Слідами змови

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ НАД УРВИЩЕМ

Ліс щезнув з очей за одну мить. Вітер ревів, наче двадцять тисяч дияволів, лопотів дощ, заливаючи озеро й острів. Довелося хутко сховатися в халупі.

Мені розповідали, що такі раптові бурі часто бувають на Алсвотері, і коли лютує шторм, то не тільки плавець, а й човен не зважиться відплисти від берега. Громовиця збирається над Керкстоунським перевалом і котиться вниз, шалена, як навала кінноти. Довге й вузьке, мов щілина, озеро лежить між двома великими горами, Гелвеліном та Гайстріт. Грози, що бушують над ним, з лютим ревом накидаються на кам'яні бескиди, які височать обабіч озера.

Щоправда, мене втішали дві обставини: по-перше, така буря мала швидко вщухнути, і по-друге, якщо я був одрізаний від суходолу, то з суходолу до острова добратися було теж неможливо.

Тим часом треба було щось робити з Дунканом.

Я підповз до нього ближче й прислухався. Дощ стукотів по даху й капав крізь отвір, що правив за димар. Над островом гудів вітер, і раз по раз гуркотів грім. Отож не дивно, що протягом кількох хвилин я не був певен, дихає він чи ні.

Але зрештою я почув глибоке уривчасте дихання людини, що втратила свідомість. Я зрадів, коли переконався, що не вбив його.

Я перекинув його на спину і розстебнув коміра. Мені кортіло полегшити його стан, проте я не мав права ризикувати. Щоб забезпечити себе від нападу, я вискочив під дощ і знайшов шматки мотузки. Зв'язавши йому руки й ноги в той самий спосіб, яким він зв'язував мені, я, однак, потурбувався, щоб він не звільнився так легко. Я забрав у нього ножа, а потім обшукав одяг, сподіваючись знайти пістолет або кинджал, але не знайшов більше ніякої зброї. Мотузка була мокра, і мені спало на думку, що з часом вона збіжиться і вріжеться в тіло. Якщо він не опритомніє, доки я дремену з острова, треба буде її попустити.

Коли я впорався з полоненим, вітер трохи вщух, а дощ ішов нападами, перерви між ними ставали щоразу довші. Озеро вже не біліло гривами піни, і на протилежному березі поступово почав вимальовуватися ліс. Спочатку він здавався безбарвною плямою, але небавом проступило яскраво-зелене листя, помережане смугами сонячного світла, що купалося в росі. Сонце схилялося вже до вечірнього пруга. Виходить, я перебув на острові цілісінький день!

Краще тут не затримуватися… В мене не було ніякої охоти плисти зараз чверть милі, але це було краще, ніж чекати, поки з'явиться сер Філіп. Озеро ще хвилювалося, але я сподівався на краще.

Я скинув камзола та довгі штани — зайвий тягар був ні до чого — і сховав під камінням, щоб їх відразу не помітили. Черевики я прив'язав до пояса, бо забиватися в далеку дорогу босоніж було ризиковано; капелюха кинув у воду. Хай подумають, що я втопився. В останню мить я згадав за Дункана і вернувся назад до халупи. Він і досі лежав непритомний. Я нахилився і, переконавшись, що він не прикидається, попустив мотузку на ногах і розв'язав йому руки. Цікаво, яку він вигадає казку для своїх спільників?

Вода була холодна мов лід, бо шторм збурив глибинні води. Але холод підстьобнув мене і остаточно вивів із того заціпеніння, що в ньому я перебував, відколи вдарився головою об кам'яну стіну. Я знав, що мені доведеться змагатися за своє життя. Адже йшлося не про пляжне купання. Я не спав. Я не попоїв як слід, а від страшного удару в мене й досі гули в голові джмелі. На середині мене взяв сумнів, чи зможу я досягти протилежного берега.

Зціпивши зуби, я плив і плив до зеленої смуги лісу. Обважнілі черевики тягли мене вниз, наче залізні ланцюги. Хвилі хльоскали в обличчя, руки й ноги дерев'яніли від утоми…

Ні, я не здамся! Не здамся! Здається, я казав це вголос, силкуючись заглушити деренчання у вухах. Багато чого залежало від того, чи зумію я досягти далекої смуги сірої ріні, зеленої торочки дубів і сосон. Якщо я здамся і дозволю собі пірнути в жаданий спокій зелених вод, королеву вб'ють, і в Англії почнеться руїна. Тисячі англійців загинуть у братовбивчій війні. Запалають хати, жінки й діти, голосячи, кинуться шукати сховища в лісах та горах; знову настануть страшні роки, що про них народ уже майже забув.

Думка про це допомогла мені врятуватися. Я тримався не задля того, щоб урятувати стару жінку з короною на голові. Я повинен був вижити задля всіх нас. Жодна душа в Англії не знала того, що знав я, жодна душа, опріч змовників, що їхні божевільні жадання штовхають нас у жахливу прірву. Я не маю права потонути, бо разом зі мною загине й таємниця.

Дерева, що досі стояли непорушно, раптом посунули мені назустріч. Підхоплений хвилею, я побачив лісову гущавину, дорогу, що в'юнила горбастим берегом, і голі скелі, порослі лишайником. Я навіть помітив кролика, який шугнув у папороть. Я опустив ногу і, не вірячи самому собі, намацав дно.

Врятований! Мокрий як хлющ, я видряпався на високий берег і впав, хапаючи ротом повітря. За кілька хвилин я трохи очуняв і втиснув задубілі ноги в розбухлі черевики.

Доведеться ще пройти пішки сім миль до Лонсдейла, але я думав про це майже радісно. Я не дуже добре уявляв собі, де опинився, але знав, що поблизу є. долина, яка виходить під прямим кутом до озера і веде через гори на північний захід. Якщо я піду тією долиною, то ще до ночі буду дома.

Проте й на цей раз мені не судилося здійнити свій план. Не пройшов я і ста ярдів, як рантом почув голоси. Попереду біля дороги паслися шестеро коней, і стільки ж чоловіків спускалися до берега, де лежав човен.

Я метнувся назад, але моя постать у білому була дуже примітна серед дерев. Позаду зчинився галас. Спочатку я з дурного розуму побіг дорогою, що вела до Петердейла, і вже минув те місце, де нещодавно виліз із води. Однак, почувши цокіт копит, збагнув, що переслідувачі посідали на коней, і тому бігти дорогою, по якій могли скакати коні, було просто безглуздо.

Тоді я звернув праворуч, на стежку, що вела в протилежний від озера бік. Переді мною відкрилася широка долина, посеред якої мчав розбурхлий від дощу бурчак. Долина впиралася у високу гору. То була, мабуть, Рейз або ще яка-небудь вершина Гелвелінського пасма. Я бачив її лише одну мить — темну аж чорну на тлі призахідного сонця. Потім на вершину найшла хмара, і гора — моя надія — зникла з очей.

Перш за все треба тікати зі стежки. Я скочив з високого берега, поспіхом перебрів через бурчак і подерся на протилежний схил. Позаду ляснув постріл. Я в білому вбранні був чудовою ціллю, але їм завадила відстань. Добре, що мої переслідувачі не мали лука. Отоді мені було б непереливки.

Куля до мене не долетіла, зате долинув голос сера Філіпа:

— Не біжіть усі за ним! Він може повернутися на дорогу!

Мені здавалося, що серце от-от вискочить з грудей. Довелося спинитися на невеликій терасі, щоб трохи перепочити. Тепер можна було озирнутися на ворогів. Тільки двоє з них зіскочили з коней і рушили слідом за мною. Інші поскакали дорогою.

Я відразу розгадав їхній план. Понад озером пролягала лише одна дорога. Вона вела на північ до Пенріта і на південь через Керкстоунський перевал до Кендала і далі до Лондона, їм треба було тільки перетяти дорогу в двох місцях, і я не матиму іншого порятунку, як дряпатися через гори, що стали мені на шляху наче мур.

Дарма, я був на це готовий. Я хотів дістатися додому й знову побачити Кіт. Я не мав наміру вертатися на дорогу. Побачимо, хто витриваліший — я чи ті двоє. Коли б я був не такий знесилений, то легко втік би від них, але зараз не був певний, хто вийде переможцем у змаганні.

На голому схилі ніде було сховатися: ліси лишилися далеко внизу. Вище в горах стелився туман. Аби я тільки випередив їх та щоб туман не порідшав, то дідька лисого вони мене знайдуть. Та я ніколи не бував у цих місцях і йшов навмання.

Схил здіймається круто вгору. З останніх сил я долаю його. Все вгору і вгору!.. Зараз це основне.

Внизу я бачу своїх переслідувачів. Вони невідступно йдуть за мною, мов собаки, що напали на слід. Перед веде чоловік у зеленому й чорному, на півдесятка ярдів нижче дряпається його огрядний супутник у яскраво-червоному камзолі. Першого важко помітити на тлі високої зеленої трави; я бачу його лише тоді, коли він з'являється на вершечку якої-небудь скелі, — тоді його постать вирізняється на блідому вечірньому небі. Товстуна ж я помічаю відразу, як тільки озирнуся. Він червоніє, наче краплина крові.

Вони не гукають мене, знаючи, що це ні до чого і краще поберегти дух. Але вони йдуть уперед не зупиняючись, і їхня спокійна впевненість лякає мене більше, ніж гучні погрози. Вони переконані, що рано чи пізно я попадусь їм до рук.

Ми не поспішаємо. В нас немає сили бігти. Якби ви були там того вечора й побачили три постаті, які неквапливо здіймалися низкою дедалі вище й вище, то нізащо б не подумали, що між ними йде боротьба не на життя, а на смерть. Запевняю вас, ми йшли б швидше, аби мали силу.

Ми опинилися на величезній висоті. Під нами бовваніли урвища й глибокі долини, що їх уже заповнювала багряна вечірня імла. Верхній закрут озера здавався звідціля склянкою із щербатими краями. По його гладіні були розкидані вбрані у зелень острівці, крихітні, наче бджоли.

Тут, угорі, був ще ясний день, і мусянжове сонце сяяло крізь ополонки у хмарах. До хмар уже було зовсім недалечко.

Я, очевидячки, минув зручні стежки, що ведуть через хребет, і зараз сходив народну з найголовніших вершин, можливо, на сам Гелвелін. Треба було йти обережно, так обережно, як тільки дозволяли двоногі хорти, що женуться за мною. В цих місцях були страшні провалля. Я боявся не їх, а боявся, що потраплю в глухий кут, де мені доведеться або стрибнути в прірву або попасти до рук переслідувачів. Хтозна ще, чи туман мені стане в пригоді, чи призведе до загибелі.

Нині я знаю, де ми блукали того вечора. Я навіть полюбив ті похмурі місця. Але тоді, коли я потрапив туди вперше, зацькований, як дикий звір, я відчував лише жах.

Цілу милю я йшов довгим, порослим травою кряжем. Подекуди схил був такий пологий, що я навіть підбігав. Нарешті я видерся на вершечок і, огледівшись, побачив, що опинився на лівому краю гірського пасма, яке велетенською підковою вигиналося над глибоченною прірвою.

Передо мною, наче лезо ножа, простягався високий гребінь, оточений з обох боків урвищами сотні футів завглибшки. Я сказав: наче лезо ножа? Краще було б порівняти його з пилкою, бо він увесь наїжачився гострими зубцями.

Праворуч, з протилежного боку величезної ями, височів другий кінець підкови — ще одне гірське пасмо, що спадало в таку саму бездонну прірву. Там, де сходились докупи обидва пасма, височіло кам'яне громаддя, що здіймалося вище за всі гори. Вже тоді я зрозумів, що це може бути лише Гелвелін, хоч його обриси були сховані за купами хмар, котрі мчали небосхилом.

Я озирнувся. Чоловік у зеленому трохи відстав, але його товариш, наче йому додалося сили, швидко наздоганяв мене.

Я повернувся лицем до скелястого гребеня і зусиллям волі примусив ноги, що нили від утоми, зрушитися з місця.

Над гребенем подував пронизливий вітер. Хоч як мені було жарко, але я зразу відчув його крижаний подих, що обпалював моє ледь прикрите тіло. Каміння стало слизьке від мряки. Навколо мене клубочилися хмари, скрадаючи барви краєвиду і затягуючи все сірою імлою. Проте туман не був такий густий, щоб сховати мене од ворогів.

Я шкандибав уперед, перелізаючи через скелі, протискаючись між ними, часом повисаючи над проваллям. Ліворуч, крізь уривки хмар, я бачив світ, що зникав у бездонній прірві. Недаремно ту прірву називали Пеклом. Праворуч — а саме цим боком гребеня я намагався йти — видно було внутрішню частину підкови. Там лежало велике озеро, оточене урвищами; воно нагадувало наше озеро біля Цитаделі, але було вчетверо більше. Часом я виразно бачив його чорну, як смола, поверхню, потім воно туманилося, наче дзеркало, і крізь хмару не можна було нічого розрізнити, крім непевного сріблястого мерехтіння.

Я вже не дихав, а хлипав. Ноги налилися оловом. З незліченних болючих саден плющила кров. Однак я не здавався, хоч і розумів, що наближається кінець.

В одному місці мені довелося видертися на плаский камінь і ступити кілька кроків по самісінькому гребеню, що спадав з обох боків у провалля. Триматися не було за що. Я випростався, але вітер гойднув мене, і на хвилину мені здалося, що я падаю. Я став навколішки і порачкував далі.

Ярдів через двадцять я озирнувся. Чоловік у червоному камзолі перебирався через небезпечне місце. Він упевнено розставив ноги і, нахилившись проти вітру, широко розчепірив руки, щоб зберегти рівновагу і щоб схопити мене…

Аби в мене був пістоль, я встрелив би його, як зайця. Але він знав, що я беззбройний. Він підходив ближче й ближче, і губи його скривилися в переможній усмішці.

Ще трохи, і гребінь лишиться позаду. Далі починався спуск, але спочатку треба було пролізти крізь розколину в скелях. За нею йшла вузька сідловина, котра, вигинаючись дугою, з'єднувала гребінь із пасмом гір. Скель далі не було — тільки непевний осип, мільйони дрібних камінців, серед яких де-не-де пробивалась пучками гірська трава.

Однак я не відразу знайшов ту розколину. Я помилився на кілька ярдів і опинився на прискалку, що нависав над проваллям. На мене війнуло холодом.

Я враз позадкував. Побачивши щілину між скелями, я почав злазити, обдираючи ноги об гостре каміння. Ця затримка коштувала мені дорого. Передо мною стояв чоловік у червоному камзолі.

— Ах ти, вовченя! — крикнув він відсапуючись і вишкірив зуби під чорними вусами. — Ти влаштував нам добрі гони!

Я знав, що вже не втечу, проте вирішив не здаватися. В мене була вигідна позиція і добра опора на ноги. Він же дивився на мене, як на вже спійману здобич, бачачи перед собою лише виснаженого і надто тендітного як на свої роки хлопчака.

Ми стояли один проти одного, дві комашки на вершині кам'яного велета. Ту мить вершина була для нас цілим світом. На сідловину набігла хмара. Щезло з очей озеро, зникло. Пекло. Все сховалося за пеленою білого туману. Ми ніби стояли на хмарі.

Червоний камзол був уже близько. Мій погляд спинився на коричневих штанях — ноги ступили на сусідній камінь і шукали опори. І тут мені сяйнула думка. Кожен, кому доводилось бороти ся, знає, що можна повалити хоч якого противника, коли знайдеш його вразливе місце і спрямуєш на нього усю свою силу.

Я стрибнув уперед, схопив його за ногу і сіпнув убік. Чолов'яга вилаявся і з жаху закричав. Він почав одбиватися вільною ногою; щастя моє, що він мене не вцілив, інакше я б полетів у провалля.

Я смикнув ще дужче. Не люблю про це згадувати, але один із нас мав загинути.

Нарешті він утратив рівновагу і полетів сторч головою на кам'яний осип — за десять футів нижче. Я сподівався, що він затримається там і лежатиме оглушений, а може й такий поранений, що його супутникові доведеться кинути лови. Та він перекинувся й покотився в туманну безодню Пекла. Він зник з очей за одну мить, але мені здалося, що минула вічність, поки вщухло торохтіння дрібних камінців, які котилися слідом за ним.

Зібравши решту сил, я перейшов непевними кроками через сідловину й почав дертися на останню вершину. Примусивши себе озирнутися, я побачив, що другий мій переслідувач, досягнувши того місця, де ми боролися, присів над прірвою і вдивляється у хмари, що пливли внизу.

Я подерся далі, однак він уже за мною не гнався.