Смарагдова книга

РОЗДІЛ 15

— Ану, дай газу, старий! — вигукнув Ксемеріус. — Нарешті настав час розібратися з цим негідником!　

Він умостився у мене на колінах, а я сиділа на пасажирському сидінні в автівці Ґідеона, яка проривалася　

крізь пообідні затори на Стренді.　

— Стули пельку, — прошепотіла я Ксемеріусу. — Граф готовий терпіти ділу вічність.　

— Що ти кажеш? — Ґідеон підозріливо подивився на мене.　

— Ах, то пусте! — Я визирнула у вікно. — Скажи-но, Ґідеоне, ти справді гадаєш, що буде достатньо того, що ми придумали?　

Мій піднесений ранковий настрій де й подівся і поступився місцем якійсь тремтливо-неспокійній хвилі, яка накочувалась на мене. Ґідеон знизав плечима.　

— Все одно наш план кращий, аніж… як там ти казала? «Гнучкий план дій».　

— Це не я так казала, а Леслі, — виправила я його.　

На якусь мить ми обоє заглибились у власні роздуми. Наша зустріч із Люсі й Полом досі була перед очима. Я на власній шкурі зрозуміла, що стрибки в часі можуть бути такими виснажливими, коли на зворотному стрибку ми потрапили на репетицію церковного хору й мусили давати драла від гурту верескливих сімдесятирічних сопраністок. Але принаймні тепер ми були готові до зустрічі із графом Сен-Жерменом. Ця блискавична ідея спала на думку саме Люсі, і ця ідея була причиною тієї тремтливо-неспокійної хвилі, що накочувалась.　

— Хлопче! Дивись на дорогу! — заверещав Ксемеріус і затулив лапками очі. — Світлофор був червоний як буряк!　

Ґідеон газонув, підрізав таксі й крутнув праворуч, до штабу Вартових. Трохи згодом, пронизливо загальмувавши, зупинився на стоянці. Ґідеон обернувся до мене й поклав руки на плечі.　

— Ґвендолін, — почав він серйозно, — що б не сталося…　

Договорити він не встиг. Цієї миті дверцята машини з мого боку рвучко розчинилися. Я вже хотіла обернутись і торохнути цього нестерпного містера Марлі, але виявилося, що то містер Джордж, який гладив долонею свою блискучу лисину.　

— Ґідеоне, Ґвендолін, нарешті! — докірливо мовив він. — Ви спізнилися на годину з гаком.　

— Що пізніша година, то кращі гості! — бовкнув Ксемеріус і зістрибнув із моїх колін.　

Кинувши погляд на Ґідеона, я зітхнула й вийшла з авто.　

— Ходімо, діти, — закликав нас містер Джордж, узявши мене за руку. — Все вже підготовлено.　

Усе, що було підготовлено, — це повітряна мрія кремового кольору з мереживом і вишивкою в поєднанні з оксамитом і парчею прохолодного золотавого кольору для мене і строкатої гаптованої камізелі — для Ґідеона.　

— Це що, вишиті мавпочки? — Ґідеон витріщався на одяг так, як ніби він був оббризканий синькою.　

— Мавпочки-капуцини, — мадам Россіні блиснула очима на Ґідеона й запевнила його, що екзотичні вишивки у вигляді тварин 1782 року вважалися страшенно модними.　

Вона збиралася вже розповісти, скільки часу змарнувала, щоб створити файл вишивки на основі оригінальних зразків для своєї швейної машинки, але тут втрутився містер Джордж, який чекав на нас коло дверей, позираючи на свій золотий годинник. Я й гадки не мала, чого він так квапився. Бо графові ж байдуже, котра зараз у нас година.　

— Ви елапсуєте сьогодні з документаріуму, — оголосив містер Джордж і рушив попереду.　

Ми не зустріли ні Фалька, ні інших Вартових, можливо, вони сиділи в Драконячій залі і редагували присягу нових адептів, або «обмивали» Золоті правила, чи взагалі займалися чимось іще.　

Місіс Дженкінс бігла кудись коридором із товстою текою і мимохідь кивнула нам (а це ж була неділя!).　

— Містере Джордж, які є інструкції на сьогодні? — запитав Ґідеон. — Чи є якісь деталі, котрі слід мати на увазі?　

— Ну, для графа Сен-Жермена з балу минуло стільки ж часу, як і для вас, тобто два дні, — сказав містер Джордж. — Інструкції в його листі трохи нас заплутали. Згідно з ними твій візит, Ґідеоне, забере всього п’ятнадцять хвилин, тимчасом як Ґвендолін проведе з графом три з половиною години. Однак ми думаємо, що ти отримаєш інші вказівки, для виконання яких знадобиться твій запас часу, бо граф особливо наголосив: до цього візиту ви не повинні елапсувати. — Він на хвилю зупинився і подивився у глибоке вікно на церкву Темпла, яку звідси було добре видно. — Ми не надто зрозуміли його натяки, але… очевидно, граф вважає, що наразі ми напередодні того, коли Коло крові неминуче замкнеться, і що ми маємо бути напоготові.　

— Ого-го! — озвався Ксемеріус.　

«Ого-го!» — подумала і я, зиркнувши на Ґідеона. Це звучало так, ніби граф передбачав, що запланована на вчора операція «Сапфір і Чорний Турмалін» приречена на невдачу. І від самого початку він мав інший план. Можливо, ще грандіозніший за наш.　

Моя тремтливо-неспокійна хвиля перейшла в панічний жах. Від самої думки про зустріч з графом я відчула, як руки вкрилися сиротами. Наче прочитавши мої думки, Ґідеон став поруч і пригорнув мене, не соромлячись містера Джорджа.　

Все буде добре, — прошепотів він мені на вухо. — Пам’ятай, що він не зможе тобі зашкодити. І поки він цього не знає, ти в безпеці.　

Я вчепилася в нього так міцно, як та мавпочка-капуцин.　

Містер Джордж кахикнув.　

До речі, я радий, що ви порозумілися, — мовив він. Грайлива посмішка ковзнула по його обличчю. — Але нам час іти далі.　

— Стеж за нею, ти, дурнолобцю! — почула я бурчання Ксемеріуса і за мить опинилася в 1782 році.　

Перше, що я побачила, приземлившись, було обличчя Ракоці, лише за півметра від мене. Я зойкнула і відскочила вбік, та й Ракоці злякано відсахнувся.　

Хтось захихотів, і хоча той сміх був приємним і мелодійним, волосся в мене стало дибки.　

— Я ж казав тобі, Міро, краще відступи вбік.　

Коли з’явився Ґідеон, я повільно обернулася. Там стояв він, граф Сен-Жермен, у простій темно-сірій оксамитовій камізелі і, як завжди, в білій перуці. Він спирався на ціпок і на якусь мить здався мені змалілим, немічним, старезним дідуганом.　

Але тут він струнко випростався, і в полум’ї свічок я побачила, як в уїдливій усмішці скривилися його губи.　

— Ласкаво просимо, дорогенькі. Щиро радий бачити вас живих і здорових. Мені приємно дізнатися, що розповіді Аластера про смерть Ґвендолін виявилися химерним маренням умирущого.　

Він ступив ближче і вичікувально подивився на мене. За мить я втямила, що, напевно, він чекає від мене реверансу.

Тож я мерщій поштиво уклонилася. А коли підвелася, всю графову увагу забрав Ґідеон.　

— Сьогодні ми не можемо марнувати час на формальності. Чи є звістка від твого Великого Магістра? — запитав він, і Ґідеон простягнув йому запечатаний конверт, який дав нам містер Джордж.　

Поки граф ламав печатку й читав, я оглянула кімнату. Там стояв письмовий стіл, кілька стільців і фотелів. Відкриті шафи були напхом напхані книгами, паперовими рулонами і теками, а над каміном висіла картина, як і в наш час. Але це був не портрет графа Сен-Жермена, а красивий натюрморт із книгами, пергаментом, пером і чорнильницею.　

Ракоці самовдоволено розвалився на стільці, поклавши ноги в чоботях на стіл. У руках він тримав оголену шпагу, наче іграшку, з якою не міг розлучитися. Зловісний погляд його темних, навіжених очей ковзнув по мені, і він презирливо скривив рот. Якщо він і пригадував нашу останню зустріч, то вибачатися за свою поведінку точно не мав наміру.　

Граф дочитав листа, зиркнув на мене пильним оком, а потім кивнув:　

— «Наділено Рубін чаклунством Крука, останній — соль мажор: дванадцятьох уже зібрала злука…»

Як же ти врятувалася від смертоносної шпаги лорда Аластера? Чи це йому все привиділося?　

— Насправді він поранив Ґвендолін, — мовив Ґідеон, і я здивувалася, як спокійно та доброзичливо звучав його голос. — Але то було легке поранення, їй справді пощастило.　

— Мені дуже шкода, що ви опинилися в тій ситуації, — сказав граф. — Я обіцяв, що жодна волосина не впаде з ваших голів, і я, як правило, виконую свої обіцянки. Але мій друг Ракоці того вечора трохи забув свої обов’язки, чи не так, Міро? Тож я ще раз зауважу, що інколи не слід повністю покладатися на інших. Якби чарівна леді Лавінія не прийшла до мене, перший секретар міг би оговтатись і зникнути… і лорд Аластер сплив би кров’ю на самоті.　

— Ой, ця чарівна леді Лавінія взагалі нас зрадила, — вихопилося у мене, — вона…　

Граф підніс руку.　

— Я все знаю, дитино. Алкотт ще мав шанс висповідатися.　

Ракоці хрипко реготнув.　

— Та й Аластер розповів нам чимало, хоча наприкінці було нерозбірливо, чи не так, Міро? — Граф криво посміхнувся. — Але ми поговоримо про це згодом, сьогодні часу обмаль. — Він узяв лист. — Тепер, коли справжнє походження Ґвендолін з’ясувалося, неважко буде вмовити її батьків дати трохи крові. Я сподіваюся, ви дотрималися всіх моїх вказівок?　

Ґідеон кивнув. Обличчя його було блідим і напруженим, він уникав поглядів у мій бік. Досі все йшло так, як ми припускали. Принаймні загалом.　

— Операція «Чорний Турмалін і Сапфір» відбудеться сьогодні. Якщо годинник на стіні йде правильно, за кілька хвилин я стрибну назад у 2011 рік. Там усе підготовлено для зустрічі з Люсі й Полом.　

— Точно, — задоволено зауважив граф, діставши з кишені конверт і подавши його Гідеонові. — Тут я стисло описав свій план. Ніхто з моїх Вартових у майбутньому не має й подумати стати тобі на заваді.　

Він підійшов до каміна і якусь хвилю пильно дивився на вогонь. А тоді обернувся. Його очі зблиснули над орлиним носом, і вся кімната раптом ніби наповнилася його присутністю. Він підніс руки.　

— Нині всі пророцтва здійсняться. Нині людство отримає ліки не баченої досі сили! — вигукнув він.　

Граф замовк і подивився на нас, чекаючи оплесків. Я вже подумала, чи не вигукнути захоплено: «Вау! Клас!» Але навряд чи це вийшло б із моїми слабенькими акторськими здібностями. Ґідеон теж дивився на нього мовчки. А Ракоці мав нахабство ще й гучно гикнути в цей урочистий момент. Граф прикро цмакнув язиком.　

— Ну… — повільно мовив він, — гадаю, тут усе ясно. — Він підійшов до мене й поклав руку на плече. Я ледве стримала ся, щоб не струсити її, як тарантула. — Удвох, моя люба, ми добре проведемо час, еге ж? — голосно сказав він. — Ти ж знаєш, що маєш потоваришити мені трохи довше, ніж Ґідеон?　

Я кивнула і загадалася, чи не змінив, бува, граф своє уяв лення про жінок? Якщо він припускає, що я все розумію, то, виходить, я не можу бути такою вже дурепою, чи… Але він уже самовпевнено правив далі:　

— Зрештою, наш юний Ґідеон повинен переконливо пояснити Чорному Турмаліну і його Сапфіру, що їхня дочка помре, якщо вони зараз же не віддадуть йому свою кров, — він тихо засміявся й обернувся до Ґідеона. — Ти можеш трохи перебрати міру та закинути про те, що Ракоці любить кров незайманих, і про трансільванський звичай виривати серце наживо, але я впевнений, що в цьому не буде потреби. Наскільки я знаю цих нерозважливих молодих людей, вони негайно дадуть тобі кров.　

Ракоці видав гавкучий сміх, і граф підтримав його:　

— Людьми так легко маніпулювати, еге ж?　

— Але ви ж не зробите нічого такого Ґвендолін… — перепитав Ґідеон, блиснувши на мить очима, досі ще не дивлячись на мене.　

Граф усміхнувся:　

— Як ти можеш таке питати, дорогий друже? Та тут і волосина не впаде з її голови. Вона лише трохи побуде моєю заручницею. А саме — поки ти не повернешся з 1912 року в 2011 рік із кров’ю. — Він заговорив гучніше: — І ці священні покої здригнуться, коли братство збереться гуртом і Коло крові у хронографі замкнеться. — Граф зітхнув. — Ох, як би я хотів навідатись цієї магічної миті. Ти мусиш мені про все розказати!　

Так, так, так. Учений шпак говорить всяк. Я помітила, як мимоволі зціпила зуби. Щелепи аж заболіли. Тим часом граф підійшов до Ґідеона впритул, їхні носи майже зіткнулись. Ґідеон незмигно дивився на нього. Граф підніс вказівний палець.　

— Твоє завдання принести мені еліксир, який ви знайдете під сузір’ям Дванадцяти, без жодної затримки. — Обхопивши Ґідеона за плечі, граф подивився йому в очі. — Без жодної затримки.　

Ґідеон кивнув.　

— Я тільки не розумію, чому ви наказуєте принести еліксир у цей рік, — сказав він. — Хіба його не заслуговує більше людство нашого часу?　

— Це мудре, філософське питання, — відповів граф, усміхаючись, і відпустив його. — І я радий, що ти це спитав. Та наразі ніколи про це говорити. Я охоче розкрию тобі мої складні плани, коли все буде виконано. А доти просто довірся мені!　

Я мало не зареготала! Але таки змовчала. Піймавши погляд Гідеона, я навіть подумала, що він це помітив, проте той уперто дивився повз мене. Дивився на годинник, стрілки якого безжально рухалися вперед.　

— Ага, ще одне: у Люсі й Пола є власний хронограф, — сказав Ґідеон. — Вони можуть спробувати стрибнути до вас, сьогодні або навіть раніше… і завадити всьому, зокрема передаванню еліксиру.　

— Ну, закони континууму ти таки маєш розуміти. Досі їм не вдалося зламати мої плани, інакше ми б з вами тут не сиділи, еге ж? — Граф усміхнувся. — А на майбутні кілька годин, поки еліксир не дійде до мене, я вжив додаткових запобіжних заходів. Ракоці та його люди вб’ють кожного, хто зважиться наблизитися до нас.　

Ґідеон кивнув і поклав руку на живіт.　

— Ну, час іти, — сказав він, і нарешті наші погляди зустрі лися. — Я незабаром повернуся з еліксиром.　

— Я впевнений, що ти чудово виконаєш цю роботу, мій юний друже, — радісно сказав граф. — Гарної мандрівки! Ґвендолін і я проведемо час за келихом вина.　

Поглянувши на Ґідеона, я спробувала передати йому все своє кохання — і раптом Ґідеон зник. Я ладна була розпла катися, проте закусила губу і змусила себе думати про Люсі.　

У салоні леді Тілні за канапками й чаєм ми не раз про ходили наш план. Я знала, що ми здолаємо графа тільки його ж зброєю, якщо хочемо спекатися його назавжди. Наче все було просто, принаймні ідея Люсі виглядала розумною. Вона висловилася, ми спочатку злегковажили, та потім Ґідеон кивнув.　

— Так, — сказав він. — Можливо, ти маєш слушність.　

Він знову пройшовся кімнатою.　

— Припустімо, ми зробимо те, що хоче граф, і дамо Ґідеонові нашу кров, — правила далі Люсі. — Тоді він зможе замкнути Коло другого хронографа і передати еліксир графу, який стане безсмертним.　

— Але ж саме з цієї причини ми й уникали його протягом багатьох років! — здивувався Пол.　

Люсі піднесла руку:　

— Стривайте. Нумо, подумаймо ще.　

Я кивнула. Хоч я точно й не тямила, до чого вона хилить, але десь у моїй голові постав маленький знак питання, який хутко перетворився на знак оклику. 　

Граф буде безсмертним до моменту мого народження.　Правильно, — озвався Ґідеон. І враз замислився. — А це означає, що він стрибає живий по всій світовій історії. Навіть у наш час!　

Пол спохмурнів.　

— Ви маєте на увазі…　

Люсі кивнула.　

— Ми вважаємо, що граф спостерігає за всією цією драмою в прямому ефірі та в кольорі. — Вона замовкла на мить. — І я думаю, що сидить він у першому ряду!　

— Внутрішнє Коло, — припустила я.　

Решта кивнула.　

— Внутрішнє Коло. Граф — один із Вартових.　

Я подивилася графові в обличчя. Ким він був?　

Годинник над каміном гучно цокав. Ще спливе хтозна-скільки часу, поки мені стрибати назад. Граф запропонував мені сісти на стілець, хлюпнув у два келихи темно-червоного вина і подав мені один. А сам всівся у фотель навпроти і підняв келих.　

— Будьмо, Ґвендолін! До речі, сьогодні рівно два тижні, як ми познайомилися, ну, принаймні якщо рахувати з моєї точки зору. Моє перше враження про тебе, на жаль, було не найкращим. Та проте ми стали друзями, еге ж?　

Атож, ще б пак! Я скуштувала вина і мовила:　

— Під час тієї першої зустрічі ви мене мало не задушили. — Я зробила ще один ковток. — Тоді я думала, що ви вмієте читати думки, — сміливо сказала я. — Але я, мабуть, помилялася.　

Граф засміявся.　

— Ну, мені до снаги вловити основний напрямок думок. Одначе мої здібності зовсім не магічні. По суті, кожен цього може навчитися. Я ж уже розповідав тобі про свій останній візит в Азію, де я перейняв мудрість і вміння тибетських ченців.　

Так, щось таке він казав. Але я і тоді не дуже прислухалася. Мені й зараз було важко сприймати його слова.　

Раптом усе з його вуст зазвучало спотворено, іноді дуже розтягнуто, а деколи з наспівом.　

— Що це… — промимрила я. Перед моїми очима впала рожева полуда, яка ніяк не розходилася.　

Граф урвав свою промову.　

— Голова наморочиться, еге ж? А тепер ще й губи злипаються, правильно?　

Так! Як він це знав? І чому його голос зненацька задеренчав? Я дивилася на нього крізь дивну рожеву полуду.　

— Не бійся, крихітко, — сказав він. — Невдовзі це минеться, Ракоці обіцяв, що боляче не буде. Ти просто заснеш, іще перед судомами. 1, якщо пощастить, не прокинешся, поки все не скінчиться.　

Я почула сміх Ракоці. Він лунав як регіт привидів у кімнаті жахів.　

— Чому… — я хотіла щось сказати, але губи враз заніміли.　

— Тут нічого особистого, — холодно мовив граф. — Але для реалізації моїх планів, на жаль, я мушу тебе вбити. Так визначило Провидіння.　

Я хотіла дивитися, та несила було тримати очі розплющеними. Підборіддя впало на груди, голова схилилася набік, і очі нарешті заплющилися. Мене огорнула пітьма.　

«Може, я цього разу й справді померла», — промайнуло в мене в голові, коли я оговталась. Взагалі-то я уявляла собі янголів не маленькими голими хлопчиками, у яких, крім кругленьких опецькуватих животиків, є лише дурнувата посмішка, як у цих-от, що грали на арфах. Ці були намальовані на стелі. Я знову заплющила очі. Горло так пересохло, що я ледве глитнула. Я лежала на твердій поверхні й почувалася страшенно виснаженою, ніби ніколи вже не зможу рухатися.

Десь за правим вухом я почула якийсь гучний звук. Це був похоронний марш із «Загибелі богів»[68], улюбленої опери леді Арісти. Я не могла впізнати голос, який так вільно імпровізував цю музику. А подивитися, кому він належав, я теж не могла, бо несила було розплющити очі.　

— Джейку-Джейку… — озвався голос. — Я не думав, що саме ти мене викрив. Але зараз уся твоя медична латина тобі не допоможе. — Голос хихикнув. — Бо, коли ти прокинешся, тут мене й близько не буде. У Бразилії дуже добре о цій порі року, ти ж знаєш. Я жив там з 1940 року. А ще непогано в Аргентині та Чилі, — голос урвався і насвистів ще трохи з ваґнерівської мелодії. — Мене завжди вабить Південна Америка. До речі, у Бразилії найкращі у світі пластичні хірурги. Це вони звільнили мене від навислих повік, орлиного носа і другого підборіддя. Тому я, на щастя, не схожий на власний портрет.　

Мої занімілі руки та ноги почали оживати. Але я не давала того взнаки. Ліпше було трохи полежати непорушно.　

Голос розсміявся.　

— Але навіть якби хтось і впізнав мене тут, у Ложі, — продовжив він, — я впевнений, що нікому б не вистачило кебети зробити правильні висновки. Крім цього уїдливого Лукаса Монтроза. Ще трохи — і він би мене викрив… Ох, Джейку, і навіть ти не зрозумів, що він помер не від серцевого нападу, а від підступних методів містера Марлі-старшого. А все тому, що ви, люди, завше бачите тільки те, що хочете бачити.　

— Ти поганий дядько! — позаду мене хтось боязко пискнув. Маленький Роберт! — Ти зробив боляче моєму татові!　

Я відчула віяння холодного вітерцю.　

— Що ти зробив із Ґвендолін?　

Ага, що? Гарне питання, і чому ніде не чути Ґідеона?　

Щось брязнуло, клацнув замочок валізи.　

— Завжди готовий до справи Вартових! Врятувати людство від усіх хвороб — сміх та й годі! — Хтось пирхнув. — Так наче людство на це заслуговує! У будь-якому разі ти вже не допоможеш Ґвендолін.　

Голос рухався кімнатою, і я мало-помалу усвідомлювала, з ким я маю справу, ледве в це вірячи.　

— Вона мертва, як той лабораторний щур, над якими ти проводиш досліди, — голос тихо захихикав. — Це, між іншим, порівняння, а не метафора.　

Я розплющила очі й підвела голову.　

— Але ж це можна використовувати і як символ, га, місто ре Вітмен? — запитала я і зараз же пошкодувала, що озвалася.　

Ґідеон як крізь землю провалився! Тільки доктор Вайт лежав непритомний на підлозі недалеко від мене, його обличчя було сіре, як і його костюм. Маленький Роберт сидів біля його голови.　

— Ґвендолін.　

Зрештою, треба визнати, що містер Вітмен не закричав від шоку. І взагалі не виявив жодних емоцій. Він просто стояв під портретом графа Сен-Жермена, тримаючись за валізу на коліщатках, із сумкою для ноутбука, і дивився на мене. Вдягнений в елегантне сіре пальто з шовковим шарфом, він підняв на волосся сонцезахисні окуляри, наче був таким собі Бредом Піттом на пляжному відпочинку. Він анітрохи не скидався на графа на портреті вгорі.　

Я сіла якнайстатечніше (пишна сукня трохи все ускладнювала) і помітила, що досі лежала на столі. Містер Вітмен цмакнув язиком, зиркнув на годинник і випустив з рук валізу на коліщатах.　

— Як же все це прикро! — мовив він.　

Я не змогла стримати усмішки:　

— Та ви що?

Він підійшов ближче і блискавично вихопив з кишені пальта маленький чорний пістолет.　

— Як таке сталося? Невже Ракоці недостатньо настояв напій?　

Я похитала головою. Містер Вітмен насупився і спрямував пістолет мені в груди. Я хотіла засміятися, але тільки засопіла.　

— Хочете спробувати ще раз? — таки запитала я, намагаючись сміливо дивитися йому в очі. — Чи ви, нарешті, зрозумієте, що не можете мені зашкодити?　

Ха! Наш план таки спрацював! Якби ще тут з’явився Ґідеон, я почувалася б набагато краще.　

Містер Вітмен погладив голене підборіддя й замислено подивився на мене. Потім сховав пістолет.　

— Ні, — мовив він м’яким довірливим голосом, і я раптово впізнала в ньому щось від старого графа. — Це безглуздо, — він знову цмакнув язиком. — Певно, я помилився в міркуваннях. Магія Крука… Як несправедливо, що тобі безсмертя дане від народження! Іронія долі. Але це має сенс — у тобі об’єднуються обидві лінії…　

Доктор Вайт тихенько застогнав. Я подивилася на нього, але його обличчя досі було попелястим. Маленький Роберт схопився.　

— Стережися, Ґвендолін, — мовив він занепокоєно. — Злий дядько задумує щось лихе!　

Я теж так вважала. Але що?　

— «І знайте! Ті зірки згорають лиш в любові, Які загинути в ім’я її самі готові»,

— процитував містер Вітмен тихо. — Чому ж я одразу не здогадався? Ну, ще не пізно.　

Він ступив до мене кілька кроків, дістав із кишені срібний футляр і поклав поруч зі мною на стіл.　

— Це нюхальний тютюн? — збентежено запитала я. Наш план подобався мені дедалі менше.　

— Звичайно, ти вкотре важко думаєш, — сказав граф Сен-Жермен, раніше відомий як містер Вітмен, і зітхнув. — У цій маленькій коробочці три капсули з ціанідом, і я міг би тобі пояснити, чому я ношу її з собою, але мій літак летить за дві з половиною години, тому часу обмаль. За інших обставин ти могла б кинутися під потяг метро або зістрибнути з хмарочоса. Але ціанід — найгуманніший засіб. Ти просто береш капсулу і розчавлюєш її зубами. Діє миттєво. Відкрий коробочку!　

На серці мені стало мулько.　

— Ви хочете, щоб я… щоб я наклала на себе руки?　

— Авжеж, — він лагідно погладив пістолет. — Бо інакше тебе не вбити. І щоб… ну, скажімо так, підтримати твоє ставлення до подій, я застрелю твого друга Ґідеона, щойно він тут з’явиться, — граф глянув на годинник. — Це має статися хвилин за п’ять. Тому, якщо хочеш врятувати його життя, ти по винна негайно ковнути капсулу. Втім, можеш зачекати, поки він не помре на твоїх очах. З мого досвіду, це дуже сильна мотивація, згадай Ромео і Джульетту…　

— Ти злий! — закричав маленький Роберт і зарюмсав.　

Я спробувала йому втішливо посміхнутися, та марно. Мені захотілося сісти поруч із ним і теж розплакатися.　

— Містере Вітмен… — почала я.　

— О, я даю перевагу графському титулу, — весело мовив він.　

— Будь ласка… ви не повинні… — Мій голос зірвався.　

— Як же ти не розумієш, дурне дитя? — він зітхнув. — Повір, я так чекав цього дня. Я хочу нарешті повернутися до свого справжнього життя. Учитель у середній школі Сент-Леннокс! Найбридкіша робота, що я її мав за останні двісті тридцять років! Упродовж століть я тримав руку на пульсі влади. Я міг би обідати з президентами, з нафтовими магнатами, з королями. Хай навіть сьогодні вони вже не ті, якими були колись. Але ж ні, я мусив навчати малих йолопів, та ще у власній Ложі пройти шлях від новачка до адепта Внутрішнього Кола. Усі роки, що минули після твого народження, були для мене не стерпні. Не тому, що поволі у мене з’являлися ознаки старіння, — тут він самозакохано посміхнувся, — а тільки тому, що я став таким… вразливим. Упродовж століть я жив без страху. Я йшов на бойовище під градом гарматних ядер, наражаючи себе на небезпеку, завжди певний того, що зі мною все буде гаразд. А зараз? Будь-який вірус може вбити мене, будь-який триклятий автобус може мене переїхати, а будь-яка цеглина може впасти мені на голову!　

Цієї миті я почула гуркіт, а потім крізь стіну блискавкою пролетів Ксемеріус та приземлився поруч зі мною на столі.　

— Де ті кляті Вартові? — крикнула я йому, не звертаючи уваги на графа, який усе чув.　

Але той вирішив, ніби я питаю в нього.　

— Вони тобі зараз не допоможуть, — кинув він.　

— Він має рацію, — Ксемеріус збуджено розмахував крилами. — Ці телепні замкнули разом із Ґідеоном Коло крові. Потім містер Папуга взяв цього тюхтія Марлі заручником і змусив усіх піти в кімнату з хронографом. Тепер вони там сидять, сумні та невеселі.　

Граф похитав головою.　

— Ні, це було для мене не життя. І воно має скінчитися. Що така маленька дівчинка, як ти, може запропонувати світові? А в мене багато планів! Великих планів…　

— Відверни його увагу, — крикнув Ксемеріус. — Просто відверни увагу.　

— А як ви весь цей час елапсували? — похапцем запитала я. — Певно, неконтрольовані стрибки страшенно незручно робити.　

Він засміявся.　

— Елапсував? Тьху! Час мого природного життя минув. Відколи я помер, виснажливі стрибки в часі припинилися.　

— А мій дідусь? Його ви теж убили? І вкрали його щоденники? — На очі мені миттю навернулися сльози. Бідолашний дідусь! Він мало не розкрив змову.

Граф кивнув.　

— Нам треба було нагнати жаху на пронирливого Лукаса Монтроза. Це взяв на себе Марлі-старший. Нащадки барона Ракоці століттями вірно мені служили, тільки останній у цьому ряду розчарував мене. Цей педантичний рудоволосий мрійник не успадкував гострого розуму від Чорного Леопарда. — Він ще раз глянув на годинник, а потім очікувально — на фотелі. — Час настав, Джульєтто. Та ти, я бачу, прагнеш побачити свого Ромео в калюжі крові! — Він зняв пістолет із запобіжника. — Дуже шкода. Мені подобався цей хлопець. Він мав потенціал!　

— Прошу вас, — прошепотіла я востаннє, але цієї миті скоцюрблений Ґідеон приземлився просто перед дверима. Він не мав часу навіть випростатися, бо містер Вітмен вистрілив. І ще раз. Знову, знову і знову, поки не скінчилися набої.　

Звуки пострілів оглушливо розлягалися кімнатою, кулі влучали Ґідеону в груди і в живіт. Погляд його широко роз критих зелених очей блукав довкола, шукаючи мене. Я вигук нула його ім’я. Наче в уповільненому фільмі, він сповз униз, залишаючи за собою широкий кривавий слід. Дивно зігнув шись, Ґідеон застиг на підлозі.　

— Ґідеоне! Ні! — я з криком кинулася до нього, обнімаючи мертве тіло.　

— Боже мій-і-і-ій-ій!! — крикнув Ксемеріус, випустивши цівку води з рота. — Будь ласка, скажи, що це частина вашого плану. Бо бронежилета на ньому немає. Боже мій! Скільки крові!　

Він мав рацію. Кров Ґідеона була всюди, і низ моєї сукні просякнув нею, наче губка. Маленький Роберт забився в куток, плачучи та затуляючи обличчя руками.　

— Що ви накоїли? — прошепотіла я.　

— Те, що й мав! І те, чому ти вочевидь не хотіла запобігти! — Містер Вітмен поклав пістолет на стіл і простягнув мені коробочку із капсулами ціаніду. Він трохи розчервонівся і дихав швидше, ніж зазвичай. — Але облиш вагання. Чи ти хочеш жити далі з таким почуттям провини? Без нього?　

— Не роби цього! Ні! — закричав Ксемеріус, плюючись водою в обличчя доктора Вайта.　

Я повільно похитала головою.　

— Тоді, будь ласка, не випробовуй більше мій терпець! — сказав містер Вітмен, і я вперше почула, як він втратив контроль над собою. Його голос звучав не м’яко й іронічно, а майже з істерикою. — Якщо ти змусиш мене чекати довше, я дам тобі ще більше причин заподіяти собі смерть! Я вб’ю їх усіх, одного за одним: твою маму, любу подружку Леслі, твого брата, милу молодшу сестру… повір! Мені нікого не шкода!　

Тремтячими руками я взяла коробочку. Краєчком ока я помітила, що доктор Вайт поволі спинається, тримаючись за стіл. Він був мокрий як хлющ.　

На щастя, містер Вітмен дивився тільки на мене.　

— От і добре, — сказав він. — Я, може, ще встигну на літак. У Бразилії я… — але він не встиг пояснити, для чого йому в Бразилію, бо доктор Вайт зацідив йому по потилиці руків’ям пістолета. Пролунав жахливий глухий звук, і містер Вітмен гепнувся на підлогу, наче зрубаний дуб.　

— Ага! — закричав Ксемеріус. — Так йому! Покажи тому гівнюкові, що старий доктор ще ого-го!　

Але цей удар геть знесилив доктора Вайта. З жахом дивлячись на кров і стиха зітхнувши, він зомлів коло містера Вітмена.　

Отож, тільки Ксемеріус, маленький Роберт і я стали свідками того, як Ґідеон раптово закашлявся і сів. Білий як крейда, а проте очі вже блищали. Поволі на його обличчі з’явилася усмішка.　

— Все скінчено? — запитав він.　

— Холера ясна!.. — зачудовано прошепотів Ксемеріус. — Як він це провернув?　

— Так, Ґідеоне, все скінчено! — я кинулась обіймати його, не звертаючи уваги на рани. — Це був містер Вітмен, і я не можу повірити, що ми його не розгадали.　

— Містер Вітмен?　

Я кивнула і ще міцніше пригорнулася до нього.　

— Я злякалася, що ти міг цього не зробити. Бо містер Вітмен правильно сказав: я не хочу жити без тебе. Жодного дня!　

— Я кохаю тебе, Ґвенні, — Ґідеон так мене стиснув, що мені перехопило подих. — І, звичайно, я це зробив. Під наглядом Пола й Люсі я не мав вибору. Вони розчинили речовину в склянці води і змусили мене випити все до останньої краплі.　

— О, я збагнув! — крикнув Ксемеріус. — Оце і був ваш Грандіозний План! Ґідеон ковтнув філософський камінь і теж став безсмертним. Незле! Особливо, якщо подумати, що інакше Ґвендолін коли-небудь залишилася б сама-самісінька.　

Маленький Роберт прибрав руки від обличчя і дивився на нас широко розплющеними очима.　

— Все буде добре, любий, — сказала я йому. Як шкода, що немає психотерапевтів для травмованих привидів — це ніша на ринку, яку варто заповнити. — Твій тато одужає. Він у тебе — герой.　

— З ким ти розмовляєш?　

— З моїм хоробрим другом, — сказала я, посміхаючись до Роберта.　

Він боязко усміхнувся у відповідь.　

— О-о! Гадаю, він приходить до тями, — сказав Ксемеріус.　

Ґідеон відпустив мене і підвівся. А тоді подивився на містера Вітмена згори вниз.　

— Його треба зв’язати, — зітхнув він. — І оглянути рану містера Вайта.　

— Так, а потім звільнити решту з кімнати з хронографом, — сказала я. — Але спочатку добряче подумати, що ми їм скажемо.　

— Але перед цим я конче мушу тебе поцілувати, — сказав Ґідеон, знову обнімаючи мене.　

Ксемеріус застогнав:　

— Ну почалося! У вас же для цього тепер ціла вічність у запасі!

У понеділок у школі все було як завжди. Ну… майже все.　

Синтія, попри весняну погоду, обгорнула шию товстезним шарфом і стрілою промайнула через фойє, не роззираючись направо-наліво. Ґордон Ґельдерман ішов за нею слідом.　

— Ну годі вже, Синтіє! — бурмотів він. — Мені шкода! Ну не вічно ж ти на мене сердитимешся. Крім того, я не єдиний захотів трохи… ох… пожвавити твою вечірку. Я точно бачив, що твій друг з «Madison Gardener» теж вилив пляшку горілки у коктейль. І Сара врешті зізналася, що її зелений коктейльчик на дев’яносто відсотків складався з бабусиної аґрусівки.　

— Іди під три чорти! — відрізала Синтія, намагаючись при цьому ігнорувати зграйку реготливих восьмикласників, які тицяли на неї пальцями. — Ти… ти зробив з мене посміховисько на всю школу! Я ніколи тобі цього не подарую!　

— А я, дурень, проґавив таку вечірку! — сказав Ксемеріус. Він сидів на погрудді Шекспіра, який від часу «маленької сумної події» (так називає її директор Джиллс, після того як батько Ґордона зробив щедру пожертву для ремонту спортзалу) позбувся шматочка носа.　

— Син, але це ж безглуздя! — пискнув Ґордон. У нього, певно, ціле життя ламатиметься голос. — Нікому не цікаво, що ти обіймалася з цим чотирнадцятирічним дитям, а засоси за тиждень зникнуть, і це справді дуже… ай! — Долоня Синтії гучним ляпасом пройшлася по Ґордоновій щоці. — Боляче ж!　

— Бідолашна Синтія, — прошепотіла я. — Якщо вона ще зараз дізнається, що її обожнюваний містер Вітмен звільнився, вона цього не переживе.　

— Так, без Білченяти буде сумно. Може, тепер англійська та історія нам сподобаються, — Леслі взяла мене під руку й потягнула в бік сходів. — Але будьмо справедливі: я завжди його терпіти не могла — здоровий інстинкт, можна сказати, — а от уроки його були дуже навіть непогані.　

— Нічого дивного — він же скрізь побував наживо.　

Ксемеріус, махаючи крилами, летів за нами. Дорогою нагору я засумувала.　

— Так, тепер ми принаймні знаємо, звідки походить вислів «Кожна білка — це дідько хвостатий»![69] — сказала Леслі. — Бажаю йому згнити в підвалах Вартових. О, Синтія, ридма ридаючи, біжить ховатися в туалет, — вона засміялася. — Хтось має розповісти Синтії про Шарлотту, можу присягнутись, їй одразу стане краще. До речі, де твоя кузина? — Леслі обернулася, шукаючи її поглядом.　

— В онколога! — пояснила я. — Ми спробували натякнути тітці Ґленді, що є й інші причини нудоти, зеленого кольору обличчя, поганого настрою і жахливого головного болю у Шарлотти. Але про похмілля моя тітка не чула ні слухом ні духом, тільки не у її безпомильної дочки. Вона переконана, що в Шарлотти лейкемія. Або пухлина мозку. Сьогодні вранці вона не хотіла вірити в чудесне зцілення, хоч тітка Медді й натякнула їй про підлітків і алкоголь.　

Леслі захихотіла.　

— Я знаю, це гидко, але можна ж трішки позловтішатися, не псуючи собі карму, га? Ну зовсім трішечки. І тільки сьогодні. Від завтрашнього дня ми будемо добре ставитись до Шаролотти. Може, ми зуміємо звести її із моїм кузеном…　

— Так, якщо хочеш потрапити в пекло, можеш продовжувати.　

Я витягнула шию, щоб через голови подивитися на Джеймсову нішу. Там було порожньо. І хоча я не очікувала нічого іншого, це мене вразило. Леслі взяла мене за руку.　

— Його там немає, правда?　

Я похитала головою.　

— Отже, твій план спрацював. Ґідеон колись таки стане вправним лікарем, — сказала Леслі.　

— Я сподіваюся, ти не ридатимеш через цього плюгавого сноба? — Ксемеріус перекинувся у мене над головою. — Завдяки тобі він отримав довге, повноцінне життя, за яке, без сумніву, зведе з глузду купу народу.　

— Ага, знаю, — мовила я і шморгнула.　

Леслі простягнула мені носовичок. Потім вона побачила Рафаеля і помахала йому.　

— До того ж у тебе є я. На решту твого вічного життя, — Ксемеріус зачепив мене вологим поцілунком. — Я набагато крутіший. І небезпечніший. І корисніший. І я буду з тобою, навіть коли твій безсмертний друг років за двісті-триста почне смалити халявки до іншої. Я — найбільш відданий, красивий і розумний супутник, якого тільки можна побажати.　

— Так, я знаю, — сказала я знову, спостерігаючи, як Рафаель і Леслі вітають одне одного — трьома обов’язковими поцілунками в щоку, які Рафаель видавав за типово французькі. Їм постійно вдавалося стукатися головами.　

Ксемеріус нахабно посміхнувся.　

— Та якщо ти почуваєшся самотньо, то, може, купиш кота?　

— Пізніше, — зауважила я. — Коли я житиму вже не вдома і якщо ти добре пово… — я затнулась.　

Просто переді мною, зі стіни класної кімнати місіс Каунтер оприявнилася темна постать. Над пошарпаною оксамитовою накидкою витягувалася худа шия, а згори на мене дивилися чорні, сповнені ненависті очі графа ді Мадрон, відомого під іменем Дарта Вейдера.　

Він миттю сипонув лайками.　

— Нарешті я знайшов тебе, демоне з сапфіровими очима! Невтомно снував я зі століття в століття, шукаючи тебе і таких, як ти, бо присягнувся, що знищу вас, а Мадрони ніколи не ламають присягу.　

— Це твій друг? — запитав шокований Ксемеріус.　

— А-а-агр-р-р! — гаркнув привид, вихопив з-за пояса меч і, гойдаючись у повітрі, кинувся на мене. — Твоя кров напоїть землю, демоне! Мечі Священного Флорентійського Альянсу прошиють тебе…　

Він розмахнувся, щоб завдати удару, який відтяв би мені руку, якби це не був примарний меч. Але я все одно здригнулася.　

— Гей-гей, друзяко, не гарячкуй, — кинув Ксемеріус і приземлився просто біля моїх ніг. — Бачу, ти погано уявляєш собі демонів. Це — людина, хай навіть дуже своєрідна, і твій дурнуватий примарний меч не може їй нічого заподіяти. Якщо хочеш убивати демонів, можеш спершу спробувати щастя зі мною.　

Дарт Вейдер зніяковів, але одразу заговорив рішучим басом:　

— Я ніколи не відступлю від сатанинського створіння, поки не виконаю своєї місії. Я прокляну кожен її подих.　

Я зітхнула. Який жах! Решту життя бачити, як Дарт Вейдер огинається біля мене і плете якусь кровожерну маячню. Я провалю іспити, бо він безупинно сопітиме мені на вухо, він зіпсує мій випускний вечір, і моє весілля, і… здається, Ксемеріус подумав про те саме. Щиро і віддано він глянув на мене знизу вгору.　

— Слухай, а можна я його з’їм?　

Я посміхнулася йому.　

— Ти так щиро про це просиш, що я не можу тобі відмовити!