Слідами змови

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ БУДИНОК ДЖЕНТЛЬМЕНА В ЖОВТОМУ

Як добре, коли між друзями немає таємниць. Ми з Кіт розповіли все одне одному й Шекспірові. Коли Кіт почула про мої стосунки з сером Філіпом, то не могла знайти слів, картаючи себе за те, що підвела мене під небезпеку, якої намагалася сама запобігти. Але я пояснив, що вона була в зовсім іншому становищі. Перебравшись на Джульєту, я став несхожий на себе, а Кіт у тому ж самому вбранні значно більше скидалася б на Кетрін Расел, ніж у хлопчачому одязі.

— Це не людина, а тварюка, — гнівно мовила вона. — Для нього я сама не маю ніякісінької ваги — він прагне тільки заволодіти моїми маєтностями. Тому-бо він і поспішав заручитися зі мною, поки я зрозумію, до чого воно йдеться. Гадав, що я не зважуся розірвати заручини, а як тільки мені буде років п'ятнадцять, він побереться зі мною і стане власником усього мого майна.

— А куди дивився твій опікун? — спитав Шекспір.

Кін знизала плечима.

— Хто його знає. Містер Норман ставився до мене добре: він був найближчий батьків приятель. Але відколи він завів дружбу з сером Філіпом… — Вона аж здригнулася від згадки. — Сер Філіп страшний чоловік. Він має якусь незрозумілу владу над людьми. Він єдиний, кого я боюсь.

Шекспір поміркував хвилину, погладжуючи гостру борідку.

— Я домовлюся з контролером, — врешті сказав він. — Якщо сер Філіп знову прийде в театр, ти відразу про це дізнаєшся і не будеш виступати. Це з біса незручно, але краще, ніж втратити тебе назавжди.

— А що скаже містер Бербедж?

— Я з ним побалакаю. Не бійся, я не скажу йому, хто ти; хай це буде наша таємниця. Я щось вигадаю. — Він засміявся. — Знаєш, друзі з мене кепкують за те, що я запозичую сюжети для своїх п'єс. Але будь певна, з твоєї пригоди я скомпоную цікаву річ.

На щастя, за два дні ми почули втішну звістку: сер Філіп виїхав до Камберленду. Навряд, щоб він найближчого часу знову спромігся на таку довгу подорож.

Гадаю, що, хоч як йому подобалося життя в столиці, стара королева не дуже його полюбляла, і він не увійшов до придворного кола. А сер Філіп був не з тих, що ладні грати другу скрипку, і тому волів жити в Камберленді, де мав багато важливих справ: прибирав до рук громадські землі, плів тенета навколо багатих спадкоємиць і робив ще гірші, підступніші діла, що про них ми тоді й гадки не мали.

Коли ми довідалися, що сер Філіп подався путівцем, який веде далеко від Лондона — на саму північ Англії, — нам полегшало на душі. Гай-гай! Не знали ми, що скоро знову наш шлях перетне його зловісна тінь…

Нарешті Кіт виступила в ролі Джульєти. Як ми й сподівалися, чутка про її гру знетямила все місто. Кіт затьмарила самого Бербеджа, що грав Ромео. Але він був надто добрий актор, щоб датися на заздрощі. Після вистави він з Шекспіром запросив нас повечеряти в таверну, і ми наїлися так, що мало не луснули. Після кількох склянок вина Бербедж спохмурнів і сумно подивився на Кіт.

— Хлопець грав, як великий актор, — промовив він, — але в нього немає майбутнього.

— Якого майбутнього? — запитав Шекспір.

Бербедж зітхнув.

— Поки що все йде якнайкраще. Він гарненький, наче дівчина, у нас ніколи не було такого хлопця на жіночі ролі. Але ти ж знаєш, яка його чекає доля. — Він повернувся до Кіт і сумовито вів далі: — Років за два, парубче, у тебе засіється борода й вуса, а голос почне ламатися. Звичайно, ти можеш узятися до чоловічих ролей, але чомусь вони ніколи не вдаються таким хлопцям — ніколи. Я бачу тебе в ролі Джульєти, але не Ромео.

Шекспір весело посміхнувся.

— Пожди, Діку. Не завдавай собі завчасу жалю. Закладаюся на фунт, що в Кіта й через десять років не буде бороди.

— Ні, дякую, — відмовив Бербедж, підливаючи собі вина. — Я не люблю закладатися. Досить з мене театру. Це єдина гра, де я згоден ризикувати.

— Хто ж може відмовитися від театру? — задирливо спитав Десмонд.

— Я, — пролунав Шекспірів голос.

Всі повернулися до нього.

— Ти? — вигукнув Бербедж. — Любий мій, тебе чекає слава! Ти й зараз пишеш не згірше за Марло. А згодом, може, перевершиш навіть його. Невже ти відмовишся від слави?

— Мабуть, що так… колись згодом… — Шекспір втупив очі в полум'я, що тріщало в каміні, і, слухаючи його тихий голос, я відчував, що крізь вогонь і дим він бачить рідний Уорвікшир. — Минулого року я придбав у Стретфорді оселю…

— Новий будинок?

— Атож. Я доживатиму віку там, а не в тісних комірчинах на Бішопсгейті. Я хочу мати сад. Хочу жити біля річки. Хіба Темза річка? Це вулиця, риштак і кладовище. — Нараз він повернувся до мене: — А ти що скажеш, Пітере? Де б ти хотів вікувати? В Лондоні чи в Камберленді?

Я тільки осміхнувся у відповідь, і нам здалося, що ми — двоє селян, які стрілися серед міського натовпу. Я згадав Бленкетру, що зіп'ялася до блакитного неба, і Скідовський ліс, порослий яскраво-зеленим вересом, і Дервентвотер, що наче дзеркало відбиває навколишні кручі, й молоді модрини на тлі припорошених чистим снігом гір. І я сказав схвильовано:

— Дай боже, щоб у Камберленді!

— І я теж, — докинула Кіт.

Я був дуже радий, що вона мене зрозуміла і погодилася зі мною.

Але, правду казати, Лондон перед різдвом був теж чудовий. До того ж слуги лорда-камергера дістали наказ виступити на дванадцяту ніч різдвяних свят перед самою королевою.

Мало не два тижні ми працювали й веселилися до знемоги. Після виступів перед ущерть залюдненою прихильними глядачами залою ми розважалися в Шекспіра на Бішопсгейті чи в Десмонда в «Королівській Лілеї» або йшли з ковзанами на Кенсінгтонські ставки.

Але я ніколи не забуду дванадцятої ночі в Уайтхолському палаці. Нам спорудили сцену у великій залі. Стіни були повиті плющем і прикрашені гілками падуба, лавра, розмарину й омели. Коштовні прикраси на дамах яскріли в світлі тисячі свічок, а просто перед нами сиділа сама королева. Її шовкові спідниці спадали срібними хвилями, високий комір з мережива облямовував її лице, ніби якесь сяйво…

Ми показали «Віндзорських кумась», комедію, що її Шекспір написав спеціально для королеви: їй-бо кортіло побачити товстуна Фальстафа закоханого. Кіт грала Анну Пейдж, а я — місіс Квіклі. Мені пощастило кілька разів розсмішити королеву. За виставу ми одержали десять фунтів. Плата була не мала, але не дуже й висока. Королева була скупенька нівроку: вона вважала, що досить із нас слави улюблених акторів її величності. Звичайно, хлопцям було байдуже, яка та платня — адже ми не одержали ні на копійку більше, — зате ми досхочу поласували різними чудовими наїдками, що лишилися од королівського бенкету: смаженим павичем і лебедем, помаранчами в топленому маслі, горобиною і «сніжками», зробленими з вершків, цукру та яєчного білка; їх можна було їсти, навіть досхочу напхавши живіт тривною їжею. Щоправда, вночі я почувався дуже погано, та й Кіт дражнила мене різдвяним поросям. Але я не каявся.

Минула зима, й настала весна. Невдовзі ми мали перебратися в літнє приміщення, новий театр «Глобус». Шекспір саме дописував п'єсу про короля Генріха П'ятого, ми сподівалися, що вона матиме великий успіх: лорд Есекс вирушив у похід на Ірландію, і повсюди точилися розмови про війну. Кіт одержала чудну, як на мій погляд, роль — французької принцеси Катерини, що мала розмовляти французькою мовою. Але Кіт це не лякало, бо вдома в неї був добрий учитель тієї мови. Я знову грав місіс Квіклі, що перейшла в нову п'єсу. Я вже став майстром виконувати цю роль. Ми сподівалися, що нам пощастить знову дістати запрошення грати перед королевою.

Пригадую, якраз після травневого свята[14] ми одержали примірники нової п'єси. І тоді сталася дивна пригода, що викликала цілу низку незвичайних подій.

Треба сказати, що на той час нас добре знали в Лондоні — принаймні в тій його частині, де містилися театри, у Фінсбері та Саутварку, а також серед придворних і значних людей, що раз у раз відвідували наші вистави. Тому я аніскілечки не здивувався, коли біля церкви святого Павла мене зупинив джентльмен у жовтому вбранні. Часто бувало так, що зовсім незнайомі люди здоровкалися з нами на вулиці й говорили компліменти.

Я не знав його на ім'я й охрестив джентльменом у жовтому через жовтий камзол, пошитий за останньою модою з краму, що, мабуть, коштував скажені гроші. Він здавався значною особою, і я з дурного розуму почував себе підлещеним, що люди бачать мене в його товаристві.

— Місіс Квіклі, якщо я не помиляюсь? — спитав він мене усміхаючись. — А також Джульєтина мамка, і Лючета, і… — Він одну за одною перерахував півдесятка моїх звичайних ролей. — А над чим ви працюєте зараз?

Я розповів йому про «Генріха V» — ми не приховували, що готуємо нову п'єсу, — і сказав, коли ми гадаємо влаштувати прем'єру. Він був розчарований.

— От шкода! Мене не буде в Лондоні. На той час я вже виїду до Італії. То це у вас п'єса?

Я простягнув йому рукопис. Він почав стиха читати перші рядки:

— Які чудові вірші! — вигукнув він. — Як шкода, що мені не пощастить почути їх на сцені. — Він читав далі мовчки, жадібно гортаючи сторінки. Нарешті підвів на мене очі й зітхнув. — Чи не змогли б ви позичити рукопис на цей вечір? Якщо мені не доведеться бачити п'єсу, то хай я хоч прочитаю її.

Я не наважився відмовити йому. До того ж пін дав мені шилінг. Якби вам перепадали шилінги так рідко, як мені, то й ви б вчинили так само.

Тільки він одійшов, як з'явилася Кіт. Ми умовились зустрітися в дворі церкви святого Павла, і вона, звичайно, запізнилася. Це була одна з її дівчачих звичок, що їх вона ніяк не могла позбутися.

— Ех ти, невдахо! Дався обдурити себе, наче який селюк! — лагідно мовила вона, коли я розповів про свою зустріч. — Як його звуть? Де він мешкає?

— Я… я не спитав його.

— Ой Пітере! Тебе треба глядіти, наче маленького.

— Все буде гаразд, — запротестував я обурено. — Ми зустрінемося з ним тут, на цьому місці завтра, о дев'ятій ранку.

— Він не прийде, — переконано заявила вона.

Кіт мала слушність. Ми прийшли разом на умовлену годину і чекали, поки годинник пробив десяту, але джентльмен у жовтому так і не з'явився.

— Він пірат, — сказала Кіт. — Театральний пірат. Він продасть п'єсу іншому театрові. Її нашвидку поставлять, і вона з'явиться на сцені раніше, ніж у нас.

В душу мені почала закрадатися жахлива думка, що вона має рацію. Що я скажу ІІІекспірові? Адже я продав його нову п'єсу за шилінг.

— Нема чого хнюпитись, — сказала Кіт. — Може, я помиляюся, і твій знайомий просто заспав або десь затримався. В кожному разі мін знає тебе, і якщо має честь, то принесе рукопис до театру.

Звичайно, він не приніс. І ми обоє знали в душі, що чекати його годі. Лишалося тільки одне: піти до Шекспіра і сказати всю правду. Якщо він теж гадає, що джентльмен у жовтому — пірат, то звелить швидше готувати п'єсу, щоб прем'єра відбулася раніше, ніж деінде. Та це було б дуже недоречно, бо вперше показувати п'єсу ми мали перед королевою, а призначену дату міняти вже було запізно: двір виїхав у подорож по країні, як це робилося час від часу.

Ми з Кіт чимчикували по Фліт-стріт, в шістнадцяте радячись, як вискочити з такої халепи, і тільки-но я сказав, що негайно йду на Бішопсгейт і розповім Шекспірові про лиху пригоду, коли це — диво дивне! — раптом побачив джентльмена у жовтому.

— Он він! — вигукнув я, хапаючи Кіт за руку.

— Хто? Де? А, розумію.

Він їхав навпроти нас, прямуючи до міської брами. Я гукнув до нього, але мій голос потонув у гуркоті коліс і гучних покликах крамарів. Він навіть не повернув голови.

— За ним! — крикнув я.

І ми побігли, проштовхуючись між натовпом і обминаючи паки різного краму, розкладеного на пішоході.

Хоч він їхав верхи, ми могли його перейняти, йому не було змоги пустити коня чвалом, аж поки він мине Темпл Бар і проїде більшу половину Стренда. Але як уже він виїде на широкий шлях, ми його нізащо не доженемо.

Біля Темпл Бару була страшенна тиснява, йому довелося спинити коня і чекати позад якогось селянського воза, поки крізь вузькі ворота проїде загін кінноти. Я скористався цим, пробрався між каретою та якимось чоловіком верхи на віслюку й опинився поряд з ним.

— Даруйте, сер…

Він позирнув на мене з сідла. З очей його знати було, що він мене впізнав — упізнав і відразу ж прикинувся, що вперше бачить.

— Чого тобі, хлопче?

— Я дав вам рукопис п'єси…

— Що таке?.. В чім річ? Збожеволів, чи що! Ти маєш мене за когось іншого.

— Е ні, — твердо мовив я і схопив коня за вуздечку.

Тепер я принаймні знав, що маю справу зі злодієм, а не з забудькуватим джентльменом, і міг відповідно діяти.

Він оперіщив мене батогом, однак я міцно тримав коня за вуздечку, і навкруг нас почала збиратися юрба. Один воротар, лаючись, прокладав собі шлях крізь натовп, бо тиснява на шляху дедалі збільшувалась. Я торочив своє. Все, що я казав, була свята правда, і я не міг збагнути, чому люди мені не вірять.

Тепер, відтворюючи в уяві ту пригоду, я можу позирнути на неї їхніми очима. Якийсь волоцюга, хлопчисько-актор, причепився до джентльмена на коні і щось галасує про вкрадену п'єсу. Яка нісенітниця! Як можна вкрасти п'єсу! Кому вона здалася? До того ж хлопчисько навіть не знає імені джентльмена!

Авжеж, тепер я розумію, чому мене відтягли від нього і пхнули у риштак, гукаючи, що я, мовляв, повинен дякувати за те, що не попав до судді й не дістав різок.

Коли я звівся на ноги, червоний од сорому й гніву, джентльмена в жовтому не було й близько. На мій подив, зникла й Кіт. Вона жодним словом не підтвердила того, що я кажу правду, і навіть не лишилася, щоб мене потішити. Отож я стояв посеред вулиці самотній і скривджений.

Але я був несправедливий до Кіт. Раптом вона вийшла з брами, гостро позирнула на воротаря, показала язика перехожим, що й досі насміхалися з мене, і без зайвого слова повела мене геть. Коли вона потисла мою руку, я зрозумів, що не все ще втрачене.

— Я довідалась, де він мешкає, — заявила вона, коли ми відійшли на безпечну відстань.

— А я ніяк не міг збагнути, де ти заподілася.

— Все одно я нічим би тобі не допомогла, — пояснила вона. — Аби можна було зарадити силою, ти б обійшовся й без мене. Але я знала наперед, чим усе скінчиться, тому й трималася віддалік. Він і гадки не мав, що ми з тобою друзі, й спокійнісінько поїхав далі. Один раз озирнувся, щоб пересвідчитися, чи ти не йдеш назирці, а на мене не звернув ніякої уваги. Потім заїхав у двір, і, зауваживши, як слуга взяв від нього коня, я зрозуміла, що він там мешкає, хоч, може, це й не його дім.

— Де ж той дім? На Стренді?

— Трохи вбік. Над самою річкою. Це один із тих будинків, що здіймаються просто з води. Невеликий, чи, може, то так здається, бо він затиснутий між двома здоровими кам'яницями.

— Щиро дякую. Молодчага ти, Кіт. Але, — додав я нерішуче, — що ж робити далі?

Кіт призналася, що цього вона й сама не знає.

— Однак для нас багато важить уже те, що ми знаємо, де його знайти, і знаємо, що рукопис десь у тому будинкові.

— І я його дістану будь-що-будь, — урочисто мовив я, хоч нізащо в світі не міг би сказати, як це здійснити.

Стукати в двері й вимагати назад п'єсу було б безглуздо. Якби йшлося про вкрадені гроші чи коштовності, то за допомогою Шекспіра ми могли б одержати в судді ордер на обшук будинку. Але чи схоче суддя розшукувати загублену п'єсу? Проте що більше я думав про цю справу, то важливішою вона мені здавалася. Джентльмен у жовтому поводився дуже підозріло.

А що коли пробратися в будинок без ніякого ордера чи дозволу й забрати свою власність самому? Ми повернули назад і пройшли, начебто гуляючи, по вулиці, де стояв той дім. Це була триповерхова будівля, що здавалася мізерною поряд з великими будинками обабіч. У двір можна було попасти тільки через подвійні квадратові ворота, замкнені важкими залізними засувами і пооббивані здоровими цвяхами — одчинив би їх хіба що таран. На першому поверсі було тільки одне заґратоване віконце. В районі Стренда більшість будинків були надійно захищені, бо вулиця лежала поза міськими мурами, і її не вартувала нічна сторожа. Коли я нагадаю вам, що в Лондоні щороку вішали триста злочинців, то ви самі зрозумієте, яка там потреба у важких засувах.

— Тут нічого не вийде, — сказала Кіт.

Я був теж такої думки і звів погляд на верхні вікна. Кожен поверх виставав футів на два над нижнім, отож дім нависав над вузькою вулицею, наче скеля. Якби то була справжня скеля, я б ще видряпався на неї, але на гладенькій потинькованій стіні не було за що учепитися.

— Може, нам пощастить знайти якийсь вхід з протилежного боку? — мовив я.

— Навряд. По-моєму, всі оці будинки спускаються мурами просто в річку. От аби був човен, ми б поглянули, чи немає в стіні дверей.

Ми звернули в провулок, сподіваючись, що вийдемо на вулицю позаду будинку. Але, як ми й боялися, він привів нас до позеленілих од водоростей сходів, що вели прямо в сірі води Темзи. З східців нам було видно ярдів на сто берег річки, яка круто вигиналася в цьому місці. Ми легко знайшли будинок джентльмена в жовтому завдяки високим сусіднім кам'яницям; його задня стіна спускалася у воду. Поки ми дивилися, на горішньому поверсі відчинилося вікно, і в ньому з'явились голова й плечі слуги. Він висипав з відра сміття, і воно плюснуло у воду.

— Те вікно не заґратоване, — сказав я.

— Але біля дому немає ні причалу, ні сходів, — одмовила Кіт.

Майже всі великі будинки мали вхід не тільки з вулиці, а й від річки, бо вона була найвигідніша дорога з Вестмінстера до лондонських околиць.

Я вдивлявся в дім, примруживши очі. Полудневе сонце яскраво освітлювало його, і кожен горбик чи щілина в стіні вирізнялася смугою тіні. На цім боці будинку стриміло чимало балок.

— Я зумію добратися до того вікна, — нарешті мовив я. — Мені тільки потрібен човен і… чекай-но… штук шість кинджалів.

— Штук шість чого?

— Кинджалів. Я стромлятиму їх у балки, там де немає іншої опори. Гадаю, ми дістанемо шість кинджалів, еге ж?

Тепер, коли в мене з'явився справжній план, Кіт занепокоїлась. Але я швидко заспокоїв її, і вона погодилася зробити все, що треба.

Ми поклали здійснити наскок присмерком, коли менша небезпека, що нас помітять з човнів, які плавають по Темзі, і водночас буде ще не зовсім поночі, щоб я міг роздивитися в кімнатах. Пробиратися в дім серед ночі не було рації, бо тоді довелося б запалити свічку. До того ж о восьмій вечора на річці настане приплив, вода підніметься високо, і мені буде ближче дряпатися до вікна.

Ми найняли човен на сім годин. Човняр спочатку вагався, боячись доручити його хлопчакам, проте я швидко переконав його, що вмію гребти. Ми сказали, що хочемо прогулятися до Вестмінстера, а потім, коли зійде місяць, попливти униз за течією під час відпливу. Він побажав нам приємної прогулянки.

Кинджали ми взяли в театрі, а також довгий мотуз, що міг стати мені в пригоді, коли я злізатиму вниз. Як тільки скінчилася вистава, ми пішли на Стренд. Кіт несла клунок з жіночим убранням, що його вона взяла в костюмерній. Коли ми минули Лінкольн-Ін й опинилися в полі, вона перебралася на дівчину. Кіт мала вартувати на вулиці. В жіночому вбранні вона не викличе ніякої підозри і якщо потрапить на очі джентльменові у жовтому, то він не впізнає у ній хлопця, що йшов за ним уранці. Нарешті, в жіночому вбранні їй буде легше грати призначену для неї роль, л яка ж то була роль? Ви, напевно, гадаєте, що ми не обміркували найважчу частину нашого плану: що ж робитиме джентльмен у жовтому та інші мешканці будинку, поки я порпатимуся в їхніх манатках?

Кіт сама зголосилася відвернути їхню увагу. Я спробував був одраяти її від такої небезпечної справи, але вона страшенно обурилась.

— Мені нічого боятися — я акторка. Я зроблю це залюбки. Ой Піте, — додала вона докірливо. — Ти ж обіцяв, що не трактуватимеш мене як дівчину!

— Гаразд, — сказав я. — Пробач мені. І не забудь: як тільки проб'є восьму, ти починаєш.

— Щасти тобі! Та будь обережний.

Я пішов по човен. Сонце вже сідало за Вестмінстерським абатством. Починався приплив, і гострий дух моря бив мені в ніздрі.

Я взяв весла, сів у човен і поплив повноводою річкою.