Слідами змови

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ САМОТНЯ ВЕЖА

— Це якраз те, що нам потрібно, — весело сказав Том. — Ви питаєте, чи нам тут буде зручно? Ой чоловіче! Коли доводиться ночувати в тісних шафах, сидіти в річці по шию в воді і пливти сотню миль у баркасі, навантаженому смердючою рибою, — отоді тільки зрозумієш, що таке зручність.

— Ну що ж, гаразд, — сказав, повагавшись, батько. — Коли вам що-небудь буде треба, то по заході сонця навідайтесь на ферму. Ніхто з нас і близько не підійде сюди без вашого на те запрошення.

— Так буде безпечніше, містере Браунрігу.

— На добраніч, тату, — мовив я.

— На добраніч, Пітере. На добраніч, дочко. Спокійної вам ночі, містере Бойде.

Батько взяв свій ціпок і пішов стежкою; його постать здавалася тінню на тлі осяяної місяцем гори.

З Цитаделі виявилося чудове сховисько. Нависла скеля надійно захищала нас від негоди. Ще завидна ми нарвали папороті і, постеливши принесені з дому ковдри, влаштували зручні постелі. За який десяток кроків од нас тік струмок з доброю водою і, якщо ви пам'ятаєте, недалечко стояла вежа сера Філіпа. За півмилі од Цитаделі було зручне місце, щоб спостерігати за нею.

Харчі ми могли дістати в нас дома, пославши туди кого-небудь, як стане темно. Коні стояли на фермі в містера Бела, готові на випадок нагальної потреби. Тримати їх там було безпечніше, ніж у нас. Містер Бел мав багато коней і міг легко пояснити, чому в нього з'явилися нові. Ми продумали все до дрібниць. Справа була відповідальна, і ми не хотіли ризикувати.

Спочатку ми на показ усім виїхали з Лонсдейла, ніби простуючи далі; потім містер Бел перестрів нас на шляху і забрав коней; зрештою до нас приєднався батько і допоміг нам перенести речі в гори до сходу місяця.

Хоч ми були схвильовані, а наші постелі — доволі таки тверді, нам пощастило трохи поспати. Але як тільки зійшло сонце, я обережно провів своїх супутників схилом гори.

І от перед нами постала стара вежа. Цього ранку вона здавалася особливо похмурою й самотньою. Жоден її димар не курився димом.

— У такому місці можна творити які завгодно темні діла, — повільно мовив Том, дивлячись униз на вежу.

Він вийняв щось із кишені — якусь засклену металеву рурку — і приставив собі до ока. Потім простягнув ту рурку мені. Я подивився крізь скло і тихо охнув. Диво дивне — вежа враз наблизилася. Мені було добре видно двері над кам'яними сходами.

— Що ж це?.. — почав був я.

— Це так звана далекоглядна труба. Ти, очевидячки, бачиш її вперше. Дуже зручна річ до нашої роботи.

Ця штука, без сумніву, дуже знадобилася б нам, коли б ми мали що розглядати. Однак вежа здавалася порожньою і занехаяною, як старе дупло.

Спочатку ми з Кіт стояли на тому, що краще вартувати всім укупі, хоч Том переконував нас повернутися до табору, де можна було вільно ходити й розмовляти на повний голос.

— Стояти на чатах — нудотна справа, — попереджував він нас. — Краще вартувати по черзі. Немає сенсу сидіти тут усім гуртом.

Але вже за годину, коли цікавість наша притупилася, а дивитися в далекоглядну трубу набридло, ми пристали на Томову пропозицію і пішли, пообіцявши змінити його пізніше. Я повів Кіт в одне місце, де росло багато папороті, і ми нарвали по великому оберемку на постіль.

— А що коли мій здогад був хибний, і ми пішли не тим слідом? — похмуро мовив я.

— Не будь такий нетерплячий. А на що ти сподівався? Що двері вежі одразу відчиняться і звідтіля вийде сер Філіп у масці?

— Мені здається, що ті двері не відчинялися вже багато років.

— Поживем — побачимо. Навіть коли наш здогад щодо вежі був хибний, ми можемо стежити за Філіповим новим домом. Нам напевно відомо, що він замислив зле.

Ми вартували почережно аж до заходу сонця, але не побачили жодної живої душі. Кіт теж похнюпилась. Лише Том був, як і досі, у найкращому гуморі.

— Після довгої подорожі що може бути приємніше за безділля? — казав він. — А стежити — це все одно що рибу вудити Треба мати терпець. — Він набив люльку й з насолодою затягнувся тютюновим димом. — Зараз там нема нікого, але це зовсім не означає, що там нікого не буде. Може, вони чекають, поки смеркне. Я зараз піду туди, а за кілька хвилин повернуся.

— Та ви ж нічого не побачите, — запротестувала Кіт. — Почекайте принаймні, доки зійде місяць.

— Побачити я, звичайно, не побачу, та зате почую. А ви лягайте спати.

Він збудив нас на світанку. Ледве розплющивши очі, я спитав, чи не сталося чогось нового.

— Анічогісінько, — весело відмовив він. — У вежі нікого немає.

— Що ж нам тепер робити?

— Ходімте подивимося, чи був там хто останнім часом.

Ми мовчки подалися вниз сірим схилом гори. Ранок був вогкий; ми йшли по пояс у тумані, дрібненька роса осідала на наші вовняні плащі. Нарешті з туману виступила вежа. З гори вона скидалася на маленьку скриньку, а нині, коли ми стояли біля брудних слизьких сходів, височіла, наче Вавілонська вежа.

Навколо панувала тиша. Ні гавкоту собак, ні людського голосу. Стара фортеця дивилася на нас крізь ранковий присмерк так, ніби побачила людей уперше за багато віків. І все ж таки якесь передчуття примушувало мене міцніше стискати пістоль, схований на грудях.

Том зійшов угору сходами й загупав у двері. Я аж отетерів од несподіванки й ступив наперед, щоб про всяк випадок загородити Кіт.

Але вежа мовчала. Том посіпав двері, потім нахилився й почав зблизька розглядати замок, мов не добачаючи. Зрештою він усміхаючись зійшов униз.

— Навіщо ви стукали? — спитав я.

— Просто про всяк випадок. Могло ж бути, що там хтось є — один шанс на сотню. В такому разі він бачив і чув нас і питав себе, чого нам тут треба. На цей випадок я приготував цілу історію про те, що ми, мовляв, заблудилися.

— Ви начебто страшенно задоволені, — зауважила Кіт.

— Авжеж. Двері недавно відмикали.

Я спитав його, як він про це довідався.

— Замок недавно змащено, східці брудні, — адже добрячий дощ давно б змив грязюку. Не давніш як за два дні тут стояли коні, їх припинали до того залізного кільця. Бачите сліди копит? Бачите, як стерлася на кільці іржа? До того ж видно, що коням підв'язували торби з вівсом — дивіться, ось овес, його й досі не подзьобали птахи. На мою думку, люди були тут позавчора.

— А тепер ніхто не навернеться сюди цілий місяць, — похмуро мовив я.

Проте мене потішило навіть це слабке підтвердження мого здогаду. Ми ще походили навколо вежі, але не знайшли нічого вартого уваги. Мені кортіло зайти всередину. І Кіт, і Том теж, очевидячки, мали те саме бажання.

— Ці двері витримають напад цілої армії, — зауважила Кіт.

— Коли хтось зачинить їх зсередини на засув, — додав Том. — Якщо у вежі нікого немає, значить, двері тільки замкнені. Може, мені пощастить одімкнути замок. Ану, давайте спробуємо.

Ми зійшли сходами і стали перед дверима. Том почав длубатися в замку, мугикаючи стиха якоїсь пісеньки. Чого тільки він не носив із собою! Виявляється, в нього був цілий добір різного причандалля. Жартома він називав його кишеньковою камерою тортур.

— Це діло можна владнати, — бадьоро промимрив він.

Та саме цю мить я почув цокіт копит, що відлунював від крутих гірських урвищ.

— Хтось сюди їде, — прошепотів я.

Нам ніколи було спускатися сходами, і ми стрибнули просто вниз. На щастя, ярдів за п'ятдесят були густі зарості високої папороті. Ми, наче зайці, чкурнули через відкриту місцину. Озирнувшись, я переконався, що нас не побачили. Вершники ще не виїхали з глибокої западини.

— Лягайте й не ворушіться, — наказав Том. — Нахиліть голови. Я сам буду стежити.

Але з того місця, де я лежав, крізь пір'ясте листя папороті все було чудово видно, і я міг стежити, не підводячи голови.

До мене долинули голоси та брязкіт збруї. Потім з'явилися вершники: перед вів сер Філіп на своєму сірому румакові, за ним їхали ще двоє, а позад усіх на випещеному гнідому скакав наш давній знайомий, джентльмен у жовтому.

Вони спішилися біля сходів, і сер Філіп показав на кільце, до якого прив'язують коней. Значить, ці троє були тут уперше. Очевидячки, того разу приїздили інші змовники.

Коли вони одімкнули двері й зайшли всередину, Том підповз до мене.

— Ти добре знаєш місцевість, — прошепотів він. — Невже нам доведеться лежати в мокрій траві? Чи не можна безпечно вшитися звідціля? А то вони помітять нас із вікон.

— Повзіть за мною, — стиха мовив я.

Спочатку ми проповзли крізь зарості мокрої папороті, а потім пішли глибоким яром, що по ньому біжить струмок із нашого озера в Глендермейкін. На превеликий подив Кіт і Тома ми раптом вийшли на берег маленького озера, що лежало якраз біля нашого табору.

— Давайте снідати! — рішуче мовив Том.

Жоден з нас не заперечував проти такої пропозиції. Ми посідали долі, раді, що сонце нарешті пробилося крізь хмари й почало сушити нам мокрий одяг.

— Мортон і Вікарс, — сказав Том. — А інших ви знаєте?

Я похитав головою.

— Один мені, здається, знайомий, — мовила, повагавшись, Кіт. — Я бачила його в товаристві сера Філіпа. Він нібито живе у Бороудейлі, але я не можу згадати його ймення.

— Нічого, це ми довідаємося. Поснідавши, ми занотуємо всі їхні прикмети: зовнішність, одяг, які в них були коні. А як треба буде, спитаємо в людей — може, їх знає Пітерів батько або містер Бел. Для нас важлива кожна дрібниця.

Нашу втому як рукою зняло. Ми натрапили на слід. Попоївши й занотувавши все, що помітили, ми поспішилися до спостережного пункту на схилі гори й спрямували на вежу далекоглядну трубу.

Коні стояли на тому самому місці, тупаючи копитами й відганяючи мух. Через деякий час над'їхало ще двоє вершників, один тримав на рукавичці сокола — нібито виїхав на полювання. Вони злізли з коней й зайшли у вежу. Ми не знали жодного з них, але, очевидячки, вони прибули не здалека.

— Ми з'ясуємо, хто вони такі, — промимрив Том.

За півгодини з іншого боку з'явилося ще троє. Вони зійшли пішки крутим схилом Південного Горба. Один з них мав широченну чорну бороду.

— Це Ентоні Дункан, — сказав я. — Найзаможніший землевласник у Траутбеку, он там. — Я перекотився на другий бік і, спершись на лікоть, подивився на Тома. — Що вони замишляють?

— Ось про це ми й повинні довідатись.

Згодом прибули ще кілька гостей, дехто верхи, дехто піхотою: вони, мабуть, полишили своїх коней милі за дві од вежі і йшли навпростець через гору. Якби всі запрошені прибули однією стежкою, це могло б упасти в око.

Останнього прибульця ми всі троє відразу впізнали і охнули з подиву. Це був значний камберлендський вельможа. Не буду називати його імені, бо він уже давно помер, і я не хочу вкривати ганьбою його сім'ю. Коли він, дзенькаючи шпорами, вибіг по сходах і зник за дверима, Том процідив крізь зуби:

— Далі в ліс, більше труску.

Хоч як ми допитувалися, але він так і не відкрив, що в нього на думці, тільки сказав:

— Якщо це те, чого я побоююсь, треба діяти швидко — набагато швидше, ніж я гадав, йдеться про життя чи смерть не однієї людини, а багатьох тисяч. Чого б тільки я не дав, аби послухати, про що вони ведуть мову що мить!

Та зараз я не мав ніякої змоги вчинити такий відчайдушний трюк, як колись на березі Темзи. Зверху, на даху, ходив вартовий, ми бачили, як мелькав між зубцями його капелюх з пером. Він зауважив би кожного, хто б спробував підкрастися до вежі.

На щастя, ми були на горі й могли піти собі коли завгодно. Десь близько полудня ми так і зробили. Том сказав, що немає сенсу пектися на сонці. Все, що можна було бачити, ми вже побачили, тепер треба діяти іншим робом.

— А чи не спробувати нам залізти у вежу, коли всі розійдуться? — запропонував я. — Може, в них там сховані документи.

— Саме на це я й сподіваюся, — відмовив Том, пахкаючи люлькою. — Перш за все мені потрібні їхні імена. Як тільки вони пороз'їжджаються, я піду в вежу і роздивлюся, що там усередині. — Помітивши, що ми запитливо дивимося на нього, він додав: Так, піду сам. Шкода вас розчаровувати, але справа надто важлива, щоб думати про ваші бажання. Я не хочу залишати ніяких слідів. Якщо ми підемо втрьох, то й небезпека потроїться. Крім того, я хочу, щоб Пітер вартував на стежці. Раптом комусь із них спаде на думку повернутися.

— Можна й мені піти з Пітером? — з надією в голосі спитала Кіт.

— Краще не треба. Удвох вартують гірше, ніж на самоті: один відвертає увагу другого. Ти залишишся в таборі.

Ми не сперечалися. Наказ є наказ. Ми знали, що все залежить від Томового успіху: до того ж ми розуміли, що він має слушність. Коли на варті стоять двоє, вони неодмінно почнуть перешіптуватися і вже не пильнуватимуть так як треба. А коли вартуєш сам один, то думаєш тільки про своє завдання.

Щоб трохи втішити Кіт, Том попросив її повартувати до вечора, поки він трохи поспить. Годині о п'ятій я прийшов її змінити. Вона сказала, що майже всі змовники вже давно розійшлися. Біля вежі лишилися тільки двоє коней. Я послав її в Цитадель, пообіцявши, що, як тільки виїдуть останні гості, вмить прибіжу повідомити Тома.

Вже запали сутінки, коли сер Філіп і джентльмен у жовтому вийшли з вежі й замкнули за собою двері. Щоб не ризикувати, я не зрушив з місця, аж доки вони заїхали в долину. Тоді я побіг у Цитадель. Том і Кіт саме вечеряли.

— А я саме хотів іти тобі на зміну, — сказав Том.

— Нарешті вони вшилися. Висиділи нівроку!

— Мабуть, готуються навсправжки, — промимрив Том. Він позіхнув і потягнувся. — Швидше їж та підемо вниз.

— Ходімо зараз. А то зовсім смеркне.

— Нема чого поспішати. У вежі все одно вже темно: адже там не вікна, а бійниці. Я візьму свічку.

Поки я вечеряв, він розповів про свій план. Мені належало зійти в долину і причаїтися біля стежки. Як тільки хтось з'явиться, я закричу совою, а потім відійду на безпечну відстань і ще разів зо два дам той самий сигнал, щоб Том почув його напевно. В свою чергу, він свисне, коли скінчить щасливо роботу. Для мене це буде знак, що моє чергування скінчилося і можна вертатися в табір. Кіт тим часом сидітиме в Цитаделі.

— Будем сподіватися, що тут немає справжніх сов, — сказав Том.

— То, може, мені краще свиснути?

— Ні, ти викажеш себе свистом. Свисти лише тоді, коли поблизу нікого не буде. Давай домовимося так: якщо, часом, крикне справжня сова, тоді свисни на знак того, що це не ти. Сподіваюся, ти не сплутаєш?

— О ні. Крик сови в разі небезпеки, свист — якщо все гаразд.

— Я не склеплю очей ні на хвилю, — жалібно мовила Кіт, — і увесь час дослухатимусь до найменшого шелесту в долині.

Я проковтнув останній кусень, Том вибив свою люльку, і ми пішли. Сходячи з гори, ми не розмовляли навіть пошепки. Незабаром на тлі зоряного неба з'явився чорний обрис кам'яної озії. Ми спинилися біля сходів. Том знайшов навпомацки мою руку, потиснув її підбадьорливо і рушив угору, до дверей вежі. Чого б тільки я не дав, щоб залишитися тут, напохваті, але треба було коритися наказові. Отож я повернувся й рушив стежкою далі в долину.

Пройшовши з півмилі, я вирішив, що пора спинитися. Якщо хтось ітиме стежкою і я дам умовний сигнал, Том матиме доволі часу, щоб зачинити двері й сховатися від переслідувачів. Якщо ж я подамся стежкою далі, ми можемо не почути сигналів один одного. Я помітив, що вітер дме мені в обличчя. Що ж, то краще. Він допоможе мені почути ворога і донесе мій сигнал до Тома.

Я сів і почав дослухатися. Десь поблизу клекотів і шумував Глендермейкін, що мчав по кам'янистому річищу. Але скоро я звик до шуму води. Мені здавалося, що кругом панує тиша, бо я вже не зважав на безперервне й одноманітне вирування річки. Я знав, що голос людини, цокіт копит чи брязкіт уздечки пролунає, як постріл пістоля, для мого напруженого вуха.

Скільки часу пробуде Том у вежі? Він попередив мене, що вартувати доведеться довгенько. Якщо йому не пощастить одразу знайти те, по що він прийшов, доведеться обшукати геть усю вежу, зверху донизу. А шанси на успіх, сказав він, були один проти двох. Здебільшого агенти марно гають свій час, і я мусив звикати до цієї копіткої роботи.

Примостившись на пласкій каменюці й дослухаючись до найменшого звуку, я поринув у спогади…

Я думав про зручну постіль у батьківському домі в Лонсдейлі, про наших лондонських друзів, про огрядного Десмонда та його добродушну дружину, шо саме, мабуть, збираються на літні гастролі, про запального Бербеджа й спокійного Шекспіра. В нашому театрі, певно, ідуть репетиції нової п'єси; адже за тиждень має відбутися перша вистава при дворі. Тільки за цим ми з Кіт шкодували, коли виїздили з Лондона. Нам так кортіло взяти участь у прем'єрі «Генріха V»!.. Потім я згадав сера Роберта Сесіля. Він, напевно, терпляче чекає листа, що його Том мав надіслати гінцем, бавиться своїм білим гусячим пером і обмірковує, як узгодити нашу роботу з діяльністю інших таємних агентів… Далі думка моя перенеслась на сера Джозефа Вільямса. Ото приємно йому було б посидіти зі мною якусь годину на камберлендській скелі, відчуваючи крізь штани її холод, і зустріти зорю світову, що займається за східними горбами.

Але що це? Свист? Ні. То мені здалося. Чого тільки не причується, коли просидиш ніч на самоті.

Місяць підбивався високо вгору. Я встав і пройшов стежкою на кілька ярдів далі до повороту, звідкіля було видно долину на цілу милю. Тепер уже ворог не застукає мене зненацька. Коли б хтось з'явився на стежці, я б побачив його виразно наче вдень.

Як довго немає Тома! Минуло вже багато годин. Мабуть, він засвітив свічку і списує документи. Я знав, що він не забере оригіналів, коли без цього можна буде обійтися. Він не хотів викликати у змовників підозру, аж доки Сесіль підготується схопити всіх одразу.

Надходив світанок. Вітер подував мені в обличчя щоразу сильніше. Він гуляв долиною, прихиляв до землі траву, нагинав папороть. Я збагнув, що, коли Том тепер дасть сигнал, я його не почую: вітер одразу ж підхопить звук і понесе в протилежний бік. Може, так воно вже й сталося. Либонь, той свист, що мені вчувся, був справжній сигнал. Напевно, Том уже сидить собі любенько в Цитаделі, розповідає Кіт за свої пригоди і дивується, чому це я так довго затримався.

Я досидів, поки місяць зблід і став тільки невиразною плямою на тлі світанку, що зазирнув через гори. Потім, знаючи, що по дорозі до табору можна й далі спостерігати за стежкою, я подався додому. Настав ранок, і я міг залишити своє місце із спокійним сумлінням.

Коли я підійшов до Цитаделі, назустріч мені вибігла Кіт. Вона була бліда й стривожена.

— Я вже почала за вас боятися, — сказала вона.

— Як бачиш, я живий і здоровий, — мовив я. — А Том уже прийшов?

— Ні, я його не бачила. А ти?

— Я теж.

Так ми його більше й не побачили.