крик жаху — я скидався на гостя з того світу. Вона підхопила мене попід руки і повела в хату.

— Це Пітер! — почув я її голос.

— Дяка богові! — вигукнула мати.

— Його били! — скрикнула Кіт, і вперше за життя я побачив, що вона плаче.

— Ні, — хрипко сказав я, падаючи на ослін. — Я… я довго йшов… і плив… а ще перед тим був упав. Оце й усе.

Раптом я зрозумів, як безглуздо це звучить, і зайшовся істеричним сміхом.

Я отямився в теплій сухій постелі. Вони стояли біля мене навколішки і пхали в рот їжу.

— Йому треба добре виспатися, і все буде гаразд, — бадьоро мовила мати.

Вона звикла до того, що чоловіки часто, особливо взимку, вертаються додому напівживі, і перелякати її було нелегко.

Але я не міг заснути, не одержавши відповіді на деякі запитання.

Вони розповіли мені, що всі сусіди озброїлися і пішли обшукувати Бленкетру та навколишні горби, поклавши знайти мене живого чи мертвого. Як тільки Кіт принесла тривожну звістку, батько зібрав людей, і вони подалися до вежі. Там нікого не було, отож вони виламали двері й обшукали будівлю від даху до льоху, але нічогісінько не знайшли.

— Ні, — сказала Кіт, ззирнувшись зі мною очима й зрозумівши німе питання, — не знайшли навіть…

Вона не доказала, проте я збагнув, що вона теж мала на увазі бідолашного Тома Бойда. Напевно, змовники, налякані появою другого вивідача, котрий з'явився відразу за першим, квапливо залишили свою штаб-квартиру, прихопивши з собою все, що могло стати проти них доказом.

— Все буде гаразд, не хвилюйся, — сказала мати, поправляючи подушку. — Скоро повернуться батько з братом, і хай тільки ті негідники спробують тебе ще раз зачепити, вони завдадуть їм такого чосу, щоб ті десятому заказали.

Я кволо осміхнувся. От було б добре вернутися назад у дитинство, в той маленький затишний світ, де батько й старший брат оборонять від кого завгодно.

Але я не міг вернутися назад. Останні місяці зробили мене мужчиною — може, трохи передчасно, — і тепер, як кожний мужчина, я повинен був покладатися на себе.

— Батько не може врятувати життя королеві в Лондоні, — заявив я. — Тепер, коли Том Бойд… коли він не повернувся, я маю довершити його справу.

— І я, — прошепотіла Кіт.

Тоді я розповів їм усе, що почув у вежі: що змовники замислили вбити королеву, зчинити бунт на Півночі й покликати собі на поміч іспанський флот. Я не мав права мовчати про таємницю. Для однієї людини це був надто важкий тягар. Що коли я захворію зранку і зляжу в гарячці на кілька день? Тепер же, якщо я не зможу, то звістку в Лондон пошле Кіт.

— Зранку, — сказав я хрипко, — ми найперше знайдемо надійну людину — напевно, суддю — і попросимо вирядити гінця до Лондона. Це треба зробити неодмінно. Чуєте?

— Авжеж, — відповіла Кіт.

— А тепер спи, — рішуче наказала мати, забираючи в мене з рук порожню миску і закутуючи ковдрою плечі.

— На добраніч, Піте, — промовила Кіт і погасила свічку.

Вони вийшли на кухню, тихенько причинивши за собою двері. Так скінчився для мене цей важкий день.

Коли я розплющив зранку очі, наді мною схилилася Кіт.

— Я думала, ти вже ніколи не прокинешся. Хочеш їсти?

— Авжеж, хочу!

— Мати умовляє мене надягнути вбрання твоєї сестри, — сказала вона усміхаючись. — Але я поклала залишитися хлопцем, аж поки ми доконаємо своєї справи. Він прокинувся! — крикнула Кіт, виходячи з кімнати.

Коли я почав снідати, навколо мене зібралася вся сім'я, всі, крім брата: він пішов на ферму, бо треба ж було комусь робити діло. Батько надягнув святкове вбрання і сидів на ослоні, склавши на колінах великі руки. Він сказав:

— Ну, юначе, заварив кашу, то не жалуй масла. Як тільки одягнешся, ми поїдемо просто в Кезік, до містера Армтуейта, і все йому розкажемо. Він суддя і знає, що треба робити.

Я подивився на батька й подумав, що командувати в цій справі належить не йому. Хіба не я таємний агент її величності? Але, подивившись ще раз, вирішив, що заводити суперечку з батьком безглуздо. Хай би я зробив неймовірну кар'єру — навіть став бароном Браунрігом з Лонсдейла і першим державним секретарем, — для батька я буду завжди просто син.

До того ж його пропозиція збігалася з моїми власними планами. Суддя Армтуейт, що мешкав у своєму великому будинку в Кезіку, був саме та людина, яку нам треба. Він один мав змогу одразу ж прикликати на поміч всесильний закон. В першу чергу слід листовно попередити сера Роберта, щоб він устиг заарештувати Сомерса і вжити застережних заходів на час вистави. Я тільки не хотів, щоб постраждали інтереси Шекспіра та наших друзів. Та ні, сама королева Єлизавета не погодиться скасувати виставу.

До прем'єри лишилося всього сім день. Я не знав, як зашвидко їздять урядові кур'єри, але зміркував, що за гарної погоди, коли на кожній станції чекатимуть свіжі коні, лист дійде до сера Роберта через два-три дні. Отже, він матиме досить часу, щоб ужити потрібних заходів. Ватажків з Півночі своєчасно заарештують, заколот буде придушено, перш ніж у Лондоні дізнаються про небезпеку, що загрожувала країні.

Я встав з ліжка і вбрався у чистий одяг. Я не носив цих речей, відколи втік до Лондона, і був уражений, побачивши, які короткі стали рукава і як тісно мені в плечах. Якщо не зважати на кілька синців та подряпин, після всіх своїх пригод я почував себе анітрохи не гірше, ніж до них. Я вже звик до всіляких злигоднів.

Тільки я зайшов був у кухню і сказав, що готовий їхати, як на порозі з'явився мій брат Том із сокирою в руці.

— До нас їде сер Філіп, — спокійно мовив він.

— Сам? — спитав батько.

— Не зовсім. З ним ще п'ятеро.

— Дай-но сокиру, хлопче. Піду дорубаю дрова, — сказав батько, і ту ж мить надворі загавкав собака, попереджаючи, що наближаються чужі. — Нехай Кіт і Пітер лізуть на горище. Решта беріться до свого діла. І пам'ятайте: ви нічого не знаєте, окрім того, що я скажу.

— На бога, будь обережний! — благально вигукнула мати, коли він рушив до дверей.

— Я буду обережний, — пообіцяв батько і всміхнувся їй од порога.

Я взяв Кіт за руку.

— Ходімо. Зробимо так, як каже батько.

Вгорі над спочивальнею було маленьке горище, і ми зручно посідали на бантинах. Крізь щілини між черепицею пробивалися сонячні промені. Ми виразно чули розмову на подвір'ї.

— Доброго ранку, містере Браунрігу, — ввічливо сказав сер Філіп.

— Здорові були, сер Філіп. Чим можу стати в пригоді?

— Я хотів би дізнатися, де ваш молодший син.

— Я теж, — одрізав батько.

— Ви хочете сказати, що це вам невідомо?

— Ні, — буркнув батько. — Надто, якщо взяти до уваги, що вчора я цілісінький день до ночі шукав його в горах та ще й прикликав на поміч усіх сусідів. Навряд чи ми б робили це, якби я знав, де він, га? Коли я дурень, то про сусідів такого не скажеш.

— Вчора було вчора, а сьогодні — це сьогодні.

— Авжеж. Але сьогоднішній день може стати вчорашнім, якщо ми гаятимемо час на пусті балачки.

І я почув, як задзвеніла батькова сокира, коли він гахнув нею по колоді. Сер Філіп, напевно, зрадів, що той удар був націлений не йому в голову.

Кіт штовхнула мене в темряві ліктем.

— Мені подобається твій батько, — шепнула вона.

— Я й не думаю відтягати вас від роботи, — холодно мовив сер Філіп. — Я тільки хочу обдивитися дім, а це можна зробити без вашої допомоги.

— Ні в якому разі, сер Філіп. Мій дім — це мій дім. Ніхто не заходить туди без запрошення. Мало є людей у Камберленді, що їх я не бажаю приймати, але, на жаль, ви належите до них.

— Он як? У такому разі я покажу вам ордер, — підписаний судовими урядовцями.

— Не маю сумніву. Адже то все ваші друзі!

— Ви, очевидячки, нічого не знаєте, Браунрігу. Ваш син — небезпечний злочинець.

— Еге ж. Минулого року ви казали, що він шпурнув на вас каменюкою.

— Вам, може, невідомо, що за останню добу він учинив напад ще на двох джентльменів. Навряд чи сер Уолтер Персі виживе.

«Ну й дужий же він, коли не врізав дуба, скотившись у таку прірву», — подумав я.

— Атож, — значуще мовив батько, — останнім часом у нас багато чого роблено проти закону. Сподіваюся, злочинці дістануть заслужену кару.

— Серед них і ваш син.

— Усі, хто винен. Незалежно від їхньої можності.

Я уявив, як він, кажучи це, подивився в очі серові Філіпу; від того погляду вельможний пан, мабуть, відчув себе негаразд. Та ось батько озвався іншим тоном,

— Якщо ваші друзі підійдуть до дверей мого дому, то хай нарікають на себе, — різко сказав він.

— Вперед! — крикнув сер Філіп. — Без сумніву, це щеня ховається десь у хаті!

Собачий гавкіт та іржання коней злилися в одне. Пролунав пістолетний постріл, і куля вдарилася об стіну будинку.

— За мною! — вигукнув я і стрибнув з горища.

Ту ж мить грюкнули двері, і, коли ми вскочили до кухні, батько вже зачинив їх на засув. Мені відлягло від серця, коли я побачив, що його не поранено.

— Заставте вікна, — наказав він.

На щастя, вікна були маленькі, і ми їх легко загородили. Поки це робилося, сер Філіп із своїми друзями гупали в двері.

— Хай спробують їх виламати, — обізвався брат. — Але що ж нам робити, тату? От якби в нас був мушкет!

— Старий лук влучає не згірш од мушкета, — відповів батько, котрий багато в чому дотримувався старих поглядів і не хотів визнавати, що порох має якісь переваги.

— Але лук стріляє нечутно, — заперечив Том. — Якби в нас був мушкет, то, може, Бел або ще який сусід почув би постріли і прийшов нам до помочі.

— У мене є пістоль, — сказала Кіт, витягаючи з кишені зброю, яку їй дав Том Бойд.

— Пістоль є і в нас, та й один напасник уже стріляв. Але хіба то постріл — наче хтось ляснув пальцями? В долині його не почують.

— Помовчте хвилину, — звелів батько. — Вони перестали грюкати в двері. Мабуть, надумалися робити щось інше.

Ми прислухалися. Обложники відійшли від будинку. До нас долинав притишений гомін: вони радилися. Але слів ми не розрізняли.

— А з протилежного боку вони зможуть вдертися? — спитала Кіт.

— Ні, там є тільки одне вузеньке віконце, провітрювати сироварню. Крізь нього вони не пролізуть, — відповіла мати.

На щастя, будинок стояв під самісінькою горою, і в задній стіні не було дверей, котрі довелося б захищати.

— Піду нагору та подивлюся, що вони роблять, — сказав я і поліз на горище до віконця під стріхою, крізь яке можна було стежити за подвір'ям.

Всі шестеро злізли з коней і пустили їх пастися до бурчака. Я впізнав нашого давнього ворога, джентльмена у жовтому, що красувався тепер у бузковому вбранні. Напасники стовпилися біля колоди, що її батько хотів поколоти на дрова. Я вмить збагнув їхній намір.

— Вони хочуть вжити колоду як таран! — крикнув я своїм.

— Хай спробують! — буркнув батько.

Він важко зійшов сходами нагору, тримаючи напоготові свій старий лук.

— Візьми-но стріли, — наказав він. — Треба, щоб вони були напохваті.

Ми напружено чекали. А надворі був звичайнісінький літній день. Бурчак наспівував тієї ж самої пісні, що стала з дитинства часткою мого життя. Подвір'ям походжали, шукаючи поживи, кури, зовсім байдужі до людської боротьби. Тільки Снеп бігав кружка і люто гарчав на непроханих гостей.

Колода була надто коротка, щоб за неї могли вхопитися всі шестеро, отож вони підняли її вчотирьох, по двоє з кожного боку. Ні сер Філіп, ні сер Давид не допомагали нести, натомість вони вийняли з піхов шпаги, мабуть, щоб очолити напад, як тільки виламають двері.

— Добряча деревина, — пробурмотів батько, не зводячи з них очей. — Але ж не задля того я її рубав. Дай-но мені стрілу.

Він натягнув тятиву і пустив стрілу. Пролунав зойк, і я побачив, що руку одного чоловіка прибило до колоди, його товариші допомогли йому витягти стрілу, і він одскочив убік, затискаючи рану другою рукою, танцюючи з болю і навіжено лаючись. Колода враз опинилася на землі, а люди поховалися за дерева. Скидалося на те, що вони передумали таранити двері.

— Наступний одержить стрілу в ногу або в плече, — оголосив спокійно батько. Він говорив таким байдужим тоном, наче вибирав на обід м'ясо. — Та, коли доведеться стріляти втретє, я вже цілитиму в серце або горлянку серові Філіпу. І хай нарікає на себе. Кожна людина має право захищати свій дім і сім'ю.

Проте сер Філіп, очевидячки, не мав наміру наражати на небезпеку свою особу. Я зауважив його в затінку платанів: він вимахував руками і давав якісь накази. Раптом двоє його людей вискочили з-за дерев, схопили колоду й відтягли в безпечне місце. Батько тримав стрілу на тятиві, готовий вистрілити, якщо вони наблизяться до будинку.

— То он що їм спало на думку, — мовив я. — Вони ладнаються зайти нам з того боку, ховаючись за кам'яним муром.

— Нехай. Стіну вони однаково не проб'ють.

— Так, але вони зможуть підступити до дверей, не переходячи подвір'я.

— Правду кажеш, Пітере.

Батько насупив брови, нахилився й визирнув у віконце. Стіни були такі дебелі, що ми не бачили землі під самим будинком. Уздовж стіни смуга кроків з десять завширшки була схована від нас. Якщо вони попадуть туди, обминувши відкрите подвір'я, то в них буде доволі місця, щоб розгойдати таран. А їм легко буде підкрастися збоку.

— Ми литимемо їм на голови окріп, — весело мовив батько і гукнув униз матері, щоб вона поставила на вогонь великий казан.

— Так ми довго не протримаємося, тату, — зауважив брат, що тим часом теж виліз нагору. — Треба кликати на допомогу людей.

— Але як?

— Що коли враз розчинити двері? Я вискочу, а ви знову замкнетесь. Гадаю, мені пощастить вихопитися зненацька. Я побіжу до Белів і підніму на ноги всю долину. Тоді вони тікатимуть необзирці.

— Дуже ти ризикуєш, хлопче. Том образився.

— Я вже в такому віці, що можу ризикнути, — буркнув він.

— Я придумав краще, — озвався я. — А що коли мені спробувати пролізти крізь віконце в сироварні? За хатою росте висока папороть. Я доповзу до водоспаду, потім пройду попід новим муром, а там уже недалеко й до Белів.

— Навіть тобі не пролізти крізь те віконце, — відмовив батько.

— Але ж я одного разу вже лазив…

Я почервонів, пригадавши той випадок. Колись я завинив, і мені звеліли сидіти в хаті. Однак я виліз через те віконце і за дві години тим самим шляхом вернувся назад. Увесь той час батько порався на подвір'ї. Він навіть не помітив, як я проповз крізь папороть на схилі гори. От тому я й знав, що пролізти можна. Щоправда, те сталося років зо два чи зо три тому — тоді я був менший.

— Якщо Піт не протиснеться, то, може, я зумію, — докинула Кіт.

За інших обставин я б іще посперечався, хто з нас округліший у тій частині тіла, що може застрянути у віконці, але зараз становище було надто поважне. Ми збігли вниз, у напівтемну кімнату в задній частині будинку, де завжди стояв холод, наче в погребі. Я відсунув кухоль із молоком і став коліньми на кам'яну приступку. Вікно було високе й вузьке, та ще й товста стіна заважала. Проте, вигинаючись і обдираючи плечі, я з допомогою Кіт вилетів із вікна, мов чіп із бочки.

Кіт полізла за мною. Я схопив її попід руки і тягнув, доки вона бухнула в папороть, зваливши й мене з ніг.

— Краще не вертайтеся, — сказав батько, визираючи з віконця.

— Не вертатися?

— Атож, поки доведете справу до кінця. Ти тільки скажи сусідам, а вони не кинуть нас у біді. Якщо вам пощастить вибратися звідси, назад не кваптеся. Коні чекають вас у стайні містера Бела. Поки сер Філіп бариться тут, поспішайте в Кезік і відвідайте містера Армтуейта.

— Гаразд, тату. Бувайте здорові. Ми припали до землі і порачкували крізь папороть, вигинаючись, як вужі.