Слідами змови

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ ЗА МНОЮ ХТОСЬ СТЕЖИТЬ

Того вечора ми не дісталися до Кендала. У темряві ми звернули не на ту дорогу і згаяли, повертаючись, цілісіньку годину. З одного фургона спало колесо, а що він їхав попереду і дорога в цьому місці була вузька, то нам усім довелося чекати, доки його полагодять. Ніч була тепла, і врешті товариство вирішило отаборитися до світанку, заощадивши в такий спосіб гроші за ночівлю в заїзді. А до Кендала вони розраховували прибути вранці, якраз щоб дати вдень виставу.

Та про це я дізнався лише згодом. Мене збудила голосна суперечка. Я одразу відчув, що фургон стоїть на місці.

— Не строй із себе дурня, Вільяме, — пролунав материнський голос жінки.

— А я тобі кажу, Джейн, що всередині щось є,— доводив їй схвильовано гладун — чисто, наче злякана дитина.

— Звичайно, там щось є…

— Щось таке, що рухається і видає звуки!

— На тебе вплинула п'єса. Я завжди казала, що в «Річарді III» забагато привидів.

— Послухай-но, Джейн! Тепер ти не скажеш, що це мені здається!

Лежати далі в душній скрині мені було несила. На моє щастя, оббиті залізом дошки були припасовані абияк, і крізь щілини трохи проходило повітря — інакше я б уже давно задушився. Я спробував був одчинити віко, але все тіло моє затерпло, і я так ослаб, що не міг його підняти.

Раптом віко відчинилося, хтось здивовано охнув, і в жовтому світлі ліхтаря наді мною з'явилося жіноче обличчя, кругле, наче повний місяць.

— Бий тебе лиха година! Ходи-но сюди, Вільяме, та подивися, який дарунок нам зробили феї.

Не чекаючи свого чоловіка, жінка схопила мене за плечі дужою рукою і підвела; я сів у скрині, наче хвора дитина в колисці.

— Ану, чого пороззявляли роти! — гукнула жінка через плече людям, що скупчилися позад неї. — Швиденько подайте води та принесіть миску м'яса. А ти, Вільяме, дай краплину вина, якщо твоя ласка.

Через п'ять хвилин, посидівши на траві біля яскравого вогнища, я знову прийшов до тями. Я почав був пояснювати, як потрапив у скриню, і перепрошувати, але Вільям Десмонд урвав мене широким жестом.

— Ні слова, хлопче, більше ні слова! Що менше слів, то краще нам усім. Ми стріли тебе на Кендальській дорозі. А перед тим зроду тебе не бачили. На вигляд ти хлопець чесний. Природно, нам і на думку не спало вбачати в тобі малолітнього пенрітського злочинця. Отож ніхто не може звинуватити мою трупу в тому, що вона свідомо дала притулок втікачеві, якого розшукує правосуддя.

— Вони можуть нас звинуватити, — докинула навпростець дружина, — але не можуть нічого довести.

Я знову взявся за вечерю і спорожнив ще одну миску смачної страви. Мене знемагала втома, та водночас я тішився думкою, що все минулося щасливо. Не тільки містер і місіс Десмонд, а й інші актори, які сиділи біля вогнища, ставилися до мене зичливо. Я почував себе у безпеці.

Не одриваючись від миски, я підвів очі й озирнув навколишню місцевість. Я не знав достоту, де ми опинилися, бо мені ніколи ще не доводилося так далеко забиватися від домівки. При місячному сяйві обабіч дороги вирізнялися горби, що, очевидячки, вищали далі на захід. Наші фургони стояли в западині, де дорога перетинала бурчак. Неподалік виднілися припнуті коні, що вишукували собі якусь поживу серед грубої гірської рослинності.

Невже я в безпеці? Здавалося, що могло мені загрожувати в тому кружалі світла й тепла навколо табірного вогнища? Але мене мучив якийсь неспокій.

Той, кому доводиться довго пробути в самоті на гірських полонинах, одразу вгадає присутність чужої людини. А особливо гостро він відчуває чийсь погляд, що за ним стежить.

І от у той момент біля вогнища у мене з'явилося дивне відчуття — мені здалося, що за нами стежать. Стежать не за мною, а за всім гуртом. Певна річ, поки я доїдав свою вечерю, актори озирали мене цікавим оком і, мабуть, розмірковували, що я за один. Але я маю на гадці не прямий погляд прихильної людини, яка стріла вас уперше в житті.

Ні, мені здавалося, що хтось стежить за нами нишком, з навколишньої темряви. Хтось причаївся у високих, покроплених росою заростях папороті і свердлив морок гострим поглядом.

Хоч яке дивне було це відчуття, та я ніяк не міг його позбутися. Адже на всьому тому обширі, де шелестіли папоротеві хащі, могла сховатися ціла армія, а одну людину годі було й шукати. Я затремтів — не від страху, а просто тому, що мене морозило від утоми й безсоння. Ту мить Вільям Десмонд, що мовчки розглядав мене кілька хвилин, раптом вигукнув:

— Ти, хлопче, співати вмієш?

Від несподіванки я аж здригнувся. На той час мені було не до співів, але, щоб віддячити за вечерю, я ладен був навіть співати.

— Завтра ми ставимо «Два веронці», — похапцем пояснив він. — Там є одна пісня, просто пречудова. У нас її завжди співав хлопчик-слуга. Та чи є в нашій трупі хлопець, що здатен проспівати хоч одну ноту? — Він визивно озирнув гурт, але ніхто йому не відповів. — Джордж не співає, а бряжчить, як надбитий глечик. Френсіс співав, наче той янгол, але ж він утік од нас у Ланкастері — бідолашне цуценя злякалося гір! Ми в скруті: якщо в п'єсі більше ніж дві жіночі ролі, ставити її нам не до снаги. Чи ти не зміг би завчити пісню й проспівати на сцені? — звернувся він знову до мене. — Оце і все, що тобі доведеться зробити.

І Вільям Десмонд заспівав тихим, але приємним голосом:

Пісня здалася мені легкою; в ній було лише три коротенькі строфи, і я пообіцяв докласти всіх зусиль, щоб виконати її якнайкраще. Я був радий нагоді зробити хай навіть невелику послугу, щоб віддячити акторам за їхню добрість.

Тепер мені конче треба було поспати, отож я заліз у фургон, скрутився клубочком на великому сувої тканини, яка правила за гобелен, і заснув так міцно, що й не почув, як запрягли на світанку коней і валка рушила далі.

Коли я розплющив очі, сонце вже зійшло, і ранок задзвенів пташиними голосами. Я звівся на лікоть і визирнув з фургона.

Ми й досі їхали між порослими вересом горбами, але, очевидячки, були недалеко від мети своєї подорожі. Я бачив широкі спини містера та місіс Десмонд — товстун сам правив фургоном, — але більшість товариства йшла пішки по двоє та по троє.

— Гей!

На порослому закудланою травою горбі, чітко вирізняючись на небесному тлі, враз із'явилися постаті вершників. Вони махали нам руками. Кінські гриви й хвости маячіли чорними пасмами проти щирого золота вранішнього сонця.

— Гей, ви! Зупиніться!

Крик долинув до нас ледве чутно, як завжди буває в гірському повітрі.

Вершників було четверо — в цьому я пересвідчився, обережно визирнувши з фургона.

— Їдь далі,— напруженим голосом сказала місіс Десмонд чоловікові.

Правду казати, ми й не зупинялися. Фургон і далі торохтів дорогою.

— Я вискочу з візка, — почав був я, — і побіжу на протилежний…

— Нікуди ти не побіжиш, — перебила вона мене, не повертаючи голови. — Сиди на місці, укрийся чим-небудь і ані писни.

Я зробив усе, як сказано, зрозумівши, що з місіс Десмонд не можна заходити ні в які суперечки. Залізти знову в труну мені було ніяк, бо вона лишилася в іншому повозі, отож я сховався якнайкраще серед різного мотлоху. Кинувши останній погляд на вершників, я побачив, що вони помчали через горб, щоб перейняти валку на повороті дороги. У нас не було ніякої надії проскочити його раніше за них.

І справді, хвилини за дві я почув попереду цокіт копит; колеса заскрипіли, і ми спинилися.

— Що там таке? — гукнув Десмонд найвеличнішим своїм тоном. — Ми вже й так запізнилися в Кендал. З якого це дива ви зупиняєте…

Його голос зазвучав невиразно. Він скочив із свого сидіння й пішов уперед. Я чув голоси незнайомців, але не міг розібрати жодного слова. Незабаром до мене долинули кроки. Десмонд буркотливо сказав:

— Мій любий сер, запевняю вас…

— А я хочу пересвідчитися на власні очі.

— Ви не вірите, що я кажу правду, сер? — обурено вигукнув актор.

— Чого ж, вірю. Але ззаду фургон відкритий; можна було залізти всередину й без вашого відому.

Я вже жалкував, що не гайнув у гори. Зараз тікати було пізно. Коли дійдеться до бійки, мої нові друзі, звичайно, без особливих труднощів упораються з чотирма незнайомцями, але наражати їх на небезпеку було б негоже. Я не міг допустити, щоб вони потрапили через мене до в'язниці, — а кінець кінцем їх туди запроторили б, бо присяжні швидше повірять місцевим шляхтичам, ніж мандрівним акторам. Якщо вони мене знайдуть (а перешкодити їм може лише чудо), я стверджу присягою, що сховався в повозі сам, потайки від хазяїв.

— Гаразд, — мовив раптом Десмонд таким тоном, начебто йому набридла суперечка. — Шукайте, якщо вам охота.

Я розумів, що він нічого не може вдіяти за тих обставин, але, повинен визнати, мене боляче вразила його відповідь. Я почув, як один незнайомець скочив ззаду у фургон.

— Тут таки хтось ховається! — вигукнув він переможно і враз витяг мене зі схованки. Я аж отетерів від несподіванки, коли він схопив мене рукою за плече.

— Та це ж тільки хлопець! — сказав, глянувши на мене зневажливо, старший.

— Атож, — ні хвилини не вагаючись, докинула місіс Десмонд. — Це Семі. Малий шибеник завжди ховається од роботи, щоб поспати!

— Геть звідціля, гицлю! — гримнув гладун. — Пройдися трохи пішки.

Я слухняно вистрибнув із фургона, і четверо незнайомців більше не звертали на мене ніякісінької уваги. Вони пішли до другого повоза, але, звичайно, нікого там не знайшли. Отож вони посідали на коней і, мушу зазначити, перш ніж поскакати далі дорогою, вибачилися за те, що завдали нам турботи. Десмонд гукнув їм услід:

— Якщо ми побачимо леді, то повідомимо в ратушу.

— Чого їм було треба? — спитав я жваво, залазячи знову в фургон.

— Вони шукають юну леді, — засміявся у відповідь актор. — Цієї ночі вона втекла з дому. Мабуть, посварилася з батьками. Вони, звичайно, не втаємничили нас у її родинні справи.

— Може, втекла з коханим, — сентиментально зауважила дружина.

Джейн Десмонд передивилася стільки романтичних італійських комедій, що, згадуючи за кохання, одразу ж танула як сніг. На мій погляд, це була її єдина вада. Вона була добра, щиросерда жінка, і через тижнів зо два я вже ладен був у разі потреби голову за неї покласти, як за рідну матір.

Більше я не сушив собі голови думками про небезпеку. Дорога пішла вниз, і перед нами з'явився Кендал у розкішній зелені долини. Години за дві я виступлю перед глядачами на справжній театральній сцені. Я кілька разів повторив свою пісню, щоб твердо завчити її.

Ми поставили поміст у дворі заїзду. Глядачева зала була далеко бідніша, ніж у Пенріті, і кімнати в корчмі так невдало розміщені, що майже всім нам довелося перевдягатися у фургоні. Місіс Десмонд дозволила мені переспати ту ніч у повозі, і я з вдячністю пристав на її пропозицію. Адже я не знав, що чекає мене далі, а тому радий був заощадити гроші за ночівлю.

Навряд чи варто розповідати, як минув той день. Не сталося нічого особливого. Мене не пойняв жах, коли я вперше опинився на сцені, і я не вчинив нічого сміховинного. Я вийшов туди разом з іншими, вбравшись у яскраво-жовтий камзол, що був тісний мені в плечах, а коли заграла музика, проспівав свою пісню. Глядачі плескали мені — не дуже, але досить, щоб я відчув себе цілком задоволеним, — а місіс Десмонд схвально ляснула мене по спині, коли я опинився за лаштунками. Від цього мій камзол тріснув, і вона почала несамовито і водночас весело лаятися, шукаючи голки з ниткою.

— Добре, що тобі не треба вже виходити на сцену, — зауважила вона, кольнувши мене голкою між лопаток. — Як тобі п'єса?

— П'єса дуже гарна, — ввічливо відповів я.

— Мене тішить, що молодий Шекспір взявся писати комедії замість тих галасливих історичних драм, де щодесять хвилин відбувається битва, а між битвами одна-дві страти, щоб захопити публіку. В житті, гадаю, і так доволі трагедій, отож треба дати глядачам щось легеньке, як оці «Два веронці». Та й нікому тепер, коли помер бідолашний Кіт Марло, писати трагедій…

— А хто він був такий?

— Найкращий серед драматургів! Побачив би ти його «Доктора Фауста» — ми й досі часом ставимо цю річ. Або «Мальтійського єврея». Які він писав п'єси! Він був не старший за того юнака з Уорвікширу, але те, що Шекспір написав або напише, не можна навіть порівняти з його творіннями.

— А що сталося з містером Марло? — спитав я.

— Його закололи кинджалом, — зітхнувши, відповіла жінка. — Ми так і не дізналися, як це насправді сталося, і навряд чи коли дізнаємося. Та цур йому… Поговоримо за щось інше. В тебе, Пітере, гарний голос. Невже ти не хвилювався від думки, що на тебе дивиться стільки люду?

— О ні, — відмовив я.

Це була правда. Я не зважав на людей у дворі. Лише раз, коли я співав останню строфу, мене раптом охопило те ж саме дивне відчуття, що хтось за мною стежить. Я не беру до уваги загалу глядачів, що відверто дивилися на мене. Ні, хтось пильно вп'явся в мене поглядом з якоїсь потаємної схованки.

Те відчуття було таке загадкове, що я ніяк не міг пояснити його. Отож я нічого не розповів місіс Десмонд і скоро геть забув про нього.

Той вечір ми провели дуже весело. Перебувши ніч просто неба, актори заощадили гроші й нині вирішили себе винагородити. Вони замовили кращу, ніж звичайно, вечерю. Всі віншували мене з успішним виконанням моєї маленької ролі, а Десмонд сказав:

— Чому б тобі, Пітере, трохи не помандрувати з нами? Ми їздитимемо ще місяців зо два. А на зиму повернемося в Лондон. Хто-зна, що нам доведеться робити далі, але навіщо завчасно сушити собі голову?

Навіщо завчасно сушити голову? Непоганий девіз, подумав я і прийняв запрошення. Засинаючи того вечора на постелі з різноманітних бебехів, я радісно мимрив: «Я їду в Лондон. У мене є робота. Я актор!»

Від захоплення я був сам не свій, але тієї ночі ніщо в світі не примусило б. мене відмовитися від сну. Я міцно спав аж до світанку, коли, очевидячки, мене збудив якийсь шурхіт. Я враз звівся на ліжкові, кліпаючи очима в сірому ранішньому світлі.

Відразу ж мене пройняла певність, що в фургоні хтось є. Та хоч би я і мав щодо цього якісь сумніви, то вони б умить розвіялися. Не встиг я повернути голови, як біля мого правого вуха пролунав тихий, але виразний голос:

— Якщо ти хоч писнеш, я тебе проткну ножем!