Слідами змови

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ БЕЗПЕЧНА СХОВАНКА — В ТРУНІ

Тепер гладунів голос долинав здаля і приглушувався стінами скрині:

Я здогадався, що він вийшов на сцену. Актори раз у раз цитькали один на одного, всі почали ходити навшпиньки і розмовляти пошепки. Але я виразно чув, як сер Філіп з своїм приятелем допитували людей і одчиняли двері сусідніх кімнат.

Невже вони прийдуть сюди і зазирнуть у скриню? Я лежав, підпливаючи гарячим потом, серце калаталося в грудях. Незабаром я почув, як Роджер сказав:

— Я розпитав у заїзді слуг, і вони присягаються, що з будинку ніхто не виходив.

— Актори ж твердять, що бачили його, але вони, дурні, не помітили, куди він щез. Нічого, все одно ми його знайдемо.

З тону сера Філіпа відчувалося, що він ладен шукати мене хоч і цілісінький день. Раптом у коридорі залунали кроки. Хтось запитав:

— А де ж труна, Бобе?

— Та он вона. Швидше до діла.

Люди спинилися біля скрині. Я затамував подих. Невідомий мені Боб крекнув, і я відчув, що повис разом із скринею у повітрі, потім скриня опинилася на підставці, що заскрипіла під її вагою.

— Вона важенька, — буркнув Боб. — А що, коли там насправді є мрець?

— Який там мрець! Вона має бути порожня.

— Ет, не кажи. Мабуть, усередині залишили щось із реквізиту. Ліньки, бач, їм було вибрати. Давай усе повикидаємо…

— Вже ніколи. Пора виходити на сцену. Накинь мерщій оксамитове покривало. Отак. А тепер поклади зверху корону. Вважай, що всередині лежить тіло Генріха Шостого! Ставай попереду. Готовий? Несімо!

Я знову відчув, що скриню підняли вгору, але цього разу, нікуди не опускаючи, швидко понесли вперед.

— Побережіться, сер! — хрипко мовив Боб, і я почув, як сер Філіп стиха вилаявся. Певно, хтось із носіїв наступив йому на ногу.

Наступної миті я почув, як хтось продекламував тонким верескливим голосом:

Мене поставили на рипучу підлогу, і я здогадався, що ми вже на сцені. Отака була моя перша поява на сцені театру — якщо можна назвати появою перебування в дерев'яній і скрині, запнутій чорним оксамитовим покривалом, — і я б не сказав, щоб дуже нею тішився.

Верескливий голос почав виголошувати довгу-предовгу промову, що буцімто виходила з уст якоїсь леді Анни; насправді ж було ясно чути, що промову виголошує хлопець, у якого саме ламався голос: раз по раз його вереск переходив на бас, і він ревів, наче ведмідь, отож багато слухачів сміялися в таких місцях, що мали б їх розчулити до сліз[6].

Коли промова скінчилася, носильники підняли мене знову; якусь мить я боявся; що вони винесуть скриню зі сцени назад у небезпечний коридор. Аж ні! Я полегшено зітхнув, почувши, як гладун вигукнув соковитим басом:

Після запальної суперечки — скомпонованої віршем — вони справді поставили скриню, і я зрозумів, що на деякий час уникнув небезпеки.

Сцена виявилась довга, і за інших обставин я б не всидів спокійно на місці, бо хлопець грав роль леді Анни просто жахливо. Але знаючи, що мене чекає за лаштунками, я волів, щоб сцена тривала багато годин. На жаль, леді Анна незабаром залишила сцену, супроводжувана ріденькими оплесками, якими великодушні глядачі нагородили її з жалощів, а за кілька рядків я у своїй труні подався слідом за нею.

— Що вони залишили в цьому ящику? — бурчав той, що звався Бобом, кинувши скриню на підлогу за лаштунками. Я чув, що він мацає рукою по віку, шукаючи клямки. Але його приятель знову мене врятував.

— Не гай часу, чоловіче. Адже в наступній сцені ми граємо вбивць. Ходімо швидше, нам пора переодягатися.

— Гаразд, гаразд! Оце то п'єса для мандрівної трупи! Доводиться виступати в шести ролях. Міняєш вбрання частіше, ніж сама королева.

Деякий час панувала тиша; до мене долинали тільки голоси акторів на сцені. Я нашорошив вуха, але ніщо не показувало, що сер Філіп був у коридорі. Може, він уже пішов? На щастя, Боб задовольнив мою цікавість, тихенько погукавши одного з своїх друзів:

— А де це ваш ясновельможний лорд?

— О, він уже подався геть, поперекидавши все догори ногами. Незрозуміло, як це він у пошуках хлопця не порозпорював наших камзолів.

— Навіщо йому здався той хлопець?

— Він учинив замах на життя його ясновельможності. Шпурнув каменюку.

— Я не ганю хлопчину. Сподіваюся, що його не спіймають.

— Та де там. Його ясновельможність сказали, що обшукають усеньке місто і виставлять варту на всіх шляхах.

— Он воно що. Виходить, бідолаха не має ніякої надії на порятунок.

— Ніякісінької.

Цю мить пролунав новий, спокійний і байдужий голос:

— Перший і другий убивці — ви готові до виходу?

— Так, так, готові, — озвався Боб, і вони поспішилися з кімнати, щоб вчасно з'явитися на сцені. Їм було байдуже, кого зображати — убивць, ченців чи плакальників. Для них це була просто робота. Я їм позаздрив.

У скрині було душно, але я боявся вилізти. Навіть коли навколо панувала тиша, я не був певний, що в кімнаті немає якогось актора. Може, я ще б ризикнув показатися Бобові, що, коли вірити його словам, поставився б до мене прихильно і не виказав би мене. Але я не міг покластися на інших. Отож я залишився у задушливій скрині, чекаючи, що, зрештою, мені трапиться нагода втекти.

Протягом усього того пекучого літнього дня навколо мене розвивалася трагічна історія короля Річарда Третього. Співали сурми, дріботіли барабани, а коли за сценою мав лютувати бій, усі вільні актори щосили тупцювали навколо мене, відчайдушно горлаючи, гупаючи ногами і крешучи мечами, щоб створити гам, наче стиналися багатотисячні армії. Голова в мене аж розверталася од болю. Лежачи на твердому дні дерев'яної скрині, я відчував кожне двигтіння підлоги. Мене ледве не доконала задуха й смертельна втома після безсонної ночі, але через несусвітний галас я не склепив ні на хвилю очей.

Виходить, сер Філіп обшукує місто. Лаштується виставити сторожу на всіх шляхах. Оце то становище! Хоч я не раз рятувався од не меншої, здавалося б, небезпеки, зараз мене поступово охоплювала тупа байдужість. Я прагнув лише одного: щоб швидше настав кінець цим карколомним пригодам, хай навіть я попаду до рук ворога.

Нарешті п'єса скінчилася. Я чув оплески глядачів, гомін людей, що розходилися, жваві балачки акторів, які вешталися навколо. Дехто розмовляв про грошовий збір; їх, очевидячки, потішила звістка, що воротар зібрав майже сорок шилінгів. Інші передавали стиха один одному плітки, когось гудили: Вільям Десмонд, мовляв, став надто гладкий, щоб грати Річарда, «леді Анна» ніяка, а комусь зовсім не хочуть давати пристойної ролі. Раптом розмови припинилися, бо до кімнати вскочив товстун, що, за всіма ознаками, був хазяїн трупи.

— Ану ворушіться, хлопці! — мовив він. — Скидайте мерщій костюми та пакуйте манатки: вози вже стоять готові. До Кендала двадцять п'ять миль з гаком, а ви знаєте, які тут дороги. Поки доїдемо, й стемніє.

Кендал! Крізь морок відчаю блиснув промінь надії. Значить, наприкінці цього ж дня актори виїдуть до Кендала! Аби тільки мене ніхто не викрив, я промину сторожові кордони сера Філіпа… Потрапити до Карлайла, може, було б і краще, але опинитися в Кендалі теж непогано. Аби тільки ніхто не заглянув у мою схованку…

Марні сподівання. А може, якщо я здамся на їхню ласку, вони мене не викажуть? Навряд чи вони вподобали сера Філіпа за те, що він удерся до них під час вистави. Отож у них немає особливих підстав робити йому послугу.

З іншого боку, міркував я, мандрівні актори страшенно бояться суддів. У кожному місті їм перш за все доводиться прохати дозволу дати виставу, і, якщо виявиться, що вони допомагають злочинцеві (дивно було усвідомити, що я — злочинець!), їх, чого доброго, назавжди позбавлять права виступати на кону. До того ж серед цього злиденного люду міг знайтися якийсь бідолаха, що спокусився б на обіцяну від сера Філіпа винагороду і виказав би мене.

Ні, я не хотів покладатися без конечної потреби на акторів.

Люди почали спаковувати реквізит. Вони грюкали ящиками, дорікали один одному, що беруть речі, а потім не кладуть їх на місце. Всі ганяли з різними дорученнями двох чи трьох хлопців, що були в трупі. Посеред цієї веремії до кімнати вскочила дружина господаря заїзду і зняла страшенну бучу за кварту еля, що її хтось узяв і не заплатив. Тепер, коли актори поскидали свої костюми, вона не могла пізнати того, хто замовляв ель, а сам винуватець не хотів признаватися. Я так і не дізнався, чим скінчилася ця пригода. Один хлопець спитав:

— Місіс Десмонд, куди покласти оці штуки?

— Туди, де знайдеться місце, любчику, — відповів спокійний материнський голос. — Я кладу їх звичайно в отой великий ящик, що править нам за домовину.

Зараз мене викриють! Жах болісно стиснув мені серце.

— З вашого дозволу я повинен сказати, що той ящик майже повний, — пролунав Бобів голос. — його так і не розпаковано. Ми з Беном переконалися, який він важкий, коли…

— Якщо він повний, — нетерпляче перебив його гладун, — то, ради бога, швидше кладіть його на повіз. Адже ми запізнюємося.

— Гаразд, містере Десмонде.

Знову я відчув, що мою скриню підняли. Мене винесли у двір: спочатку кроки звучали глухо — актори йшли по підлозі, а потім враз задзеленчали на брукові подвір'я. Я пережив неприємну мить, коли скриню поставили сторч, щоб завдати на повіз. Мої ноги опинилися вгорі, я посунувся вниз, боляче вдарився головою і замалим не скрутив собі в'язи.

Проте я знав, що страждаю не марно. Адже це був крок до рятунку. Якщо мені й далі шастатиме, незабаром я опинюся поза небезпекою. Я почекаю, доки ми від'їдемо на пристойну віддаль од Пенріта, а потім десь перед Кендалем виберу зручну мить і вигулькну з своєї задушливої домовини. Мене, певна річ, помітять, але я розраховував на те, що моя несподівана поява їх усіх спантеличить. Не встигне ніхто й зморгнути оком, як я вже вискочу із скрині, стрибну з фургона і дремену порослою вересом полониною. На той час уже смеркне, і хотів би я побачити того лондонського актора, що зміг би спіймати мене в моїх рідних горах.

Спочатку все йшло точнісінько так, як я собі й планував.

За кілька хвилин, що здалися мені століттям, принесено останнього клунка, і з півдюжини акторів влізли у фургон. Візник вйокнув на коней, ми виїхали з воріт і покотили вулицею за місто.

Сторожа навіть не зупинила нашу валку. Візник тільки гукнув до когось: «Ну як, ще не знайшли його?» Але відповіді я не почув крізь торохтіння коліс. «Вам би сюди доброго собаку-слідника», — зауважив візник і поїхав далі, не сповільнюючи ходу.

Перші дві милі актори цокотіли не вгаваючи, наче ті сороки. Потім хтось видобув кварту елю, і всі почали почережно до неї прикладатися. Далі завели пісню: одну, другу, третю…

Хоч повіз раз у раз підкидало на вибоях, мене пойняла дрімота. Останнє, що я чув, поринаючи в сон, були слова пісні:

Повіз торохтів дорогою, що в'юнилася повитими присмерком полями, ніч накрила своєю оксамитовою рукою моє лице, і я заснув мертвим сном. Друга половина мого плану так і не здійснилася.