Слідами змови

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ ЗАГАДКА СОНЕТА

І справді, вірш був якийсь чудний.

— В ньому є щось непевне, — мовив я.

— Авжеж, є, — погодилася Кіт. — Та ще й дуже непевне.

Самі подумайте. На перший погляд у вірші не було нічого підозрілого. За тих часів, коли я був ще хлопець, вірші складали всі. Часто-густо замість вітального листа чоловік складав сонета й посилав приятелеві на день народження, на весілля чи ще на якийсь знаменний день. Такий сонет міг стати високопоетичним твором, коли його склав, скажімо, Шекспір, але часом він був навіть не вартий паперу, на якому його написано.

Та в даному випадку кожний читач легко зауважить, що вірші джентльмена в жовтому (якщо скомпонував їх справді він, а не хтось інший) не належали до поетичних шедеврів. Перечитайте їх ще раз і ви побачите: авторові потрібно було чотирнадцять рядків лише для того, щоб досить плутано й нескладно сказати, що йому не вистачає слів висловити свої почуття.

— Якщо він не може висловити свої почуття, — сказала Кіт, — то навіщо писати вірші?

— Та ще й переписувати їх у двадцяти шести примірниках, — здивовано докинув я, пригадуючи, як на кару за невивчений урок учитель примушував мене переписувати кілька разів той самий текст.

— Фальшива скромність! Насправді він, мабуть, вважає, що створив поетичний шедевр.

— А Прозерпіну й Плутона вставив сюди зовсім не до речі, — переконано заявив я.

Коли щодня розмовляєш із такою людиною, як Шекспір, то в кожному разі навчишся відрізняти погані вірші від гарних.

— Маєш слушність, — погодилася Кіт. Плутон — володар підземного світу, похмурого, холодного царства тіней. Отож його обійми швидше студять, ніж гріють. Я, коли йшлося б про тепло, придумала б якесь інше, справді поетичне порівняння. Сказала б, що мої почуття палкіші за сонце чи то за вогонь.

Я був певний, що насправді вірша написано зовсім не для того, щоб привітати когось із днем народження. Автор скомпонував його з якоюсь іншою метою, аніскілечки незважаючи ні на зміст, ні на поетичність. Він прагнув тільки одного: надати сонетові якесь таємне значення.

— Послухай-но, — сказав я і прочитав:

Хіба ж не видно! Він закликає читати між рядками.

— А що він каже далі! — схвильовано вигукнула Кіт:

— Навіщо він ужив слово «напевне»? — спитав я, вказуючи на передостанній рядок. — Мені здається, воно тут зовсім недоречне.

— Та тут увесь вірш недоречний. Хіба можна сказати, що гарячі побажання шаріють рум'янцем?

— А чому він пише слово «инакше» з літерою «и»? Адже ми пишемо «і» — «інакше».

— Він, певно, гадав, що так воно звучить урочистіше.

— Двадцять шість примірників, — промимрив я. — Для кого? Може, для двадцяти шести змовників?

Кіт сказала, що це її зовсім не здивувало б. А мене — після підслуханої розмови — уже ніщо не могло здивувати

Так ми сиділи над тим віршем, поки не догоріла свічка; але ця обставина не мала тепер для нас ніякого значення: ми ж бо вже знали сонета до останнього слова. Та чи пощастило нам, спитаєте ви, збагнути таємний його зміст? Далебі, ні!

Згодом ми зрозуміли, що розгадка таємниці маячіла перед самісінькими нашими очима, і лаяли себе дурнями за те, що не змогли розгледіти її. Адже ми напали на слід, коли дивувалися, навіщо автор писав слово «інакше» з «и». Якби ми поміркували над цим іще трошки, то все б стало видно, як на долоні; однак ми цього не зробили… Як тільки погасло світло, згасла й надія відкрити таємницю; проте нам це й на думку не спало, і ми ще довго сиділи в темряві й марно сушили собі голови.

Я питаю себе: чи й справді розгадка була така очевидна? Коли нам її показали, нам здалося, що вона дуже проста. Тож подивіться ще раз на сонет, перш ніж я вам її відкрию. Може, ваш розум виявиться гостріший, ніж наш.

Що ми мали робити?

Кинути далі дошукуватися таємниці тільки тому, що не змогли самі знайти ключа до неї? Але ж ми розуміли, що натрапили на змову, про яку слід було сповістити державні власті.

Може, розповісти про все Шекспірові? Не дуже мені хотілося робити це: тоді довелося б признатись, якого я вклеїв дурня з рукописом його п'єси.

А може, нам самим піти до міського шерифа? Та чи повірить він нам на слово? Адже єдиний наш доказ — не зовсім доладно написаний сонет. У мене було передчуття, що він не надто добрий знавець поезії. А хто ми для нього такі? Два шибеники з-серед тих непутящих лицедіїв, що нахабно перенесли свої вертепи за межі міста, аби втерти носа шерифові, мерові та іншим можновладцям.

— Шериф прожене нас — оце і все, чого ми досягнемо, — зневірено мовила Кіт.

— Або прискіпається: хто ми та звідки? А нам з тобою це так потрібно, що аж нікуди!

— А все ж таки доведеться ризикнути. Якщо ті люди й справді казали все те, що ти розповідаєш…

— Авжеж, казали! Чи ти гадаєш, мені це все наснилося?

— Якщо так, то справа дуже важлива, і ми не повинні мовчати.

— Придумав! — нараз вигукнув я. — Давай звернемося до сера Джозефа Вільямса!

— Сер Джозеф Вільямс? Але ж, Піте, він радник королеви, великої руки людина…

— Нам і потрібна великої руки людина, — заперечив я. — Ти сама сказала, що справа важлива. Адже сер Джозеф родом з Камберленду. Він народився в Нью Голі, в благословенному затінку гори Скідоу. Змалку ходив до нашої школи.

Я всміхнувся, згадавши, як нам, хлопчакам, надокучило безперестану чути ім'я сера Джозефа. Вчитель при кожній нагоді ставив нам його за взірець як блискучого учня.

Не один, не два, а цілих двадцять разів чув я розповідь про нашого колишнього учня Джо Вільямса, про те, як він вступив до Королівського Коледжу Оксфордського університету, здобув учене звання, поїхав за кордон, став викладачем іноземних мов, а згодом попав до двору і зробив блискучу кар'єру на службі в королеви.

Тепер настав час ужити собі на користь земляка, що про нього нам стільки товкмачили.

— Завтра ми перш за все розшукаємо його дім. Він не відмовиться прийняти свого одно-сума, хоч ми вчились у Кезіку в різний час.

Як я зрадів і навіть трохи здивувався, коли вийшло на моє.

Нам пощастило: сер Джозеф був дома і мав вільний час. Коли я назвав слузі своє справжнє ім'я і сказав, що вчився в тій самій школі, що й сер Джозеф, але дещо пізніше, він не примусив нас чекати жодної хвилини.

День був сіверкий, і сер Джозеф сидів перед каміном, де палахкотів яскравий вогонь. Він прихилив голову до спинки високого фотелю, і його довгасте обличчя випромінювало не менше тепла й веселощів, ніж омахи полум'я, що вистрибували з вугілля, наче танцюючи.

— Браунріг? Браунріг? Заходьте, хлопці. Від цього імені на мене повіяло димом палахкотливого торфу! — Що нового в Камберленді? Ви, часом, не принесли мені ромового крему?

— Боюсь… боюсь, що ні, сер, — відповів я затинаючись. — Ми… ми давно вже з Камберленду. Аби ми знали, що ви…

— Гаразд, гаразд, — швидко мовив він, зауваживши моє збентеження. — Це я жартую. Мій кухар готує такий крем, що його нізащо не відрізниш од тамтешнього. Ось зараз ви його скуштуєте. Та сідайте ж бо, сідайте! Як там Кезік, Кроствейт, Трелкелд та інші місця? Страшенно важко добиратися до них. Та якби я не був прив'язаний до двору, то частенько відвідував би домівку.

Ми ніяк не могли викласти своєї справи, бо він без угаву розпитував нас про рідні місця. Врешті я вибрав слушну мить і почав свою розповідь. Він слухав мене, не перебиваючи, аж доки я скінчив. Потім спитав:

— Це, часом, не витвір твоєї фантазії, хлопче?

— Ні, сер!

Я показав йому рукопис і написаний на звороті останньої сторінки сонет. Він прочитав його, стиснувши губи.

— Кепський вірш, — зауважив він. Потім в його очах заблищала усмішка. — Але нічим не гірший за десятки тих, що їх ми самі писали замолоду, коли були закохані. Не можна стяти людині голову за те, що вона пише погані вірші.

— Шкода, — мовила Кіт, що досі здебільшого мовчала.

— Знаєте, що я зроблю? — сказав, поміркувавши хвилину, сер Джозеф. — Сам я не можу в цьому розібратися, проте знаю одну людину, що добере змісту, якщо, звичайно, тут є якийсь прихований зміст. Я надішлю цей рукопис йому. Не турбуйтесь, ми не дозволимо, щоб п'єса містера Шекспіра знову потрапила не в ті руки. Її пильнуватимуть, як державного документа. Правду казати, якщо ви матимете слушність щодо шифру, то п'єса відразу ж набуде ваги державного документа.

— То ми вам ще будемо потрібні? — спитав я.

— О, безперечно. Вам доведеться ще раз ствердити все присягою і підписати свої свідчення. Ви вільні сьогодні увечері?

— Так, сер, після вистави ми зовсім вільні.

— Тоді домовимося на сьому годину. Тим часом не кажіть нікому ані слова. Зрозуміли?

— Так, сер.

Сер Джозеф посіпав себе за вухо.

— Ми зустрінемося не тут, — врешті сказав він. — Приходьте в дім сера Роберта Сесіля. Де він живе, вам покаже кожний. Це великий дерев'яний будинок на Стренді, обмурований цеглою. Проти нього такий гарний гладенький пішохід. Спитаєте сера Роберта. І ще одне, Браунрігу…

— Слухаю, сер?

— Пильнуй себе. Будь весь час насторожі.

Його попередження мене врадувало. Очевидячки, він сприйняв нашу розповідь навсправжки. Можливо, мені поки що не загрожувала ніяка небезпека. Навряд чи джентльмен у жовтому відразу помітить серед купи паперів на столі, що рукопис зник. А якщо й помітить, то, може, подумає, що поклав його деінде. До того ж скидалося на те, що рукопис уже непотрібний: сонет був переписаний у двадцяти шести примірниках, отож джентльмен у жовтому не дуже його й розшукуватиме.

— В кожному разі, — запевняв я Кіт дорогою додому, — джентльмен у жовтому не знає, що мені відомо, де він живе. А вже йому й на думку не спаде шукати зв'язок між мною, бідолашною дівчиною, яку він потішав учора ввечері, та двома закоханими в човні.

Проте я не шкодував, коли день минув без пригод. У Лондоні часто трапляються дивні речі. По темних завулках раз у раз помирають люди, і правосуддя не може розшукати вбивць. У горах, коли хтось кричить пробі, люди чують його лемент за милю і збігаються на допомогу. Але в Лондоні передсмертний зойк тоне у вигуках крамарів і вуличних торговців, серед гуркоту коліс і бамкання дзвонів. Мертве тіло може пролежати в риштаку цілу годину, перш ніж хто поцікавиться, що сталося з бідолахою, — всі вважатимуть, що він просто упився. Я взяв до уваги пораду сера Джозефа і ввесь час був насторожі, бо не дуже хотів, щоб мені встромили в спину кинджала.

Пробило сьому, коли ми постукали в двері, будинку сера Роберта Сесіля. Нас, очевидно, чекали. Ледве я почав затинаючись пояснювати, хто ми й чого прийшли, як нас пустили і провели сходами й коридорами в оббиту дубом кімнату. Сер Джозеф грівся чи то намагався зігрітися біля слабенького вогню, що ледь нидів у величезному каміні.

— Оце ті хлопці, — весело мовив він.

З-за столу на нас похмуро дивився сер Роберт Сесіль.

Його зовнішність не дуже впадала в око. Ви б сказали, що це звичайнісінька людина та й годі. Він був убраний у все чорне, окрім хіба накрохмаленого білого коміра. Я знав, що його батько — славнозвісний лорд Берглі, а сам він дуже значна особа, близька до королеви. Лише згодом я дізнався, що він очолює таємну поліцію.

Він поворушився й зітхнув. Увесь той час, поки ми були там, він жодного разу не встав із стільця, і я б ніколи не здогадався, що він каліка, горбань.

— Ще одна змова? — стомлено запитав він.

— Це ми маємо вияснити, — зауважив сер Джозеф. — Послухайте пригоду Браунріга з його власних уст.

Я знову розповів усе, що знав. Детально змалював джентльмена в жовтому і його дім. Кіт теж додала деякі подробиці. Тим часом сер Роберт стругав одне за одним гусячі пера маленьким ножиком із срібною колодочкою і клав їх на свій каламар. Нарешті він озвався:

— Ваш джентльмен у жовтому — сер Девід Вікарс. Від деякого часу він у нас викликає підозру.

Кіт переможно позирнула на мене. Я моргнув їй у відповідь, та, зауваживши, що сер Джозеф дивиться на мене, почав був червоніти, але враз він теж підморгнув мені. Він стояв за спиною сера Роберта і міг строїти мені смішні міни.

— Мортон? — провадив сер Роберт. — Це вже дещо несподіване. А інших імен ти не чув?

— Ні, сер, на жаль, не чув, сер.

— Мортон з Камберленду, Вікарс з Нортамберленду. Гм! — Сер Роберт повернувся на стільці і кисло всміхнувся до сера Джозефа — Ненадійний народ на Півночі, Вільямсе!

— Годі вам, я сам із Камберленду! Та й оці хлопці звідти. Там є і добрі й лихі люди, так само, як і скрізь.

— Авжеж, авжеж. — Сер Роберт узяв перо й почав ним гратися, качаючи по чорній поверхні столу. — Та зважте, Вільямсе, на те, що останній заколот стався саме на Півночі.

— Це було двадцять п'ять років тому, якщо не більше.

— Байдуже коли. Боюсь, що не всі північні джентльмени затямили собі нашу науку. Бо ж ось приходять ці хлопці й розповідають про сера Філіпа Мортона. Знову Північ! Гадаєте, що це випадковий збіг? Може й так. Але коли ми довідаємось імена двадцяти шести джентльменів, що одержали той сонет, то, напевно, у нас буде чималенька колекція значних і стародавніх північних імен.

— Ви розкрили, що це означає? — поспіхом запитав сер Джозеф: йому, очевидячки, не дуже подобалася така розмова.

— Я надіслав сонета кузену Френсісові. В нього є свої способи. Він звичний до таких речей. Мабуть, він уже прийшов. Якщо тільки горішок не виявився затвердни на його зуби.

Напевно, все вийшло гаразд, бо за кілька хвилин у двері тихенько постукали, і до кімнати зайшов джентльмен, несучи під пахвою пакунок, загорнений у шмат чорного оксамиту.

— Ну як, Френсісе?

— Все виявилося дуже легко, — сказав гість, розмотуючи пакунок і кладучи на стіл мій рукопис. — Один з найпростіших шифрів у світі. Гадаю, ви самі з першого погляду зрозуміли б, у чім тут річ.

— У мене є інші справи, — лагідно зауважив сер Роберт. — Але чому ж усе виявилося так легко?

— Та от візьмімо хоча б слово «инакше». — І сер Френсіс Бекон вказав на потрібний рядок випещеним пальцем. — Навіщо він розпочав це слово з «и», коли треба писати «і»?

— Хіба я знаю? — відповів сер Роберт. — Я не поет.

Сер Френсіс пирхнув і вдоволено озирнув нас із виразом переваги. У нього були розумні, холодні, наче в змії, очі.

— Тому що, джентльмени, він хотів почати цей рядок з літери «и». Це йому було необхідно. А на «и» не зразу знайдеш слово, яке пасувало б до розміру й змісту його вірша. Це дитячий шифр. Ану, хлопче, — сказав він, підкликавши мене до столу, — прочитай серові Роберту це таємне послання.

— Таж… — почав був я і нараз усе збагнув. Треба було прочитати підряд початкові літери кожного рядка сонета.

— Звісти нас… звісти нас хроні, — сказав я.

— От бачите, — промовив сер Френсіс.

— А що це, з вашого дозволу, означає? — спитав сер Роберт.

— Атож, — докинув сер Джозеф. — До чого воно? «Звісти нас хроні»? Як ви це поясните, сер Френсіс?

— О, дуже просто. Змовників чомусь пойняв неспокій. Вони хочуть удатися до надійнішого способу зв'язку: адже їм треба надсилати одне одному повідомлення, листуватися…

— Так, але до чого ж тут хрін?

— Це випробуваний спосіб передавати листи. Ви надрізаєте корінець хріну, вкладаєте всередину невеличкий згорнений папірець і посилаєте куди треба кошик з городиною. От і все.

— А як же сік? — спитав я.

Сер Френсіс подивився на мене так зверхньо, ніби я не мав права говорити без його дозволу.

— Авжеж, чорнило, мабуть, розпливеться, — зауважив сер Роберт.

— Якщо бажаєте, я можу влаштувати спробу.

— Не бачу в цьому сенсу, — відповів його кузен, бавлячись пером. — Звичайно, ми можемо встановити нагляд над шляхтичами, що викликають підозру, але, — зітхнув він, — шпигуни коштують дорого. Для того, щоб простежити, кому і звідки приносять городину, потрібна буде ціла армія агентів. Не уявляю, як це можна зробити. Сер Мортон, наприклад, поїхав у Камберленд. Як нам підіслати шпигуна в його дім?

Деякий час усі ніяково мовчали. Перший заговорив сер Джозеф Вільямс.

— Хіба у вас не досить доказів, щоб одразу заарештувати декого з цих людей? От хоча б Вікарса, котрого наш юний друг так влучно назвав «джентльменом у жовтому».

— Зробити це можна, — погодився сер Роберт, — але я вважаю за краще не чіпати його, поки ми довідаємось імена інших змовників.

— Можна його допитати.

— Не люблю я… допитів, — одказав сер Роберт, здригнувшись од відрази — Не можна покладатися на те, що кажуть люди на тортурах. Вони можуть обмовити і винного, і невинного. Краще стежити й стежити, аж поки все стане відомо, а тоді враз схопити.

Розмова тривала далі. Всі висловлювали різні гадки, але справа не посунулася ні на крок.

Я стояв біля столу, переступаючи з ноги на ногу, і дослухався до суперечки. І раптом мені сяйнула думка:

— Я знаю, сер!

Всі подивились на мене: сер Френсіс зневажливо, сер Джозеф підбадьорливо, сер Роберт… Його обличчя скидалося на маску. Він крутнув перо і сказав самими губами:

— Говори, хлопче.

— Може, мова мовиться не про хрін, а про схрон — вежу в Камберленді, наприклад вежу сера Філіпа Мортона. Тоді повідомлення треба читати так: «Звісти на схроні».

Лице сера Роберта було ще байдужіше, ніж досі. Але сер Джозеф ляснув себе по широких штанях і вилаявся.

— Хлопець сказав, як у око вцілив! Адже я сам із Камберленду, але так давно виїхав з дому, що хай мене дідько візьме, коли я згадав би за це.

Сер Роберт постукав по столі.

— Поясніть, прошу вас, про що ви говорите.

— Схрон, — почали ми одночасно з сером Джозефом і розповіли серові Роберту, які вони є, додавши, що Філіп Мортон теж має таку вежу, тільки вважається, що вона зачинена і що в ній ніхто не живе.

— Ідеальна штаб-квартира для змовників, — зауважив сер Джозеф. — Закладаюся головою, що саме за це і йдеться в посланні. Це ж одразу видно.

Сер Роберт обмірковував нове відкриття. Біле перо знову закрутилося млинком по чорній поверхні дубового столу, і, здавалося, ціла вічність минула, перш ніж його тонкі губи ворухнулися.

— Цю справу варто розслідувати. Комусь доведеться поїхати в Камберленд.

Він підвів голову й подивився мені просто у вічі.