Слідами змови

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ НЕВЖЕ ВСІ ЗРАДНИКИ?

Ми перебрели потік над водоспадом. Тепер сховатися було легше, бо схилом гори, мало не до сусідньої ферми, тяглася кам'яна огорожа, що ми її називали новим муром, хоч будував її ще мій дід. Тут можна було звестися на весь зріст і подивитися, що діється біля нашої хати.

Обложники підкрадалися півколом до будинку, щоб батько не встрелив їх із лука. Навіть казан окропу, що його нагріла мати, не допоможе захищати двері довше, ніж десять-п'ятнадцять хвилин. Після цього батько, напевно, відступить нагору, заставивши сходи меблями. Там він сподівається триматись, доки надійде допомога. Проте я мав надію, що допомога наспіє раніше. Аби тільки сер Філіп не запалив будинок.

На щастя, мур був високий, і нам більше не довелося рачкувати. Ми помчали щодуху, і, правду казати, коли я засапаний ускочив на подвір'я Белової ферми, Кіт одстала від мене не більше як на десять ярдів.

Не зводячи духу, ми похапцем розповіли, що сталося, і відразу ж почали сідлати коней, на яких прибули з Лондона. Містер Бел погукав синів і приніс із кухні свого списа.

— Ми йдемо туди, — спокійно сказав він. — Якщо дорогою вам трапляться сусіди, скажіть, щоб вони поспішали за нами.

— Гаразд, — відповів я.

Ніде на світі не знайдеш кращих сусідів за наших камберлендців. Якщо ви заблудитесь серед снігових заметів або звихнете на скелі ногу, вони без зайвих слів стануть вам до помочі. А за останній рік лонсдейлці ще міцніше згуртувалися, бо знали, що в них є спільний ворог. Їх об'єднала ненависть до сера Філіпа, котрий загарбав громадські землі, а події останніх двох день — хоч їм було відомо далеко не все — зробили їх справжніми друзями. Сер Філіп міг, спираючись на закон, дістати ордер на обшук нашої хати, але ми, вільні йомени, вважали, що закон — це ще не все. Селяни знали, що батько — їхній друг, а сер Філіп — ворог. Хай би їм за це загрожувала шибениця в Карлайлі, але вони не збиралися сидіти склавши руки, коли Браунріг потрапив у біду.

Ось чому, коли ми промчали долиною, кличучи на поміч, з усіх хат повибігали чоловіки і, озброївшись чим попало — од вил до самостріла, — мерщій подалися до нашого дому, щоб дати ворогові відсіч.

— Негоже тікати, коли інші стають до бою, — сказав я, коли ми виїхали на шлях.

— Тут і без нас вистачить людей, Піте. Нас чекають важливіші справи.

— Тоді поспішаймо, — засміявся я. — А то ватага сера Філіпа як дремене з долини, то наздожене й нас з тобою.

Я, звичайно, жартував, бо сер Філіп, напевно, тікатиме в протилежний бік, до свого нового дому, що стояв біля дороги на Пенріт.

У Лондоні нам дали поганеньких коней, адже не личить крамарям мандрувати на скакунах, — але, відпочивши три дні в стайні, вони були бадьорі й дужі. А що дорога в Кезік ішла переважно з гори, то й бігли вони досить шпарко.

— Хвалити бога, здається, вже близько кінець, — кинула Кіт. — Пригоди — річ цікава, але я вже скуштувала їх донесхочу.

Я признався, що теж не від того, щоб перекласти тягар відповідальності з власних плечей на плечі містера Армтуейта. Коли наш лист відішлють до сера Роберта, а на всій Півночі відновиться законний лад і наш ворог попаде за грати, тоді ми знову зможемо тішитися радощами життя.

— Наїмося донесхочу, — сказав я.

— І виспимося.

— І накупаємося в Дервентвотері.

Почувши це, Кіт зареготала.

— Невже ти вчора не накупався в Алсвотері?

— Хай він западеться, твій Алсвотер!

— Це найкраще озеро в світі, — пирхнула вона. — Не забувай, що на його березі стоїть мій дім, і колись я буду в ньому жити.

Отак по-дружньому шпиняючи одне одного, ми доїхали до міста. Джентльмен, якого ми розшукували, жив на протилежному кінці Кезіка, біля Кростуейта, і, простуючи вузькими вулицями, я зустрів багатьох знайомих. Деякі віталися зі мною й махали рукою, інші аж роти роззявляли з великого дива, ніби уздріли привида, але я минав, не зупиняючись, і тих, і тих. Згодом, коли ми справимо своє діло і зможемо спокійно гуляти вулицями, не боячись, що нас схоплять, я залюбки зустрінуся з давніми друзями. Але нині голова моя була заклопотана іншим.

— А що коли його немає вдома? — спитала Кіт.

— Тут доволі інших суддів. Додому нам нічого вертатися. Будемо шукати, доки когось знайдемо.

Але нам пощастило. Містер Армтуейт саме ладнався кудись виїздити, його грум водив перед ґанком двох красенів румаків — чалого коня і чорну кобилу. Містер Армтуейт славився як добрий знавець коней.

Коли ми зіскочили з сідел, він з'явився на сходах — сивий метушливий чоловік із побитою памороззю сивини борідкою й меткими очицями. Я його знав, але він і гадки не мав, хто я такий.

— Ти до мене, хлопче? Я дуже поспішаю.

— Справа моя — дуже важлива, сер.

— Он як! Яка ж то справа?

Я подивився на грума і вирішив не ризикувати.

— Це справа таємна, сер. Якщо ви не заперечуєте, може… може, ми зайдемо в дім?

Він допитливо зиркнув на мене, і на лиці його з'явилася згідлива усмішка:

— Гаразд, хлопче, можливо, ти маєш слушність. Тоді заходь до хати, заходь.

Він дав нам знак іти слідом і повів нас через просторий хол сходами на другий поверх, а потім через галерею до свого кабінету.

— Заходьте, хлопці.

Ми опинилися в кімнаті з обшитими дубом стінами, вздовж яких тяглися полиці з рядами книг. У вікні красувався герб господаря з кольорового скла. Я подивився надвір і побачив унизу трояндові кущі, що між ними, наче вартовий, походжав павич. Містер Армтуейт жив хоч куди.

Коли двері за нами зачинилися, він ще дужче заметушився.

— Розповідай, хлопче. Тут нас ніхто не почує.

Він підскочив до вікна й причинив його.

З допомогою Кіт я розповів йому про наші вивідини й відкриття. Він сидів у кріслі, склавши руки так, що вони торкалися пальцями, і час від часу вигукував:

— О боже!

Коли я скінчив, він спитав:

— То що я маю робити?

Таке запитання мене трохи здивувало.

— Ну, — сказав я, — робіть так, як ви вважаєте за краще.

— Авжеж, авжеж! — вигукнув він, догідливо усміхаючись. — Я повідомлю власті. О боже, яке щастя, що ви прийшли саме до мене і застали вдома! Адже ви могли звернутися до іншого судді, і наслідки були б жахливі. Він би сповістив зовсім не того, кого треба, і все пішло б шкереберть.

Мене трохи здивував його тон, але потім я вирішив, що це просто властива старому дивакові манера висловлювати свої думки. Значні люди, як наші судді, часом стають дивакуваті, бо вони посідають таке становище, що ніхто не наважується їх критикувати.

— Атож, — провадив він хихочучи і попрямував навоскованою підлогою до стіни, що на ній висів жовтогарячий шнурок від дзвоника. — Ото була б халепа, аби ви розповіли це комусь іншому. Всі наші плани пішли б нанівець. Ви навіть уявити собі не можете, в яку біду ми б ускочили, якщо…

— Якщо ви торкнетесь до того дзвоника, — пролунав позад мене схвильований голос Кіт, — то дістанете щось таке, від чого ваші плани остаточно підуть нанівець.

Містер Армтуейт повернувся, сторопіло роззявивши рота. Я теж обернувся й охнув з подиву.

Кіт стояла бліда, міцно стиснувши губи і наставивши пістоль на суддю.

— Та ти збожеволіла! — крикнув я.

— Що це означає? — почав був містер Армтуейт.

Але вона безцеремонно перебила його. За весь той час, що він обіймав посаду судді, його, мабуть, ніколи так грубо не перебивали.

— Ви чудово розумієте, що це означає, — сказала Кіт. — Одійдіть від дзвоника. Так буде краще. Ні пари з уст. Піте, замкни двері й поклади ключа до кишені. Чого ти роззявив рота? Цей чоловік такий самий негідник, як і ті всі. Навіщо вам було дзвонити? — тиркнула вона на нього, знову наводячи свого пістоля.

— Хлопчику мій, — сказав, трохи отямившись, містер Армтуейт, — ти, мабуть, не при собі. Що з того, коли я хотів подзвонити? Треба написати й відіслати листи…

— Та не ті листи, що кажемо ми, і адресовані вони були б не тому, кому треба. Ви хотіли попередити сера Філіпа, і хтозна, що б ви зробили з нами, аби заткнути нам рота. — Потім вона мовила до мене, не відводячи очей від старого джентльмена: — Нам не пощастило, Піте. Він належить до тієї самої зграї. Треба звідціля тікати.

— Дай-но пістоля, — сказав я.

Вона передала мені зброю, ні на мить не зводячи дула з містера Армтуейта.

Він звіркував очима по кімнаті, і з виразу його обличчя добре було видно, що Кіт сказала правду.

— Може, давай через вікно? — запропонував я.

Кіт підійшла до вікна і розчахнула його. Кімната сповнилася пахощами ранніх троянд та вогкої землі.

— Ми з тобою стрибнемо, — сказала вона, — але, боюсь, що старі кістки містера Армтуейта не витримають!

— Ну що ж, стрибнемо самі. Плигай перша, Кіт, і біжи туди, де ми залишили коней. За хвилину я дожену тебе.

Вона слухняно перекинула ногу через підвіконня. Куточком ока я бачив, як її смагляві руки вчепилися за підвіконня, а потім зникли. За стіною глухо гупнуло — вона стрибнула на землю.

— Ви, чортенята! — крикнув містер Армтуейт. — Що ви робите з моїми трояндами! Цікаво, що людина, над котрою враз нависла тінь ешафота, пильнувала більше любих її серцю квітів, ніж власної голови.

— Ані з місця, — наказав я судді й позадкував до вікна, не зводячи з нього пістоля.

Лише підступивши до підвіконня, я повернувся й стрибнув. Я впав на всі чотири в м'яку угноєну землю квітника, вмить скочив на ноги й помчав за ріг. В будинку, не вгаваючи, калатав дзвоник, ніби втрапив до рук божевільного.

Кіт уже була в сідлі. Грум терпляче водив туди й назад чалого та ворону кобилу. «Або пан, або пропав!» — подумав я.

Нам самі йшли до рук найкращі на цілу — округу коники, осідлані й готові до гонів. Якщо ми захопимо їх, то дзузьки нас тоді спіймають. Якщо ж залишимо їх для ворогів, то й милі не проскакаємо на своїх шкапах, як нас доженуть.

— Міняймо коней! — крикнув я Кіт і наставив пістолета грумові просто під червоний ніс. — Назад! Кидай поводи, а то…

Він бачив, що я не жартую, і відступив назад, здивовано й обурено щось мимрячи. Кіт не треба було розжовувати, вона чудово розуміла все з одного слова і за мить уже сиділа на спині вороної кобили.

— Дивись мені, без витівок! — люто вигукнула Кіт. — А то я теж почастую тебе кулею.

Хитрість зробила своє, бо поки він перевів на Кіт очі, чого вона й сподівалася, і зрозумів, що вона беззбройна, я вже сидів верхи. Коли я опинився в сідлі, чалий грайливо затанцював підо мною, і мене пойняла радість, яку відчув би кожний, чиї коліна коли-небудь стискали боки такого чудового румака.

На той час у домі знялася страшенна веремія, зарепетували жінки. На сходах з'явилася служниця і щосили заверещала:

— Швидше сюди, Джо! Господаря замкнули в кімнаті! Він вимагає, щоб до вікна підставили драбину.

Пора було тікати. Я стиснув боки чалого, і він зразу ж побіг чвалом, аж з-під копит бризнули камінці. За мною, відставши на якийсь крок, скакала Кіт, а наші спантеличені шкапи і собі подалися за нами, вирішивши, очевидячки, що це якась цікава гра, — тільки хвости та гриви майоріли на вітрі.

Ми вискочили з воріт і помчали дорогою. Крики й зойки поступово завмерли позаду. На першому ж перехресті ми мало не збили з ніг мого старого вчителя, котрий дибав вулицею, нахиливши голову й тримаючи під рукою томик свого улюбленого Горація.

— Браунрігу! — грізно скрикнув він, коли підвів очі й упізнав мене. — Стій, хлопче! Ану злізь із того..

Кінець речення потонув за хмарою куряви, що зняли наші коні. Озирнувшись, я побачив, як у тумані, постать, що махала мені вслід добре знайомою палицею. Хоч і дивно, але для нього Пітер Браунріг залишився учнем, котрий того року раптово й ганебно втік із школи. Він нічого не знав ні про Пітера Браунpira — актора, ані про Пітера Браунріга — таємного агента! І чому старі люди не розуміють, що хлопці швидко ростуть?

— Куди їхати? — крикнула Кіт.

Очі в неї сяяли. Кіт чудово їздила верхи. Наче кінь і вона була одна істота — кентавр[22].

— Через місто, а там на південь.

Додому вертатися було нічого: ми могли вскочити в якусь нову халепу.

Проїжджаючи Кезіком, ми перейшли на клус. Нам не хотілося звертати на себе увагу, шалено промчавшись вузькими вулицями, хоч ми не сподівалися, що нас не помітять. Зауваживши коней містера Армтуейта, люди захоплено обертались і, ясна річ, дивувалися, побачивши в сідлі хлопців.

— Здається, наші давні друзі відстали, — сказав я, маючи на увазі шкап. — Їм важко бігти чвалом.

— Ми помінялися чесно, — усміхнулася Кіт. — Два на два. Боюсь тільки, що містерові Армтуейту та його грумові не пощастить наздогнати нас на тих конях.

— Як ти здогадалася, що він належить до змовників? — спитав я, коли дорога пішла вгору довгим схилом Каслрігського горба.

— Спочатку, слухаючи твою розповідь, він прикинувся, що не знайомий з сером Філіпом. Він хвилювався, не знаючи, як повернеться діло, і вичікував. Якби виявилося, що. змову викрито, він би запевняв, що не знає сера Філіпа. Але він із ним знайомий. Я запам'ятала його лице. Одного разу він разом з сером Філіпом обідав у мого опікуна, і я бачила, як вони розмовляли.

— Добре, що ти була зі мною, — вдячно мовив я. — Тепер я теж розумію його гру. Він погукав би слуг…

— І прощай тоді надія послати звістку до Лондона!

— Ух! Ми були на волосинку від загибелі!

Деякий час ми їхали мовчки. Внизу, в зеленій чаші долини, лежав оточений горами Кезік. А на дорозі, що в'юнилася позад нас, не було й натяку на переслідувачів.

— Який жах! — вигукнула Кіт. — Навколо самі зрадники. Навіть судді й ті… Кому ж вірити? На кого можна покластися?

Я здвигнув плечима. Я знав, що можна покластися на простих людей, таких, як наші вільні йомени, але вони не мали змоги доправити до Лондона шифрованого листа так швидко, як вимагали обставини. А ті, хто міг допомогти — судді, шерифи, шляхтичі, — чи знайдеться серед них хоч один, що не поставиться до нас так, як містер Армтуейт! Багато значних родин брали участь у північному заколоті, ще коли мій батько був малий хлопець. Пам'ять про минуле живе довго в гірських долинах, і не один шляхтич плекає надію помститися.

— Ти можеш назвати хоч одне ім'я? — допитувалась Кіт.

— Ні.

— Тоді що ж ти пропонуєш?

Я нахилився й поплескав шовковисту шию коня.

— Ми можемо розраховувати лише на себе… та на цих красенів. Ще є час, і нас не так легко наздогнати. Їдьмо до Лондона й самі все розкажемо серові Роберту.

— Що ж, я готова! — відповіла Кіт.

— Чудово!

Я крутнувся в сідлі й подивився вниз. Що не? Чи мені здалося, що по наших слідах уже котиться хмара куряви, чи це справді так?