Слідами змови

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ ГРІЗНО МАЙОРЯТЬ КОРОГВИ

Він навіть не глянув у наш бік. Всю свою увагу переслідувачі спрямували на нерівну стежку й утікачів, котрі щезали в далині.

Вершники промчались ярдів за двісті від нас. Я чув, як сер Філіп крикнув через плече:

— Вони не схожі на хлопчаків!

— Але ж коні напевне наші, сер! — відповів той, що їхав слідом.

Я впізнав його. Це був грум містера Армтуейта. Самого судді серед вершників не було. Він, мабуть, вважав себе за надто старого до таких шалених гонів.

Ми сиділи причаївшись, аж поки вони зникли за горбом. Тоді я схопив Кіт за руку:

— Тікаймо мерщій! Вони не наздоженуть тих негідників, але принаймні гнатимуться за ними. Біжімо, поки є час.

Ми пробігли повз те місце, де нас упіймали, минули перехрестя і звернули стежкою праворуч.

— Треба знайти надійне сховище, — мовив я, відсапуючись. — Стежка веде в долину. Може, там є ліс.

— Що ж нам робити? — простогнала Кіт. — У нас немає ні грошей, ні харчів, ні коней — нічого! Що нам тепер робити?

— Не знаю. Але ти не впадай у відчай. Подякуй долі, що ми не попали в ту яму. Якщо ми втечемо від сера Філіпа, то вважай, що сьогодні щасливий день.

— Якщо це щастя, то що ж тоді нещастя? — чмихнула Кіт.

Коли я пригадував згодом той день, мені навіть на думку не спало, що нам не пощастило. Пограбували нас не випадково: волоцюги ще звечора надумали перестрінути нас — після того, як Рудий побував у корчмі й довідався, що в стайні ночують породисті коні, яких завтра переганятимуть через перевал. Боюсь, що й сер Філіп, котрий їхав нашими слідами, з'явився теж не випадково: маючи гроші, щоб наймати свіжі коні, і язик, щоб розпитувати подорожніх, він рано чи пізно мусив натрапити на наш слід. Наше щастя, що він з'явився саме в ту мить. Ніколи ми не думали, що завдячуватимемо життям серові Філіпу Мортону. Хотів би я побачити його обличчя, коли б він довідався, що варто йому було спізнитися бодай на п'ять хвилин, і він без ніякого клопоту спекався б нас і не мав страху, що ми розголосимо такі небезпечні для нього відомості!

Дорога враз пішла вниз, і під нами одкрилася долина. Обабіч здіймалися гори — зелені там, де їх укривала низька трава, і сірі, де був голий камінь.

Це була одна з тих вапнякових ущелин, що в них сховатися дуже важко — хіба, може, знайдеш якусь скелю або печеру. В оксамитовій травичці не сховається навіть бджола. Дерев не було зовсім, тільки де-не-де росли кущики терну. Тут, у верхній частині ущелини, навіть не дзюрчав струмок. Вода текла під землею, шумувала по підземних вирвах і печерах, щоб на багато миль нижче вимчати на білий світ повноводою рікою. Довгенько вам доведеться вибиратися з такої ущелини: скелі нависають над нею, наче дах, а якщо й трапляються вапнякові тераси, то через них тільки важче видиратися нагору.

Нам лишалося одне: бігти й бігти ущелиною, сподіваючись, що ми виберемося з неї, перш ніж нас дожене сер Філіп. Він знає, що ми десь поблизу, бо, певна річ, розпитався в заїзді, а може й довідався, що ми проїздили повз «Дівочу шахту». Навряд чи він довго йтиме фальшивим слідом. У нас є півгодини в запасі. Кожної миті можна чекати, то позад нас зацокотять копита і їхня луна покотиться між скелями, котрі тримали нас у полоні.

— Ой леле! — простогнала Кіт. — Як мене шпигає в боці!

— Стань навколішки й притулись підборіддям до колін.

— О-ох! Таки покращало. От уже й зовсім минулося.

Ми побігли далі. Долина почала ширшати. Вона впадала у більшу долину. Між горами за кілька миль забовваніли горби, на їхніх схилах зміїлася дорога. Видно було ферми й клуні — крихітні скриньки з сірого каменю, обсаджені ялинами, що захищали їх од вітру. Внизу синіли дубові гаї; вони, мабуть, росли понад річкою.

— Тримайся! — підбадьорював я Кіт. — Ще одна миля, і все буде гаразд.

Аби тільки добратися до лісу! Там ми вже якось сховаємося від сера Філіпа. Ту мить я ні про що інше не думав. Я не клопотався тим, що буде згодом. Аби тільки втекти од ворога.

Нарешті стежину, що нею ми так довго бігли, перетнула справжня дорога. Ми інстинктивно повернули ліворуч, униз, і опинилися в широкій долині. За якихось півмилі попереду дорога зникала в темній лісовій хащі. На щастя, поблизу не було жодної оселі. Ми не хотіли, щоб нас хтось бачив.

— Ще трохи, — ледве вимовив я. — Витримаєш?

— Та-а-ак!

Кіт стала біла як стіна. Я бачив, що вона біжить, примруживши очі, і ноги в неї заплітаються. От-от зовсім знесиліє.

Ліс дедалі ближчав. Того хмарного дня він здавався похмурим і навіть ворожим, але для нас він був надією на порятунок. До нього лишилося якісь чверть милі…

Кіт уже не бігла. Вона ледве переставляла ноги, тримаючись за бік.

— Не можу… Трохи спочину… Хвилинку… — мимрила вона, відсапуючись.

Я розпачливо озирнувся. Ще мить — і з'являться наші переслідувачі. Проте на дорозі не було жодної живої душі.

— Що з тобою вдієш, — буркнув я і взяв її попід руки.

Кіт уже не трималася на ногах, і ми ледве ступали, вибившись із сили. Як тільки ми вийшли на узлісся, вона хотіла впасти на землю, та я її підхопив. Я боявся, що вона вкоїть якусь дурницю: знепритомніє абощо. Гаразд, падай, якщо тобі так припекло, але ж не на відкритому місці біля дороги.

— Та потерпи хоч одну хвилину, — сказав я, тягнучи бідолашну дівчину крізь чагарі, через струмок і папороть. Врешті я опустив її на повалений стовбур. — Вибачай, однак шкода було задля кількох хвилин відпочинку важити всім. Тепер же ми можемо принаймні сподіватися, що вони нас не знайдуть.

— Я дарую тобі, мучителю, — насилу всміхаючись, мовила Кіт. — . За хвилину мені буде легше. Ти гадаєш, ми тут у безпеці?

— Авжеж, якщо тільки вони не скличуть цілу сотню людей і не обшукають увесь ліс з кінця в кінець. — Я обдивився, примруживши очі, верхівки дубів. — Якщо не буде іншого рятунку, ми виліземо на дерева.

— Вилізти я можу… Слухай-но!

— Що?

— Мені здалося, що хтось розмовляє. О, знову! Чуєш?

Я прислухався. Справді, поблизу чути було людський гомін. Та він лунав не ззаду, а десь ліворуч. Потім голосно заіржав кінь, і я стривожився ще дужче. Адже я думав, що ми сховалися в такій хащі, куди коні навряд чи проберуться.

— Значить, нас наздогнали, — сказала Кіт.

— Якщо це вони.

Я намагався переконати себе, що це не вони, але надій було мало. Хто б ще заїхав у таку глушину? А раптом це дроворуби? Вони могли прибути сюди з кіньми вивозити повалені дерева.

— Почекай тут, — шепнув я. — Піду подивлюся, хто там такий.

Я пірнув у густу папороть. Голоси не ближчали, але й не стихали. Люди були десь недалечко.

Зарості скоро скінчилися, і я ледве не вискочив на велику дорогу. Я жахнувся, зрозумівши, що в цьому місці дорога круто вигиналася, і коли я тягнув Кіт у глухі — як мені здавалося — хащі, то насправді ми йшли вздовж тієї самої дороги, від якої хотіли втекти.

Під деревами паслося півдесятка коней, і мені стало легше на серці, коли я переконався, що ці незграбні ваговози не могли належати серові Філіпу та його друзям. Біля дороги стояло двоє повозів; з-поза них лунали голоси. Я виразно чув кожне слово.

Вірші в йоркширському лісі? Чи не сплю я часом? Цю мить втрутився новий голос, новий і водночас добре знайомий мені:

— Ні, не так, голубе. Адже ти барон, що привів йому армію, а говориш, наче крамар, що приніс рибу.

Для мене цього було досить. Я вискочив із схованки і побіг до повозів, горлаючи:

— Містере Десмонде! Містере Десмонде!

Вони влаштували репетицію на зеленому моріжку, як це часто бувало, коли я мандрував з ними. Серед гурту були й нові обличчя, але я одразу впізнав серед них веселий вид, що витріщився на мене з смішним подивом.

— Пітер! Хто б міг повірити!

Я обернувся до лісу і щосили гукнув Кіт. Потім, не чекаючи, доки вона пробереться крізь зарості, похапцем розповів за наші пригоди товариству, що аж роти пороззявляло від здивування.

Десмонд одразу збагнув що до чого й дав добру пораду:

— Ми з дорогою душею позичимо коней і все, що треба. Та й грошима теж допоможемо. Але ж наші шкапи тюпають не набагато швидше за пішоходця. Навіщо вам тікати? — Величним жестом він показав на людей, що стояли кружка, приязно споглядаючи мене. — Сором нам, якщо ми не впораємося з тими, що женуться за вами.

— Але ж вони озброєні, — відказав я. — А у вас що? Дві шпаги та один пістоль?

— Е ні, синку, ми веземо з собою цілий арсенал списів та іншого обладунку! Цього літа ми ставимо трагедію Марло «Едвард II», а ти ж знаєш, скільки там…

— Так, — перебив я його, — але ця зброя придатна тільки на кін.

— Ми актори, а не солдати, — відповів він. — Покладися на мене, Пітере. — Він повернувся до трупи і плеснув у долоні. — Діставайте костюми. Кожен хай надягне шолом та кірасу і візьме списа чи алебарду. Розберіть шпаги, хоч їх на всіх і не вистачить. А ви, Ніколасе й Чарлі, постривайте. Ви робитимете своє звичайне діло — барабан і сурма за сценою. Жвавіше, хлопці, а то вони заскочать нас зненацька.

Але хлопці не забарилися. Десмонд обернувся до нас, по-хлопчачому задирливо усміхаючись, і низько вклонився:

перефразував він Марло.

— Якби ж то вас справді було чотириста, — засміявся я.

Він удав, що образився.

— Ти забуваєш, що я актор і керівник трупи! Дай мені двох чоловіків та одного хлопця, і я покажу тобі на сцені Тамерланові орди, табір греків під Троєю та армії, що билися під Босуортом. Я можу…

— Ти б краще помовчав, — перебила йому мову дружина, котра занепокоєно дослухалася, чи не чути в лісі вершників.

— Твоя правда, голубонько. А ти краще сховайся в лісі, далі від біди.

— Ні, я подамся до Ніка й Чарлі — допомагатиму їм бити в барабан. Хай Пітер з Кітом теж ідуть зі мною.

— Ми будемо тут, правда, Піте? — озвалася Кіт. — У вас є зайві шоломи?

— Шоломи є. Але слухайте-но, хлопці! Якщо ви теж хочете з'явитися на сцені, то краще грайте самих себе. Будете нам за принаду. Ходімо, я поясню вам свою думку. — Він повернувся до гурту, що налічував не більше десятка чоловік, і заревів: — В колону по два, шикуйсь! — Актори слухняно вишикувалися в невелику колону. — Жвавіше! Та грайте! Грайте так правдиво, наче від цього залежить ваше життя — може, так воно й є. Забудьте, що ви пройдисвіти й волоцюги! Зараз ви «грізна армія під бойовими корогвами». Отож і поводьтеся, як належить грізній армії!

Ми помаршували дорогою, щоб не видно було за поворотом старих повозів і кістлявих коней, котрі, певна річ, звели б нанівець увесь наш задум. Треба зазначити, що коли актори ввійшли в свою роль, наш гурт став скидатися на справжній бойовий загін. Шкода, що не було сонця, яке виблискувало б на шоломах і металевих кірасах, але, може, тьмяне світло і похмурий ліс надавали нам ще грізнішого вигляду.

— Головне — це примусити їх злізти з коней, — сказав Десмонд. — Принаймні цього сера Філіпа. Тоді він навряд чи втече.

Згідно з планом ми розташувалися на крутому схилі над дорогою. Ми — тобто Кіт, Десмонд та двоє чоловіків із списами. Інші за вказівкою Десмонда сховалися в хащі.

— Краще сядьте на землю так, наче у вас зв'язані руки й ноги, — наказав він нам.

— А у вас є мотузка? — спитав я.

— Навіщо вам мотузка? Ви актори. Ви повинні зіграти свою роль без мотузки. Покажіть, що вас пов'язано, покажіть це виразом обличчя, поставою плечей, усім своїм виглядом. Та вам самим належить знати, як це робиться!

Я був подумав, що акторська гордість містера Десмонда може призвести нас до загибелі. Він, мабуть, не усвідомлював, яка це небезпечна справа, і вважав, що ми, малі й дурні, надмірно прикрасили свою розповідь.

Ми чекали з годину, поки до нас долинув далекий цокіт копит. Сумніву не було: це вони. Звичайний мандрівник ніколи не скакав би стрімголов цією дорогою.

Вони мчали так швидко, що на мить нам навіть здалося, ніби вони проскочили, не помітивши нас у зеленому затінку. Годину тому я був би з цього безмірно щасливий, але тепер я палко бажав здійснити Десмондів план і, завдавши ворогові навального удару, скінчити цей поєдинок.

Сер Філіп побачив нас лише в той мент, коли порівнявся з нами. Він стримав коня і почав був питати:

— Ви, часом, не бачили…

Та враз він перевів очі з суворого Десмондового обличчя на дві маленькі похнюплені постаті, що скорчились на схилі поряд з ним. Він так раптово осадив коня, що ледве не вилетів з сідла, і радісно вигукнув:

— То ви спіймали цих мерзотників? Чудово!

А що Десмонд не зрушив з місця, він скочив із сідла і збіг угору схилом.

— Мене зовуть Мортон, — квапливо відрекомендувався він, — сер Філіп Мортон.

Десмонд статечно вклонився.

— Ці хлопці — злочинці. Вони вкрали коней у містера Армтуейта, камберлендського судді. — Сер Філіп обернувся і покликав двох своїх спільників, що спинилися внизу на дорозі. — Гадаю, сер, ви не заперечуватимете, якщо ми самі передамо їх до рук правосуддя? Не знаю, за що ви їх затримали, але найперше вони повинні стати перед судом у нашому графстві і…

Він приязно усміхнувся. Коли треба, то сер Філіп умів бути дуже люб'язний, інакше він не зміг би перейняти на свій бік стількох людей.

Десмонд поважно мовчав, аж поки сер Філіп відчув себе ніяково. У шоломі й кірасі актор мав величний вигляд. Нарешті він повільно, з притиском заговорив:

— Бачите, сер, я перебуваю на службі в королеви…

— Певна річ! Однак ви, звичайно…

— І я прямую в Камберленд.

— Он як? Але ж навряд чи офіцер її величності схоче обтяжувати себе товариством юних злочинців.

— Майте на увазі, — провадив Десмонд, — що я очолюю лише передовий загін армії.

Сер Філіп збентежено витріщився. Ці слова його налякали.

— Дозвольте запитати, що це за армія, сер?

— Прошу. Її величність надіслала цю армію, щоб окупувати північні графства і придушити заколот, котрий, як нам стало відомо, готується там.

— Мати божа! Ви мене приголомшили, сер! — Сер Філіп чудово грав роль пойнятого жахом вірного підданця. Недаремно він так щиро захоплювався театром. — Заколот? Може, ви розкажете, хто його привідці?

— Звичайно, розкажу, сер Філіп Мортон. Ви й ваші друзі заарештовані за організацію змови.

Почули б ви, як урочисто вимовив Десмонд ці слова! Мене б не здивувало, аби він раптом перейшов на білий вірш.

— Заарештовані? Та ви збожеволіли!..

— Нам усе відомо! — гримнув Десмонд, хоч не вислухав і половини з того, що ми встигли розповісти.

Ми наперед домовилися, що ці слова будуть за умовний сигнал. Десмонд вихопив один із тих справжніх пістолів, що були в нього серед театральних. Сер Філіп кинувся вниз, на дорогу, щоб скочити на коня.

— Мерщій! — вереснув він. — Їх замало, щоб затримати нас! Ми можемо…

І враз онімів, побачивши шестеро пікінерів, що вискочили з лісу й перегородили списами дорогу. Він обернувся. Ще один ряд солдатів став упоперек дороги з іншого боку. З-за повороту долинуло дріботіння барабанів, пронизливий звук сурми, повільний тупіт копит.

Я розумів, що почуває цю мить сер Філіп. Він бачив кінець так само виразно, як ми бачили свій кілька годин тому, коли волоцюги тягли нас до старого шурфу. Він дивився на порожню дорогу, але, мені здається, не бачив ні тінистої діброви, ні зелених лугів на схилах гір. Перед його очима постала інша, сумна дорога — страшний шлях у Тауер.

— Проб'ємося! — вереснув він знову й скочив у сідло. Він схопився за шпагу і вже був наполовину витягнув з піхов тонке лезо, коли я стрибнув до нього, вчепився в ногу й рвонув її вгору. Сер Філіп утратив рівновагу і беркицьнув з коня.

Інші опиралися недовго. Не минуло й п'яти хвилин, як вони всі були обеззброєні і зв'язані — ні самі не поранені, ані нас не поранивши.

— Ну ж бо, друзі, гайда до повозів! — скомандував Десмонд, облишивши поважний тон, який більше б личив офіцерові й шляхтичеві.

Коли ми, переможно крокуючи, виступили з-за повороту дороги, знову задріботів барабан, залунала сурма, і ви, мабуть, голову дали б на відсіч, що от-от перед вами з'явиться загін кінноти. Уявіть собі вираз обличчя наших полонених, коли вони побачили «грізну армію під бойовими корогвами»! Мастак Нік так винахідливо грав на сурмі, що слідом за голосним покликом лунав слабкий, ніби десь за півмилі йому відповідав інший сурмач. Поряд стояв Чарлі, вибиваючи в барабан і вигукуючи на весь голос команди. А на додачу місіс Десмонд ганяла бідолашних шкап без кінця по колу.

Але, гадаю, найбільшим ударом для сера Філіпа була зустріч з Кіт. Він увесь спаленів.

— Кетрін!

— Так, це я, сер Філіп.

— Ах ти… ах ти, зміюко!

— Вважайте, що вам пощастило, — холодно відповіла вона. — Ви ж ледве не одружилися зо мною.

Довелося, звичайно, знову все пояснювати Десмондам та їхній трупі і знову вислухати безліч здивованих вигуків.

— Ну, та годі вже, — сміючись, сказала нарешті Кіт. — А то ми ладні балакати без кінця й краю. Згадаймо за королеву.

Її слова протверезили нас.

— Слухайте-но, — мовив я, — якщо ви подбаєте про те, щоб доправити полонених у в'язницю, ми з Кіт позичимо пару їхніх найкращих коней і поїдемо далі. Часу в нас доволі: виставу призначено на суботу.

— На суботу? — Десмонд дивився на мене витріщеними від жаху очима. — То ви нічого не знаєте? Виставу перенесено, вона відбудеться на два дні раніше. Ви нізащо не встигнете!

Настала страшна тиша, і я почув, як у повозі хтось засміявся. То був сер Філіп.