Смарагдова книга

РОЗДІЛ 13

— От дідько, здається, я розплющив цього капелюха, — вилаявся біля мене Ґідеон.　

— Годі бурчати, не забувай, де ти! — просичала я. — А якщо ти не надягнеш капелюха, я все розповім мадам Россіні!　

Ксемеріус зареготав. Цього разу він залюбки послідував за нами.　

— Без капелюха тут ніяк. З таким кублом на голові у 1912 році його сприймуть за якогось золотомисливця. Принаймні міг би причесатися.　

Я почула, як Ґідеон знову вилаявся, цього разу через те, що торохнувся ліктем об перегородку. Перевдягатися у сповідальні було тіснувато. Взагалі я гадала, що це страшенне святотатство — використовувати її як кабінку для перевдягання. Та й існує, напевно, цілком кримінальне покарання для тих, хто вривається в церкву без дозволу, навіть не маючи на меті крадіжку, а всього лише стрибок у 1912 рік. Бокові двері прочинилися під натиском Ґідеонового ломика так швидко, що я не встигла рознервуватися.　

— Чорт забирай! — з повагою гмикнув Ксемеріус. — Він має тебе навчити. Ви могли б стати непереможною парою зломщиків. І твоє безсмертя стало б у пригоді.　

До речі, це була та сама церква, де ми з Ксемеріусом познайомилися і Ґідеон уперше мене поцілував. Геть неслушний час, аби поринати у романтичні спогади, але несподівано мені здалося, ніби все це трапилося дуже-дуже давно, особливо зважаючи на те, скільки всього сталося відтоді. А насправді спливло лише кілька днів.　

Ґідеон постукав у двері.　

— Ну як, ти готова?　

— Ні. На жаль, застібки-блискавки ще не винайшли[63], — я розгублено мацала численні ґудзики на спині, які розташовувалися у найнесподіваніших місцях. Годі було і мріяти, аби дотягнутися до деяких із них.　

Я вийшла зі сповідальні. Чи настане той час, коли не калататиме, як скажене, моє серце по Ґідеону? Чи зникне це відчуття? Відчуття, що мене охоплює щось незбагненно прекрасне? Напевно, ні. Сьогодні він вдягнув непримітний темно-сірий костюм, камізельку та білу сорочку. Але все це, хоч і великувате, дуже пасувало йому…　

Ксемеріус, що звисав сторчголов із церковної галереї, прочистив горлянку.　

— Жила собі овечка, скубала скрізь стіжечки…　

— Дуже мило, — кинула я похапцем. — Прикид хрещеного батька мафії ніколи не вийде з моди. До речі, чудовий вузол на краватці. Мадам Россіні пишалася б тобою, — зітхнувши, я знову повернулася до ґудзиків. — О Боже, та винахідник застібки-блискавки — святий!　

Ґідеон посміхнувся.　

— Повернись спиною і дозволь мені це зробити, — сказав він. — О! — затнувся він. — Та їх тут сотні.　

Спливло ще чимало часу, перш ніж Ґідеон застебнув усі ґудзики, певно, тому що кожного разу він цілував мене в шию. Я б отримала від цього значно більшу втіху, якби Ксемеріус при кожному поцілунку не кректав: «Гоп-цуп-цупа, нижче пупа!..»　

Нарешті ми впоралися. Мадам Россіні вибрала світло-сіру сукню з мереживним коміром-стійкою. Через довгу спідницю з першого ж кроку я мало не гримнула на підлогу, якби Ґідеон не підхопив мене під руку.　

— Наступного разу костюм одягаю я, — заявила я.　

Ґідеон засміявся і спробував мене поцілувати, але Ксемеріус заволав:　

— Ні-і-і, тільки не починайте знову!　

І я лагідно його відштовхнула.　

— У нас немає часу! — сказала я. А ще над нашими головами розгойдується істота і кривиться як середа на п’ятницю. Я люто зиркнула на нього.　

— А що таке? — запитав Ксемеріус. — Я думав, у вас тут важливе завдання, а не романтичні обнімони. Краще б подякувала мені.　

— Не дочекаєшся, — рикнула я.　

Тим часом Ґідеон забіг на хори й опустився навколішки перед хронографом. Поміркувавши, ми вирішили запхнути його під вівтар, де його ніхто не знайде, поки нас немає. Звісно, якщо у суботу ввечері тут не працює прибиральниця.　

— Я буду на шухері, — пообіцяв Ксемеріус. — Якщо хтось увірветься, аби поцупити хронограф… я на нього зневажливо… плюну.　

Ґідеон узяв мене за руку.　

— Ти готова, Ґвенні?　

Я подивилася йому прямо в очі, і моє серце на мить зупинилося.　

— Я готова, якщо ти готовий, — тихо мовила я.　

Коментарів Ксемеріуса (напевно, дошкульних) я вже не почула, голка устромилася в мій палець, і хвилі рубінового світла підхопили мене.　

Невдовзі я випросталася. У церкві було так само безлюдно, як і в наш час. Я навіть чекала побачити Ксемеріуса, що звисав би сторчголов з галереї, але водночас трохи боялася цього. У 1912 році він уже оселився тут.　

Ґідеон приземлився поруч зі мною й одразу знову схопив мене за руку.　

— Ходімо! Нам треба поквапитись! Маємо всього дві години, але цього замало і для десятої частини наших запитань.　

— А якщо ми взагалі не зустрінемо Люсі та Пола в леді Тілні? — запитала я, і мої зуби зацокотіли від збудження. Я досі не думала про них як про своїх рідних батьків. І якщо було так важко поговорити з мамою, то як це буде з ними — геть чужими людьми?　

Коли ми вийшли з церкви, полило як з відра.　

— От тобі й маєш! — мовила я, страшенно шкодуючи, що у мене на голові немає якогось вигадливого капелюха мадам Россіні. — Ти не міг прочитати прогноз погоди?　

— Та годі. Це всього літній дощик, — заявив Ґідеон і потягнув мене вперед.　

Поки ми дісталися до Ітон-плейс під «літнім дощиком», на нас сухого місця не було. Ми все-таки привернули увагу юрби, бо перехожі, що траплялися нам на шляху, мали парасольки і кидали на нас співчутливі погляди.　

— Як добре, що ми не заморочувалися «достовірними» зачісками, — сказала я, коли ми зупинилися біля вхідних дверей будинку леді Тілні. Я нервово пригладила волосся, що поприлипало до голови. Зуби й досі цокотіли.　

Ґідеон подзвонив у двері й міцніше стиснув мою руку.　

— Мені якось мулько, — прошепотіла я. — Ще є час забратися звідси. Краще було б спочатку обміркувати в тиші та спокої, про що ми питатимемо…　

— Тс-с, — прошепотів Ґідеон. — Усе гаразд, Ґвенні. Я з тобою.　

— Так, ти зі мною, — сказала я і повторила його слова, що стали для мене рятівною мантрою: — Ти зі мною, ти зі мною, ти зі мною…　

Як і минулого разу, двері відчинив швейцар у білих рукавичках.　

— Містер Міллхауз, чи не так? — Ґідеон люб’язно посміхнувся. — Якщо ваша ласка, повідомте леді Тілні про наш прихід. Міс Ґвендолін Шеферд і Ґідеон де Віллерз.　

Швейцар на мить завагався.　

— Зачекайте тут, — нарешті сказав він і зачинив двері просто в нас перед носом.　

— Містер Бернард ніколи б собі такого не дозволив, — обурилась я. — Певно, він вважає, що в тебе таки є пістолет і ти повернувся, щоб узяти кров у його господині. Йому й невтямки, що пістолет твій свиснула леді Лавінія, хоча я досі не второпаю, як вона це провернула. Тобто, чорт забирай, як вона відволікла твою увагу? Якщо я ще раз зустріну її, то неодмінно спитаю, хоча я взагалі не впевнена, що хочу це з’ясувати. Я знову базікаю без упину, отакої! Так завжди, коли я хвилююся, хтозна, чи я наважуся вийти їм назустріч, Ґідеоне. Мені важко дихати, тут немає повітря, хоча, можливо, я просто забуваю дихати, але ж це байдуже, оскільки я безсмертна, — у моєму голосі бриніла істерика, але я не зупинялася ні на мить: — Давай відступимо на крок назад, бо зараз відчиняться двері, і цей Міллхауз як зацідить тобі прямо… — двері відчинилися, — …в пику, — поспіхом пробурмотіла я.　

Здоровань-швейцар жестом запросив нас всередину.　

— Леді Тілні очікує вас нагорі в маленькому салоні, — напружено мовив він. — Після того, як я перевірю, чи нема у вас зброї.　

— Як скажете! — Ґідеон охоче розпростав руки і дозволив Міллхаузу обмацати себе.

— Все гаразд. Можете проходити, — кинув нарешті швейцар.　

— А як же я? — злякано спитала я.　

— Ти ж дама, а вони не мають зброї, — Ґідеон посміхнувся мені, взяв за руку і потягнув угору сходами.　

Як легковажно! Я кинула погляд на Міллхауза, який ішов на кілька кроків позаду. «Тільки тому, що я дівчина, він мене не боїться?!» Йому варто було б на дозвіллі переглянути «Tomb Raider»[64]! Під сукнею я можу пронести ядерну бомбу, а в ліфчику — дві гранати. Та він зневажає жінок! Я могла так базікати, без крапок і ком, аж до вечора, але на другому поверсі нас чекала леді Тілні, пряма і тонка, немов свічка. Вона була напрочуд гарною жінкою, навіть її крижаний погляд не псував загального враження. Я мало не посміхнулася їй, але змусила куточки своїх губ повернутися на місце. У 1912 році леді Тілні мала набагато страхітливіший вигляд, ніж пізніше, коли зацікавилася плетінням іграшкових поросят. Я збентежено усвідомила, що не лише наші зачіски нікудишні, а й моя сукня обвисла, як мокрий лантух. Мимоволі у моїй голові промайнула думка про те, чи встигли вже придумати фен.　

— Знову ви, — сказала Ґідеону леді Тілні таким же крижаним голосом, як і її погляд. Тільки леді Аріста могла позмагатися з подібним тоном. — Ви справді вельми впертий юнак. Останнього разу ви, певно, так і не втямили, що я не дам вам свою кров.　

— Ми тут не заради вашої крові, леді Тілні, — відповів Ґідеон. — Я давно вже… — він кахикнув. — Ми дуже хотіли б поговорити з Люсі та Полом. Цього разу без… непорозумінь.

— Непорозумінь! — леді Тілні схрестила руки на своїх високих грудях. — Минулого разу ви поводилися неприйнятно, юначе, погрожуючи застосувати фізичну силу. Крім того, мені невідоме місцезнаходження Люсі й Пола, тому, навіть якби ви поводилися пристойно, я не в змозі вам допомогти, — вона помовчала, прикипівши поглядом до мене. — Але, гадаю, що зможу домовитись про зустріч, — її голос трохи потеплішав. — Певно, тільки з Ґвендолін, і, звісно, в інший час…　

— Не хочу бути настирливим, але у нас обмаль часу, — перебив її Ґідеон і потягнув мене вгору сходами, і за моєю сукнею потягнувся мокрий слід на дорогому килимі. — І мені відомо, що Люсі та Пол наразі живуть у вас, тож, будь ласка, просто покличте їх до нас. Обіцяю, що цього разу я триматимусь інакше.　

— Це не… — розпочала леді Тілні, але тут за її спиною відчинилися двері і з них вийшла тендітна дівчина.　

Люсі.　

Моя мати.　

Я міцно вчепилася в Ґідеонову руку, пильно дивлячись на Люсі, і цього разу вбираючи кожну рису її зовнішності. Руде волосся, порцелянова шкіра та великі блакитні очі безперечно надавали дівчатам з роду Монтрозів схожості, але я передусім шукала в ній схожість тільки з собою. Чи схожі ми вухами? Невже у мене такий самий маленький носик? А вигин брів — здається, він точнісінько такий, як і в мене. Цікаво, коли я насуплюю лоба, у мене теж з’являються такі ж веселі зморшки?　

— Він має рацію, ми не можемо гаяти часу, Марґрет, — тихо промовила Люсі. Її голос ледь помітно тремтів. Серце моє стиснулося. — Чи не могли б ви покликати ще й Пола, містере Міллхауз?　

Леді Тілні зітхнула, але все-таки кивнула Міллхаузу, який запитально дивився на неї. Коли швейцар пройшов повз неї на наступний поверх, леді Тілні зауважила:　

— Маю нагадати тобі, Люсі, що минулого разу цей тип приставив тобі пістолет до потилиці.　

— Мені дуже шкода, — сказав Ґідеон. — Тоді… мене змусили до цього обставини, — він серйозно подивився на Люсі. — Але наразі ми маємо інформацію, що змінила нашу думку.　

Гарно сказано. Мені здавалося, що я мушу додати в цю розмову трохи ніжності. Але як?　

Я знаю, що ти моя мама — можна тебе обійняти? Люсі, я прощаю тобі те, що ти мене покинула. Тепер нас більше не розлучить ніхто й ніколи?　

У мене вирвався якийсь дивний звук, в якому Ґідеон розпізнав ознаку наближення істерики. Він поклав руку на мої плечі та притримав мене, і саме вчасно, тому що мої ноги зненацька більше не змогли утримувати вагу мого тіла.　

— Може, пройдемо у салон? — запропонувала Люсі.　

Гарна ідея. Якщо я правильно пам’ятаю, там можна було сісти.　

Цього разу в маленькій круглій кімнаті не було накрито до чаю, але решта виглядала достоту так, як і минулого разу, тільки замість білих троянд її прикрашали сокирки і левкої. У віконній ніші стояло кілька витончених стільців і крісел.　

— Прошу, сідайте, — сказала леді Тілні.　

Я сіла на один із м’яких стільців, але інші так і лишилися на ногах.　

Люсі посміхнулася мені. Вона зробила крок уперед, наче хотіла провести рукою по моєму волоссю. Я нервово схопилася.　

— Вибачте, що ми мокрі як хлющ. На жаль, ми забули про парасольку, — пробурмотіла я.　

Посмішка Люсі стала ще ширшою.　

— Як любить говорити леді Аріста?　

Я мимовіль посміхнулася у відповідь.　

— Дитя моє, куди завгодно, тільки не зіпсуй оббивку! — в один голос промовили ми. Раптом обличчя Люсі змінилося. Зараз вигляд у неї був такий, ніби вона ось-ось зарюмсає.　

— Я накажу принести чай, — жваво сказала леді Тілні та схопила свій маленький дзвіночок. — М’ятний чай із лимоном і цукром.　

— Ні, будь ласка! — Ґідеон відчайдушно захитав головою. — У нас обмаль часу. Я не впевнений, чи слушний ми вибрали момент, але щиро сподіваюсь, що ми вже встигли зустрітися з Полом 1782 року.　

Люсі вже опанувала себе і кивнула, отож Ґідеон полегшено зітхнув.　

— Тоді ви, мабуть, пам’ятаєте, що передали мені таємні записи графа. Це забрало певний час, щоб розшифрувати їх, але тепер ми знаємо, що філософський камінь — це не панацея для людства, а тільки засіб, який може зробити графа безсмертним.　

— І те, що в мить народження Ґвендолін його безсмертя скінчиться? — видихнула Люсі. — Тому він спробує її знищити, щойно Коло замкнеться?　

Ґідеон кивнув, а я кинула на нього роздратований погляд. Ми надто стисло обговорили цей момент. Але зараз теж був не вельми слушний час, тому що Ґідеон уже вів далі:　

— Ваше єдине завдання — захистити Ґвендолін.　

— От бачиш, Люсі, я ж казав тобі, — мовив Пол. Рука його висіла на перев’язі. Він наближався до нас, а погляд його золотавих очей тим часом блукав між Ґідеоном, Люсі та мною.　

Я затамувала подих. Він був усього на кілька років старший за мене, і в звичайному житті я б неодмінно накинула на нього оком — волосся чорне як вороняче крило, незвичайні очі де Віллерзів і маленька ямочка на підборідді. Баки він, напевно, відростив не зумисне — у цей час усі їх мали. Але хоч з баками, хоч без них, він ніяк не скидався на мого батька. Та й ні на чийого батька, як не крути.　

— Іноді справді варто давати людям другий шанс, — мовив він і оглянув Ґідеона з ніг до голови. — Навіть таким гівнюкам, як цей.　

— Іноді деяким людям невиправдано щастить, — пробурчала Люсі й обернулася до Ґідеона. — Я щиро дякую тобі за те, що ти врятував Полу життя, Ґідеоне, — з почуттям власної гідності промовила вона. — Якби ти випадково не опинився там тієї миті, він би вже був на тому світі.　

— Не перебільшуй, Люсі, — Пол скривився. — Я б і сам якось виплутався.　

— Авжеж, звичайно, — усміхнувся Ґідеон.　

Пол насупився, але потім теж посміхнувся.　

— Ну гаразд, може, і не виплутався б. Цей Аластер — хитра птаха, та ще й збіса вправний фехтувальник. До того ж їх було троє! Нехай начувається, якщо ми знову зустрінемося…　

— Малоймовірно, — пробурмотіла я, і коли Пол запитально подивився на мене, я додала: — Ґідеон пришпилив його до стіни 1782 року. І якщо Ракоці вчасно його виявить, то цей день Аластерові не пережити.　

Леді Тілні опустилася в крісло.　

— Пришпилив до стіни! — повторила вона. — Яке варварство.　

— Психопат заслужив на це, — Пол поклав руку Люсі на плече.　

— Це точно, — стиха підтакнув Ґідеон.　

— Я така рада, — сказала Люсі, пильно вдивляючись у моє обличчя. — Зараз, коли ви знаєте, що граф задумав убити Ґвендолін, щойно замкнеться Коло, ви ніколи цього не допустите! — Пол хотів щось додати, але вона не дала себе перебити. — Дідусь, отримавши ці документи, нарешті доведе, що граф зроду не бажав добробуту всьому людству, а тільки собі. І ці йолопи Вартові, а насамперед негідник Марлі, не зможуть відкинути такі докази. Ха! А нас ще звинувачують, що ми кинули пляму на добре ім’я графа Сен-Жермена! Та він узагалі навіть не був справжнім графом, а лише неперевершеним ошуканцем, і, як я вже сказала, я дуже рада! — Люсі глибоко зітхнула, здавалося, вона може говорити отак годинами, але тут Пол узяв її за руку.　

— Бачиш, принцесо? Все буде гаразд, — лагідно прошепотів він, і хоча ці слова призначалися не мені, усередині мене прорвало греблю. У прямому сенсі цього слова. І попри всі зусилля стримати сліз я вже не могла.　

— Не буде, — вихопилося у мене, і мені стало байдуже до гарної оббивки. Я сіла на найближчий стілець. — Не буде, тому що вже шість років, як дідусь помер і більше не може нам допомогти.　

Люсі спохмурніла.　

— Не плач, — безпорадно промовила вона, теж ковтаючи сльози. — Люба, кохана, не треба так ридати, це погано для… — вона схлипнула. — Він і справді помер? — спитала вона, зажурившись. — Серце, чи як? Я завжди казала йому, що ці кремові торти на ніч, які він потайки…　

Пол схилився над нами, здавалося, він сам ось-ось розплачеться.　

Чудово. Якби зараз приєднався Ґідеон, ми могли б позмагатися з «літнім дощиком».　

Завадила цьому леді Тілні. Вона витягла з кишені два носовички й, простягнувши нам з Люсі по одному, тоном леді Арісти мовила:　

— Для цього ще буде вдосталь часу, діти. А зараз опануйте себе. Нам треба зосередитися. Хтозна, скільки нам іще відведено.　

Ґідеон погладив мене по плечах.　

— Вона має слушність, — прошепотів він.　

Я шморгнула носом, а потім розсміялася, почувши, як голосно сякається Люсі. Сподіваюся, цю рису я від неї не успадкувала.　

Пол підійшов до вікна і глянув на вулицю. Коли він розвернувся, то вже цілковито взяв себе в руки.　

— Усе гаразд. Ходімо далі. — Він почухав вухо. — Отже, Лукас нам більше допомогти не може… Але навіть без нього, просто за допомогою документів, можна переконати Вартових в егоїстичних намірах графа, — він запитально подивився на Ґідеона. — Тоді Коло ніколи не замкнеться.　

— Багато води спливе, поки ці документи перевірять, — заперечив Ґідеон. — Наразі Магістром Ложі є Фальк. Можливо, він навіть повірить нам на слово. Але я не впевнений. Тому я досі не наважився показати йому ці документи.　

Я кивнула. Адже він розповів мені тоді на канапі в 1953 році про свою підозру — серед Вартових є зрадник.　

— Знаєте, — мовила я, — цілком можливо, що в наш час серед Вартових є один чи кілька людей, що втаємничені у справжні властивості філософського каменю і підтримують плани графа здобути безсмертя. — Я спробувала зосередитися на фактах. Неймовірно! У вирі почуттів мені це вдалося нівроку. А може, саме завдяки йому мені думалося так добре. — Що, коли дідусь і виявив цього зрадника? Тоді його вбивство можна пояснити.　

— Його вбили? — повторила приголомшена Люсі.　

— Це не доведено, — відповів Ґідеон. — Але все вказує саме на це.　

Я розповіла їм про видіння тітки Медді та про крадіжку зі зламом у день похорону.　

— Отже, обидві сторони намагаються завершити Коло крові якнайшвидше, — задумливо сказала леді Тілні. — Граф дає завдання з минулого, а в майбутньому один або кілька його послідовників їх виконують.　

Пол стукнув кулаком по спинці крісла.　

— Хай йому грець! — рикнув він крізь зціплені зуби.　

Люсі підвела голову.　

— Але ви ж можете сказати Вартовим, що не знайшли нас! Якщо нашу кров не зчитають, Коло ніколи не замкнеться.　

— Усе не так просто, — заперечив Ґідеон. — Вартові…　

— Я знаю, вони мають нишпорок, які стежать за нами, — перебила його леді Тілні. — Панове де Віллерз і цей пихатий Пінкертон-Сміт… На щастя, вони вважають себе великими розумаками, а мене — через те, що я жінка, — дурепою. Але Вартові платять їм скупенько, тому нишпорки охоче притримують деяку інформацію за якусь копієчку, — вона переможно посміхнулася. — Ненадовго, звісно, притримують, та вже за деякий час Люсі й Пол заметуть усі сліди. Вони почнуть нове життя під новими іменами…　

— …І переїдуть у квартиру на Блендфорд-стрит, — продовжив за неї Ґідеон, і переможна посмішка леді Тілні зів’яла. — Усе це нам відомо, а Пінкертон-Сміт одержить наказ затримати Люсі й Пола в Темплі, поки я не візьму в них кров. Точно кажучи, завтра вранці він одержить листа з вказівками.　

— Завтра? — перепитав Пол, так само розгублений, як і я. — Але тоді буде вже запізно!　

— Зовсім ні, — сказав Ґідеон. — Тому що це все вже давно відбулось. Кілька днів тому я передав лист відповідальному Вартовому в каплиці. Тоді я ще й гадки не мав, що відбувається.　

— Отож ми просто сховаємося, — вирішила Люсі.　

— Завтра вранці? — леді Тілні насупилась, міркуючи. — Побачимо, чим я можу допомогти.　

— Я теж, — сказав Ґідеон і обернувся до годинника. — Але не впевнений, що цього буде достатньо. Бо навіть якщо ми завадимо Вартовим заарештувати Люсі й Пола, я впевнений, що граф знайде шлях, щоб досягти своєї мети.　

— Мою кров він нізащо не отримає, — заявила леді Тілні.　

Ґідеон зітхнув.　

— Ваша кров у нас давно вже є, леді Тілні. Я був у вас 1916 року, під час Першої світової війни, коли ви мусили елапсувати в підвалі разом із близнюками де Віллерз. І ви слухняно дали мені взяти у вас кров — на мій превеликий подив. Маю велику надію, що нам з вами ще випаде шанс з’ясувати, що ж відбулося.　

— У мене в голові наче хтось прокладає рейки метро… Чи не тільки у мене? — запитав Пол.　

Я розсміялася.　

— Я відчуваю те саме, — запевнила його я. — Забагато інформації, щоб перетравити її за один раз. За одну думку миттю чіпляється ще десяток.　

— І це ще не все, — зауважив Ґідеон. — Нам потрібно ще багато чого обговорити. Та, на жаль, нам час повертатися. Але ми стрибнемо до вас знову — за півгодини. Для нас із Ґвендолін це вже буде завтрашній ранок, якщо все піде добре.　

— Щось я не втямлю, — пробурмотів Пол, але Люсі раптом осяяло.　

— Якщо ви прибули не за офіційним дорученням Вартових, то як ви взагалі сюди потрапили? — повільно запитала вона і зблідла. — Точніше, за допомогою чого?　

— Ми… — почала я, але Ґідеон глянув на мене і ледь помітно похитав головою.　

— Це все ми ще пояснимо, — пообіцяв він.　

Я теж глянула на годинник дідуся і відповіла:　

— Ні.　

Ґідеон скинув брову:　

— Ні? — перепитав він.　

Я глибоко зітхнула. Бо зненацька зрозуміла, що не можу чекати більше ані миті. Я скажу Люсі та Полу все по щирості, тут і зараз.　

Де й поділася моя нервовість, я відчула смертельну втому. Ніби я пробігла кілометрів п’ятдесят і не спала років сто. І я віддала б усе на світі за гарячий м’ятний чай леді Тілні з лимоном і цукром, що його заборонив приносити Ґідеон. Доведеться продовжувати без нього.　

Я впевнено подивилася на Люсі й Пола.　

— Перш ніж ми повернемося, мені треба вам дещо сказати, — тихо почала я. — На це часу нам вистачить.　

Коли брат Синтії, перевдягнений садовим гномом, відчинив нам двері, мені здалося, що це насправді брама до пекла. Музика гриміла щосили, і це була не така музика, під яку полюбляли танцювати батьки Синтії, а щось середнє між гаузом і дабстепом[65]. Дівчинка з короною на голові протиснулася повз садового гнома і за мить виблювала у горщик з гортензією. Обличчя в неї було якесь зеленкувате, але то міг бути і макіяж.　

— Гол! — вигукнула вона, випроставшись. — Я вже думала, що не потраплю у «ворота».　

— О, шкільні вечірки, — тихо сказав Ґідеон. — Як гарно.　

Я збентежено зазирнула всередину. Щось тут не так. Перед нами був цілком респектабельний будинок у самісінькому центрі елітного району Челсі. Тут ніколи не підвищують тону. Але чому люди танцюють у холі? І звідки збіса взялося стільки людей? І хто це сміється? На вечірці в Синтії, як правило, не сміються, хіба що за зачиненими дверима. Якби на світі не існувало слова «нудьга», його неодмінно вигадали б на одній із вечірок у Синтії.　

— Ви в зеленому, тому заходьте! — Брат Синтії тицьнув мені в руку келих. — Ось, прошу, зелений монстро-коктейль. Дуже корисний. Фруктовий сік, свіжі фрукти, зелений харчовий барвник — натуральний! — і краплина білого вина. Зрозуміло, теж екологічно чистого.　

— Невже ваші батьки поїхали кудись на вихідні? — поцікавилась я і спробувала протиснутися всередину у своїй Сіссі-сукні.　

— Що?　

Я повторила своє питання, тільки на десять децибелів гучніше.　

— Ні-і-і, вони десь тут, — язик у садового гнома трохи заплітався. — Вони посварилися, бо тато затявся жонглювати зеленими соєвими кульками, а потім наказав усім повторювати за ним. Виграє той, чия кулька приземлилася мамі на маківку. Агов, Мюрієл, вилізь із шафи! Туалет он там.　

— Гаразд, тут явно щось не так, — сказала я Ґідеону. Я мусила кричати, аби він мене почув. — Зазвичай люди тут, розбившись на групки, як суцвіття броколі, чекають півночі. І щосили намагаються не навертатися на очі батькам Синтії, інакше доведеться грати в їхні ігри, які цікаві тільки їм.　

Ґідеон забрав у мене келих і зробив ковток.　

— Я б сказав, що істина тут, — посміхнувшись, відказав він. — Краплина білого вина? Та тут півкелиха горілки. Щонайменше.　

Гаразд, це багато чого пояснювало. Я глянула на танцмайданчик у вітальні, де мама Синтії в костюмі статуї Свободи шалено витанцьовувала.　

— Пошукаємо Леслі й Рафаеля та линяємо звідси, — запропонувала я.　

На Ґідеона тим часом наскочив гігантський стручок перцю.　

— Пробач, — пробурмотіла Сара з костюма перцю, та раптом її очі розширились. — О Боже, ти справжній? — вона ковзнула вказівним пальцем по його куртці.　

— Capo, ти часом Леслі не бачила? — роздратовано запитала я. — Чи ти вже напилася як чіп і нічого не пам’ятаєш.　

— Та я твереза! — закричала Сара. Її гойднуло, і вона мало не заточилася, та Ґідеон вчасно підхопив її. — Я навіть тобі доведу: «Наш цебер виполуцебрився на маленькі полуцебренята». Ну ж бо, повтори! У тебе так не вийде, якщо ти п’яна. Га? — вона кинула хтивий погляд на Ґідеона, який почувався тут просто чудово. — Якщо ти вампір, можеш мене вкусити.　

На мить мене охопила спокуса вирвати з Ґідеонових рук монстро-коктейль і випити його одним хилом. Цей галасливий зелений вир нестерпно діяв мені на нерви.　

Взагалі-то я не мала планів іти на цю вечірку, хоч у мішку, хоч у сукні Сіссі. Після того як ми скинули костюми початку двадцятого століття і покинули церкву, я досі не оговталася від розмови з Люсі й Полом. Мені хотілося лише одного — пірнути в ліжко під ковдру і вилізти лише після того, як усе скінчиться. Чи принаймні (варіант із ліжком я відкинула як нездійсненний) дати відпочинок моєму перевантаженому мозку, аби упорядкувати думки. Накреслити схеми зі стрілками і квадратами, можливо, різнокольорові. Порівняння Пола про рейки метро, які ніби прокладали зараз у наших головах, поцілило в яблучко. Тільки маршруту ніхто не знав…　

Одначе Леслі відправила мені чотири повідомлення, прохаючи, щоб ми негайно прийшли на цю вечірку. Останнє взагалі не було проханням. «Піднімай свою дупу, інакше я нічого не гарантую».　

— Вау, Ґвенні! — це був Ґордон Ґельдерман у комбінезоні зі штучного газону. Він витріщив очі на моє декольте і присвиснув. — А я завжди підозрював, що твоя шкільна блузка приховує щось більше, ніж добре серце!　

Я закотила очі. Так, Ґордон полюбляє масні жарти, але Ґідеон міг би й не посміхатися, як йолоп.　

— Привіт, Ґордоне! Ану повтори чотири рази поспіль: «Наш цебер виполуцебрився на маленькі полуцебренята!» — крикнула йому Сара.　

— Вилупоцебрився на маленькі лупоцебренята! — упевнено мовив Ґордон. — Нема проблем. Агов, Ґвенні, ти коктейль уже пробувала? — Він нахилився і загорлав мені на вухо: — Здається, я не єдиний, кому спало на думку трохи… ем-м-м… удосконалити рецепт.　

На мить я уявила собі гостей цієї вечірки, які прослизають до буфету, крадькома озираючись, та хлюпають горілку з пляшок просто в коктейль.　

— «Наш полковник полковникував, поки виполковникувався». Повтори це чотири рази поспіль! — прокричала Сара, і, спіткнувшись, вона вхопилася за сідниці Ґідеона. — Леслі в зимовому саду. Там встановили караоке. Я до неї зараз приєднаюсь, тільки спочатку ще ковточок пуншу, — хвостик перцю над її головою радісно хитнувся. — Це найкраща вечірка з усіх, на яких я коли-небудь бувала.　

Ґордон вишкірився:　

— Так, Синтія має бути нам вдячна. Після сьогоднішнього вечора ніхто більше не наважиться назвати її свята нудними. Та вона просто щасливиця! До того ж вони замовили море зеленої їжі і нам дозволили покликати ще кількох друзів. Навіть тих, хто не має костюма, тим паче зеленого!'　

Я знову закотила очі, а потім жваво потягла Ґідеона крізь натовп танцюючих психів у зимовий сад.　

Ґордон посунув за нами.　

— А ти сьогодні співатимеш караоке, Ґвенні? Минулого разу ти була найкрутіша. Я б обов’язково проголосував за тебе, якби Кеті не перекинула собі на футболку склянку води. Стало так гаряче, тому я…　

«Ох, стули вже писок, Ґордоне», — повисло у мене на язиці, коли я раптом побачила Шарлотту. Чи когось, хто міг би правити за Шарлотту, якби не витанцьовував на столі в зимовому саду і не горлав хіт Леді Ґаґи «Paparazzi» в мікрофон.　

— О Господи… — пробурмотів Ґідеон, міцно схопившись за одвірок.　

— Ready for those flashing iights, — співала Шарлотта.　

Мені аж язик заціпило. Навколо столу вже юрмились та підспівували фанати, адже співала Шарлотта таки непогано.　

Гордон умить кинувся в центр натовпу і заволав:　

— Ану, скидай одяг! Роздягайся!　

Я помітила Рафаеля і Леслі — вони трималися за руки та посміхались одне одному. На подрузі була майже зелена сукня Ґрейс Келлі та гарненька зачіска хвилями. Я кинулася крізь натовп їм назустріч. Гідеон лишився біля дверей.　

— Ну нарешті! — закричала Леслі й кинулася мені на шию. — Шарлотта сьорбнула цього коктейльчика і вже сама не своя. Десь із пів на десяту вона намагається розповісти всім про таємне товариство графа Сен-Жермена і про мандрівників у часі, що є серед нас. Ми випробували все, щоб відправити її додому, але вона, як та змія, щоразу вислизає з рук.　

— Крім того, вона набагато сильніша за нас, — додав Рафаель. Голову його прикрашав кумедний капелюх, але загалом вигляд хлопець мав не надто веселий. — Я вже майже дотягнув її до дверей, але тут вона заламала мені руку, ще й пригрозила скрутити шию.　

— А зараз вона ще й розжилася мікрофоном, — похмуро сказала Леслі.　

Ми витріщались на Шарлотту, ніби то була бомба з годинниковим механізмом. Звісно, вельми гарненька бомба.　

Кароліна не перебільшила: ельфів костюм справді був напрочуд гарний. Жодна ельфійська королева не могла б перевершити виглядом Шарлотту, оточену хмарою зеленого тюлю. Щоки її почервоніли, очі блищали, а волосся дрібними　

кучерями спадало на спину, до самих крилець, — здавалося, ніби Шарлотта й народилася з ними. Я б зовсім не здивувалася, якби вона спурхнула і полетіла геть із зимового саду.　

Але голос її не дуже був схожий на ельфів ніжний голосок. Та й на Леді Ґаґи теж.　

— You know that I’ll be your papa-paparazzi, — проспівала вона в мікрофон, а коли Ґордон знову закричав «Геть одяг!», Шарлотта почала спокусливо стягувати довгу зелену рукавичку, пальчик за пальчиком, допомагаючи собі зубами.　

— Це з якогось фільму, — зауважила Леслі. — От тільки не можу пригадати, з якого саме.　

Натовп радісно загудів, коли Ґордон зловив рукавичку.　

— Далі! — волали всі, і Шарлотта переключилася на другу руку. Але тут вона раптом зупинилася. Біля дверей вона помітила Ґідеона, і очі її стали як шпарини.　

— Гляньте-но, які гості! — сказала вона в мікрофон і ковзнула поглядом понад головами слухачів, шукаючи мене. — І моя кузина теж тут, звичайно! Агов, народ, чи відомо вам, що Ґвендолін — мандрівниця в часі? Насправді це я мала стрибати в часі, але доля пожартувала з мене. І ось я тут, стою перед вами, наче та невдаха — сестра Попелюшки.　

— Співай далі! — роздратовано скандували фанати.　

— Скидай одяг! — кричав Ґордон.　

Шарлотта схилила голову і прикипіла до Ґідеона палаючими очима.　

— But I won’t stop until that boy is mine?

Ха-ха, ще чого! Так низько впасти! — вона спрямувала на Ґідеона вказівний палець і закричала: — Він теж подорожує в часі. І невдовзі вилікує людство від усіх хвороб.　

— От чорт, — пробурмотіла Леслі.　

— Хтось мусить її звідти зняти, — сказала я.　

— Авжеж, але як? Це ж убивча машина! Може, поцілити в неї чимось важким? — запропонував Рафаель.

Слухачі Шарлотти розгубилися. Якось відчувалося, що вона не жартує. Тільки Ґордон і далі весело горлав:　

— Скидай одяг!　

Я спробувала зловити погляд Ґідеона, але він уп’явся очима в Шарлотту. Поволі він пробирався до столу, на якому вона стояла.　

Шарлотта набрала в легені повітря, і мікрофон розніс її голос у найвіддаленіші куточки зимового саду.　

— Він і я — ми знаємо про цю історію все. Ми вчилися разом, щоби подорожувати у часі. Бачили б ви, як він танцює менует. І їздить верхи. І фехтує. І грає на фортепіано.　

Ґідеон майже до неї дістався.　

— Він просто неперевершений у всьому. Він уміє освідчуватися в коханні вісьмома мовами, — мрійливим голосом промовила Шарлотта, і вперше в житті я побачила в її очах сльози. — Але мені він жодного разу не освідчувався — ні! Він дивиться тільки на мою жахливу сестричку.　

Я прикусила губу. Іще одне розбите серце, і я, як ніхто на всьому білому світі, розуміла її. Хто б міг подумати, що в Шарлотти є серце? Мені знову захотілося, щоб Леслі мала слушність зі своєю марципановою теорією. Але моє серце болісно стислось, і я мусила протистояти хвилям ревнощів, що погрожували мене затопити.　

Ґідеон нарешті дістався до Шарлотти.　

— Час додому.　

— У-у-у-у ^— протягнув Ґордон, чутливий, як броньований танк. Але решта глядачів затамувала подих.　

— Дай мені спокій, — сказала Шарлотта, трохи похитуючись. — Я ще не скінчила.　

Ґідеон уже заскочив на стіл, вириваючи у Шарлотти мікрофон із рук, і промовив:　

— Виставу скінчено. Ходімо, Шарлотто, я проведу тебе додому.

— Тільки спробуй до мене доторкнутись, я тобі шию скручу, — засичала Шарлотта, наче розлючена кішка. — Я ж володію крав-маґою!　

— Я теж. Забула? — він знову простягнув їй руку.　

Шарлотта теж випростала руку і навіть дозволила зняти себе зі столу — стомлений п’яний ельф, що більше не може стояти на ногах.　

Ґідеон обійняв її за талію і обернувся до нас. Як завжди, його обличчя було незворушне.　

— Я мушу хутко це залагодити. А ви з Рафаелем підете до мене додому, — стисло звелів він. — Побачимося там.　

На якусь мить наші погляди зустрілися.　

— Бувай, — сказав він.　

Я кивнула.　

— Бувай.　

Шарлотта більше нічого не сказала.　

А я раптом подумала, чи гризли Попелюшку докори сумління, коли принц віз її на своєму білому коні…