Слідами змови

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ В СЕРЦІ ТАЄМНИЦІ

Ми йшли униз схилом. Вежа, як завжди, здавалася безлюдною. Ми пильно обдивлялися долину, сподіваючись побачити Тома, що повертався в табір. Але його не було.

Що сталося? Він не міг сидіти й досі у вежі, принаймні не міг залишитися там з власної волі. Можливо, він потрапив у пастку. Що коли за ним причинилися двері і він опинився в якійсь темниці, звідки невільно дати нам сигнал? А може, там є шафа з потайною пружиною, що стромляє отруєну шпичку в руку тому, хто необачно спробує розчахнути дверцята? Ми чували про такі підступні пристрої, запозичені з Італії. Від сера Філіпа можна було чекати чого завгодно.

— Ми повинні з'ясувати, що сталося. А для цього нам треба зайти всередину, — сказала Кіт.

— Я піду сам, — заявив я. Тепер із нас двох я був за старшого. Хоч як мені хотілося взяти з собою Кіт, але я розумів, що не маю права наражати її на небезпеку. — А ти тут вартуй… і… Ти вмієш свистіти?

— Звичайно, вмію! — обурено мовила вона.

Том якось попередив нас, що коли з ним щось станеться, ми повинні звернутися до шерифа чи судді й прохати їх негайно вирядити урядового гінця до сера Роберта Сесіля.

Та справа була така нагальна, що ми не могли зволікати. Адже поки звістка дійде до Лондона, мине не менше як два-три дні і стільки ж, якщо не більше, доки Сесілів посланець прибуде в Камберленд. То невже ми могли сидіти стільки часу склавши руки?

— Ти тут вартуй, — повторив я. — І якщо я не вийду за двадцять хвилин…

— Я піду на розшуки!

— Е ні, голубонько. Ти щодуху побіжиш через гори до мого батька. Розкажеш йому, що сталося, а він уже добере способу допомогти нам. Якщо треба буде, то скличе людей, і вони увірвуться до вежі.

— То ходімо до нього зараз.

— Навіщо робити це передчасно. Може, Том живий-здоровий. А може, він просто впав із сходів і лежить непритомний. Не бійся, я буду обережний: ні до чого не торкатимусь і обмацуватиму кожну мостину, перш ніж ступати на неї всією вагою. До того ж у мене пістоль.

— Навіщо тобі пістоль, коли там нікого немає?

Я засміявся й помацав мідяний держак, що стирчав з-за пазухи.

— В кожному разі з ним спокійніше, =— відповів я.

Щоб мене не помітили з вежі, якщо там хтось є, я обережно поповз схилом гори. Але я мав таке почуття, що ніхто мене не помітив.

Я навшпиньки скрадався по сходах. Двері були прочинені. Отже, мені не довелося братися за роботу, яку я навряд чи міг виконати без Томового причандалля. Значить, він іще всередині. Він би ніколи не пішов, залишивши двері відчинені.

Я обережно штовхнув їх лівою рукою і ступив усередину, стискаючи правою держак пістолета. Двері відчинилися зовсім нечутно. Той, хто змастив замок, подбав також і про завіси, бо від мого поштовху збиті з товстенних колод двері гойднулися без жодного звуку. Цілу хвилину стояв я, напружено дослухаючись і чекаючи, щоб мої очі звикли до темряви.

Високо вгорі видніли вузенькі віконця. Крізь них спадали навскоси стовпи сонячного світла. Тепер я бачив, що в кімнаті нічого не було, крім павутиння та поламаного стільця.

Діл був вимощений сірими кам'яними плитами. Проте я не хотів ризикувати. Замість того щоб перейти кімнату навпростець, я почав обережно чалитися попід стінами до протилежних дверей. Наступна кімната скидалася на першу, але в одному кутку, в грубій зовнішній стіні, були вбудовані гвинтові сходи. Вони вели вниз у затоплений темрявою нижній поверх, що в таких вежах правив за льох і комору. Сходи здіймалися й на горішній поверх, де за часів, коли у вежі жив господар, були спочивальні.

В тому кутку лежала густа тінь, проте біля сходів я розгледів пляму. То була калюжа. Вода, сказав я сам собі. А проте… Я обережно нагнувся, вмочив палець у рідину і, випроставшись, підніс руку до світла. Якщо це вода, я побачу на пальці лише вологий блиск.

То була не вода. Я збагнув це відразу, відчувши, що рідина липка. Потім я побачив на кінчику пальця кругленьку червону плямку, таку темну, що вона здавалася майже чорною.

Я начебто вже й звик до крові, адже мені часто доводилося бачити, як ріжуть овець. Я бував на таких улюблених англійцями видовищах, як цькування ведмедів та півнячі бої. Але ту мить, коли я розгледів у себе на пальці темну загуслу кров, мене занудило.

Однак я опанував себе. Може, Том випадком посковзнувся на тих» чудернацьких покручених сходах — таку гадку я вже висловлював Кіт. То де ж він? Покотився приголомшений сходами вниз у погріб і лежить там зараз непритомний? Що ж, це неважко з'ясувати. Якщо він знепритомнів, доведеться покликати на допомогу Кіт.

Я рушив навпомацки сходами в темряву погреба. Один східець, другий, третій, четвертий… За кожним кроком я спинявся й дослухався. От аби мені сюди свічку!

Коли моя нога нечутно ступила на п'ятий східець, я вловив якийсь звук.

Над моєю головою пролунали кроки. Хтось сходив з горішнього поверху. Забувши про обережність, я ледве був не крикнув: «Томе!» Але вчасно стримався. Бо ту ж мить почув розмову. Згори йшло двоє.

Я застиг на місці, звівши курок пістолета. Невже вони сходять у погріб? Очевидячки, ні. Вони зупинилися у тій другій кімнаті, що колись правила за вітальню. Причаївшись усього лише за п'ять східців від них, я виразно чув кожне слово.

— Сподіваюся, він був сам, — сказав один хрипким голосом.

— Що, перепудився, Ентоні?

Другий голос був високий і насмішкуватий. Я збагнув, що чолов'яга з хрипким голосом — Ентоні Дункан з Траутбека, котрого ми впізнали напередодні по чорній бороді. Як же він опинився тут непомічений? Потім я зрозумів, що сталося. Ми не лічили, скільки чоловік вийшло з вежі. Дехто подався додому верхи, дехто пішки, і коли ми побачили, що забрано останніх коней, то вирішили, що вежа порожня. Нам і на думку не спало, що кілька чоловік може лишитися.

— Зовсім я не перепудився, — відповів Дункан. — Але я не можу отямитись. Мені здавалося, що надійнішого місця годі шукати. На щастя, його помітив грум сера Філіпа.

— Нам пощастило, що він користався далекоглядною трубою, — зауважив сміючись його товариш. — Добра штука оті скельця, але вони виблискують на сонці.

— І як він сюди потрапив? Сподіваюся, він не встиг нікого повідомити. Не подобається мені це, Джеймсе. Ми вважали себе тут у цілковитій безпеці…

— Не хвилюйся, любий Ентоні. Побачимо, що скаже Філіп. Хіба нам важко перемінити штаб-квартиру?

— От-от настане призначений день. Чи не можна розпочати раніше? Чекати гірше за все.

— Ні, це повинно статися двадцять дев'ятого. Ми знаємо напевно, де буде Бес того дня.

Я чув, як Дункан відкашлявся. Потім він спитав нерішуче:

— А ти знаєш., як саме… ну, як це станеться?

— Авжеж! Хіба ти не знаєш? Вперше така думка спала Вікарсові.

Напружившись усім своїм тілом, я стояв на темних сходах і слухав подробиці страшної змови.

Том мав слушність. Далі в ліс, більше труску. Підступний план у всій своїй огиді поставав переді мною.

Як ми й здогадувались, вони замислили вбити королеву. І вбити під час урочистої прем'єри Шекспірової п'єси.

Змовники обміркували все до найменших дрібниць. Вони вже давно чекали слушної нагоди: не якогось там випадкового збігу обставин, а певних умов, що їх можна було б передбачити. Вистава «Генріха V» влаштовувала змовників найкраще: день призначено за кілька тижнів; крісло королеви стоятиме перед самісінькою сценою; а за двадцять кроків од неї, за лаштунками, чекатиме добрий стрілець…

— Його звати Джон Сомерс, — провадив спроквола голос.

Я здригнувся. Джон Сомерс! Я його знав. Він грав у трупі Бербеджа, розчарований невдаха, що злостився на весь світ, такий собі третьорядний актор. Я чував, як він хвалився, що дуже влучно стріляє. Саме годящий чолов'яга на таку брудну роботу. І, звичайно, він міг стояти за лаштунками, не викликаючи ніякісінької підозри.

— І пощастило ж вам знайти таку людину в трупі! — зауважив Дункан.

— Більшість акторів за гроші зроблять усе що завгодно. Звичайно, він боїться за свою шкуру, але ми його заспокоїли. Він вистрелить якраз тієї миті, коли згідно до п'єси на сцені оглушливо ревне гармата. Якщо глядачі й почують постріл, то гадатимуть, що так воно й треба.

На мене мов жаром сипнуло. То он чому в моєму вкраденому рукописі були підкреслені рядки:

Я виразно уявив собі цю сцену. Попереду сидить королева, на ній виблискують коштовні оздоби, широка спідниця розкинулась, наче павиний хвіст; той, що веде хор, декламує свої вірші; лунає рев гармати, що нею так пишається наш шумовик, і водночас слабкий ляск пістолетного пострілу; королева здригається і поволі починає схилятися вперед, немов на неї напала дрімота, а на корсажі сукні навколо пробитої кулею дірки поступово розпливається темна пляма…

— Гм! — озвався Дункан. — І він вважає, що йому пощастить утекти?

Його товариш захихотів у відповідь, і цей холодний сміх пролунав страшніше, ніж найжахливіша погроза.

— Він вважає, що так, — розтягуючи слова, сказав змовник, — але ми з сером Філіпом вирішили, що ні. Королеві буде прислужувати Джуліан Несбі. Він стрибне на сцену і заколе його шпагою. В такий спосіб ми позбудемося зайвого свідка.

— Зносу кров, — промовив Дункан, і голос його затремтів.

Він був непоганий чолов'яга, цей Ентоні Дункан, але занадто м'який і шанолюбний.

— Атож. Та це лише початок.

Я не міг зрозуміти, в чому полягали подальші їхні плани, бо Дункан знав їх не згірше за свого приятеля. Вони не розповіли про них послідовно, і мені довелося складати докупи окремі натяки й здогадуватися, що вони мають означати.

Та загалом їхній план не викликав сумнівів. Того ж дня, коли буде вбито королеву, в північних графствах почнеться заколот. Водночас іспанський флот вийде з Ферола, перепливе Біскайську затоку і, щоб не повторити помилку Великої Армади, відразу ж висадить десант у Фалмуті.

Я не розумівся на високій політиці, що ховалася за їхніми намірами. Я навіть не міг збагнути, кого вони хочуть посадити на англійський трон. Але мені стало ясно одне: за нового ладу сер Філіп та його друзі стануть значними людьми. Сер Філіп залишив такі дрібні справи, як крадіжка громадських земель та одруження з багатими спадкоємицями. Тепер він поставив на карту все. Хоч пан, хоч пропав!

І в цю мить до мене ледь чутно долинув свист. Сумнівів не було: то свистіла Кіт.

Ті двоє нагорі теж почули його.

— Що це? — спитав Дункан переляканим голосом.

Я почув, як він крутнувся на підборах і пішов до дверей. За кілька хвилин він повернувся.

— Все гаразд, — прохрипів він. — Це, мабуть, грум.

— Слуга сера Філіпа?

— Так, він їде з долини.

— Філіп обіцяв повернутися зранку. Очевидячки, його щось затримало.

Знову пролунав свист, уже пронизливий і тривожний. Оце то становище! Бідолашна Кіт одчайдушно попереджала мене про наближення якогось чоловіка. Аби ж вона знала, що я вже опинився в оточенні двох ворогів, які, самі про те не здогадуючись, тримали мене в облозі!

Кіт свиснула втретє. Вона, певно, знетямилася від тривоги. Я уявляв, у якому вона розпачі, але не міг їй відповісти.

Що ж мені робити? Може, піти пробоєм? Я міг би впритул застрелити одного і, якщо пощастить, вихопитися з вежі, перш ніж другий прийде до тями. В кожному разі мені доведеться чухрати в гори, і принаймні один переслідувач насідатиме мені на п'яти, а невдовзі до нього приєднається ще й грум.

А може, тишком-нишком зійти в погріб і сховатися там? Навіщо їм іти вниз? Лише задля одного: щоб винести звідтіля Томове тіло.

Зважаючи на всі обставини, сховатися в льоху було безпечніше. Я зійду вниз і причаюся в темному кутку. Якщо вони не підійдуть до мене, тим краще! А якщо підійдуть… Що ж, у мене є пістоль. Може, вони розгубляться з несподіванки, і мені пощастить пробитися на волю.

Льох, який щойно наганяв на мене жах своєю таємною пащею, раптом здався мені рятівним притулком. Я повернувся й ступив крок униз.

Сходи, очевидячки, були залиті кров'ю. Я послизнувся й полетів униз головою. Пістоль вискочив у мене з-за пазухи, відлетів убік і вистрелив. Я з розгону гепнувся головою об стіну, і це було останнє, що я пам'ятаю.