Слідами змови

РОЗДІЛ ДРУГИЙ ВТЕЧА

Уроки в школі розпочиналися о шостій ранку. Взимку вони починалися о сьомій, якщо учням щастило подолати замети.

Наша школа містилася внизу в Кроствейті, біля самої церковної дзвіниці. Кругом розлягалася широка пласка долина. Під час повені озеро Дервентвотер зливалося з іншим озером, Басентвотером, і церкву з школою, що стояли на вузькому пагорку, оточували ледве не з усіх боків мовчазні води. Од нашої хати туди було цілих п'ять миль, і дорога йшла майже увесь час униз. Я завжди їздив до школи на своєму старому волохатому поні Натанієлі. Дорога пролягала через усе містечко Кезік, і я щодня опинявся в самій гущі життя — через що навіть дорослі заздрили мені, бо їм доводилося невилазно сидіти в своїй безлюдній долині, не бачачи од неділі до неділі жодної живої душі.

Мені дуже кортіло розповісти товаришам про нічні пригоди, але я згадав нашу обіцянку — тримати язика за зубами. Це не завадило мені скомпонувати в голові цілу історію, як я з вершини крутої скелі кинув виклик серові Філіпу, а потім жбурнув на нього брилу вагою з півцентнера, через що кінь з вершником опинилися в річці. Звичайно, хлопці не пойняли б мені віри, але все одно б плескали в долоні, аби я зобразив пихатого сера Філіпа і свій геройський вчинок.

В кожному разі я дав собі слово — якщо все буде гаразд, наступної ж ночі навідатися на те місце і знайти шапку. Шапку з діркою від кулі! Ото аби показати її в школі, тоді б їм хоч-не-хоч довелося повірити. Усі знали мою зелену шапку, до того ж на ній було вишите моє ім'я, і ніхто не зміг би сказати, що я буцімто приніс чужу. «А щоб пояснити, як її пробито кулею, вигадаю якусь байку», — подумав я весело.

Шкода, що в мене не вистачило часу здійснити свій задум. Тоді мені пощастило б уникнути багатьох неприємностей.

Ранок минув точнісінько так, як і попередні. Всі учні сиділи кружка в шкільній залі й вивчали чи то граматику й правопис, чи латинську й грецьку літератури, чи староєврейську мову — залежно від свого віку. В школі було лише кілька хлопців старших за мене. Вони мали по п'ятнадцять-шістнадцять років і готувалися до вступу в Королівський Коледж Оксфордського університету. Вчитель переконував мене теж вступити в університет, але я ніяк не міг остаточно зважитися. Мені кортіло побачити світу і водночас боязко було кидати рідну ферму.

Того дня мені довелося відкинути всі свої вагання.

Об одинадцятій у нас розпочалася двогодинна перерва. Ми їли принесені з дому сніданки і гралися на свіжому повітрі. Я пам'ятаю, що ми з Тімом Муром пішли скупатися в озері — саме був один з тих задушливих літніх днів, коли гори втрачають свій звичний вигляд і повітря застигає у велетенській чаші долини, ніби стояча вода. Ми взяли з собою Натанієла та й їхали на ньому почережно, бо Тім жив у місті і поні в нього не було.

Ми скупалися, висохли на сонці, і я вже почав натягати сорочку, коли це на березі з'явився юний Джордж Бел. Він біг до нас, махав рукою й кричав:

— Пітере Браунрігу!

— Чого тобі? — відгукнувся я.

— Тебе кличе вчитель, — сказав він відсапуючись.

Я подивився на сонце. Очевидячки, було десь по дванадцятій, до початку уроків лишалося біля години.

— Хай зачекає,— мовив я.

— Атож, хай зачекає,—докинув з посмішкою Тім. — Скажи йому, що шукав нас скрізь і не знайшов.

— Е ні, краще йди зараз. Там до тебе прийшли чужі люди.

— Чужі люди? — перепитав я здивовано.

— Їх двоє, — пояснив він. — Один констебл, а другого я не знаю. У них твоя зелена шапка…

Як тільки він згадав зелену шапку, я відразу зрозумів, що справи кепські. Мабуть, я дуже зблід, бо Тім витріщився на мене.

— В яку це ти, Пітере, вскочив халепу?

— Ні в яку, — відповів я.

Це була, звичайно, неправда, але я говорив механічно, водночас напружено міркуючи. Скажу вам не соромлячись: я перелякався. Та ви теж перелякалися б на моєму місці. Адже їм до рук потрапила моя шапка, і вони довідалися, хто її власник. Я не знав, на яку кару заслуговував той, хто кинув на людину камінь, але оскільки та людина була одним з найвпливовіших джентльменів у всій окрузі, я міг собі уявити, що кара буде нелегка. Мене чекала якщо не шибениця, то, мабуть, в'язниця, а на додачу мені могли одрізати вуха або вирвати ніздрі чи відбатожити. Головні свідки будуть слуги сера Філіпа, а вони охоче ствердять присягою все, що скаже їхній хазяїн.

І зразу ж мені спало на думку те, що спало б кожному хлопцеві на моєму місці: тікати додому. Цей інстинктивний потяг неодмінно охоплює всіх нас, аж поки ми станемо дорослі. Хлопець не уявляє собі такої біди, щоб з неї батько не міг його вирятувати.

Я схопив Натанієла за вуздечку і скочив йому на спину.

— Я їду додому. Не виказуйте мене, хлопці. Ти, Джорджі, мене не знайшов. А ти, Тіме, скажеш, що розминувся зі мною біля Чернцевої скелі.

Хлопці здивовано вирячили очі.

— Ти що, хочеш прогуляти уроки? — спитав Джордж. — Та ж старий з тебе шкуру зніме.

— Я боюсь не його, — відповів я, намагаючись говорити величним і трагічним тоном. — Я боюся потрапити до рук шерифа, а може й ката!

І, не гаючи ні хвилини, я затопив п'яти в округлі Натанієлеві боки та й поскакав учвал.

Я почував себе пречудово — поки був на виду у хлопців. Але коли мій Нат перейшов з чвалу на клус, а з клусу на швидкий крок, а з швидкого кроку на повільний — що крутіша ставала дорога, — я менше й менше почував себе героєм.

Оце то халепа! Мені таки страшенно не пощастило! З усіх двадцяти — тридцяти чоловік, що руйнували стіну сера Філіпа, вистежили мене єдиного, хоч насправді я зробив менше за інших. Але ж я вчинив злочин: кинув у людину камінь — і не влучив. Здавалося б, провина не дуже й страшна. Змалечку я не раз шпурляв на людей каміння і часто влучав, а проте констебл не робив жодної спроби мене заарештувати. Річ у тому, що я підняв руку на сера Філіпа Мортона.

Як я гнав на гору бідолашного Натанієла! Він докладав усіх зусиль, щоб іти якомога швидше під палючим сонцем. Я дуже боявся, що мене схоплять, перш ніж я доїду додому. Раз я почув за спиною цокіт копит, але це, виявилося, їхав один кезікський джентльмен. Він поминув мене, кивнувши, як звичайно, головою. В кожному разі це свідчило, що він ще нічого не чув про мій злочин.

Мені завжди було приємно звертати з битого шляху на стежину, що веде долиною до нашої хати і там кінчається. Та ще ніколи не відчував я такої радості, як тієї миті, коли бескиди розсунулися і переді мною відкрилася зелена долина Лонсдейла, де кипіли молоком бурчаки і спливав до неба дим з коминів нашої оселі, а також з господ наших горішніх і долішніх сусідів.

Я боявся, що мені доведеться шукати батька в горах; аж ні, він був удома — стояв на ґанку і, приклавши до лоба долоню, стежив, як Натанієл, розбризкуючи воду, долає бурчак.

— Дяка богові! — вигукнув він.

Почувши ці слова, з хати вийшла мати, витираючи очі синім полотняним фартухом. Очевидячки, їм усе вже було відомо.

— Мені дуже шкода, що так сталося, — тільки й зміг я вимовити. — Не турбуйтеся за мене.

— Тобі треба тікати звідси, — сказав батько, що вже, напевно, обміркував становище. — Поки все утихомириться, краще на деякий час зникнути з дому. Чи ти набагато їх випередив?

— Не знаю, — відповів я. — Годину, мабуть, я ще буду в безпеці.

— Куди ж йому податися? — заголосила мати. — Аби мій брат, що мешкав у Карлайлі, був живий, то послали б хлопця до нього, а так… — Вона повернулася до батька. — Чи ж не краще йому лишитися вдома і зустріти їх не ховаючись? Я певна, що хлопець не вчинив нічого лихого, він завинив не більше за інших. Та ж немає в нашій долині такого чоловіка, котрий не присягнувся б, що наш син — порядний хлопець.

— Ти не знаєш, що таке закон, — похмуро відмовив батько. — Пітерові ніяк не можна попадати до їхніх рук саме зараз, коли сер Філіп казиться од люті. А крім того, ми повинні сховати його задля наших сусідів. На допиті в нього вимагатимуть, щоб він назвав спільників.

Тут мати знову зайшлася плачем. Я теж ледве не зарюмсав, бо розумів, що означав той допит. Я знав, що не витерплю тортур. Аби мене почали катувати, я б не витримав і назвав імена всіх чоловіків і хлопців, що руйнували стіну тієї ночі.

Що мені було робити? Тільки втекти, не чекаючи, поки мене застукають удома..

— Не турбуйся за мене, — втішав я матір. — Я зійду з наших місць, може, проберуся в Шотландію, а коли стану на роботу, пришлю тобі звістку. За кілька місяців я, мабуть, зможу повернутися; на той час усе забудеться.

— Це найкращий вихід, — зауважив батько.

Він пішов у хату, дістав гроші й відлічив п'ять шилінгів.

— На кілька днів тобі вистачить, — сказав він. — Хотілося б дати більше, але…

Я зрозумів його. Часи були важкі, і ми в Лонсдейлі ніколи не мали багато грошей. Мати принесла кілька хлібин, сиру, вівсяних млинців і шматок холодної баранини, що його вистачило б на трьох.

Ми не гайнували часу на розмови, знаючи, що кожної хвилини на дорозі можуть з'явитися послані по мене верхівці.

Я не взяв Натанієла, бо на дорозі мене б відразу спіймали, та й шкода було б продавати давнього друга в Пенріті. Отож я вирішив іти до Пенріта пішки, навпростець горами, де можна легко сховатися від переслідувачів. Назавтра в Пенріті мав бути ярмарок. Серед людської юрби я почуватиму себе в безпеці і хтозна — може, знайду роботу, що допоможе мені вибратися з Камберленду.

Мені так і не довелося попрощатися з братом — він був у горах. Сестри варили сир. Прощаючись зі мною, вони пролили море сліз. До того дня я навіть не здогадувався, як люблять мене мої сестри.

Нарешті я вирвався з обіймів своєї родини, закинув на спину клунок з сякою-такою одежиною та й подався над бурчаком угору — туди, де височіли порослі вересом вершини.

За п'ять хвилин, опинившися серед густої трави і вересу, я озирнувся на свою долину; праворуч і ліворуч од рудуватої стежки видніли сірі коробочки хат, а на ту стежку з путівця звертали двоє вершників, що скидалися згори на жуків з блискучими спинками.

Я засміявся, хоч мені було зовсім не до сміху, і подерся схилом далі.

Мені завжди кортіло побачити світу, зазнати пригод, і тепер мої бажання почали якнайповніше здійснюватися.