Смарагдова книга

РОЗДІЛ 9

Усупереч моїм сподіванням, у покоях було не дуже темно. Полум’я кількох свічок осявало в пітьмі книжкову шафу та письмовий стіл. Напевне, я зайшла в чийсь робочий кабінет.　

Ой леле! Я тут була не сама!　

За письмовим столом у кріслі сидів Ракоці. Перед ним стояли склянка і дві пляшки, одна з них була з якоюсь мерехтливою рожевою рідиною, що чимось скидалася на червоне вино, а в другій пляшці, точніше в колбі з вузеньким горлечком, шумувало щось підозріле, сіре й каламутне. Зверху на столі лежала баронова шпага.　

— Оце так швидкість, — мовив Ракоці. Його голос із відчутним східноєвропейським акцентом здався мені якимось глухуватим. — Щойно мені схотілося зустріти янгола — і на тобі, безодні небесні розкрились і послали мені янгола, ще й найгарнішого, про якого я і не мріяв. Ці чудодійні ліки перевершують усе, що я будь-коли куштував…　

— А хіба ви не маєте… цеє… гм-м… наглядати за нами з тіні, чи як це сказати? — бовкнула я, тим часом розмірковуючи, чи не краще вибігти з кімнати. Хоча так я ризикувала потрапити прямо Ґідеонові в руки. Ракоці й у тверезому стані мені не вельми подобався.　

Мої слова його трохи оговтали. Він наморщив чоло.　

— О, то це ви! — вигукнув він, досі варнякаючи, проте вже не так радісно. — І зовсім не янгол, а якесь мале дурнувате дівчисько. — І раптом хвацько, в одну мить, він ухопив зі столу маленьку колбу й посунув із нею до мене. Що там хлюпало всередині, ніхто не знав, проте на його дивовижну спритність це зовсім не вплинуло. — Хоча й дуже миле дурнувате дівчисько.　

Опинившись зовсім близько, він торкнувся моєї руки. Від нього тхнуло вином, а крім того — чимось сонливо-міцним і незнайомим. Ракоці погладив мою щоку вільною рукою й провів по моїй нижній губі бридким великим пальцем. Я просто остовпіла.　

— Готовий присягтися, що ці вуста ще не скуштували забороненого плоду! Та дарма — ковток чар-зілля лорда Алкотта це виправить.　

— Ні, дякую! — Я вислизнула в нього під рукою й вирвалася на середину кімнати.　

«Ні, дякую»,

— оце я сказонула! А далі, певно, я б ще й увічливо приклякнула!　

— Заберіть геть цей напій! — почала я вже трохи впертіше.　

Та я не встигла відступити (в мене з’явилася примарна надія вистрибнути у вікно!), бо Ракоці вже був коло мене і грубо привалив мене до письмового столу. Барон був настільки сильніший, що, здавалося, мій спротив йому був по цимбалах.　

— Ну-ну, не бійся, крихітко, тобі точно сподобається. — Тихо чмакнув корок, вийнятий з маленької колби, і барон силоміць нахилив мою голову назад. — Ану, пий!　

Зціпивши зуби, я спробувала вільною рукою відштовхнути Ракоці. Та це було все одно, що пересунути гору. Гарячково я почала згадувати все, що знала про самооборону, — зараз стало б мені в пригоді бойове мистецтво «крав-маґа», яким так нахвалялася Шарлотта.　

Мені в голові зринула рятівна думка в останню мить, коли горлечко колби вже торкнулося моїх губ, а з нього почувся сильний запах п’янкої рідини. Я висмикнула шпильку з перуки і щосили вгатила її в ручище, що стискало колбу. Зненацька двері розчахнулись і почувся голос Ґідеона:　

— Ану, пустіть її, Ракоці!　

Тільки тепер мені стрелила думка, що ліпше було б затопити цією шпилькою Ракоці в око чи бодай у горлянку, — біль у руці відвернув його лише на кілька секунд. Шпилька так і стирчала з долоні, проте він не випустив із рук ні колби, ні мене. Хоча трохи послабив міцну хватку й обернувся.　

Ґідеон разом із леді Лавінією стояли на порозі й дивилися на нього, як чорт на попа.　

— Що тут, у біса, коїться?　

— Та нічого. Я лише хотів, щоб ця маленька дівчинка… трохи подорослішала! — Ракоці ввібрав голову в плечі та хрипко захихотів. — Може, хоч ви зважитеся трішки сьорбнути? Присягаюся, вас охоплять досі незвідані почуття!　

Я скористалася нагодою і випручалася.　

— Як ти, все гаразд? — Ґідеон стурбовано оглянув мене. А леді Лавінія тим часом перелякано горнулася до нього.　

Оце так-так! Може, ця парочка саме шукала затишного куточка, щоб тихо-мирно пообніматись, а Ракоці тим часом влив би в мене казна-яку наркоту і потім зробив би зі мною що завгодно. Але тепер я ще маю низько кланятися Ґідеонові й леді Супер-Цицьки, що вони обрали для любощів саме ці покої.　

— Угу, все просто чудово! — буркнула я і схрестила руки на грудях, щоб не було помітно дрижаків.　

А Ракоці тим часом хихикав. Потім добряче сьорбнув сірої рідини і міцно закоркував пляшку.　

— А чи знає граф, що ви тут у закутку експериментуєте з усілякими наркотиками замість виконання ваших прямих обов’язків? — крижаним голосом запитав Ґідеон. — Здається, на цей вечір ви мали інші завдання?　

Ракоці трохи заточувався. Він ошелешено вирячився на шпильку у своїй руці, ніби вперше її побачив, потім одним ривком висмикнув її і злизав кров, мов дикий кіт.　

— Чорний Леопард може зробити все! Я напоготові і вдень, і вночі! — заявив він і, схопившись за голову та похитуючись, рушив до столу й гепнувся на крісло. — Одначе цей напій, мабуть… — промимрив він, а відтак опустив голову на стіл і далі звалився всім тілом.　

Леді Лавінія тремтіла й тулилася до плеча Ґідеона.　

— Невже він…　

— Не віриться, але… — Ґідеон взяв колбу й оглянув при світлі. Потім відкоркував і понюхав. — Хтозна, що воно таке, але якщо ця гидота так швидко впорала самого Ракоці… — Він поставив колбу на місце. — Гадаю, це опіум. Мабуть, він недобре поєднується з алкоголем і звичною наркотою.　

Так, нема ради. Ракоці лежав, наче мрець, не чутно було навіть, як він дихав.　

— А може, це його хтось почастував? Той, хто не хотів, щоб Ракоці цього вечора був напоготові? — припустила я, досі ще схрестивши руки на грудях. — А пульс у нього хоч є? — Я б і сама це перевірила, але підійти ще раз до Ракоці було занадто. Я ледве стояла, при цьому моє тіло дрібно тремтіло.　

— Ґвен, з тобою точно все гаразд? — Ґідеон стурбовано глянув на мене.　

Зараз мені страшенно хотілося кинутися в його обійми і поплакати. Одначе його вигляд аж ніяк не свідчив про те, що він готовий зараз обіймати і втішати мене. Радше навпаки.　

Я, трохи забарившись, кивнула. І тоді він з новою силою напустився на мене:　

— Якого бісового батька ти взагалі тут робила? — Він показав на Ракоці. — 3 тобою могло статися те саме!　

Аж тут мої зуби зацокотіли так, що я вже не могла говорити.　

— Я ж не думала, що… — промимрила я.　

А Лавінія, яка досі чіплялася до Ґідеона, наче величезний і зелений реп’ях, перебила мене. Вона явно з тих дам, які не терплять, коли хтось інший опиняється в центрі уваги.　

— Смерть!.. — лиховісно прошепотіла вона, поглянувши на Ґідеона широко розкритими очима. — Я чую її подих — вона тут! Будь ласка… — її повіки затремтіли. — Тримайте мене, прошу…　

Здуріти можна! Вона взяла й зомліла — просто так, хтозна-чому. І зробила це хитромудро-витончено, вмить опинившись на руках у Ґідеона. Зненацька я наче сказилася, коли побачила, як він її спіймав, — аж так, що геть забула і про дрижаки, і про стукіт зубів. І ніби цих емоцій було і без того замало, я водночас відчула, що по моїх щоках ринули сльози. Хай йому грець, от зомліти було б зараз найкращим рішенням! Хіба що мене б ніхто вже не спіймав…　

Аж тут, як грім серед ясного неба, озвався голос «мертвого» Ракоці — такий замогильний, що цілком можна було повірити, що він долинає з пекла:　

— Dosis sola venenum facit[41]. He переймайтеся, я ще ого-го!　

Лавінія (для себе я вирішила, що відтепер ця жінка ніяка вже для мене не леді) тоненько перелякано скрикнула і розплющила очі, аби розгледіти Ракоці. А тоді вона, видно, згадала, що треба ж безтямно лежати, й, демонстративно простогнавши, знову зомліла в руки Ґідеона.　

— Скоро все минеться. Не варто зчиняти рейвах. — Ракоці підніс голову і дивився на нас налитими кров’ю очима. — Це я винен! Він же казав пити його по краплині.　

— Хто казав? — допитувався Ґідеон, тримаючи на руках, мов ляльку, Лавінію.　

Ракоці ледве-ледве випростався на стільці, відкинув голову назад, хрипко зареготав і витріщився на стелю.　

— Погляньте, як танцюють зорі!　

Ґідеон закотив очі.　

— Я мушу сюди покликати графа. Ґвен, ти можеш мені трішки допомогти з…　

Я просто отетеріла:　

— З оцією?.. Ти серйозно кажеш? — і мерщій вискочила в коридор, щоб Ґідеон не бачив моїх гордих сліз, що котилися рікою. Я не тямила причини свого плачу, а також не знала, куди, власне, намилилася. Мої почуття, напевно, були просто «посттравматичним синдромом», про який так багато пишуть. Люди, переживши якийсь шок, робили дивовижні вчинки. Як-от булочник із Йоркшира, який причавив собі руку пресом, потім випік ще сім жаровень рулетиків із корицею і лише після цього викликав «швидку». Ці булочки з корицею були найстрашнішим видовищем, яке будь-коли бачили лікарі.　

Уже на сходах я трохи завагалася. Я не хотіла бігти вниз, бо там мене явно чекав лорд Аластер, аби скоїти своє «ідеальне вбивство», тому я побігла нагору. Далеко я так і не втекла — почула, як навздогін мчить Ґідеон:　

— Ґвенні! Зупинись! Будь ласка!　

На мить я уявила, як він кинув ту Лавінію додолу і побіг за мною, але це не допомогло — я досі була чи то сердита, чи засмучена, чи налякана, чи все вкупі. І, спотикаючись, засліплена слізьми, ішла сходами й повернула в наступний коридор.　

— Куди ти? — зараз Ґідеон біг уже поруч зі мною, намагаючись узяти мене за руку.　

— Куди-небудь! Аби далі від тебе! — схлипнула я і заскочила в першу-ліпшу кімнату.　

Ґідеон пішов за мною. Аякже!　

Я хотіла витерти сльози рукавом, та в останню мить згадала про макіяж мадам Россіні й зупинилася. Напевно, я й без того мала страхітливий вигляд. Щоб не дивитися на Ґідеона, я оглянула покої. Свічки в цій кімнаті осявали все золотими тонами: канапу, вишуканий письмовий столик, кілька стільців, картину із намальованим фазаном і кількома грушами, колекцію екзотичних шабель над каміном і пишні золотаві портьєри на вікнах. З якогось дива мені раптом здалося, що я тут колись бувала.　

Ґідеон постав переді мною.　

— Облиш мене у спокої! — сказала я знесилено.　

— Я не можу облишити тебе. Щойно я залишаю тебе саму, як ти витворяєш якусь дурницю.　

— Іди геть! — Мені закортіло впасти на цю канапу і вибити кулаками подушку. Невже я так багато хотіла?　

— Ні, я нікуди не піду, — сказав Ґідеон. — Слухай, мені шкода, що так сталося, я не мав цього дозволити.　

О Боже, знову він товче воду в ступі. Класичний зразок синдрому надмірної відповідальності. Ну як він взагалі пов’язаний з тим, що я ненароком натрапила на Ракоці, який уже нализався як чіп, як сказав би Ксемеріус? З іншого боку, трохи розбудити в ньому почуття провини не завадило б.　

— Але ж таки дозволив! — заявила я, а потім докинула: — Тому що витріщався тільки на неї.　

— Та ти ревнуєш! — Ґідеон мав нахабство зареготати. І сміявся він якось полегшено.　

— А ти тільки цього й хотів! — Сльози мої вичерпались, і я незграбно витирала ніс.　

— Думаю, граф поцікавиться, де ми затрималися, — сказав Ґідеон після хвильки паузи.　

— Нехай твій любий граф пошле по нас свого трансільванського дружка! — Нарешті, я наважилася поглянути йому в очі. — Насправді він зовсім не граф. Його титул — така ж облуда, як і рожеві щічки цієї… як її там…　

Ґідеон тихо засміявся.　

— Я геть забув її ім’я.　

— Брехун! — сказала я і враз схибила — трохи посміхнулася.　

А Ґідеон тим часом споважнів.　

— Граф не може вплинути на поведінку Ракоці. Він обов’язково покарає його за цю витівку, — зітхнув він. — Ти можеш не любити графа, але мусиш його поважати.　

Я сердито пирхнула.　

— Нічого я не мушу! — гаркнула я і рвучко обернулася до вікна. І там я побачила… себе! Та, інша я, в шкільній формі з дурнуватим виглядом визирала з-за портьєри.　

Боже милий! Ось чому ця кімната видалася мені такою знайомою! Це клас місіс Каунтер, а Ґвендолін за портьєрою — то була я, коли втретє стрибнула в часі.　

Я помахала їй рукою, щоб ота я сховалася.　

— Що там таке?　

— Нічого! — озвалась я легковажно.　

— Там щось є біля вікна, — він за звичкою поклав руку на стегно, де мала висіти його шпага.　

Те, що я зробила далі, мабуть, було продовженням того самого «посттравматичного синдрому» — я знову згадала про того пекаря та про булочки з корицею — в нормальному стані я б зроду-віку такого не встругнула. Крім того, мені привиділось, як повз нас шаснуло до дверей щось зелене… Ет, а ще я зробила це тому, що точно знала, що зроблю це. У мене просто, так би мовити, не було іншого вибору.　

— Хтось наче стоїть за завісою і спостерігає за нами… — почав було Ґідеон, проте я обвила руку навколо його шиї і припала губами до його вуст. І, раз уже так вийшло, я притулилася всім тілом до нього, у кращих манерах Лавінії.　

На якусь хвилю я злякалася, що Ґідеон відштовхне мене, але він тихо застогнав, оповив руками мою талію і пригорнув до себе ще дужче. Він відповів на мій поцілунок з такою силою, що я забула геть про все й заплющила очі. Як і сьогодні під час танцю, мені стало геть байдуже, що з нами буде і що Ґідеон виявився гівнюком. У голові було одне: я кохаю його і кохала б завжди, і хочу, аби він цілував мене ось так довіку.　

Внутрішній голос тихенько шепотів мені, закликаючи отямитися, поки не пізно, але губи Ґідеона і його руки «говорили» протилежне. Тому я й гадки не маю, скільки часу спливло, перш ніж ми відірвались одне від одного і здивовано глянули одне одному в очі.　

— Чому ти це зробила?.. — запитав Ґідеон, важко дихаючи. Він геть розгубився. Трохи заточуючись, він позадкував, ніби хотів якнайшвидше збільшити відстань між нами.　

— Що значить «чому»? — моє серце калатало так швидко й гучно, що Ґідеон напевно чув його стукіт. Я зиркнула на двері. Можливо, щось зелене, яке я краєм ока нібито побачила біля дверей, то було просто марення? А справжня, ота в зеленому, досі валяється зомліла на килимі поверхом нижче й тільки і марить про те, що її розбудять поцілунком.　

Ґідеон недовірливо примружився.　

— Ти…　

Він хутко рушив до вікна і відсмикнув завісу. О ні, знову одне й те саме, ну скільки можна. Оце такий і є Ґідеон — варто пережити з ним щось… м-м-м… приємне, як він вічно вкоїть таке, що якнайшвидше все зіпсує.　

— Ти щось там згубив? — уїдливо запитала я. За завісою вже, певна річ, нікого не було — «молодша я» вже давно стрибнула назад у майбутнє і, напевно, саме міркувала над питанням, де ж це вона, хай йому грець, навчилася так шалено цілуватися.　

Ґідеон повернувся до мене. Розгубленість зникла з його обличчя, поступившись місцем його звичній зарозумілості. Він сперся на підвіконня, схрестивши руки на грудях.　

— Що це таке, Ґвендолін? Ще якусь хвилю тому ти раділа мені, як торішньому снігові.　

— Я хотіла… — почала, було, я, але потім передумала. — А чого ти, власне, розпитуєш? Між іншим, ти сам ніколи мені не пояснював, чому цілував мене. — І примхливим голосом докинула: — Просто захотілося поцілуватися та й годі. А ти міг би й не даватися, до речі.　

(Тоді я, мабуть, провалилася б під землю від сорому.)　

— Отак прямо захотілось поцілуватися? — задерикувато повторив він і наблизився до мене. — Чорт забирай, Ґвендолін! Але ж уся заковика в тому… уже кілька днів я намагаюся… я весь час… — він насупився, явно роздратований власним бурмотінням. — Невже ти думаєш, ніби я зроблений із каменю? — останнє речення він сказав досить голосно.　

Я не знала, що відповісти. Це, мабуть, було риторичне питання — авжеж, мені не здавалося, що Ґідеон зроблений із каменю, але що, власне, він хотів цим сказати? Усі ці фрази ніяк не з’ясували ситуацію. Якийсь час ми стояли одне навпроти одного, дивлячись в очі, потім він відвернувся від мене і сказав буденним голосом:　

— Нам треба йти… Якщо ми не з’явимося в підвалі вчасно, весь план зійде намарне.　

О, почалося! План. План, який зробив нас потенційними жертвами вбивства.　

— Поки цей причмелений Ракоці сидить за столом, мене й кіньми звідси не витягнеш! — твердо сказала я.　

— По-перше, він, либонь, уже оклигав, а по-друге, внизу напевно чекають щонайменше п’ятеро його людей. — Він простягнув мені руку. — Давай-но швидше! Нам треба поспішати. І нема чого боятися: в Аластера жодних шансів проти цих бойових куруців, навіть якщо він буде не сам. У темряві вони бачать так само добре, як коти, та й шпагами й ножами вони орудують так майстерно, як чаклуни. — Він почекав, поки я вклала свою руку в його долоню, а потім усміхнувся і додав: — І я ж також поки що тут.　

Та не встигли ми й кроку ступити, як на порозі, захекавшись від швидкого бігу, постала Лавінія, а коло неї, так само важко дихаючи, виринув папужачий перший секретар.　

— Осьдечки вони. Обоє, — оголосила Лавінія. Як для дівчини, що нещодавно лежала без тями, виглядала вона нівроку, хіба що на вроду споганіла. Крізь світлі шари пудри прозирала червона шкіра — видно, то струменів піт, поки вона долала безліч сходинок. Навіть на декольте червоніли плями.　

Я страшенно зраділа з того, що Ґідеон і не глянув на неї.　— Я знаю, ми спізнилися, сер Алкотт, — сказав він. — Ми саме хотіли спускатися.

— Це… не обов’язково, — відповів Алкотт, досі відсапуючись. — У нашому плані є невеличкі зміни.

Він так і не пояснив, що мав на увазі, бо зараз же в кімнату зайшов лорд Аластер, геть не захекавшись і мерзенно вишкіряючись.

— І знову ми зустрілися, — прорік він.

За ним, наче тінь, слідував його пращур у чорній одежі, який негайно ж почав вивергати страшні прокльони і смертельні погрози:

— Нечестивцям — нечестива смерть!

Через хрипкий голос під час нашої останньої зустрічі я прозвала його Дартом Вейдером. Як же я заздрила всім, хто не міг ні бачити, ні чути цього виродка. Його мертві чорнющі очі свердлили нас, сповнені ненависті.

Ґідеон схилив голову.

— Лорде Аластер, який сюрприз!

— Я так і планував приготувати вам маленьку несподіванку, — сказав лорд Аластер і самовдоволено усміхнувся.

Ґідеон тишком-нишком відтіснив мене подалі в кут, тож тепер між нами й гостями опинився стіл, хоча це мене не заспокоїло, бо це був витончений дамський столик у стилі рококо. Дубовий, селянський стіл мені більше припав би до смаку.

— Розумію, — чемно мовив Ґідеон.

Я теж усе розуміла. Очевидно, вбивство перенесли з підвалу в цю гарнюню кімнату, оскільки перший секретар виявився зрадником, а Лавінія — підсадною спокусницею. Отже, все дуже просто. Замість ловити від страху дрижаки, я чомусь мало не зареготала. Просто це було занадто як на один день.

— Але я думав, що ваші плани вбивства набули дещо виразнішого вигляду, після того як ви отримали родовідні дерева мандрівників у часі, — сказав Ґідеон.

Лорд Аластер зневажливо махнув рукою.　

— Родовідні дерева, які приніс нам демон із майбутнього, лише показали, що викоренити ваш рід дощенту неможливо! — заявив він. — Я віддаю перевагу прямим методам.　

— Самі тільки нащадки цієї мадам д’Юрфе[42], яка мешкала при дворі короля Франції, були такі численні, що життя не вистачить на те, аби знайти й усіх їх спровадити на той світ, — додав перший секретар. — Ваше знищення сьогодні, на мій погляд, неминуче. Якби тоді в Гайд-парку ви так не опиралися, справу можна було б залагодити…　

— І яка ж буде ваша нагорода, Алкотте? — запитав Ґідеон, ніби його це справді цікавило. — Що ж пообіцяв вам лорд Аластер, що ви порушили присягу Вартових і вчинили зраду?　

— Ну, я… — почав уже Алкотт, проте лорд Аластер урвав його:　

— Чиста душа! Ось його нагорода! Упевненість у тому, що янголи на небесах вихваляють твій учинок — це не виміряєш золотом. Настала нагода звільнити землю від шельминих вилупків, і сам Бог дякуватиме нам, коли проллється ваша кров.　

Так-так-так. На якусь мить у мене зажевріла надія, що лорду Аластеру просто треба було, аби його хтось слухав. Може, йому кортіло розповісти всім про свою релігійну маячню й отримати похвалу. Аж тут озвався Дарт Вейдер:　

— Демонське кодло, вам уже недовго жити… — І мої думки знов урвалися.　

— Отже, ви гадаєте, що Господь щиро зрадіє через смерть безневинної дівчини? Цікаво… — рука Ґідеона тишком-нишком опустилась у внутрішню кишеню сурдута, а потім зненацька здригнулася.　

— Ви не оце шукали? — запитав перший секретар. Він заліз у свою лимонно-жовту кишеню сурдута й вийняв звідти маленький чорний пістолет. Зараз він боязко тримав його перед очима. — Присягаюсь, що це, без сумніву, демонське знаряддя вбивства з майбутнього, я правду кажу? — Він обернувся до лорда Аластера, шукаючи підтримки. — Я попросив нашу спокусливу леді Лавінію ретельно обшукати вас, мандрівники в часі, чи нема у вас зброї.　

Лавінія винувато усміхнулася й подивилася на Ґідеона, який раптом зробився такий на вигляд, ніби йому хтось заліпив ляпаса. Ну все ясно. Пістолет був нашим порятунком, проти автоматичної зброї «Smith & Wesson» люди зі шпагами не мали ні найменшого шансу. Мені так хотілося, щоб цей зрадник Алкотт ненароком натиснув на курок і вистрелив собі в ногу! Думаю, звук пострілу почули б навіть у бальній залі. А може, й ні…　

Але Алкотт опустив пістолет у кишеню свого сурдута, і моя сміливість де й поділася.　

— То ви, напевно, здивовані, чи не так? Я все продумав. Я знав, що в милої леді є картярські борги, — буденно сказав Алкотт. Як і всі справжні лиходії, він дуже полюбляв, коли інші шанували його чорні справи. Його видовжене обличчя скидалося на щурячий писок. — Величезні картярські борги, яких вона вже не могла повіддавати. — Тут він улесливо захихотів. — Сподіваюся, мадам, ви пробачите мені те, що я не був зацікавлений у ваших послугах. Але зараз ваші борги закрито.　

З вигляду Лавінії можна було сказати, що вона не вельми з цього тішилася.　

— Я не хотіла… Я просто не мала іншого вибору, — пробелькотіла вона Ґідеону, але той наче й не чув її. Він, радше, міркував, наскільки можливо проскочити до протилежної стіни й зірвати одну з шабель, які висять над каміном… перш ніж лорд Аластер простромить його своєю шпагою. Я глянула туди ж, куди й він, і дійшла висновку, що шансів на успіх у нього мало, якщо він, певна річ, не супермен, який досі крився під його личиною.　

Камін був занадто далеко, а до того ж значно ближче до нього стояв лорд Аластер, який ні на мить не спускав з ока Ґідеона.　

— Це все, звісно, добре, — повільно мовила я, щоб виграти час. — Але ви не включили у свої розрахунки графа.　

Алкотт зареготав.　

— Ви, певно, мали на увазі Ракоці? — Він потер руки. — Ну, його особливі… скажімо, переваги, на жаль, не дадуть йому змоги виконувати нині свої обов’язки. — Він гордо задер голову. — Його схильність до дурману перетворила його на легку здобич, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.　

— Але ж Ракоці не сам, — не вгавала я. — Його куруци оберігають нас на кожному кроці.　

Алкотт зиркнув на лорда Аластера, а потім знову засміявся:　

— То де ж вони зараз, ваші куруци?　

У підвалі, напевно.　

— Вони чекають у тіні, — прорекла я моторошним голосом. — Готові завдати удару щомиті. Вони так майстерно орудують шпагою та ножем, що це схоже на чари.　

Та Алкотт і не ворухнувся — цього не зіб’єш з пантелику. Він бовкнув кілька слизьких зауважень щодо Ракоці та його людей, а потім ще раз похвалив себе за винахідливо сплановану операцію та ще винахідливішу зміну плану.　

— Боюся, наш аж такий розумний граф марно чекає сьогодні й на вас, і на свого Чорного Леопарда. Знав би він, що я з ним збираюся зробити!　

Але Ґідеон, очевидячки, втратив інтерес до Алкоттової балаканини. Він мовчав. Лорд Аластер, здавалося, теж утомився від цього переливання з пустого в порожнє першого секретаря. Він хотів нарешті взятися до справи.　

— Хай шурує звідси, — звелів він досить непривітно, дістаючи шпагу і спрямовуючи її на леді Лавінію.　

Ага, приїхали.　

— А я все думав, що ви людина честі й б’єтеся на дуелі тільки з озброєним суперником, — зауважив Ґідеон.　

— Я — людина честі, але ви — демон. І вас я не викликаю на дуель, а вбиваю! — холодно оголосив лорд Аластер.　

Леді Лавінія пронизливо верескнула з переляку.　

— Я не хотіла цього… — прошепотіла вона, обернувшись до Ґідеона.　

Аякже, не хотіла! Ти ба, як зітхнула. Нумо, зомлій тут, корова тупа.　

— Ану, виведи її звідси, я кому сказав! — гаркнув лорд Аластер, і я з ним погодилась.　

Немов для перевірки, він кілька разів змахнув шпагою в повітрі.　

— Так, що й казати, це не найкраще видовище для жінки, — лорд Алкотт підштовхнув Лавінію до коридору.　

— Зачиніть за собою двері та пильнуйте за тим, щоб сюди ніхто не зайшов.　

— Але…　

— За вами поки що є борги, — просичав Алкотт. — І якщо я тільки захочу, завтра до вашого будинку дехто прийде і ваш будинок надовго стане не вашим.　

Лавінія більше й слова не сказала. Алкотт замкнув двері, обернувся до нас і дістав із кишені кинджал, досить витонченої моделі. Я мала б зараз страшенно злякатися, але переляк ніяк не нападав. Напевно, тому все це здавалося мені неймовірно безглуздим. Нереальним. Наче кадри з фільму.　

Невже ми не можемо зараз стрибнути назад?　

— Скільки в нас лишилося часу? — прошепотіла я Ґідеону.　

— Забагато, — утомлено процідив він крізь зуби.　

На щурячому писку лорда Алкотта зобразився радісний азарт.　

— Дівчисько я беру на себе, — заявив він, сповнений завзяття. — А ви випустіть кишки хлопцеві. Але будьте обережні. Він хитрий і спритний.　

Лорд Аластер скривився і пирхнув.　

— Цю демонську кров вип’є земля, — передчуваючи сутичку, прохрипів Дарт Вейдер. Видно, його репертуар був вельми обмеженим.　

Ґідеон досі зиркав на недосяжні шаблі й уже напружив усе тіло для стрибка, тому я озирнулась навколо в пошуках альтернативних засобів. Не вагаючись, я підхопила один із м’яких стільців і спрямувала його гострі ніжки на Алкотта.　

Моя витівка чомусь здалася йому дуже веселою, він вишкірився ще зловісніше і повільно рушив мені назустріч. Хай там як, та зрозуміло одне: що б він там не думав, а чистота душі в цьому житті була йому вже до одного місця.　

Лорд Аластер теж приступив ближче.　

І тоді все сталося воднораз.　

— Лишайся тут! — крикнув мені Ґідеон, а відтак, перекинувши витончений столик, штовхнув його в бік лорда Аластера і збив того з ніг.　

Одразу ж за тим він ухопив важкий свічник зі стіни й уперіщив ним по голові першого секретаря. Зустріч свічника з головою була доволі гучна, і той гепнувся додолу, наче каменюка. Ґідеон не затримався, щоб перевірити влучність удару. Ще коли свічник був у повітрі, Ґідеон уже відскочив до колекції шабель. Лорд Аластер зробив випад, щоб ухилитися від перекинутого на нього столу. Але замість схопити Ґідеона й не дати йому зірвати шаблю, він опинився коло мене. Усе це сталося миттєво, тож часу в мене було обмаль. Я встигла хіба що підняти стілець із твердим наміром ушкварити лорда Аластера по макітрі. Та зненацька його шпага розітнула повітря.　

Лезо пробило мою сукню й устромилося глибоко під лівим ребром. Я не встигла до пуття збагнути, що трапилося, як лорд Аластер уже витягнув зброю і з переможним криком обернувся до Ґідеона зі шпагою, вимащеною моєю кров’ю.　

Біль охопив мене із запізненням. Як маріонетка, якій перерізали всі ниточки, я впала на коліна й інстинктивно притиснула руку до грудей. Я чула, як Ґідеон вигукував моє ім’я, я бачила, як він зірвав зі стіни одразу дві шаблі та здійняв їх над головою, немов самурай. Тим часом я сповзла на підлогу, моя голова навіть не грюкнула об паркет (перука таки неабияк допомогла).　

Немов під чарами, біль раптом ущух. Якусь мить я лежала і розгублено дивилась у порожнечу, а потім злетіла в повітря, невагома, безтілесна, я піднімалася чимраз вище і вище, аж під самісіньку стелю. Навколо мене танцювали золотаві порошинки у світлі свічок, і мені здавалося, що я одніа з них.　

Ген-ген унизу я бачила саму себе: я лежала з широко розкритими очима, хапаючи ротом повітря. По тканині сукні помалу розповзалася кривава пляма. Моє обличчя враз сполотніло, і невдовзі моя шкіра стала біла-білісінька, як і перука. Ошелешена, я спостерігала за тим, як мої повіки здригнулися, а потім… заплющилися.　

Але та частина мене, яка ширяла в повітрі, могла багато що спостерігати. Наприклад, я бачила, як перший секретар непорушно лежав біля зірваного свічника. З величезної рани на його скроні юшила кров.　

Я бачила, як розлючений Ґідеон кинувся на Аластера. Лорд відступив до дверей і відбивав його удари своєю шпагою, але вже за кілька секунд Ґідеон загнав його в куток кімнати.　

Я бачила, наскільки жорстокий точився двобій, хоча брязкіт зброї і чувся сюди дещо глухувато.　

Лорд прорвався і спробував зайти з лівого боку, але Ґідеон збагнув його наміри і майже тієї ж миті щосили загнав шаблюку в праве плече лордові. Аластер вирячився на свого суперника спочатку недовірливо, а потім обличчя його перекривилося і він здушено скрикнув. Пальці розтулились, і шпага брязнула на підлогу. Ґідеон прибив руку лорда до стіни. Тепер Аластер хоч і був нерухомий, але долав страшний біль і вивергав на свого ворога прокльони.　

Ґідеон відвернувся від нього, й оком не глянувши, і кинувся на підлогу до мене. Тобто до мого тіла, адже я досі ще літала в повітрі.　

— Ґвендолін! О Господи! Ґвен! Будь ласка, ні!..　

Він притиснув кулак до моїх грудей, де шпага залишила в сукні крихітну дірочку.　

— Занадто пізно! — озвався Дарт Вейдер. — Невже ви не бачите, як її полишає життя?　

— Вона помре, інакше й не буде! — гаркнув лорд Аластер зі свого місця на стіні, прагнучи не ворушити своєю прибитою рукою. Кров капала з неї, утворивши маленьку калюжку коло його ніг. — Я проколов серце цього демона.　

— Замкни писок, — крикнув йому Ґідеон, приклавши обидві руки на мою рану й натиснувши на неї всім тілом. — Я не дам їй спливти кров’ю. Якщо ми вчасно… — він розгублено схлипнув. — Ти не повинна померти, чуєш мене, Ґвен?　

Мої груди здіймалися й опускались, а вся шкіра вкрилася дрібними крапельками поту. Проте не виключено, що лорд Аластер і Дарт Вейдер мали рацію. Зрештою, я й так уже літала в повітрі крихітною блискучою порошиною, а моє обличчя там унизу було біле як крейда. Навіть губи тепер посіріли.　

По щоках Ґідеона ринули сльози. Він досі щосили притискав руки до моєї рани.　

— Залишся зі мною, Ґвен, зі мною, залишся зі мною… — шепотів він.　

Зненацька все зникло і я знову відчула під собою жорстку підлогу, тупий біль у животі та важкість свого тіла. Я хрипко видихнула і вже знала, що на наступний подих сили не матиму.　

Мені хотілося розплющити очі, щоб глянути на Ґідеона востаннє, але я не спромоглася цього зробити.　

— Я кохаю тебе, Ґвен, будь ласка, не залишай мене, — промовив Ґідеон, і це були останні слова, які я почула, перш ніж мене поглинуло небуття…