Слідами змови

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ ПІСЛЯ ВИСТАВИ

П'єса скінчилася.

Я сидів у вбиральні. Навколо мене гомоніли, перебираючись, актори. Бербеджа з Шекспіром викликали до королеви, що хотіла повіншувати їх з успішною виставою. Ще раніше одна з королівських фрейлін забрала кудись Кіт.

— Коли королева про все дізнається, вона схоче тебе бачити, — сказав їй Шекспір. — Тобі не можна йти в цьому вбранні.

— Чому?

— Удавати з себе хлопця перед її величністю? Та знаєш, як вона розгнівається, коли довідається, що ти дівчина?

— Гаразд, — сказала Кіт. У неї не було сили опиратися, і вона здалася на ласку фрейліни.

Схвильовані актори закидали мене запитаннями, і я ледве встигав відповідати на них, набиваючи собі рота їжею — з самісінького ранку в мене й ріски в роті не було.

Джона Сомерса відвели в іншу частину палацу. По сера Роберта послали гінця. Ми зробили своє діло. Тепер у мене було одне бажання — заснути. Але тут з'явився сер Джозеф Вільямс і почав палко вітати мене, щосили тиснучи мені руку.

— Причешися та ходім зі мною, — сказав він. — Тебе чекає королева.

Навряд чи я скидався на юного героя, коли шкандибав поряд з ним через палац. Коліна в мене тремтіли, і я ледве стояв на ногах після цілісінького дня в сідлі. Я був радий, коли ми нарешті підійшли до дверей, обабіч яких стояло двоє охоронців з алебардами.

В кімнаті було четверо: королева, сер Роберт Сесіль, сер Уолтер Ралей і дівчина, вбрана у полум'яного кольору спідницю й корсаж. Вона, очевидячки, була значна особа і улюблениця королеви, бо сиділа поруч неї.

— Пітер Браунріг, ваша величність! — сказав сер Джозеф.

Ставши навколішки, я приклав губи до висхлої старечої руки, що її мені простягла королева. На пожовклих вузлуватих пальцях була сила каблучок.

— Можеш узяти ослона, Пітере Браунрігу, — пролунав над моєю головою жвавий голос. — Воно-то юнакові не завадило б і постояти, особливо перед королевою, але я знаю, що ви з цією дівчиною доклали немало сили, щоб продовжити мені осоружного віку.

Тільки сівши на ослона, котрий мені хтось підставив, я збагнув, що юна красуня в полум'яному вбранні — Кіт. Я завмер приголомшений. Ніколи ще не бачив я її в такій осяйній красі, навіть на сцені у ролі Джульєти. Невже ця придворна дама — моя давня знайома Кіт? Дівчина, мабуть, зрозуміла, що діється в моїй душі, бо, коли королева обернулась і зашепотіла щось серові Уолтеру, вона підбадьорливо мені всміхнулася. Я побачив, як затанцювало в її очах полум'я свічок, і зрозумів, що вона та сама Кіт.

Потім ми розповіли про свої пригоди, що ви їх уже знаєте. Часом королева голосно вигукувала, а коли ми почали перелічувати імена змовників, вона сипала на кожного прокльони. Сер Джозеф ляснув себе по боках, коли я змальовував свою втечу з острова на Алсвотері — він, очевидячки, відтворював в уяві кожен мій крок на Гелвелін. Навіть сер Роберт порушив свою мовчанку і засміявся разом з усіма, коли. ми розповіли, як захопили в полон сера Філіпа.

— З ним поведуться так, як він на те заслужив, — похмуро зауважила королева. — А потім ви поскакали просто сюди?

— Скидається на те, що вони не скакали, а летіли, — сказав сер Уолтер.

— Добре, що вони не забарилися, — докинула королева й повернулася до Кіт: — А ви що собі думали, міс Безсоромнице? Не личить так поводитись молодій дівчині! Де це таке видано: перебратися на хлопця й гасати по всій країні на крадених конях! Ганьба! Ну, — гиркнула вона, — що ти скажеш на своє виправдання?

На мить Кіт розгубилася від зливи несподіваних докорів. Потім випросталася — її стрижена голова мала чудернацький вигляд на тлі сніжно-білого батистового жабо.

— Ваша величність, я не знайду кращої відповіді за ваші власні слова: «Хоч у мене слабке жіноче тіло, але серце й дух чоловічі!»

Королева зайшлася скрипучим сміхом, так що в неї аж затрусилися сережки.

— Добра відповідь, міс Шибайголово. Хоч, свідчуся богом, багато збігло часу з того дня, коли я вимовила ці слова в Тілбері. Еге ж… — зітхнула вона. — Але все-таки так робити не гоже. Запам'ятайте це, Роберте, і надалі шукайте собі агентів де завгодно, але не в колисці!

Кіт аж скипіла від цих слів, а Єлизавета провадила далі:

— Я бачу, ваш опікун, дитино, не вельми вами опікується. Але ми вживемо потрібних заходів. Я сама опікуватимуся вами. Хочете бути під опікою в королеви, га?

— Атож, якщо ніяк не можна обійтися без опіки, — бовкнула Кіт.

Королева поплескала її по щоці віялом.

— Ненадовго, дитино, всього лише на кілька років. Не маю сумніву, що ви завдасте мені не менше клопоту, ніж Ірландія. Скоро ви дійдете віку, знайдете собі дружину, і я вас збуду з рук.

— Я не вийду заміж, ваша величність.

— Вийдете, вийдете. Постривайте-но трохи. Од вас ще й не такого можна чекати. — Єлизавета обернулась до мене: — А що я можу зробити для тебе, хлопче? Я маю на увазі — зробити зараз. — І її злі старечі очі зиркнули на Кіт так красномовно, що ми обоє зашарілися. — Ну то як, — провадила вона, — невже ти в мене нічого не попросиш? Люди завжди чогось просять у володаря за свою службу. Правда ж, Уолтере? Ну, то чого ти хочеш? Тільки май совість Я жінка бідна.

Я подивився на неї.. Чого я, справді, хотів? Ми, Браунріги, завжди були прості йомени, вільні державці коронних грунтів, ми не мали над собою жодного пана. Ми ніколи не шукали ні багатства, ні шани. Справжній йомен ніколи не забажає стати шляхтичем. Ми орали свої ниви на схилах гір, захищали країнувід всіляких ворогів і ні в кого не просили милостині.

Я відкашлявся.

— Ваша величність, — мовив я, — у нашій долині є громадські землі, котрі споконвіку належали нам і нашим сусідам. Сер Філіп украв їх і обгородив муром. Чи не можете ви повернути їх нам і підтвердити наші права на віки вічні?

Королева пильно подивилася на мене. Потім, осміхнувшись, повернулася до сера Роберта.

— Гадаю, ми можемо задовольнити його прохання, га? Адже це нам нічого не коштуватиме.

От через що мур сера Філіпа був зруйнований ще раніше, ніж кат стяв йому в Тауері голову.

Що вам ще розповісти? Хіба те, що королева провиділа майбутнє краще за нас і дожила до того дня, коли їй довелося посилати нам подарунок на весілля.

Настав час покласти перо. Я дивлюся крізь прозорі шибки нашого дому, бачу срібну гладінь Алсвотеру і чую з саду веселий сміх. То Кіт навчає наших синів вилазити на яблуню.