Смарагдова книга

РОЗДІЛ 14

— І ось вам ще одна причина триматися далі від алкоголю, — простогнала Леслі. — Як напилась — набалакала, а протверезіла — сіла й заплакала. А найнеприємніше — згадувати про це на ранок. Не хотілося б мені опинитися у шкурі Шарлотти у школі в понеділок.　

— І Синтії, — докинула я. Перед виходом ми випадково заскочили її в гардеробі, де вона обіймалася з хлопцем, який був на два роки молодший (отож я вирішила не прощатися з нею, тим більше, що ми, власне, і не віталися).　

— І на місці того бідолахи, якого вивернуло просто на кумедні жаб’ячі туфлі містера Дейла, — сказав Рафаель.　

Ми повернули на Челсі-Менор-стрит.　

— Але Шарлотта перевершила всіх! — Леслі зупинилася перед вітриною, але не тому, що її щось зацікавило, а щоб знову помилуватися своєю красою. — Не дуже хочеться це говорити, але мені було її по-справжньому шкода.　

— Мені теж, — тихо мовила я, бо чудово знала, як це — втелющитися по самі вуха в Ґідеона. І, на жаль, я також прекрасно розуміла, як це — осоромитись перед натовпом.　

— Може, їй пощастить і все вивітриться з її голови, — Рафаель відчинив двері в будинок із червоної цегли. Будинок Дейла був розташований за два кроки від Флуд-стрит, тому ми вирішили переодягнутися на вечірку саме там. Втім, я була так схвильована розмовою з Люсі й Полом у 1912 році, що не встигла там як слід роззирнутися.　

Насправді я завжди гадала, що Ґідеон мешкає у якійсь ультрасучасній квартирі, під самим дахом, площею сто квадратних метрів, де все скляне та хромоване, а на стіні висить телевізор завбільшки як футбольне поле. Але я помилялася. Повз маленькі сходи вузький коридор вів до світлої вітальні, задня стіна якої являла собою величезне вікно, а всі стіни від підлоги до стелі займали полиці, де лежали купи книжок, диски й усілякі папки, створюючи строкату мозаїку. Біля вікна стояла велика сіра канапа, завалена подушками.　

Центральне місце в кімнаті займав рояль, хоча його урочистий вигляд дещо псувала притулена до нього прасувальна дошка. А ще капелюх мадам Россіні, вона, певно, вже з ніг збилася, шукаючи його. Ну, мабуть, так Ґідеон уявляє затишне житло.　

— Хочете щось випити? — запитав Рафаель як гостинний господар.　

— А що у вас є? — запитала Леслі, підозріло заглядаючи в кухню, де у мийці височіла гора немитого посуду, заляпана чимось, що, певно, було колись томатним соусом. Хоча, можливо, ми спостерігали результати досліду, який Ґідеон проводив для свого медичного інституту.　

Рафаель відчинив холодильник.　

— Гм, поглянемо. Ось у нас є молоко, але термін придатності сплив минулої середи. Апельсиновий сік… о! Він що, геть замерз? Там у пакеті щось так кумедно хрумтить. А оця пляшка на вигляд багатонадійна, певно, якийсь лимонад із додаванням…　

— Ой, мені просто склянку води, будь ласка, — Леслі хотіла впасти на величезну сіру канапу, але останньої миті згадала, що сукня Ґрейс Келлі не надто придатна для цього, і поважно присіла на краєчок. Глибоко зітхнувши, я всілася поруч із нею.　

— Бідолашна Ґвенні, — вона погладила мене по щоці. — Ох і днина в тебе випала сьогодні! Ти, певно, падаєш з ніг. Може, тебе це трохи заспокоїть, але з твого вигляду і не скажеш.　

Я знизала плечима.　

— Хіба трішки.　

Рафаель повернувся зі склянками й пляшкою води і змахнув зі столика кілька журналів та книжок, зокрема і каталог чоловічих костюмів епохи рококо.　

— Можеш трохи підгорнути свої спідниці, щоб я теж вліз на канапу? — він посміхнувся мені.　

— Та сідай просто на сукню, — сказала я, відкинулася назад і заплющила очі.　

Леслі миттю підхопилася.　

— І не думай! Ще зіпсуєш її, й тоді ми більше нічого не зможемо взяти у мадам Россіні. Іди до мене, я розшнурую корсет, — вона поставила мене на ноги й заходилася шар за шаром витягувати мене з Сіссі-сукні. — А ти, Рафаелю, відвернися!　

Рафаель упав на канапу і вирячився на стелю.　

— Так нормуль?　

Коли я знову напнула джинси й футболку та випила кілька　

ковтків води, мені стало трохи краще.　

— І як воно — зустріти своїх… зустріти Люсі й Пола? — тихо запитала Леслі, коли ми посідали на канапу.　

Рафаель співчутливо подивився на мене:　

— Взагалі цирк на дроті! Дивно, мабуть, коли твої батьки майже такого ж віку, як і ти сам.　

Я кивнула.　

— Це було досить… дивно і… хвилююче, — і тоді я розповіла їм все-все, починаючи від розмови зі швейцаром і до того, як ми зізналися, що замкнули Коло крові у вкраденому хронографі. — А те, що тепер у нас є цей філософський камінь (або, як називає його Ксемеріус, Блискуча Сіль), приголомшило їх! Вони страшенно захвилювалися, а Люсі торохкотіла без упину від збудження, можете собі уявити? Їсти нас поїдом вони покинули тільки після того, як я розповіла, що знаю про наші… родинні зв’язки.　

Леслі широко розкрила очі.　

— І?..　

— Спочатку запала мертва тиша. А вже за хвилину всі зарюмсали, — мовила я, втомлено протираючи очі. — Певно, такої кількості сліз, як я пролила за останні дні, вистачило б, щоб врятувати від посухи ціле африканське поле.　

— Ох, Ґвенні… — Леслі безпорадно погладила мене по руці.　

Я посміхнулася.　

— Атож, а потім ми повідомили їм іще одну радісну новину про те, що граф не може мене вбити, та й взагалі ніхто, бо я безсмертна. Звичайно, вони відмовлялися в це вірити, але часу в нас було обмаль для того, щоб довести їм це, наприклад, попросивши Міллхауза мене задушити або щось таке. Отож ми залишили їх із роззявленими від подиву ротами і побігли, аби вчасно встигнути повернутись до церкви.　

— І що ж буде далі?　

— Завтра вранці ми зустрінемося знову, і тоді Ґідеон відкриє їм новий Грандіозний План, — сказала я. — На жаль, він його ще не придумав. І якщо він утомився так само, як і я, то не зможе мислити ясно.　

— Ну, для цього існує кава. І я — геніальна Леслі Гей! — Леслі підбадьорливо мені посміхнулася. А потім зітхнула: — Правда твоя. Все так заплутано. Добре, що у вас є хронограф, щоб стрибати в минуле, коли вам заманеться. Особливо якщо взяти до уваги, що завтра ви знову повинні зустрітися з графом і витратити на нього дві години елапсації.　

— Га? — пробурмотіла я.　

Леслі зітхнула.　

— Ти що, не читала «Анну Кареніну»? Стрибок у часі на понад п’ять з половиною годин може мати побічні ефекти, — Леслі вдала, буцімто не помічає захопленого погляду Рафаеля. — Навіть не знаю, як мені ставитися до того, що цей порошок у вас. Адже це… небезпечно. Сподіваюся, ви хоча б сховали його, аби ніхто не знайшов.　

Наскільки я знала, пляшечка з порошком досі ще лежала в Ґідеоновій шкірянці. Та Леслі я цього не сказала.　

— Пол зажадав від нас разів двадцять, щоб ми його знищили.　

— Він не такий дурний!　

— А от і ні! — я похитала головою. — Ґідеон вважає, що це наш козир.　

— Круто, — сказав Рафаель. — Можна виставити його на «eBay» і подивитися, скільки коштує безсмертя. «Порошок безсмертя, вживати один раз. Мінімальна ставка — один фунт».　

— Окрім графа, я не знаю нікого, хто б прагнув безсмертя, — з гіркотою промовила я. — Певно, це моторошно — залишатися живим, коли всі навколо рано чи пізно вмирають. Не хотіла б я відчути це на собі! Та я стрибну зі скелі, аби тільки не жити на Землі зовсім самій! — Я придушила ще одне зітхання, намалювавши собі в голові цю картину. — Як гадаєте, може, безсмертя — це якась мутація генів? Врешті-решт у мене в родині не один мандрівник у часі, а цілих двоє.　

— Щось у цьому є, — сказала Леслі. — Тобою завершується Коло — в прямому сенсі цього слова.　

Деякий час ми мовчки дивилися на стіну. На штукатурці чорними літерами був виведений якийсь латинський вислів.　

— А що тут, власне, написано? — запитала нарешті Леслі. — «Не забудь наповнити холодильник»?　

— Ні, — озвався Рафаель. — Це слова Леонардо да Вінчі, які де Віллерзи поцупили та зробили своїм родинним гаслом.　

— О, тоді в перекладі це точно означає щось типу: «Ми — зовсім не хвальки, ми справді найкращі». Або: «Ми все знаємо і завжди маємо рацію!»　

Я захихотіла.　

— Прикріпи свою карету до зірки, — сказав Рафаель. — Ось що це означає. — Він кахикнув. — Може, принести олівці й папір, щоб малювати схеми? — Він ніяково усміхнувся. — Вибач мені, але я у захваті від цієї таємничої гри!　

Леслі сіла струнко. Її обличчя повільно розпливалося в усмішці, а веснянки на носі пустилися в танок.　

— Та я теж, — сказала вона. — Тобто я знаю, що ніяка це не гра і йдеться про життя і смерть, але в мене ніколи не було таких захопливих пригод, як останнім часом, — вона винувато подивилася на мене. — Мені шкода, Ґвен, але це круто, коли твоя подруга — безсмертна мандрівниця в часі, це навіть крутіше, ніж подорожувати в часі самій.　

Я мимохіть розсміялася у відповідь.　

— Правду кажеш. Мені б теж було набагато цікавіше, якби ми помінялися ролями.　

Коли Рафаель повернувся з папером і олівцями, Леслі мерщій заходилася креслити квадратики і стрілки.　

— Передусім мене непокоїть «таємний підпомагач» графа у наші дні, — вона погризла кінчик олівця. — Є у мене одна підозра, але менше з тим. Загалом, це може бути будь-хто, чи не так? І міністр охорони здоров’я, і той дивний лікар, і привітний містер Джордж, і містер Вітмен, і Фальк… І цей рудий йолоп… як там його?　

— Марлі, — підказала я. — Але гадаю, він тут ні до чого.　

— Проте він нащадок Ракоці. А значить, він із тих, кому довіряють, ти ж знаєш.　

— Так, — підтакнув Рафаель. — У фільмах злодії часто такі непомітні. Слід остерігатись заїк та ідіотів.　

— Цей поплічник графа, назвемо його Містер Ікс, можливо, є вбивцею дідуся Ґвендолін, — Леслі щось старанно виводила. — І, можливо, він мав убити і Ґвенні після того, як граф отримає свій еліксир, — вона лагідно подивилася на мене. — І хоч я знаю, що ти безсмертна, мене це все одно турбує.　

— Безсмертний не означає невразливий, — зауважив Ґідеон.　

Ми одночасно здригнулись і витріщилися на нього. Він непомітно зайшов до квартири і стояв, притулившись до одвірка та склавши навхрест на грудях руки. На ньому досі був костюм XVIII століття, і, як завжди, моє серце завмерло.　

— Як там Шарлотта? — запитала я, сподіваючись, що це прозвучить нейтрально, як я і прагнула.　

Ґідеон утомлено знизав плечима.　

— Думаю, завтра їй доведеться наковтатись аспірину. — Він підійшов ближче. — Що це ви тут робите?　

— Плануємо, — Леслі від напруження висунула кінчик язика, олівець далі забігав по папері.　

— Ми також не повинні забувати про магію Крука, — сказала вона швидше собі самій, аніж нам.　

— Ґідеоне, а ти як думаєш, хто цей таємний помічник графа серед Вартових? — Рафаель збуджено здригнувся. — Я підозрюю дядька Фалька. З самого дитинства він здавався мені неприємним типом.　

— Ет, дурниці, — Ґідеон підійшов до мене й поцілував моє волосся, потім упав у пошарпане шкіряне крісло і прибрав пасмо з обличчя. — Не можу забути слова Люсі про те, що графове безсмертя закінчиться з народженням Ґвен.　

Леслі відірвалася від записів і кивнула.　

— А згасне раптом весь зірок тузінь, Розтане юність і візьметься дуба тлінь…

— І я вкотре роздратовано здригнулася від цих рядків. — І поповзе його нутром черва — Так вступить доля людства у свої права!　

— Ти що, зазубрила їх усі напам’ять? — запитав Рафаель.　

— Не всі. Але деякі з цих віршів вельми інтригують, — відповіла Леслі, трохи зніяковівши. Потім обернулася до Ґідеона. — Я б пояснила це ось як: граф ковтає цей порошок у минулому і стає безсмертним. Та тільки доти, поки не зійде дванадцята зірка, тобто поки на світ не з’явиться Ґвендолін. З її народженням безсмертя графа добігає кінця. Тлінний дуб — це граф, що знову став смертним. Ну, якщо він не вб’є Ґвендолін, щоб зупинити цей процес. Але спочатку вона має допомогти йому добути цей еліксир. Проте якщо він не добуде еліксиру ніколи, то й не стане безсмертним. Я зрозуміло пояснюю?　

— Так, цілком, — сказала я і подумала про Пола та його порівняння з рейками метро в наших головах.　

Ґідеон помалу похитав головою.　

— А якщо ми всі помиляємося? — розтягуючи слова, запитав він. — Що, коли порошок уже давно у графа?　

Я мало не скрикнула: «Що?», але вчасно стрималася.　

— Цього не може бути, бо Коло крові в першому хронографі ще не замкнене, а другий хронограф захований у надійному місці, — нетерпляче сказала Леслі.　

— Так, — повільно кивнув Ґідеон. — Це зараз, прямо в цей момент. Але хтозна, чи так воно буде завжди. — Він зітхнув, піймавши наші безтямні погляди. — Тільки подумайте: цілком можливо, що граф у своєму вісімнадцятому столітті якимось чином таки дістав еліксир, хильнув його і став безсмертним.　

Ми втрьох вирячились на Ґідеона. З якоїсь незбагненної причини моя шкіра почала вкриватися сиротами.　

— Це означає, що граф може бути зараз живий-живісінь-кий, — правив далі Ґідеон, дивлячись мені прямо у вічі. — Що він ошивається десь тут і чекає, коли ми принесемо йому у вісімнадцяте століття той еліксир. І тоді йому випаде нагода тебе вбити.　

Тиша стояла кілька секунд. Потім озвалася Леслі:　

— Не буду прикидатися, що я зрозуміла тебе цілком, але навіть якщо ви надумаєте змінити свою думку і справді віддати графу цей еліксир… у нього все одно виникає крихітна проблемка. — Тут Леслі задоволено засміялася: — Він не може вбити Ґвен.　

Рафаель розкрутив кольоровий олівець, і той докотився до іншого кінця столу.　

— А для чого вам змінювати думку, якщо ви знаєте справжні наміри графа?　

Ґідеон зреагував не одразу, його обличчя не виказувало якихось емоцій, та нарешті він промовив:　

— Бо на нас могли тиснути.　

Я прокинулася, відчувши на обличчі щось вогке та холодне, а потім озвався Ксемеріус:　

— Будильник за десять хвилин продзвенить!　

Я натягнула ковдру аж на голову.　

— От і зрозумій тебе! Ти ж учора сама скаржилася, що я не розбудив тебе, — Ксемеріус явно образився.　

— Учора я не накручувала будильника. А сьогодні ще збіса рано, — пробурмотіла я.　

— Ти мусиш іти на жертви, якщо хочеш врятувати світ від безсмертного маніяка, — мовив Ксемеріус. Я чула, як він задзвенів, мов будильник, і пролетів колом під стелею. — Крім того, сьогодні після обіду в тебе з ним зустріч, якщо ти раптом забула. Ану, вставай з постелі!　

Я вдала з себе трупа, що було неважко, бо саме так я майже й почувалася, дарма що була нібито безсмертною. Але Ксемеріуса мої хитрощі не надто вразили. Він перелітав від одного краю мого ліжка до іншого і вигукував усілякі фразочки:　

— Хто рано підводиться, за тим і діло водиться! Рання пташка вловить комашку!

— Зараз тебе ця пташка вкусить! — огризнулась я, але Ксемеріус вже домігся свого. Я роздратовано скотилася з ліжка і в результаті рівно о 7:00 вже стояла на станції метро біля Темпла.　

Ну, насправді була сьома шістнадцять, але годинник на моєму телефоні ішов трохи вперед.　

— У тебе тільки змучений вигляд, а я почуваюсь змучено, — простогнала Леслі, яка вже чекала мене на призначеному місці на платформі.　

У цей час, та ще й у неділю, інтенсивного руху не було, але я все одно не могла втямити, як Ґідеон збирався непомітно потрапити в тунель метро. Платформа яскраво освітлювалася, а крім того було повно камер стеження.　

Я поставила свою важку, запаковану вщерть дорожню сумку й люто зиркнула на Ксемеріуса, який навіжено літав поміж колонами.　

— Це все через Ксемеріуса. Він не дозволив мені скористатися маминим кремом-коректором, бо ми, на його думку, вже запізнювалися. Не кажучи вже про те, що він не дозволив мені заскочити в «Starbucks» сьорбнути кави.　

Леслі допитливо глянула мені в очі:　

— Ти спала вдома?　

— Звісно, де ж іще? — трохи обурливо запитала я.　

— Ну, я думала, ви припинили марудитися над планом на якийсь час після того, як ми з Рафаелем вас покинули. — Вона почухала ніс. — Я ж навмисне довго прощалася з Рафаелем, даючи вам час перебратися з канапи в спальню.　

Я підморгнула їй і запитала:　

— Навмисне довго? Яка велика жертва з твого боку!　

Леслі посміхнулася.　

— Так, ти тільки подумай! — сказала вона, навіть не зашарівшись. — Але не сплигуй з теми. Ти могла б спокійно повідомити мамі, що залишилася ночувати в мене.　

Я гмикнула. 　

— Ну, щиро кажучи, я б так і зробила, але Ґідеон наполіг, щоб викликати мені таксі. — І нещасним голосом докинула: — Мабуть, я була не вельми спокуслива, як гадала.　

— Просто він вельми… гм-м… відповідальний, — утішила мене Леслі.　

— Авжеж, можна це й так назвати, — озвався Ксемеріус, завершивши свої скажені викрутаси. Захекавшись, він гепнувся додолу мені під ноги. — А може, він просто кисляк, боягуз, тюхтій. — Він замовк на хвильку. — Або ще — мамчин синочок, кендюх, лемішка…　

Леслі подивилася на годинник. Вона мусила перекрикувати гучний потяг, який саме під’їздив:　

— Вони явно не пунктуальні. Уже минуло двадцять хвилин, — вона пильно оглядала кількох людей, які виходили з вагонів. Аж раптом очі її зблиснули. — А, ось і вони!　

— Одного разу двоє довгоочікуваних марципанових принців покинули своїх білих коней у стайні та пішли на метро, — патякав Ксемеріус. — І щойно їх угледіли дві принцеси, як їхні очі зблиснули і потужні викиди юнацьких гормонів перетворилися на вітальний поцілунок, збентеження та дурнуваті посмішки, і тоді розумного і неперевершеного демона, на жаль, знудило просто у сміттєвий кошик.　

Він безсоромно перебільшував — жодних посмішок і близько не було. Ну, може, ми й посміхалися трохи зніче-но. І ніхто з нас не бентежився. Ну, хіба що я. Бо я згадала, як уночі Ґідеон прибрав мою руку зі своєї шиї і сказав:　

— Краще я викличу таксі. День сьогодні буде напружений.　

Я здалася собі якимось реп’яхом, який треба було кров з носа витягнути з його светра. А найстрашнішим було те, що я саме цієї миті збиралася на силі, аби сказати йому: «Я тебе кохаю». Не те щоб він цього не знав, але… Я ніколи ще не говорила йому цих слів. І тепер я не була впевнена, що він взагалі хоче це почути.　

Ґідеон ніжно погладив мою щоку.　

— Ґвен, я можу все зробити самотужки. Все, що мені треба, — це перехопити чергового Вартового на його шляху і відібрати в нього листа.　

— Воно-бо й так, проте… — озвалася Леслі.　

У нас так і не склався Грандіозний План, зате ми виробили «гнучкий план дій», як його назвала Леслі. У будь-якому разі ми мусили знову зустрітися з Люсі й Полом, причому до того, як побачимо графа після обіду. І ще нам треба було подбати про лист із зазначенням таємної криївки Люсі й Пола, який Ґідеон приніс у 1912 рік минулого тижня. Він ніяк не мав потрапити до Магістра Ложі того часу і близнюків де Віллерз. Час, який ми могли розрахувати на наші спільні стрибки за допомогою особистого хронографа без ризику ґиґнути (як висловився б Ксемеріус), зводився до півтори години максимум, тому важила кожна хвилина.　

Рафаель з усією серйозністю запропонував пронести хронограф у штаб Вартових і стрибати звідти, але його старший брат відкинув цю думку.　

У нього виникла зустрічна пропозиція — він зняв із полиць кілька книг, і між «Тривимірною анатомією людини» і «Кровоносною системою людської руки» виявився план підземних ходів Темпла. Саме через цей план ми зустрілися сьогодні в метро.　

— Ти хочеш зробити це без нас? — насупилась я. — Але ж ми вирішили, що з цього часу все робимо разом.　

— Атож, — підтакнув Рафаель. — Бо в результаті вийде так, ніби це ти сам рятував світ.　

Рафаель із Леслі мали охороняти хронограф, хоча Ксемеріус і палко присягався, що може робити це не гірше, але мені на серці було спокійніше, коли я знала, що вони можуть узяти його і переховати, якщо треба буде стрибнути назад у якомусь іншому місці.　

— Крім того, без нас ти напевно добряче облажаєшся! — Леслі зміряла Ґідеона сердитим поглядом.　

Ґідеон підняв руки.　

— Все гаразд, я втямив. — Він узяв у мене сумку і глянув на годинник. — Так, будьте пильні. О 7:33 приїде наступний потяг. Після цього в нас є рівно чотири хвилини, щоб знайти перший прохід, поки не прибуде наступний потяг. Не вмикайте ліхтарики, поки я не дам команди!　

— Ти тільки глянь, — прошепотіла мені Леслі. — Цей наказовий тон для нього звичний.　

— Merde![66] — прокляття Рафаеля виходили з самого серця. — Встигли в останню секунду.　

Я з ним погодилася. Промені наших ліхтариків блукали по плиткових стінах, час від часу осяваючи наші бліді обличчя. За нами прогуркотіли вагони тунелем метро.　

Тепер ми знали точно: чотири хвилини — це страшенно мало часу, щоб перескочити через перила в кінці платформи, стрибнути вниз і забігти по рейках у тунель. Не кажучи про те, як ми щодуху мчали за Ґідеоном метрів п’ятдесят, а потім розпачливо зупинилися перед залізними дверима, вставленими в праву стіну тунелю, і нетерпляче споглядали, поки Ґідеон діставав із кишені якусь відмичку і збивав замок. Якоїсь миті Леслі, Ксемеріус і я хором закричали:　

— Нумо, давай уже, давай уже!　

Шум потяга, що шалено наближався, поглинув наші голоси.　

— На тій схемі це було наче ближче, — виправдовуючись, мовив Ґідеон.　

Леслі взяла все у свої руки. Вона посвітила ліхтариком у темряву попереду, і ми побачили розташовану метрів за чотири від нас стіну, що перетворювала наш прохід на глухий кут.　

— Ага, он воно що. — Вона звірилася з мапою. — 1912 року цієї стіни ще не було. А прохід тягнеться за нею.　

Ґідеон став навколішки біля хронографа, щоб ввести дані, а я тим часом витягла з сумки наші костюми 1912 року й почала вже стягувати з себе джинси.　

— Що це ти робиш? — Ґідеон здивовано глянув у мій бік. — Ти що, зібралася бігти цими лабіринтами у своїй довжелезній сукні?　

— Ну… я думала… задля достовірності…　

— Та хай їй грець, тій достовірності! — вилаявся Ґідеон.　

Ксемеріус заплескав йому своїми пазуристими лапками.　

— Правильно, до дупи ту достовірність! — захопливо скрикнув він. Потім розвернувся до мене: — Ось бачиш — твій кавалер має й недоліки, наприклад лихослів’я. Але час покаже.　

— Ти перша, Ґвен, — Ґідеон кивнув мені.　

Я стала навколішки перед хронографом. Було трохи дивно зникати перед шокованими Леслі й Рафаелем, але я вже не сприймала стрибок у часі як щось неймовірне. (Скоро я, мабуть, скакатиму в минуле століття по духмяний домашній хліб.)　

Ґідеон приземлився коло мене і посвітив вперед. Тут у 1912 році стіни не було, і промінь світла загубився в довгому низькому коридорі.　

— Готовий? — посміхнулась я.　

— Якщо ти готова, — відповів він і посміхнувся у відповідь.　

Я сумнівалася, чи справді готова. У глибокій підземці у мене виникли млосні неприємні відчуття — мабуть, доведеться лікуватися від гострої клаустрофобії.　

Що глибше ми заходили, то дедалі нижчав і розгалужувався прохід. Подекуди з’являлися якісь глибокі сходи, і ось ми зайшли в глухий кут і мусили вертатися назад. У пітьмі чулися тільки наші подихи і тихий шурхіт кроків. А ще іноді шелестів папір, коли Ґідеон зупинявся, аби глянути на мапу. Мені звідусіль ввижався шум інших кроків і чиєсь чуже дихання. Напевно, в цих лабіринтах водилися великі юрми щурів. (От якби я, наприклад, була величезним павуком, то точно змостила б тут чимале кубельце.)　

— Так, тут нам треба йти сюди, — зосереджено пробурмотів Ґідеон.　

Уже десь сороковий раз ми повернули. Усі ходи були схожі між собою наче дві краплі води. Навколо — жодного орієнтира. Та й хтозна, чи ця клята мапа взагалі правильна. Може, її накреслив якийсь бовдур на кшталт Марлі? У такому разі нас із Ґідеоном розкопають десь 2250-го року, коли ми станемо двома скелетами, що тримаються за руки. Ой ні, я геть забула… Скелетом стане тільки Ґідеон. А я, жива-живісінька, тулитимуся до його кісток, що зробить це видовище ще жахливішим.　

Ґідеон зупинився, згорнув мапу і сховав її в кишеню штанів.　

— Невже ми заблукали? — я намагалася бути спокійною. — Може, ця мапа — повна дурня? Що, як ми більше ніколи звідси…　

— Ґвендолін, — нетерпляче перебив він мене. — Звідси я вже знаю шлях. Тут недалеко. Ходімо.　

— Справді? — мені стало соромно. Цього ранку я була якимось дуже вже… як би це сказати… дівчиськом.　

Ми простували одне за одним. Я загадувалась, звідки він міг знати дорогу в цьому лабіринті.　

— От халепа! — Я вступила в калюжу. Коло неї сидів темно-брунатний пацюк і мружив червоні очиська на мій ліхтарик. Я скрикнула. Напевно, щурячою мовою цей крик означав щось на кшталт: «Ти такий гарнюній!», бо щур зіп’явся на задні лапки й підвів голову.　

— Ти зовсім не гарнюній, — пискнула я. — Геть звідси!　

— Ну де ти там є? — Ґідеон уже повернув за наступний ріг.　

Я глитнула, зібралась на силі та проскочила повз щура. Ну, це ж таки не собаки, які можуть підстрибнути й вчепитися в горлянку, еге ж? Для безпечності я засліплювала звірюку ліхтариком, поки бігла до Ґідеона, який чекав мене біля наступного повороту. Потім я посвітила вперед і знову вискнула. У кінці проходу забовванів чоловічий силует.　

— Там хтось є, — прошепотіла я.　

— Дідько! — Ґідеон блискавично схопив мене і відтягнув у тінь. Та було вже пізно. Навіть якби я не скрикнула, світло ліхтарика мене все одно зрадило б.　

— Мабуть, він мене помітив! — пошепки сказала я.　

— Авжеж, помітив! — понуро кинув Ґідеон. — Це ж бо я! Я, осел! Ну, вперед! І будь зі мною ласкавіша! — сказавши це, він підштовхнув мене, і я вискочила у прохід.　

— Що це… — почала я, але тут на мене впало світло чийогось ліхтарика.　

— Ґвендолін? — почувся недовірливий голос Ґідеона. Але цього разу він озвався десь попереду. Мені знадобилося ще півсекунди, аби збагнути, що Ґідеон здибав тут молодшого себе, і той саме йшов передати листа Магістрові Ложі. Я спрямувала на нього ліхтарик. О Боже, це таки був він! Цей Ґідеон зупинився за кілька метрів і ошелешено витріщився. Якусь хвилю ми ось так засліплювали одне одного ліхтариками, а потім він сказав: — Де ти тут взялася?　

Нічого не пояснюючи, я лише посміхнулася.　

— Ну… це важко пояснити… — промимрила я, тимчасом як мені кортіло вигукнути: «Ой, та ти геть не змінився!»　

Другий Ґідеон, який причаївся за виступом, шалено замахав руками.　

— Але ти все-таки поясни! — зажадав цей Ґідеон, підходячи ближче.　

Другий Ґідеон знову махнув мені. Проте я не розуміла, що він хотів сказати.　

— Зачекай хвилинку, — я миролюбно посміхнулася йому. — Я маю дещо з’ясувати. Я зараз повернуся.　

Але, видно, ні старший, ані молодший Ґідеони не хотіли нічого з’ясовувати. Молодший рушив за мною, намагаючись схопити мене за руку, а другий, довго не чекаючи, вискочив з-за виступу та як торохне свого двійника ліхтариком по лобі. Молодший Ґідеон гепнувся на підлогу, немов мішок картоплі.　

— Тобі ж боляче! — Я стала навколішки і спантеличено подивилася на криваву рану.　

— Переживе! — байдуже кинув Ґідеон. — Ходімо, нам треба бігти далі! Вони вже отримали лист, — він дав молодшому собі легенького стусана. — Цей… ішов уже назад, коли зустрів тебе.　

Я не слухала його, а лише гладила по волоссю молодшого його, що лежав долілиць.　

— Ти щойно сам собі добряче врізав! Пам’ятаєш, як огидно ти тоді поводився зі мною?　

Ґідеон посміхнувся.　

— Авжеж, ще й як пам’ятаю. І мені зараз дуже прикро. Але ж хто міг знати наперед? А тепер ходімо, поки цей йолоп не оклигав. Лист він уже давно передав. — Ґідеон скривився і додав ще кілька французьких слів, котрі, певно, були крутими лайками, бо він, як і його брат, знай торочив: «Merde!»　

— Ай-яй-яй, юначе, — озвався чийсь голос прямо коло нас. — Не треба переходити на мову фекалій лише тому, що ми стоїмо біля каналізації.　

Ґідеон рвучко зупинився, але не збирався бити цього несподіваного стрічного. Можливо, тому, що цей голос звучав привітно і цілком доброзичливо. Я підняла ліхтарик і осяяла обличчя незнайомця середнього віку, щоб перевірити, чи не спрямував він, бува, на нас пістолета.　

— Я — доктор Гаррісон, — відрекомендувався він і злегенька вклонився, при цьому трохи нервово зиркаючи то на обличчя одного Ґідеона, то на тіло другого, що лежало долі. — І я щойно отримав вашого листа на вахті Цербера у нашого чергового адепта, — він витягнув із кишені конверт з великою смілковою печаткою. — Леді Тілні запевнила мене, що він у жодному разі не мусить потрапити до рук Великого Магістра та інших членів Внутрішнього Кола. Крім мене, звичайно.　

Ґідеон зітхнув і витер долонею чоло.　

— Ми хотіли завадити цьому передаванню, але змарнували час у переходах… А потім я, дурень, взагалі здибав сам себе. — Він узяв лист і запхав його в кишеню. — Дякуємо.　

— О, де Віллерз, який визнає власні помилки? — хихикнув доктор Гаррісон. — Це щось нове. Але, на щастя, леді Тілні про все подбала, і я ще не бачив, щоб котрийсь її план провалився. До речі, сперечатися з нею марно. — Він показав на непритомного Ґідеона: — Йому потрібна допомога?　

— Ну, якщо обробити його рану і покласти щось м’яке під голову, то це йому не зашкодить… — почала було я, але Ґідеон урвав мене:　

— Дурниці! З ним усе гаразд, — зігнорувавши мої протести, він потягнув мене за собою. — Нам уже час повертатися. Передайте вітання леді Тілні, докторе Гаррісон. І вдячність.　

— Залюбки, — кивнув доктор Гаррісон і вже розвернувся, як я дещо згадала.　

— Чи не могли б ви ще сказати леді Тілні, щоб вона не лякалася, коли я прийду до неї в майбутньому?　

Доктор Гаррісон кивнув.　

— Авжеж, охоче передам, — він підморгнув нам. — Хай щастить! — і заквапився геть.　

Я крикнула йому навздогін «до побачення!», та Ґідеон уже смикнув мене в інший бік. Його зомлілий двійник і далі лежав у проході сам-самісінький.　

— Тут же достобіса щурів, — жалісливо сказала я, — їх приманить твоя кров!　

— Ти переплутала щурів з акулами, — зауважив Ґідеон. Відтак несподівано зупинився, розвернувся до мене і вхопив в обійми. — Мені шкода! — Він тицьнувся в моє волосся. —

Я був таким бовдуром! Якщо мене гризоне якийсь щур, це буде заслужено.　

Я миттю забула про все, що відбувалося навколо (як і про решту), обхопила його шию і заходилася цілувати його куди трапиться: в шию, у вухо, в скроню, а потім — у губи. Він пригорнув мене ближче, але вже за кілька секунд відштовхнув.　

— На це в нас нема часу, Ґвен! — понуро сказав він, узяв мене за руку і потягнув уперед.　

Я зітхнула. Кілька разів. І дуже глибоко. Але Ґідеон мовчав. Через два повороти, коли Ґідеон зупинився і дістав мапу, я запитала:　

— Це все через те, що я погано цілуюся, так?　

— Що? — Ґідеон вирячився на мене з-за мапи.　

— Я геть не вмію цілуватись, еге ж? — я щосили намагалася придушити істерику в голосі, але виходило це кепсько. — Я ще ніколи не… тобто… це є… для всього потрібен час і досвід… Ти ж знаєш, із фільмів усього не навчишся. І мені дуже боляче, коли ти відштовхуєш мене ось так.　

Ґідеон опустив мапу, і промінь його ліхтарика загуляв по долівці.　

— Ґвенні, послухай…　

— Так, я знаю, ми поспішаємо, — перебила його я. — Але мені треба з’ясувати це зараз. Це все-таки краще, ніж просто відштовхувати або… викликати мені таксі. Я нормально сприймаю критику. Принаймні якщо ти все висловиш щиро…　

— Іноді ти справді… — Ґідеон похитав головою, потім набрав повітря в груди і серйозно сказав: — Коли ти цілуєш мене, Ґвендолін Шеферд, у мене таке відчуття, що я відриваюсь від землі. Я не знаю, як ти це робиш і де ти цього навчилася. Якщо навіть з якогось фільму, то нам обов’язково треба подивитися його разом, — він на мить затнувся. — Що я, власне, хотів сказати? Коли ти цілуєш мене, мені не хочеться нічого, крім як тримати тебе в своїх обіймах. Дідько, я так сильно кохаю тебе, що здається, ніби всередині в мене хтось розлив каністру бензину й підпалив. Але зараз ми не можемо… Нам треба зберігати тверезу голову. Принаймні одному з нас. — Його погляд ущент розбив усі мої сумніви. — Ґвен, я страшенно наляканий. Без тебе моє життя втратить сенс, без тебе… я помру на місці, якщо з тобою щось трапиться.　

Я хотіла посміхнутися йому, але мені забило подих.　

— Ґідеоне, я… — почала я, та він не дав договорити.　

— Я не хочу, щоб… Щоб ми повторили їхню помилку, Ґвен. Бо граф може використати наші почуття проти нас. І зробить це!　

— Але це вже запізно, — прошепотіла я. — Я кохаю тебе. І не хочу жити без тебе.　

Ґідеон, схоже, ось-ось міг розплакатися. Він ухопив мою руку й мало не розчавив її.　

— Тоді ми можемо тільки сподіватися, що граф ніколи, ніколи, ніколи про це не дізнається.　

— І що нам спаде на думку якийсь блискучий план, — сказала я. — Годі тут стовбичити! Ми ж поспішаємо.　

— П’ятнадцять хвилин і ні хвилини більше! — оголосив Ґідеон.　

Він присів перед хронографом на покривалі на моріжку посеред Гайд-парку, неподалік від галереї «Серпентайн» та озера з мостом. Попри те що день заповідався так само теплий і весняний, як і вчора, але все одно віяло холодом, а трава вкрилася росою. Повз нас пробігали спортсмени, гуляли люди з собаками і дехто допитливо обзирав нашу компанію.　

— Але п’ятнадцять хвилин — це замало! — сказала я, зав’язуючи на стегнах дурнувату сітку, що підтримувала мою сукню, щоб вона стояла рівнесенько і не замітала землю. Саме через цю «сукнепідставку» сьогодні мені довелося тягнути з собою важезну сумку, а не наплічник.　

— А що, як він запізниться? — Або й узагалі не прийде. Потайки я боялася цього найбільше. — У вісімнадцятому столітті годинники напевно були не такі точні.　

— Тоді йому не пощастило, — пробурчав Ґідеон. — Це божевільна ідея в будь-якому разі. І треба ж це робити саме сьогодні!　

— Тут я з ним згоден, — мляво підтакнув Ксемеріус. Він заліз у сумку, склав голову на лапи і широко позіхнув. — Розбудіть мене, коли повернетеся. Бо нині вранці я щось рано встав. — І за мить звідти долинуло хропіння.　

Леслі обережно надягла на мене сукню через голову. Це було те саме вбрання з блакитними квіточками, яке мадам Россіні вибрала мені для першої зустрічі з графом і яке відтоді висіло в моїй шафі.　

— Справу з Джеймсом можна вирішити й пізніше. Для нього все одно це буде той самий день і час, тож нема різниці, коли ти його відвідаєш. — Вона взялася защібати гачки в мене на спині.　

— Те саме стосується і переданого листа, — заперечила я. — Можна було й не робити цього сьогодні. Наприклад, Ґідеон міг би стрибнути туди у вівторок або у серпні наступного року — все сталося б так само. Ото хіба що леді Тілні не подбала б про все.　

— Мені завжди голова обертом іде, коли я чую від тебе такі фрази, — поскаржився Рафаель.　

— Я просто хочу це залагодити, перш ніж ми побачимося з Люсі й Полом наступного разу, — сказав Ґідеон. — Це ж неважко зрозуміти.　

— А я теж хочу це залагодити з Джеймсом, — мовила я і, вже драматичніше, правила далі: — Якщо з нами щось трапиться, ми знатимемо, що бодай врятували його життя!　

— А ви справді хочете прямо зараз зникнути, а потім з’явитися отут привселюдно? — запитав Рафаель. — Вам не здається, що завтра ви потрапите в усі газети, а журналісти захочуть взяти у вас інтерв’ю?　

Леслі похитала головою й відрубала:　

— Маячня! Ми далеченько від дороги, до того ж вас не буде лише кілька хвилин. Єдині, хто остовпіє, це собаки. — Ксемеріус враз захропів інакше. — Але пам’ятайте: щоб стрибнути назад, вам треба стояти в тому самому місці, де ви приземлитеся, — продовжувала Леслі. — Позначте це місце ось цими гарними черевиками, — вона простягнула мені черевики Рафаеля і жваво посміхнулася. — Це так весело! Я б робила це щодня!　

— А от я б не робив, — сказав Рафаель, мигцем зиркнувши на свої шкарпетки, потупцяв на місці й подивився на дорогу. — Мої нерви напружені. Раніше, у метро, я був упевнений, що нас переслідують. А Вартові цілком логічно могли б нишком спостерігати за кожним нашим кроком. І якщо хтось такий раптом з’явиться тут і захоче відібрати в нас хронограф, я ж навіть не зможу врізати йому ногою, бо стою тут у самих шкарпетках.　

— Він трохи параноїк, — прошепотіла мені Леслі.　

— Я все чув, — буркнув Рафаель. — І це неправда, просто я… обережний.　

— Не можу повірити, що я справді це роблю, — мовив Ґідеон і напнув собі на спину наплічник Леслі, куди перед тим поклав усе для щеплення. — Це порушує усі дванадцять Золотих правил одночасно. Давай, Ґвен, ти перша.　

Я стала навколішки поруч із ним і посміхнулася. Він відмовився стрибати в зеленому шматті вісімнадцятого століття, хоча я намагалася втовкмачити йому, що Джеймс злякається, угледівши нас у звичайному одязі. Чи гірше того — він не сприйме нас серйозно.　

— Спасибі, що робиш це заради мене, — промовила я і встромила палець в отвір під рубіном.　

— Та годі вже, — буркнув Ґідеон, а потім його обличчя роз чинилося перед моїми очима. Коли я знову побачила його чітко, то зрозуміла, що стою в купі мокрого листя й каштанів. Я підвелася і поклала черевики Рафаеля точно на те місце, де опинилася.　

Дощ лив як з відра, навколо не було ані лялечки. Тільки самотня білочка шаснула на дерево і допитливо позирала на нас звідти.　

Ґідеон приземлився поруч і озирнувся навсібіч.　

— Ну що ж… — зітхнув він, витираючи з обличчя краплі дощу. — Я б сказав, це ідеальна погода для щеплення проти віспи.　

— Давай сховаємося в цій купі листя, — запропонувала я і, вхопивши його за руку, мерщій потягнула за собою.　

Він пручався.　

— Але ми маємо лише десять хвилин, — нагадав він. — І якщо за цей час він не з’явиться, ми повернемося назад до черевиків Рафаеля.　

— Гаразд, — кивнула я.　

На цей час уже стояв міст через вужчу частину озера, хай і геть не такий, яким його знала я. На повороті заторохкотів ридван. З іншого боку до нас бадьоро наближався самотній вершник. На попелястому жеребці.　

— Це він! — вигукнула я і схвильовано йому замахала. — Джеймсе! Я тут!　

— Може, він тебе не бачить? — загадався Ґідеон.　

Джеймс, на якому було пальто з кількома окремими комірцями і щось на кшталт ріжкатого капелюха, з якого стікав цівками дощ, зупинив коня за кілька метрів од нас. Його очі пильно оглянули моє мокре волосся до плечей та просочений дощем одяг, а потім він так само обдивився і Ґідеона.　

— Ви торгуєте кіньми? — недовірливо запитав він, поки Ґідеон порпався в наплічнику Леслі.

— Ні, він — лікар! — сказала я. — Принаймні скоро ним стане. — Я побачила, що Джеймсові очі зупинилися на наплічнику. Там значився напис «Hello Kitty must die»[67] — Ох, Джеймсе, я так тішуся, що ти прийшов, — заторохтіла я. — У таку негоду, та й взагалі — я не все сказала вчора на балу. Словом, я хочу захистити тебе від однієї хвороби, яку ти підхопиш наступного року і від якої, на жаль, ти помреш. Твоя хвороба називається віспа, або ряба смерть, як на неї ще кажуть. Я призабула, від кого ти вхопиш ту заразу, але це неважливо. Гарна новина полягає в тому, що в нас є те, що захистить тебе від неї. — Я бадьоро глянула на нього. — Усе, що ти маєш зробити, — це злізти з коня і засукати рукав, і ми тобі це вколемо.　

Поки я виголошувала свій монолог, очі Джеймса дедалі розширювалися. Гектор (це ошатний красень) нервово позадкував.　

— Це просто нечувано! — скрикнув Джеймс. — Ви викликали мене до парку, щоб змусити вжити якісь підозрілі ліки й повірити в якусь сумнівну байку? А ваш супутник скидається на справжнього бандита, якогось опришка та й годі. — Він відгорнув пальто, щоб ми побачили шпагу при його боці. — Хочу вас застерегти! Я озброєний і добре захищаюсь!　

Ґідеон зітхнув.　

— Ох, Джеймсе, ну послухай мене! — Я підійшла ближче і взяла Гектора за вуздечку. — Я просто хочу тобі допомогти, але часу обмаль. Тож, будь ласка, злізь із коня і скинь пальто.　

— Я цього не робитиму! — обурився Джеймс. — Нашу розмову закінчено. Геть з дороги, дивна дівчино! Сподіваюся, це остання наша зустріч! Ану геть!　

Він уже зібрався втікати, аж тут Ґідеон кинувся на нього і зірвав з коня.　

— У нас нема часу на такі витівки, — пробурчав він, заламавши Джеймсу обидві руки за спину.　

— Рятуйте! — верещав Джеймс, звиваючись, наче вугор. — Бандити! На мене напали!　

— Джеймсе! Це для твого ж добра, — запевнила його я, але він зиркав на мене так, ніби я була самим дияволом. — Ти цього не знаєш, але… ми з тобою друзі там, звідки я є. Дуже добрі друзі!　

— Рятуйте! Тут божевільні! На мене напали! — горлав Джеймс, відчайдушно дивлячись на Гектора.　

Проте сірий кінь не мав ані найменшого бажання ставати дибки. Замість героїчно кинутися прямо на нас, кінь опустив голову і заходився мирно пастися.　

— Я не божевільна, — намагалася пояснити я. — Я…　

— Просто помовч і забери в нього шпагу, бандитко Ґвен! — нетерпляче перебив мене Ґідеон. — І дай мені шприц та ампулу з наплічника.　

Зітхнувши, я зробила все, що він просив. Ґідеон мав рацію: умовляти Джеймса було марно.　

— Слухайте сюди! — гаркнув Ґідеон, відкриваючи зубами ампулу. — Вона переріже вам горлянку, якщо ви спробуєте ворухнутися протягом двох хвилин, ясно? І не здумайте кликати на допомогу.　

Я приклала вістря шпаги до Джеймсової шиї.　

— Гм, чесно кажучи, Джеймсе, я думала, що ти все-таки мені повіриш! Як на мене, можеш і далі блукати собі привидом по моїй школі… Боже, як же я сумуватиму без тебе! Якщо я правильно розумію, це наша остання зустріч. — На очі мені навернулися сльози.　

Скидалося на те, що Джеймс ось-ось зомліє.　

— Можете забрати мій гаманець, якщо вам потрібні гроші. Тільки лишіть мене живого. Прошу вас… — прошепотів він.　

— Так-так, все гаразд, — сказав Ґідеон. Він відгорнув комір пальта і встромив голку просто в шию Джеймсові.　

Щойно відчувся біль, Джеймс тихо застогнав.　

— А хіба щеплення роблять не в плече? — запитала я.　

— Зазвичай я не заламую руки своїм пацієнтам у таких випадках, — відказав Ґідеон, а Джеймс знову застогнав.　

— Ось і прощання… — зітхнула я. — Мені ліпше було б обійняти тебе, аніж тримати шпагу біля твоєї шиї! Ти завжди був моїм найкращим другом у школі (ну, після Леслі). — По моїй щоці покотилася перша сльоза. — І без тебе мені нізащо не вдалося б утямити, чим відрізняється «ваша світлість» від «вашої ясновельможності» та від «вашої високості».　

— Є! — оголосив Ґідеон. Звільнений Джеймс, заточуючись, трохи позадкував і схопився за шию. — Краще б заліпити місце щеплення пластиром, але й так буде нівроку. Аби лише не потрапив бруд. — Ґідеон забрав шпагу з моєї руки. — А зараз — гайда на коня і чимдуж мчіть додому, ясно?　

Джеймс кивнув. Його очі нажахано бігали туди-сюди, наче він не міг повірити, що все минулося.　

— До побачення, — схлипнула я. — До побачення, Джеймсе Огасте Переґріне Пімплботтоме! Ти був найкращим привидом з усіх, яких я зустрічала!　

Ледве пересуваючи ноги, Джеймс видерся на коня.　

— Шпага лежить під каштаном, якщо ви захочете її забрати, — сказав Ґідеон, але Джеймс уже стиснув бідолаху Гектора острогами.　

Я стежила за ним, поки він не щез поміж дерев.　

— Задоволена? — поцікавився Ґідеон, збираючи назад речі.　

Я втерла сльози на щоках і посміхнулася.　

— Дякую! Це круто, коли в тебе є друг, який вчиться на лікаря.　

Ґідеон усміхнувся.　

— Але присягаюся: це було моє останнє щеплення від віспи. Ці пацієнти страшенно невдячні!..