Слідами змови

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ ЛЮДИНА ІЗ СТРЕТФОРДА

Даремно я непокоївся. Кітові просто перехопило дух, а загалом мій штурхан завдав йому не більшої шкоди, ніж будь-якому хлопцеві. Стоячи навколішках на мокрій бруківці, я мимрив, затинаючись, слова пробачення: мені, мовляв, і на думку не спадало, що…

— І не повинно було спасти, — перебив мене Кіт, що тим часом оддихався. — Та тепер тобі все відомо. Що ти гадаєш робити?

— Робити?

— Атож, робити. Я в твоїх руках. Досить тобі сказати одне слово містерові Десмонду, і моє акторство скінчиться. Я вже не стоятиму тобі поперек дороги, правда?

— Невже ти вважаєш, що я здатен на таку підлоту? — обурився я.

Я помацав свою закривавлену щоку. Вся моя лють щезла в один мент. Почував я себе кепсько. Отак ударити дівчину… Проте я досі й гадки не мав, що Кіт — ніякий не хлопець, а перевдягнена дівчина. Вже потім, відтворюючи в пам'яті десятки дрібниць, я дивувався, чому не здогадався про це раніше, особливо під час вистав. Проте я нічого не підозрював, так само як і інші.

— Підлота тут ні до чого, — спокійно зауважила вона. — Чи чувана річ, щоб дівчина виступала на сцені? Можливо, це я чиню підло, одбираючи роботу у хлопців. Як ти гадаєш?

Я відповів не одразу. Вона мала слушність в одному: якщо інші довідаються, що вона дівчина, на сцену їй шлях закрито. Доведеться їй нидіти за лаштунками разом з місіс Десмонд, церуючи та перешиваючи костюми. Якби хто з глядачів дізнався, що на сцені грає дівчина, тоне минути б театрові страшенного скандалу.

— Яка дурість, — нарешті мовив я.

— Справжнє безглуздя, — весело докинула вона.

— Чому б то жінкам не виконувати жіночі ролі?

— А я що кажу? Це дурний застарілий звичай — не пускати жінок на сцену. Чоловіки просто бояться, що жінки взагалі витіснять їх з кону!

З цим я не міг погодитись і почав сперечатися.

— Та ти подивися на стару королеву! — переможно вигукнула вона. — Її не перевершить жоден актор.

Я збентежився. Там, у Камберленді, королева Єлизавета здавалася мені далекою, недосяжною, ледве чи не безсмертною богинею. І аж тільки коли я прожив зиму в Лондоні, вона стала для мене, як і для всіх лондонців, просто людиною, бадьорою старою леді, що любила докинути гостре слівце й пореготатися. Вона таки справді переграла б хоч якого актора. Якщо треба, королева могла бути велична, трагічна, патетична, гнівна, дотепна, а часом майже смішна. Вона надягала будь-яку личину, залежно від того, з ким розмовляла: з послом, мером, графинею чи покоївкою. Але про це я довідався пізніше.

— Я нікому не скажу, — запевнив я.

— Не скажеш? Ні? Дякую, Пітере. Дуже дякую.

Ми вже підвелися й знову стояли, спершися на поруччя. На той час зовсім стемніло, але я не хотів вертатися до корчми, не вияснивши все до кінця.

— Як же тебе насправді звати?

— Кіт. Але повне ім'я не Крістофер, а Кетрін.

— Скажи мені своє прізвище. Закладаюся, що ти не Керкстоун.

Вона похитала головою, але нічого не сказала.

— Ти ж, звичайно, знаєш, що моє справжнє ім'я Пітер Браунріг?

— Ні, я думала, що ти Браун.

— Невже? — вигукнув я, пригадавши того листа. — Ти хочеш сказати, що нічого не знаєш про мене?

— Не знаю і не хочу знати. Я не хотіла образити тебе, Пітере, — додала вона квапливо, — та краще тримаймо про себе свої таємниці.

І все ж таки я хотів з'ясувати одну справу.

— А навіщо ти писала серові Філіпові Мортону? — грізно спитав я.

— Я з ним знайома. В листі йшлося за… за мої власні справи. Чого б то я писала за тебе?

Якщо вона поклала берегти свою таємницю, я теж мовчатиму. В кожному разі я був певний, що вона каже правду. Навряд щоб сер Філіп дозволив тринадцятирічній дівчинці блукати по країні в товаристві акторів. А якщо він не знає, де вона, то навіщо їй виказувати мене?

— Гаразд, я тобі дещо розповім, — раптом мовила вона. — Але обіцяй, що більше ні про що не допитуватимешся.

— Обіцяю.

— Я втекла з дому через те, що… Бо мала на те важливі підстави. Пригадуєш ту ніч, коли ви розташувалися табором між Пенрітом та Кендалом і розпалили вогнище? Тоді я вперше тебе побачила. Я ховалася в папороті. Того самого вечора, коли запала темрява, я втекла була з дому. Зранку ви поїхали далі, а я пішла слідом. Я бачила, як мій опікун зупинив валку і обшукав фургон.

— Твій опікун? — перепитав я.

— Атож. Я не маю ні батька, ні матері. Ні п'ятьох сестер, — додала вона сміючись. — Мені довелося їх вигадати, щоб пояснити, чому я вмію робити реверанси та багато чого іншого.

Я всміхнувся. Більше я ніколи не заздритиму Кіт. Тепер зрозуміло, чому вона так майстерно грає жінок!

Я бачив, що більше вона нічого не розповість. Запала ніч, і вікна в будинках гасли одне за одним. Отож ми повернулися в заїзд, переговорили з містером та місіс Десмонд, які зацікавлено, але ні про що не розпитуючи, дивилися на наші подряпані обличчя, і полізли в фургон, де вже спала решта хлопців.

Вранці ми попрощалися з іншими акторами. Сумно було розлучатися з друзями, хоч ми й домовилися зустрітися за кілька днів у Лондоні. Нічого не вдієш — ми вже перестали існувати як трупа. З славетного лондонського театру містера Десмонда ми перетворилися на розмаїтий натовп людей, переважно обшарпаних і жалюгідних.

Та я був молодий і тішився думкою, що побачу Лондон раніше, ніж сподіваюся, тому я не брав усе це так близько до серця, як люди, старші за мене. В бадьорому настрої я весело скочив на коня позаду Десмонда, і ми поскакали через міст по дорозі в Генлі.

Ранок був погожий. Дощ нарешті ущух, і весь світ стояв умитий і до блиску вилощений сонцем.

Я пригадую, що ми їхали через Дорчестер, повз гарне абатство, і я дивився на високі Чілтернські горби, вкриті червоним золотом букових гаїв, що здіймалися між зеленими лугами на тлі жовтавого неба. Ми спинилися в Генлі випити елю, і тут мені здалося, що Десмонди позирають на мене якось чудно. Кіт теж кинула на мене злостивий погляд.

— Дурень! — прошепотіла вона хрипким од гніву голосом, вибравши хвилину, коли нікого не було поблизу.

— Що сталося?

— У тебе чудові манери, — сказала вона з глибокою зневагою. — Ти увесь ранок розмовляєш зі мною так, наче я придворна дама! Ледве було не допоміг мені сісти на коня. Добре, що я вчасно уникнула твоїх послуг. Десмонди вважають, що ти збожеволів.

— Але ж…

— Забудь, що я дівчина. Стався до мене так, як і досі ставився, не роби мені послуг. Поводься зі мною грубо, горлай на мене, роби що хоч, але, ради бога, не псуй мені гру.

Адже ти знаєш, що я долаю труднощі не згірш за хлопця.

Кіт казала правду. Вона дійсно ніколи не скаржилася і під час переходів не поступалася найвитривалішим чоловікам. А ходити нам доводилося чимало, бо хоч люди називали нашу трупу «театром на колесах», ми часто чесали піхотою п'ятнадцять-двадцять миль, лише вряди-годи сідаючи у повіз. Потім я довідався, що вона зростала без догляду, плавала, їздила верхи й лазила по горах, тому-то їй так легко було прикидатися хлопчаком.

Після Генлі я почав поводитися краще, тобто змінив на гірше свої манери, і, гецаючи в сідлах за спинами в Десмондів, ми шпетили одне одного, як і колись. Нам не довелося милуватися навколишньою місцевістю, бо містер та місіс, Десмонд мали нівроку широченькі спини, що застували увесь білий світ.

Та ми щиро тішилися чудовим осіннім днем. Я почував себе щасливим, бо тінь сера Філіпа зникла сперед моїх очей, і хоч які злигодні чигали на мене в Лондоні, я покладався на заступництво дужого актора, що їхав зо мною на коні. Містер Десмонд сам був у гарному гуморі і виспівував басом пісню за піснею під одноманітний цокіт кінських копит. Нікому з нас не спадало на думку, що на цій мирній лондонській дорозі з нами може статися щось лихе.

Незабаром ми підскакали до річки. По вузькому мосту саме не можна було ні пройти, ні проїхати, бо дві валки пакових коней ніяк не могли розминутися; купці лаяли один одного, не бажаючи дати дорогу. На березі збилися в купу хури фермерів, вершники, там же стояла коляска якоїсь вельможної леді, що поспішала до королівського двору. Кілька хвилин ми чекали в кінці довгої черги, а тоді Десмонд нетерпляче промовив:

— Нам доведеться тупцятися на місці цілісінький день. Краще було б пливти баржею.

Жінка, що стояла на порозі хатини, порадила нам переправитися давнім бродом. Вона показала, як до нього проїхати. Десмонд подякував їй, і ми вирушили брукованою доріжкою, що привела нас до річки трохи нижче мосту.

— Невже це Темза? — спитала трохи занепокоєно місіс Десмонд.

Чоловік посміявся з неї, бо це була вузенька річка (я навіть не пам'ятаю, як вона звалася), одна з приток Темзи. Але вона була повновода й швидка від осінніх дощів, і коли б вовняний плащ містера Десмонда не заступав її від моїх очей, мене б теж узяв сумнів, чи варто долати цей бистрий потік.

— Тут неглибоко, — заспокійливо сказав він. — Тепер я пригадую, що вже переправлявся цим бродом. Я поїду перший.

Хропучи й розбризкуючи воду, кінь увійшов у річку, і за мить мої ноги занурилися в брудну течію. Раптом Десмонд щось вигукнув, і я не встиг отямитись, як полетів у воду вниз головою.

Кашляючи й відпльовуючись, я виплив на поверхню. Виявилось, що швидка течія винесла мене з виру. Кінь уже брів по мілкому. На березі кричала пробі місіс Десмонд. Тим часом люди на мосту спокійнісінько стежили за цікавою пригодою.

Але де ж містер Десмонд? Я марно озирався навколо, шукаючи його очима. Та за мить він виринув на поверхню за кілька футів од мене. Я зауважив, що очі в нього заплющені. Течія несла його безвільне тіло, наче колоду. Очевидячки, кінь ударив його копитом.

Я прожогом кинувся до нього і встиг схопити за волосся тієї миті, коли його голова знову зникла під водою. Не думаючи за небезпеку, я боявся лише одного — що знесилію і випущу його з рук. А ті дурні на мосту ніяк не могли збагнути, що скоїлося лихо.

Та в цю мить з'явилася Кіт. Вона плавала, як видра, і я відразу зрозумів, що мені нічого за неї боятися. Казати правду, я страшенно зрадів: упоратися з Десмондом самому мені було понад силу. Навіть удвох ми добренько попомучилися, перш ніж дотягли його до берега. Вкрай виснажені, ми попадали тут же на землю.

— Він живий, — мовив я, відсапуючись.

— Чудово!

Тепер у Кіт з'явився інший клопіт; яким би то робом переодягтися? З ближніх хат повибігали люди, пропонуючи свої послуги та сухий одяг. Їй, звичайно, кортіло швидше скинути мокрі штани, що прилипли до тіла, але вона ніяк не могла цього зробити серед натовпу людей, які захоплювалися нашою мужністю. Проте Кіт уже не раз доводилося потрапляти у важке становище, а тепер ще й я став її союзником, отож дівчині легше було з нього виплутатися. Я привернув на себе увагу юрби, вчетверте розповідаючи, як усе сталося, а вона тим часом сховалася за копицею сіна.

Скоро Десмонд опритомнів, але виявилося, кінь зламав йому копитом ногу. Ми допомогли перенести його в найближчий заїзд, заспокоїли, як могли, місіс Десмонд, а потім, сховавшися від людського ока, почали думати й гадати, що нам діяти далі.

— Він пролежить тут не один тиждень, — сказав я.

— А що робити нам? — спитала Кіт.

Вона сказала «нам», бо ні мені, ні їй навіть і на думку не спадало, що ми можемо розлучитися. Здавалося б, нас нічого тепер не зв'язує. Адже трупа розпалася, нині настав час попрощатися з Десмондами… Та саме з цієї причини ми ще ближче прихилилися одне до одного.

Отож ми надумали податися до Лондона і пошукати там щастя-долі.

Місіс Десмонд схвалила наш план. Їй доведеться побути тут, аж поки загоїться нога в містера Десмонда; вони продадуть одного коня, а потім, якщо треба буде, то й другого, щоб сплатити за житло та за харчування. Вона дала нам рекомендаційного листа до містера Бербеджа, власника театру «Глобус». З цим листом та з двома шилінгами, які вона примусила нас узяти з свого убогого гаманця, ми вирушили наступного ранку в дорогу.

До Лондона ми добилися аж через два дні, хоч разів зо два нас підвозили добрі люди. Кіт колись довелося побувати в Лондоні; вона сказала, що без грошей там переночувати важко, отож ми поклали собі не заходити до міста ввечері й переспали під копицею сіна біля села, що звалося Кенсінгтон[10]. Прокинувшись від холоду на світанку — адже стояв жовтень, — ми попленталися Стрендом[11] і крізь відчинені ворота Темпл Бар побачили велику церкву святого Павла, що височіла на горбі в центрі міста.

Кіт анітрохи не розгубилася, опинившись у заплутаному мереживі вузеньких вуличок серед величезного натовпу, і вперше, відколи почалась наша подорож, я слухняно пішов за нею.

— Театр знайти дуже легко, — запевняла вона. — Треба йти прямо до Лондонського мосту, а театр зразу на тому боці Темзи.

Всі театри містилися за межами лондонського Сіті, де лорд-мер не мав права заборонити вистави. Щоб ви собі уявили, яке велелюдне місто Лондон, я лише скажу, що в ньому не один театр, а кілька, і хоч водночас з театральними виставами там бували такі видовища, як звіринці з ведмедями і півнячі бої, тисячі людей приходили подивитися на гру акторів.

Я не буду докладно описувати, як ми пробиралися через місто, скажу лише, що врешті ми опинилися перед «Глобусом». Це був новий гарний театр, збудований спеціально для трупи Бербеджа, що його актори звалися слугами лорда-камергера. Та коли ми спитали містера Бербеджа, нас одіслали в театр «Завіса», куди трупа перейшла на зимовий сезон: чудова нова будівля «Глобуса» не мала даху, і глядачі сиділи просто неба.

Нам довелося вертатися мостом і плентатися через увесь Лондон аж на Фінсбері Філдз. Однак цього разу нам пощастило, бо в театрі саме йшла репетиція.

За кілька хвилин до нас вийшов сам Бербедж, тримаючи в руці пожмаканого листа. Це був високий чоловік атлетичної статури з дуже запальною вдачею, в чому ми відразу ж пересвідчилися.

— Що таке? Яка там скоїлася халепа? — накинувся він на нас, наче то ми хвицнули Десмонда й зламали йому ногу. — Десмонд скалічів? Лежатиме десь цілий місяць? Нічого не хочу знати. Він мені потрібний. Перекажіть йому, щоб він негайно видужав. Він повинен з'явитися на сцені, хай навіть на милицях! Так йому й скажете!

Я аж онімів од несподіванки, але Кіт люб'язно пояснила:

— Ми не збираємося йти назад.

— Що? — здивовано вигукнув Бербедж і, позирнувши на листа, пирхнув: — А, зрозуміло, місіс Десмонд питає, чи можу я вас узяти на сцену… Ви врятували Десмондові життя. Яка в бісового батька з цього користь, коли старий дурень все одно зламав собі ногу? — Він знову зіжмакав листа й шпурнув його собі під ноги. Разом з листом він розтоптав усі мої надії на майбутнє. — За що вона вважає мій театр? За школу? Хлопці, хлопці й хлопці! Всі присилають мені хлопців! Невже вони гадають, що я снідаю хлопцями? Греблю я ними гатитиму, чи що? Хлопці за хлопцями — довготелесі й куці, нахабні й плаксиві. Через них я скоро розум страчу. І кожен грає гірше за попереднього.

Він сердито змахнув рукою і почав відштовхувати нас до дверей. Та я не хотів здаватися.

— Ми не такі, як інші, — почав був я.

— Це я чую від кожного, — перебив він. — Всі ви відрізняєтесь один від одного, як гнилі яблука — гнила місцина в них щоразу інша.

— То послухайте хоч його, він добрий актор, — докинув я квапливо. — Почули б ви, як плескали йому в Ланкастері, Престоні та Манчестері…

Бербедж зневажливо засміявся.

— Не маю сумніву, що він прегарно верещить і шепеляє. Але те, що подобається в такому закапелку, як Манчестер, для Лондона не годиться.

— Невже ви навіть не прослухаєте нас? — спитала Кіт.

— На жаль, ні. Ніколи мені, та це нічого й не дасть. Такі хлопці нам не потрібні. Бувайте здорові.

На цьому й скінчилася наша розмова.

— Не журися, — сказала Кіт, беручи мене за руку, коли ми опинилися надворі. — В Лондоні є й інші театри.

Вона мала слушність. Ми обійшли їх один по одному. Спочатку ми подалися в Саутварк до театру «Троянда». Потім побували в «Лебеді», що містився в Періс Тарден, і «Блекфраєрзі», де, як нам було відомо, виступали трупи з самих хлопців. Ми гадали, що там напевне знайдемо собі роботу. Але нічого з того не вийшло. Такі ж самі наслідки мали й наші відвідини театру святого Павла, що був поряд з однойменною великою церквою. Як виявилося, туди брали тільки тих хлопців, що скінчили школу святого Павла. Відмовили нам ще й тому, що не могли нібито зрозуміти нас через нашу камберлендську вимову. Отож ми лишилися на вулиці, нікому не потрібні, і лише кілька шилінгів були між нами й голодною смертю. Якщо нам не пощастило знайти роботу, яку ми вміли робити, то годі й сподіватися, що нас візьмуть десь-інде.

Здорожені та змучені недолею, ми посідали на лаву біля корчми на Фліт-стріт. А ще треба було подбати за ночівлю й чимось підживитися. Ми так запекло шукали роботи, що зовсім забули про їжу, і з самого ранку в нас не було й крихти в роті.

Кіт гірко продекламувала:

— Де вже там! — буркнув я.

Якийсь молодий чолов'яга, що стояв на порозі, озирнув нас гострим оком і підступив до лави.

— Ну, як вам повелося? — спитав він лагідно.

Ми здивовано глянули на нього. Вперше, відколи ми зайшли до Лондона, до нас звернулися з добрим словом.

— Я бачив, як ви зранку розмовляли в театрі з Бербеджем, — пояснив незнайомий.

— О, ви там граєте? — зацікавилася Кіт. Пробую, — відповів незнайомий, посміхаючись очима. — Але мені не дають великих ролей, — скромно додав він.

— Ми б залюбки взялися за найменшу, — докинув я, — та нас навіть не хочуть слухати.

— Я знаю, — мовив із щирим співчуттям незнайомий. — Важкенько доводиться тим, хто вперше попав до Лондона. Я це знаю з власного досвіду. — Він знову всміхнувся і витяг з кишені камзола рукопис. — І все ж таки вас прослухають. Зможете прочитати мою руку.

Письмо було препогане, але ми його розібрали. Сам я декламував абияк. Адже цей чоловік признався, що він не з першорядних акторів. То як він зможе допомогти нам, навіть коли йому сподобається наше читання? Але Кіт читала, як завжди, коли їй до рук потрапляла роль, — вкладала в неї всю свою душу й серце.

— Добре, — хрипким од хвилювання голосом сказав молодик, коли вона скінчила. — Знаєш, з усіх хлопців ти перший не споганив цього монолога. Всі інші різали його без ножа.

— Яка ганьба! Адже він такий гарний!

— Он як! Тобі подобається? — молодик щиро зрадів. — Слухайте-но, зайдімо краще сюди, повечеряємо й побалакаємо про справи. Може, я таки допоможу вам. Як вас звуть? Звідкіля ви? Я сам із Стретфорда. Моє прізвище Шекспір.