Смарагдова книга

РОЗДІЛ 8

З парчевого корсета здіймалися мерехтливі райські птахи, квіти і листя небесних та сріблястих тонів. Шовк на рукавах і спідниці, важкий і темно-синій, шарудів і мінився, наче море похмурої днини. У такій сукні будь-яка дівчина виглядала б королівною. Хоч я і знала це, варто було глянути на себе в дзеркалі, як мені просто відбирало мову: такий величний і тендітний вигляд я мала.　

— Ох… як же красиво! — захопилась я.　

Ксемеріус умить засопів — він саме всівся на шмат парчі біля швейної машинки і длубався в носі.　

— Ну вже ці дівчата! — буркнув він. — Спершу щосили опираються, аби лише втекти від цього балу, та варто їм начепити якесь старе ганчір’я — і на тобі, вони вже вмлівають від щастя.　

Не звертаючи на нього уваги, я обернулася до авторки цього прекрасного шедевра.　

— Але ж та, перша, сукня теж була нівроку.　

— Авжеж, я знаю, — посміхнулася вона. — Ми не можемо викорристовувати її другий рраз.　

— Мадам Россіні, ви — майстриня-чарівниця!　

— N’est-ce pas?[29] — вона підморгнула мені. — Така майстриня, як я, моше дозволяти собі перекрроювати все наново. До білої перруки та перша сукня здавалася мені надто білою. До твого кольору обличчя потрібен виразніший… як ви це кашете… Контрраст!

— Ой, ще ж перука… — зітхнула я. — Знову вона все зіпсує. А можете мене сфотографувати?　

— Bien sûr[30], — мадам Россіні загадала мені, аби я стала на дзиґлик біля трюмо, і взяла мій телефон.　

Ксемеріус, розгорнувши крила, перелетів до мене ближче і незграбно всівся на порцелянову статуетку з перукою.　

— До речі, ти вже в курсі, які комахи зазвичай водяться у такій-ото копиці? — Він задер голову і подивився вгору на напудрене громадище з пишних кучерів. — Воші, точно тобі кажу. Міль. А може, і щось гірше, — він театрально змахнув лапкою і шепнув: — Чого варте лише його ім’я — ТАРАНТУЛ.　

Я ледве не бовкнула Ксемеріусу, що всі його міські легенди старезні як світ, і демонстративно позіхнула.　

Ксемеріус впер кігті в боки і заявив:　

— Та це ж щира правда! І, прошу зауважити, що, крім усіляких там павуків, ти мусиш остерігатися ще й одного злостивого графа. І якщо ти, захоплена маскарадом, раптом про це забула, то я саме нагадую.　

На жаль, тут він мав слушність. Вартові сьогодні засвідчили, що я вже одужала і цілком готова до відвідування балу. Тож я прагнула тільки одного — думати про щось добре. А де ж краще міркувати про добре-приємне, як не в ательє мадам Россіні!　

Я суворо зиркнула на Ксемеріуса, відвернулася і заходилася розглядати напхом напхані одежні шафи. Там лежало все таке вишукане, одна сукня краща за іншу.　

— А у вас часом немає чогось такого в зелених барвах? — запитала я.　

Переді мною зринуло запрошення на вечірку Синтії. Леслі пропонувала вирядитися марсіанами. «Нам потрібні тільки зелені мішки для сміття, двійко чистильних йоржиків, бляшанки з-під консервів і кульки з пінопласту, — говорила вона. — Клацнемо степлером, трохи приклеємо — і ми з тобою за кілька хвилин перетворимося на крутих, потужних марсіан. Так би мовити, станемо живими витворами модерного мистецтва. Дешево й сердито!»　

— У зелених барвах? Mais oui[31], — промовила мадам Россіні. — Поки всі гадали, що та рруда мамзеля стрибатиме в часі, я використовувала багато зелених баррв. Це добрре пасувало б до ррудої стріхи і зелених очей тієї дівки.　

— Гай-гай, — озвався Ксемеріус і погрозив кігтиком мадам Россіні. — Ви, голубонько, вибираєте небезпечні теми.　

Він казав правду. «Та дівка» явно не входила зараз до списку доброго-милого, про що мені хотілося б думати (але якщо Ґідеон справді надумає прийти на цю вечірку з Шарлоттою, я точно не вештатимуся там у сміттєвому пакеті, хай Леслі хоч що торочить про круті костюми та модерне мистецтво).　

Розчесавши мені волосся, мадам Россіні стягнула його у хвостик на потилиці.　

— До слова кажучи, нині ввечері він теж буде в зеленому, темна баррва штормового моря. Я чимало годин міркувала над кольорами, які б пасували до твоєї сукні. А вже насамкінець я перевірила, як ці баррви виграють при світлі свічок. Absolument onirique![32] Ви двоє будете як король і королева моря.　

— Апсолюма-а-ан, — прогугнявив Ксемеріус. — І якщо ви не віддасте Богові душу, то колись-таки у вас буде повна хата маленьких морських принців і принцес.　

Я зітхнула. Здається, Ксемеріус хотів повернутися додому й наглядати далі за тим, що робить Шарлотта. А тим часом він залюбки знову провів мене в Темпл. Хоча це дуже приємно, бо хто ж, як не Ксемеріус, знає, як я боюся цього балу.　

Розділивши моє волосся на три пасма, мадам Россіні заплела їх у косу і зашпилила на потилиці. А сама замислено наморщила чоло:　

— У зелених баррвах, кажеш? Дай-но подумати. О, у нас є костюм для прогулянок верхи кінця вісімнадцятого століття із зеленого оксамиту. А ще є — ох, як же фантастік у мене вийшло — вечірнє вбрання від 1922 року, кольору болотяного зілля, та ще й із головним уборром, накидкою і сумочкою — très chic[33]. Крім того, я перешила кілька суконь від будинку моди Баленсіаґа — їх у шістдесятих роках носила Ґрейс Келлі. Моя перрлина — бальна сукня баррви рошевих пелюсток, у ній ти теж будеш неперевершена.　

Мадам Россіні обережно взяла перуку на підставці. Біле як сніг штучне волосся прикрашали блакитні стрічки та парчеві квіти. Сама зачіска трохи нагадувала багатоярусний весільний торт. А перука трішки пахнула ароматом ванілі й помаранчів. Мадам Россіні вправно начепила цей волосяний торт мені на голову, і та миттю перетворилася на щось таке, як велике пташине гніздо. Поглянувши в люстро, я насилу себе впізнала.　

— Я виглядаю зараз як щось середнє між Марією-Антуа- неттою і моєю бабцею, — сказала я. А ще через мої коричневі брови я скидалася на розбійника Готценплотца[34], який перевдягся жінкою.　

— Що за дуррня! — заперечила мадам Россіні, прикріплюючи перуку. Масивні шпильки, що нагадували маленькі кинджали з блискучими скляними вістрями, поблискували блакитними зірками серед рівненько укладених кучерів.　

— Тут уся річ у контррастах, лебедонько, контррасти — це чи не найголовніше, що моше бути. — Вона показала на відкриту косметичку на комоді. — А тепер настала черга макіяжу. Темні імлисті очі — ось справдешній штиль вісімнадцятого століття. Дрібка пудри — et parfaitement[35] Сама досконалість. Ти будеш неперевершеною на балу.　

Хоча цього вона не могла знати, бо вона ж ніяк не зможе гам побувати. Я посміхнулась.　

— Ви така добра до мене! Ви взагалі найдобріша. А за ваші сукні вам мали б вручити «Оскара».　

— Авшеш,

— скромно мовила мадам Россіні. — Вашливо, щоб ти сідала в авто головою вперред і точно так же виходила з нього, моя крралечко!　

Підвівши мене до лімузина, мадам Россіні допомогла сісти всередину. Я почувалася як матуся Мардж Сімпсон[36], хіба що споруда на моїй голові була білою, а не блакитною, і, на щастя, вона таки вміщувалася в машині.　

— Чудасія — як така струнка особа може займати аж стільки місця, — пожартував містер Джордж, коли я підняла свої спідниці та взялася акуратно розправляти їх на сидінні.　

— Що й казати! Такій сукні можна сміливо давати окремий поштовий індекс.　

Мадам Россіні послала мені на прощання веселий повітряний цілунок. Ох, яка ж вона чудова! Перед мадам Россіні я забувала про те, яким страшним є зараз моє життя. Авто рушило. І зараз же відчинилися двері штабу, а звідти, як циган з пасіки, вискочив Джордано. Підголені брови він склав дашком, а на лиці напевно страшенно зблід, хоча під кремом це так просто не помітиш. Його рот то закривався, то відкривався, товсті губи безпорадно плямкали, через що він нагадував викинуту на берег рибину. На щастя, я не чула, що він там товкмачив мадам Россіні, але я чудово могла уявити ці слова: «Ох і дурепа! Вона ж геть не тямить про історію і менует. Та вона ж усіх нас виставить на глузи своїм невіглаством! Страшенний сором».　

Мадам Россіні в’їдливо посміхнулась і сказала йому щось таке, від чого риб’яча пелька Джордано несподівано стулилася. Як шкода, що вони лишилися позаду, коли водій повернув на маленьку вуличку, яка вела до Стренду.　

Я посміхнулася, відкинувшись на сидінні. Та враз мій чудовий настрій де й подівся, а натомість відчулися напруга й страх. Я боялася чи не всього: невідомості, гамірної юрби людей, позирків, розпитувань, танців і найбільше, ніде правди діти, зустрічі з графом. Ці жахіття марилися мені сьогодні вночі, перетворившись на кошмари, хоча я вже тішилася, що нарешті маю нагоду проспати без перерви цілу ніч. А перед пробудженням мені наснилося казна-що, ніби я перечепилася через спідницю, зашпорталася і покотилася вниз довжелезними сходами, просто до ніг графові Сен-Жермену. А той, навіть не торкаючись мене, підвів мене, тримаючи за горлянку і репетуючи чомусь голосом Шарлотти: «Ти — ганьба для всієї родини!»　

А коло нього стовбичив містер Марлі, тримаючи в руках наплічник Леслі, й докоряв: «У тебе на електронному проїзному залишилося всього фунт і двадцять центів!»　

— Що за брехня, я щойно поповнила рахунок! — Сьогодні вранці на уроці країнознавства Леслі до сліз реготала з мого сну. Хоча, взагалі-то, він таки десь мав слушність, бо вчора після школи, коли Леслі сідала в автобус, у неї поцупили наплічник. Якийсь чоловік грубо зірвав його зі спини і накивав п’ятами. Як говорила Леслі, біг він, певно, прудкіше за найкращого британського спринтера Двейна Чемберса[37].　

Одначе ми вже трохи звикли до витівок Вартових. А від Шарлотти (яка явно причетна до цього) то й взагалі чогось іншого годі й сподіватися. Та попри це, такий спосіб здався нам трішки… так би мовити… нетактовним. Останнім доказом наших припущень став той факт, що на зупинці біля Леслі стояла краля з сумочкою фірми «Hermès». Якщо вже сказати по-правді, то який поважний злодій ризикнув би заради якогось пошарпаного наплічника, коли поруч — французька розкіш?　

Ксемеріус переповів, що вчора, щойно я вийшла з дому, Шарлотта винишпорила всі закутки моєї кімнати в пошуках хронографа, не обминаючи жодного сховку. Ще й під подушку (що й казати — оригінальне місце!) не забула зазирнути. Ретельно обшукавши шафу, вона нарешті виявила шматки гіпсокартону і, переможно вишкірившись (за словами Ксемеріуса), полізла рачки в самісінькі нетрі шафи. І вона геть не злякалася мого старого друга-павука (як сказав Ксемеріус). До того ж вона не відчула жодної награної відрази, порпаючись у нутрощах запилюженого крокодила.　

Ех, додумалася б вона до цього на день раніше… Але «відстанеш годиною — не здоженеш родиною», — полюбляє говорити леді Аріста. Розчарована Шарлотта вилізла з шафи і зосередилася на Леслі. І це коштувало моїй найкращій подрузі наплічника. Та й нехай — тепер у Вартових є проїзний на місяць, маленька мапа міста, вишневий блиск для губ і кілька бібліотечних книжок про паводок у східній дельті Ґанґу. Ото, власне, і все.　

Такої поразки Шарлотта не могла сховати під зарозумілою міною, яку вона начепила, коли сідала нині снідати. А от леді Аріста визнала найбільшу зі своїх помилок.　

— Скриня вже в дорозі й невдовзі знову буде вдома, — холодно оголосила вона. — Як на мене, нервова система Шарлотти трохи перенапружена. І мушу зауважити, що через це ми були введені в оману. Проте інцидент наразі слід вважати завершеним, а отже, можна звернутися до інших тем.　

Таке рішення, принаймні з боку леді Арісти, було цілковито правильним. Шарлотта, чуючи це, напружено витріщалася на свою тарілку, а решта тим часом знічено перезирнулася і слухняно переключилася на якусь одну річ, що спала на думку, — погоду.　

Опиралася тільки тітка Гленда. Її шию мерщій укрили червонясті плями: їй не хотілося завершувати цю болючу тему.

— Ви напустилися на бідолашне дівчатко зі своїми докорами, проте натомість маєте дякувати Шарлотточці, що вона досі вболіває за спільну справу і намагається бути на осторозі, — не втрималася вона. — І що ж виходить? За її добро та її в ребро. Я впевнена, що…　

Ми так і не довідалися, в чому саме впевнена тітка Ґленда, бо леді Аріста урвала її крижаним тоном:　

— Якщо ти не бажаєш говорити на інакшу тему, то ти завше маєш право підвестися з-за столу, Ґлендо.　

І тітка Ґленда, а разом із нею й Шарлотта, саме так і вчинили — гордо вийшли із зали, кинувши наостанок, що вже не голодні.　

— Добре почуваєшся? — містер Джордж, який сидів проти мене (себто навскоси від мене, бо мої спідниці, розкладені по всьому сидінню, займали півавта) і спостерігав, як мене охопили роздуми, посміхнувся мені. — Доктор Вайт прописав тобі щось від «сценічної лихоманки»?　

Я заперечила:　

— Ні. Я боюся, що у вісімнадцятому столітті втрачу самовладання.　

Чи навіть гірше. Але про це містерові Джорджу ліпше не знати. Того тижня на суаре я протрималася лише завдяки фірмовому пуншу леді Бромптон. І завдяки йому ж я несподівано для ошелешених гостей (та й для себе самої) заспівала «Memory» з мюзиклу «Кішки», всього за якихось там двісті років до того, як Ендрю Ллойд Вебер узагалі написав цей твір[38]. А на додачу я привселюдно балакала з привидом. У тверезому стані мені б таке зухвальство й у голову б не стрілило.　

Мені кортіло бодай на кілька хвилин залишитися наодинці з доктором Вайтом, аби розпитати його, навіщо він допоміг мені, але він тільки оглянув мене в присутності Фалька де Віллерза і всім на втіху оголосив, що я вже цілком здорова. Прощаючись, я змовницьки йому підморгнула, але доктор тільки насупив чоло і запитав, чи не втрапило мені, бува, щось в око. Згадавши цей випадок, я зітхнула.　

— Не переймайся, — щиро підбадьорив мене містер Джордж. — Усе минеться дуже швидко, а відтак ти знову повернешся. Усе буде позаду ще до вечері.　

— Але до вечері я можу наламати дров та підштовхнути людство до світової кризи. От самі спитайте в містера Джордано. Хибна посмішка, неправильний реверанс, невідповідна манера спілкування і — на тобі! — вісімнадцяте століття у вогні.　

Містер Джордж засміявся.　

— Ой, та той Джордано просто тобі заздрить. Він зважився б на будь-що заради однісінької мандрівки в часі!　

Я лагідно торкнулася м’яких шовковистих спідниць і розгладила гаптовані візерунки.　

— Правду кажучи, я досі ще не втямила, чому цей бал має для всіх аж таке значення. І що я взагалі там роблю.　

— Ну, тобто це крім того, що ти танцюєш, розважаєшся і залюбки навіч споглядаєш герцога Девонширського?　

У відповідь на усмішку містера Джорджа я не посміхнулася, і він зненацька посерйознішав, дістав із кишені носовичок і витер із чола піт.　

— Що сказати, дитино! Важливість цього балу криється в тому, що саме там з’ясується, хто ж є зрадником серед Вартових і хто передав усі відомості Флорентійському Альянсу. Через твою присутність граф хоче вивести на чисту воду і лорда Аластера, і зрадника.　

Он як. Ось тепер уже трохи конкретніше, ніж в «Анні Кареніній».　

— Якщо сказати простіше, ми — наживка, — насупилась я. — Але… хіба ви ще не знаєте, чи спрацював цей план? І хто виявився зрадником? Бо це ж трапилося двісті років тому.

— І так, і ні, — заперечив містер Джордж. — Хтозна чому, але звітні тексти з цих днів і тижнів вельми туманні. А більшої частини взагалі бракує. Ідеться там якраз про зрадника, який позбувся свого високого звання, але його ім’я не згадується жодного разу. Через чотири тижні в одному звіті побіжно згадується про те, що ніхто, мовляв, не провів зрадника в останню путь, адже той не заслужив шани.　

Моє тіло пройняв дрож.　

— Невже через чотири тижні після того, як зрадника вигнали з Ложі, він був уже мертвий? Як це… гм… зручно.　

Містер Джордж уже не слухав мене — він постукав у віконце водієві.　

— Мабуть, брама завузька для лімузина. Ліпше заїздіть збоку, зі шкільного подвір’я. — Він посміхнувся мені: — Ми приїхали! До речі, ти прекрасно виглядаєш, я все хотів тобі це сказати. Таке враження, наче ти зійшла зі старовинної картини.　

Авто зупинилося коло входу.　

— Хоча ні — значно, значно краще, — похвалив містер Джордж.　

— Дякую.　

Розгубившись, я геть забула про настанови мадам Россіні («Спочатку голова, лебедонько!») і припустилася непоправної помилки — почала виходити з авта в той-таки спосіб, що й завжди. І тут я безнадійно заплуталась у спідницях і знову всілася на сидіння. Мені здавалося, я перетворилася на бджілку Майю в павучих тенетах. Поки я тихо лаялася і намагалася виборсатись, а містер Джордж щиро сміявся, зокола простяглися одразу дві руки допомоги. Тож мені не залишалося нічого іншого, як щосили за них ухопитись і дозволити їм витягнути мене з автівки та поставити на ноги. Одна рука була Ґідеоновою, а друга — містера Вітмена. Побачивши це, я миттю відсмикнула долоні, наче від вогню.　

— Гм… спасибі… — пробурмотіла я, нервово поправляючи сукню і щосили вгамовуючи шалене серце. Відтак я придивилася до Ґідеона й посміхнулась — просто не змогла стриматися. Недарма мадам Россіні захоплювалася морськими барвами — бездоганно випрасуваний, без жоднісінької зморшки сурдут чудово пасував, підкреслюючи Ґідеонову поставу. Переді мною був справді чарівний образ від пліч і до носаків туфель з великими застібками. Хіба що біла перука зіпсувала все враження за лічені секунди.　

— Я вже було думала, це тільки в мене буде пришелепкуватий вигляд, — зауважила я.　

Його очі блиснули бісиками.　

— Я принаймні вмовив Джордано не притрушувати мене пудрою і не клеїти мушки.　

Одначе Ґідеон і без будь-якої пудри був наче крейда. І враз на якусь мить я забула про все на світі, ідучи поглядом за ідеальною лінією його підборіддя та вуст… але мерщій опанувала себе і понуро зиркнула на нього.　

— Нас чекають внизу. Ходімо швидше, бо зараз рине потік школярів, — сказав містер Вітмен і кинув промовистий погляд на той бік вулиці, де саме стовбичили дві пані з песиками й ошелешено витріщались на нас.　

З іншого боку, якщо так уже й важливо не привертати увагу, то, може, ліпше було вибирати скромніше авто? І певна річ, не розвозити по всьому Лондону хлопців і дівчат у чудернацьких костюмах.　

Ґідеон простягнув руку, та цієї миті ззаду щось глухо стукнуло, і я обернулася. Авжеж, то був Ксемеріус: він гепнувся на дах машини і кілька секунд лежав долілиць, розпластавшись, мов рибина на пательні.　

— А щоб вам було добре! — прокаркав він. — Не могли мене почекати?!　

Я так зрозуміла, що він не встиг на машину з Темпла.　

— Я мусив цілу дорогу летіти! Але ж я не можу відпустити тебе отак, не попрощавшись. — Він злетів у повітря і поплескав мене по плечу. Я відчула, як мене обіймають вогкі холодні лапки.　

— Отже, пані магістерко святого ордену пухкеньких поросят, — патякав він, — коли потрапиш у минуле з тим-чиє-ім’я-ми-вважаємо-за-краще-не-вимовляти, — він зневажливо зиркнув на Ґідеона, — не забудь добряче копнути його під час менуету. І обходь десятою дорогою цього графа.　

У цих словах чулася непідробна тривога. Я кахикнула, та він продовжив:　

— До речі, якщо викидатимеш коники, подивимося, як ти без мене обійдешся. Ось візьму і знайду собі нову людину! — Він хитро вишкірився і, не чекаючи, що я скажу, засвистів на собак, які з переляку рвалися з повідців, а відтак, підібгавши хвости, чкурнули навтіки.　

— Ґвендолін, про що ти замислилася? — Ґідеон подав мені руку. — Себто я хотів сказати, міс Ґрей. Чи не будете ви такі ласкаві провести мене на бал 1782 року?　

— І не думай. Почнемо грати на публіку, тільки коли прибудемо на місце, — тихо огризнулась я, щоб містер Джордж та містер Вітмен, які йшли попереду, нас не почули. — А доти мені б хотілося максимально уникнути будь-якого тілесного контакту з тобою, якщо ти, звісно, не заперечуєш. До того ж я добре тут орієнтуюся — це ж як-не-як моя школа.　

А школа наша сьогодні, в післяобідню п’ятницю, здавалася геть вимерлою. Вийшовши в коридор, ми натрапили на директора Джиллса, що котив за собою візок для гольфу. Він уже змінив строгий костюм на картаті штани та футболку і явно поспішав, але не втримався-таки і щиро привітав «гурток самодіяльності під керівництвом нашого вельмишановного містера Вітмена». Відтак директор кожному з нас потиснув руку.　

— Я шанувальник мистецтва, тож для мене велика честь вітати вас тут і надати шкільну актову залу для репетицій, поки ви не зможете скористатися вашим репетиційним приміщенням. Ох, які гарні костюми! — Ставши коло мене, директор Джиллс закляк: — Так-так-так… Десь я тебе вже бачив. Здається, ти — одна з тих завзятих дівчат із жабеням, чи як?　

Я вичавила з себе посмішку.　

— Так, директоре Джиллс, — мовила я.　

— Що ж, я вельми тішуся, що ти знайшла таке прекрасне хобі. Тепер тобі не стрелять у голову дурні затії, — він обдарував усіх сліпучою посмішкою. — Зичу всім успіху, чи як там у вас кажуть, хай щастить, постукаймо по дереву… — Директор Джиллс явно був у гуморі, він помахав нам ще раз і зник за дверима разом зі своїм візком: попрямував назустріч сонячним вихідним.　

Я провела його заздрісним оком. Зараз я залюбки помінялася б із ним місцями, навіть якщо для цього довелося б перетворитися на голомозька середніх літ у картатих штанях.　

— Одна з тих завзятих дівчат? — перепитав Ґідеон, спускаючись у старовинний підвал і допитливо зиркаючи на мене.　

Тим часом я, щосили зосередившись на своєму вбранні, підняла шурхотливі спідниці якнайвище, щоб не перечепитися і не впасти.　

— Ми з Леслі, моєю подругою, кілька років тому мусили підкинути дохле жабеня в тарілку нашій однокласниці. А директор Джиллс ніяк не забуде про ту пригоду.　

— Мусили підкинути жабеня в тарілку однокласниці?　

— Авжеж, — відповіла я і зверхньо глянула на нього. — З педагогічних міркувань іноді доводиться йти на такі вчинки, які шокують оточення.　

У підвалі, прямо під стіною з ретельно виведеною фразою Деґа «Маляр пише картину з тим-таки почуттям, з яким злочинець коїть злочин», навколо хронографа вже з’юрмилися всі «дійові особи»: Фальк де Віллерз, містер Марлі та доктор Вайт, який розкладав на столі медичні інструменти та бинти. Як добре, що хоч Джордано лишився в Темплі — він, либонь, досі стовбичить там біля входу, сплескуючи руками.　

Містер Джордж підморгнув мені.　

Мені щойно сяйнула чудова думка, — прошепотів він. — Якщо ти зненацька відчуєш, що не знаєш, що далі робити, просто зомлівай. У давнину жінки часто вмлівали: чи то через занадто туго затягнуті корсети, чи, може, через погане повітря, чи просто так було зручніше — ніхто не може сказати напевно.　Спробую запам’ятати, — сказала я і вже приготувалася скористатися порадою містера Джорджа. Та, як на те, Ґідеон, здавалося, розгадав мої наміри. Узявши мене за руку, він ледь помітно посміхнувся.　

Фальк де Віллерз розпакував хронограф, а коли покликав мене, я цілком віддалася долі, швиденько помолившись про те, щоб леді Бромптон передала рецепт фірмового пуншу своїй любій приятельці, вельмишановній леді Пімплботтом.　

Про бали я мала взагалі досить розпливчасті уявлення. А про бали минулих століть нічогісінько не знала й поготів. Тож нема нічого дивного, що після видіння тітки Медді та моїх сьогоднішніх снів я сподівалася побачити щось середнє між «Розвіяні вітром» та чарівними святами з «Марії-Антуанетти». Хоча чималий уривок мого сну був про те, як я раптом сильно стала скидатися на Кірстен Данст.　

Проте, перш ніж порівняти мої уявлення з реальністю, нам треба було вийти з підвалу (ох, як хотілося б вірити, що моїм литковим м’язам такі нескінченні спуски і підйоми сходами не надто зашкодять).　

Хоч як я критикувала дії Вартових, та цього разу я мусила визнати, що затіяли вони все дуже хитро. Фальк установив такий час нашого прибуття на хронографі, що ми з’явилися на балу за кілька годин по його початку.　

Мені немов гора з пліч спала, коли я зрозуміла, що зустріч із господарями будинку ми вже пропустили. Я взагалі боялася церемоніймейстера, як чорт хреста — він міг гупнути жезлом об підлогу і гучно оголосити наші несправжні імена. Або, ще гірше, сказав би правду: «Леді та джентльмени! — Гуп- гуп. — Ґідеон де Віллерз і Ґвендолін Шеферд, шахраї з двадцять першого століття. Зверніть увагу, корсет виготовлено не з китового вуса, а з високотехнологічного волокна! І до речі, ця парочка проникла в будинок через підвал!»　

Підвал цього разу трапився нам напрочуд темний, тож я мусила взяти Ґідеона за руку, інакше ні мені, ні моїй сукні навряд чи вдалося б вибратися звідти цілими й неушкодженими. Аж коло самого виходу з підвалу, там, де в нашій школі починався коридор, що вів до комп’ютерних класів, на стінах подекуди з’явилися смолоскипи, що мерехтливо палали.　

На вигляд це місце чимось нагадало мені низку комор, а якщо взяти до уваги тутешній собачий холод, то кращого складу для зберігання провізії годі й вигадувати. Я допитливо зазирнула у прочинені двері й остовпіла. Зроду ще не бачила стільки їжі в одному місці! Напевно, після балу планувалося щось таке як бенкет — на столі та долівці височіли незліченні тарілки, миски і величезні бочки, повні найрізноманітніших ласощів. Якісь із них порозкладали вельми вишукано, а посередині хилиталося прозоре желе. Я розгледіла силу-силенну м’ясних страв — як на мене, вони духмяніли аж занадто. Від надміру солодощів усіх форм і розмірів перехоплювало подих, а на одному з тортів пишався золотавий цукровий лебідь, що виглядав немов справжній.　

— Ой, глянь, вони забули остудити прикрасу! — прошепотіла я.　

Ґідеон повів мене далі.　

— Та це ж не прикраса — це справжній лебідь. Так звана «пожива для очей», — прошепотів він мені.　

Аж тут Ґідеон здригнувся, а я, правду кажучи, скрикнула.

Із-за дев’ятиярусного торта, прикрашеного двома несправжніми солов’ями, від стіни відокремилася темна постать, вихопила шпагу і тихо посунула до нас.　

Це був Ракоці, права рука графа. У наші дні він міг би заробити купу грошей за такий вихід у Павільйоні Кошмарів на якомусь атракціоні. Ракоці хрипко привітався.　

— Ходіть за мною, — прошепотів він.　

Поки я розганяла свій переляк, Ґідеон, не стримавшись, бовкнув:　

— Хіба ви не мали давно кинути нас за ґрати?　

Ракоці не вважав за потрібне відповідати на запитання Ґідеона, що мене геть не здивувало. Він був із тих людей, які просто не можуть припуститися помилки.　

Він мовчки витягнув із держака смолоскип, махнув нам і прослизнув у боковий перехід, який вів до великих сходів.　

Десь згори почулися звуки скрипки і гамір. За кілька кроків від сходів Ракоці наказав нам іти далі вдвох:　

— Я і мої люди наглядатимемо за вами з тіні. — І зник у темряві безшумно, мов гепард.　

— Здається, його не запросили, — спробувала пожартувати я. Насправді варто було мені уявити, що за кожним рогом на нас чигають люди Ракоці, як мені стало так моторошно, що волосся на голові здибилося.　

— Звісно, що запросили, як же інакше. Видно, йому просто важко розлучитися зі шпагою, а в бальній залі мати зброю заборонено, — Ґідеон пильно оглянув мене з голови до п’ят. — У тебе на сукні ніде не залишилося павутиння?　

Я обурено подивилася на нього.　

— Ні. То в тебе в голові саме павутиння, — огризнулась я і, протиснувшись повз нього, обережно прочинила двері.　

Ще недавно ми сушили собі голову, як же нам тишком-нишком зайти у фойє, але, влившись у галас і суцільну метушню нагорі, я загадалася, навіщо ми взагалі ускладнювали собі життя цією конспірацією та прибуттям до підвалу. То, мабуть, уже звичка. Ми спокійнісінько могли б виникнути з нізвідки просто тут, все одно ніхто б нічого не помітив.　

Оселя лорда й леді Пімплботтом вирізнялася пишнотою, тут мій друг Джеймс анітрохи не перебільшив. У кімнатах і коридорах були тканинні шпалери, ліпнина, висіли картини, а на розписаних фресками стелях зблискували кришталеві люстри. Хто б упізнав тут мою стареньку школу! Підлогу вкривали мозаїка і товсті килими; піднімаючись на другий поверх, я раптом подумала, що сходів і переходів тут значно більше, ніж у мій час.　

Усередині зібралося стільки народу, мов чорт пугою нагнав. Довкола стояв гамір. Таку вечірку в наш час давно вже довелося б припинити — стільки людей в одній будівлі! Та й сусіди напевно поскаржилися б на Пімплботтомів, що ті поночі слухають гучну музику. А це ж тільки коридор і передпокій.　

Зала, де, власне, проходив сам бал, вразила мене ще дужче. Вона розташовувалась на всій половині другого поверху, а людей було так багато, що мені аж подих перехопило. Одні скупчилися по кілька людей, інші танцювали, шикуючись у довгі ряди. Усюди гули голоси, лунали сміх і музика. Як у бджолиному вулику. Хоча таке порівняння й було трохи недолуге, бо гучність у залі була така шалена, як буває, коли в аеропорту «Хітроу» злітає «Боїнг-747». Кожен із чотирьохсот людей намагався перекричати іншого, а на додачу ще й оркестр із двадцятьох музик прагнув привернути увагу гостей. Усе це стоголосся осявала така купа свічок, що я мимоволі озирнулася, шукаючи вогнегасника.　

Учта вдома в леді Бромптон нагадувала бал не більше, ніж наше з тіткою Медді чаювання скидалося на клубну вечірку. Нарешті я зрозуміла вислів «бучний бенкет».　

Наша поява не викликала великого пожвавлення, бо люди раз у раз заходили до зали і йшли геть. Одначе деякі з напудрених перук допитливо зиркали на нас, і Ґідеон міцніше взяв мене за руку. Я відчула, як мене з голови до п’ят обмацують цікаві погляди, і мені терміново закортіло ще хоч очком глянути на себе в люстро, чи не причепилася, бува, до моєї сукні якась нещасна павутинка.　

— У тебе неймовірний вигляд, — похвалив Ґідеон. — Усе йде чудово.　

Я знічено гмикнула.　

Ґідеон, дивлячись на мене згори вниз, посміхнувся.　

— Готова? — прошепотів він.　

— Готова, якщо ти готовий, — не вагаючись, відповіла я.　

Ґідеон повернув мене до старих спогадів. І я подумала мимоволі про те, як нам було добре, поки він не розкрив мені всієї ганебної правди. Хоча нічого аж такого чудового ніби й не було.　

Гурт дівчат помітно пожвавився, коли ми їх проминали. Вони збуджено про щось зашепотіли — чи то про мою сукню, чи то про Ґідеона, який здався їм неймовірним красенем. А я тим часом намагалася йти прямо. Перука у мене на голові кріпилася напрочуд міцно, поверталася заодно з головою і нахилялася разом із нею. Хоча важила ця копиця десь як те барило з водою, що їх носять на голові африканські жінки. Ми саме перетинали залу, і я мимохіть шукала очима Джеймса. Як-не-як це ж таки бал його батьків, то має ж він десь бути! Ґідеон, на голову (або й півтори) вищий за більшість гостей, хутко вирахував, де перебуває граф Сен-Жермен. Граф стояв на вузькому балконі в неймовірно елегантній позі й балакав зі строкато вбраним коротуном, який когось мені трішки нагадував.　

Я мерщій присіла в глибокому реверансі, та майже одразу пошкодувала про це, згадавши, як під час нашої останньої зустрічі граф ніжним голосом розбив моє серце на тисячу друзок.　

— Дітки, ви прибули саме вчасно, — промовив граф і жестом запросив нас піднятися до нього.　

Мені він привітно кивнув (видно, це вважалося величезною шаною, адже, на його мірку, рівень і швидкість мого мислення можна було б виміряти відстанню від балконних дверей до найближчої свічки). Натомість Ґідеона зустріли з розкритими обіймами.　

— Ну, Алкотте, що скажете? Чи зможете ви розгледіти мої спадкові риси в цьому вродливому юнакові?　

Коротун, виряджений на папужачий лад, засміявся і похитав головою. Його вузьке, довгасте обличчя вкривав шар пудри. До того ж на щоках у нього червоніли кружальця, намальовані рум’янами кола, через що він нагадував клоуна в цирку.　

— Як на мене, у поставі є певна схожість.　

— І нащо порівнювати таке юне обличчя з моїм, старечим? — Граф скривив губи в усмішці, зображуючи самоіронію, — Роки безжально змінили мої риси. Деколи я бачу в люстрі геть іншу людину, — він змахнув хустинкою, наче віялом. — Між іншим, дозвольте познайомити вас: його ясновельможність Альберт Алкотт, перший секретар Ложі в наші дні. 　

— Ми вже зустрічалися у Темплі під час різних візитів, — мовив Ґідеон, легенько вклонившись.　

— Отакої! Справді, — посміхнувся граф.　

Нараз і до мене дійшло, чому цей папуга видався мені знайомим. Він зустрічав нас, коли я вперше познайомилася з графом у Темплі, і привіз карету під будинок лорда Бромптона.　

— Шкода, що ви пропустили вихід герцога та герцогині, — сказав він. — Усі заздрили зачісці її світлості. Боюся, завтра лондонські перукарі не врятуються від навали клієнтів.　

— Ця герцогиня — чарівна жінка! Шкода лише, що вона мусить втручатися в чоловічі справи і політику. Алкотте, будьте ласкаві пригостити наших гостей якимось напоєм.

Граф говорив тихо й ніжно, як завжди, але, попри довколишній гамір, кожне слово його лунало чітко. Я відчула, що моє тіло проймає холод, і то явно не через нічне свіже повітря, яке линуло сюди крізь відчинені балконні двері.　

— Авжеж! — своєю завзятістю перший секретар нагадав мені містера Марлі. — Як щодо білого вина? Я незабаром буду тут.　

От лиха година! Пуншу не буде.　

Почекавши, поки Алкотт зникне у натовпі, граф засунув руку в кишеню сурдута й, видобувши звідти листа зі смілковою печаткою, передав його Ґідеону.　

— Це лист твоєму Магістрові. Там описано деталі нашої наступної зустрічі.　

Ґідеон сховав лист і натомість передав графові інший запечатаний конверт.　

— Це доповідь про події минувшини. Можливо, вас потішить звістка про те, що в хронограф уже зчитано кров Ілейн Берлі й леді Тілні.　

Я отетеріла. Леді Тілні? І як йому це вдалося? Під час нашої останньої зустрічі щось я не помітила, що вона готова самохіть здати власну кров для другого хронографа. Я пильно подивилася на Ґідеона. Невже він силоміць узяв у неї кров? У мене перед очима вже постала картина: в розпачі леді Тілні жбурляє плетене порося услід Ґідеону.　

Граф поплескав його по плечу.　

— Ну тепер бракує лише Смарагда й Чорного Турмаліна. — Хоч він і сперся на свій ціпок, проте в цьому жесті не вбачалося жодної старечої кволості. Де там — наразі граф Сен-Жермен мав вигляд неабиякого силаня.　

От якби він знав, як же близько ми до того, аби змінити світ!　

Він кивнув на інший край зали, і я впізнала лорда Аластера з Флорентійського Альянсу. Він був рясно обвішаний блискучими прикрасами, як і минулого разу. Самоцвіти на його численних перснях виблискували так яскраво, що можна було добре розрізнити кожен. Не менш блискучим був і його погляд, крижаний, повний ненависті. Це відчувалося навіть на відстані. З-поза його спини виринула тьмяна постать у чорному, та зараз я вже не помилилась, як під час нашої минулої зустрічі, і не зарахувала його до гостей. Авжеж, то був привид, що невідступно товаришив лордові Аластеру, так само, як хлопчик Роберт — докторові Вайту. Угледівши мене, привид заворушив губами, і я вельми зраділа, що його прокльони потонули в галасі юрби. З мене досить і того, що це страховидло мариться мені в нічних жахіттях.　

— Зараз він мріє лише про те, як би простромити нас своєю шпагою, — мовив граф, чий голос видався мені страшенно задоволеним. — Цілими днями у нього тільки й думки, що про це. Йому навіть вдалося пронести тишком-нишком шпагу до бальної зали, — він погладив своє підборіддя. — Через це він не сидить і не танцює, а лише непорушно стовбичить, наче той іграшковий солдатик, і чекає слушної нагоди.　

— Отаке! А мені, бач, відмовили, коли я хотів прихопити з собою шпагу, — докірливо сказав Ґідеон.　

— Хлопче, не псуй собі даремно крові: Ракоці зі своїми людьми не спустять очей з Аластера ні на мить. Хай нині наші хоробрі друзі-куруци проливають чужу кров замість нас.　

І знову я подивилася на лорда Аластера, а відтак на чорне привиддя, що скажено погрожувало мені мечем.　

— Та не міг же він… Ось так… тобто, я хочу сказати, навіть у вісімнадцятому столітті не можна отак безкарно вбити людину? — Я мало не захлинулася. — Невже лорд Аластер хоче опинитися через нас на шибениці?　

На якусь хвилю темні очі графа сховалися під важкими віями, ніби він намагався вловити думки свого суперника.　

— Ні-ні, для цього він занадто хитрий, — протягнув граф. — Проте він також знає, що в нього не надто й багато можливостей побачити вас обох перед вістрям своєї шпаги. Та його не так просто обіграти. Я відкрив точний час вашого повернення, коли ви будете зовсім самі та беззбройні, у темному підвалі, лише однісінькій людині (і тільки їй!). Тоді-то ми й побачимо, що станеться.　

— А-а-а… — процідила я. — Але…　

Граф підніс руку.　

— Не переймайтеся, дітки. Зрадник не знає про те, що Ракоці та його люди пильнують кожен ваш крок. Аластер мріє про ідеальне вбивство — одразу ж після скоєння злочину тіла практично розтануть у повітрі, — він розсміявся. — Проте зі мною цей фокус не пройде. Щодо мене він має інший план убивства.　

Оце так-так!　

Я ледве осмислила новину про те, що ми, так би мовити, були наживкою, що не надто змінило мої уявлення про цей бал, як повернувся папужачий перший секретар — як же його звати? — з двома келихами білого вина. Слідом за ним дріботів ще один наш давній знайомець — опецькуватий лорд Бромптон. Побачивши нас знову, він страшенно зрадів і поцілував мою руку значно чуттєвіше, ніж належало за правилами пристойності.　

— Що за вечір нині! — вигукнув він. — Я щиро радий! Леді Бромптон і леді Лавінія вже бачили вас, але їх захопили танці. — Він засміявся, і його опасисте черево затремтіло. — Мені доручено запросити вас на танок.　

— Чудова думка, — похвалив граф. — Молоді повинні танцювати! Я замолоду робив це при кожній нагоді.　

Овва, зараз почнеться! Спочатку я виявлю, що обидві ноги в мене ліві, а відтак взагалі перестану розуміти, куди праворуч, а куди ліворуч, Джордано охрестив це «цілковитою втратою орієнтації». Я саме хотіла випити залпом своє вино, проте Ґідеон перехопив мій келих і передав його першому секретареві.

На просторі, призначеному для танців, уже шикувалися ряди для наступного менуету. Леді Бромптон, уздрівши нас, радісно замахала. Лорд Бромптон зник серед юрби, а Ґідеон в останню мить встиг втулити мене в лінію дам — точніше, між золотавою і зеленою гаптованою сукнями. У зелену була вбрана леді Лавінія, в чому я переконалася, зиркнувши скоса в її бік. Леді Лавінія була такою ж вродливою, як і в моїх спогадах, а її сукня, занадто відверта навіть для тутешньої розкутої моди, мала досить глибоченьке декольте. На її місці я б боялася нахилятися вперед. Одначе леді Лавінія цим, певно, геть не переймалася.　

— Приємно бачити вас знову! — Вона вшанувала сліпучою посмішкою всіх присутніх, а особливо Ґідеона, і мерщій схилилася в реверансі, з якого починається танець.　

Я схилилася слідом за нею і відчула, як мене охоплює паніка, а ноги підтинаються.　

У голові зароїлися сотні настанов на кшталт «ліворуч — це там, де великий палець праворуч», але тут Ґідеон зробив крок у tour de main[39], поставши переді мною, і мої ноги якимось чином самі почали правильно рухатися під музику.　

Величні звуки оркестру наповнювали залу до найглибших куточків, і помалу голоси довкола стихли.　

Ґідеон притулив ліву руку до стегна, а праву подав мені.　

— Тобі не здається, що цей менует Гайдна просто чудовий? — невимушено мовив він. — А ти знаєш, що цей композитор мало не став членом Ложі? І станеться це за десять років, під час його подорожі Англією. Тоді він серйозно замислився над нагодою осісти в Лондоні надовго.　

— Подумати тільки! — Я прослизнула повз нього вперед і трохи схилила голову, щоб не спускати з нього очей. — Донині я вважала Гайдна лише катом маленьких дітей.　

Принаймні він катував мене у дитинстві. Це я добре пам’ятаю, коли Шарлотта напрочуд завзято раз у раз грала його сонати для фортепіано. А тепер так само завзято вона розшукувала хронограф.　

Але я не могла пояснити це Ґідеонові, бо ми вже перемістилися з четвірки у велике коло. Тож мені довелося зосередитися на тому, аби рухатися праворуч по цьому колу.　

Хтозна, в чому там була річ, але якоїсь миті я збагнула, що мені справді подобається процес. Полум’я свічок дивовижно мерехтіло на вечірньому вбранні, музика вже не здавалася нудною і застарілою. Де там — вона якнайкраще пасувала до загальної атмосфери. Довкола безтурботно сміялися гості. Перуки теж не виглядали дурнувато, я почувалася легко і вільно.　

Танок нарешті розпався, і я покружляла до Ґідеона, ніби все життя тільки те й робила, що кружляла на балах. Він глянув мені у вічі так, наче ми в цій залі зосталися самі.　

Із таким дивним, піднесеним настроєм я не могла нічого, крім як випромінювати його в широкій посмішці, геть забувши про застереження Джордано — «у вісімнадцятому столітті зуби не вишкіряють». Скидалося на те, що моя посмішка геть зіпсувала кров Ґідеону. Він узяв мою простягнуту руку та, замість легкого торкання пальцями моєї долоні, міцно її вхопив.　

— Ґвен, відтепер я ніколи нікому не дозволю себе…　

Я так і не дізналася, що він там нікому не дозволить, бо цієї миті його руку перехопила леді Лавінія, а мою вона вклала в долоню свого партнера. Та ще й, сміючись, докинула:　

— Ми ненадовго поміняємося. Ви ж не заперечуєте?　

Особисто я заперечувала, та й Ґідеон щось забарився. Але відтак уклонився леді Лавінії, а мене залишив напризволяще, мов покірну молодшу сестричку (якою я, власне, й була). Моє натхнення як корова язиком злизала.　

— Я ще звіддаля захоплювався вами, — промовив мій новий кавалер, коли я випросталася з глибокого реверансу і подала йому руку. Мені закортіло зараз же вихопити її, бо його пальці були вологими й липкими. — Мій друг, містер Мерчант, уже мав щастя познайомитися з вами на суаре в леді Бромптон, і він хотів познайомити нас. Одначе зараз я можу зробити це й сам. Я — лорд Фліт. Той самий лорд Фліт.　

Я чемно усміхнулась. Ага, он воно що! Друг цицькома-цальника містера Мерчанта. Ми й далі танцювали одне проти одного, і я страшенно сподівалася, що той самий лорд Фліт скористається нагодою і витре вогку руку об штани. Я безпорадно озирнулася, шукаючи очима Ґідеона. Але він, здавалося, цілком захопився спілкуванням з леді Лавінією. Кавалер із сусідньої пари теж витріщався на неї, себто на її декольте, без жодного жалю залишивши свою даму поза увагою. Та й наступний за ним… О леле! Та це ж Джеймс! Мій Джеймс! Нарешті я його знайшла! Він танцював із дівчиною в сливовій сукні й так життєрадісно сяяв, наскільки можливо сяяти, коли в тебе на голові біла перука, а обличчя вкрите білою пудрою.　

Замість простягання руки лорду Фліту, я крутнулася повз леді Лавінію та Ґідеона в бік Джеймса.　

— Перепрошую, чи не могли ви б зрушити трішки вперед, — сказала я якнайчемніше, попри спротив оточення. Я ще кілька разів крутнулася — і вже стояла перед Джеймсом.　

— Даруйте, посуньтеся, будьте ласкаві.　

Дівчину в сливовій сукні я лагідно штовхнула прямо в руки джентльмена навпроти. Потім я простягнула отетерілому Джеймсу руку й, затамувавши подих, спробувала впіймати музичний ритм. Озирнувшись, я побачила, що іншим теж довелося перелаштуватись, але вже скоро вони любісінько танцювали, наче ніде нічого. На Ґідеона я вирішила про всяк випадок не дивитись — натомість витріщилася на Джеймса. Я ніяк не могла повірити, що тримаю його за руку і ця рука така тепла та жива!　

— Ви сполошили цілий ряд, — докорив мені Джеймс і суворо оглянув мене з голови до ніг. — До того ж ви недозволенно грубо відштовхнули від мене міс Амелію.　

Авжеж, це таки був він! Той самий зарозумілий тон, що й завжди.　

— Прошу вибачення, Джеймсе, але я конче мушу тобі… я повинна повідомити дещо надзвичайно важливе.　

— Наскільки я пригадую, нас поки що не познайомили, — гордо піднісши голову, сказав Джеймс. А я при цьому витончено переступила з однієї ноги на іншу.　

— Я Пенелопа Ґрей із… із села. Хоча це пусте. У мене є дуже цінна для вас звістка, тому ви маєте терміново зі мною зустрітися. Якщо вам дороге ваше життя, — докинула я задля вагомості.　

— Що ви собі дозволяєте? — ошелешено дивився на мене Джеймс. — Мені байдуже, з міста ви чи з села, але ваша поведінка ні до ладу ні до прикладу.　

— Так, — краєм ока я вловила у танку нову метушню. Цього разу в ряду кавалерів. Щось кольору морської хвилі наближалося до мене танцювальними кроками. — Послухайте мене, це дуже важливо. Ідеться про жит… про… про вашого коня, про Гектора, теє… сірого. Ви обов’язково маєте зі мною зустрітися завтра об одинадцятій у Гайд-парку. Біля мосту через озеро.　

Я тільки сподівалася, що й озеро, і міст вже існували у вісімнадцятому столітті.　

— Я маю зустрітися з вами? У Гайд-парку? І це через Гектора? — брови Джеймса здивовано підстрибнули аж до маківки.　

Я кивнула.　

— Щиро перепрошую, — Ґідеон легенько вклонився і ніжно відсунув Джеймса вбік. — Тут закралася якась помилка.　

— Мабуть, так і є! — похитавши головою, Джеймс знову повернувся до своєї сливової панночки.　

Ґідеон тим часом схопив мене за руку, доволі грубувато перемістивши в наступне танцювальне коло.　

— Ти з дуба впала, чи що? Що це ти встругнула?　

— Зустріла старого друга.　

Я обернулася до Джеймса. Цікаво, чи сприйняв він серйозно мої слова? Напевне, ні, бо Джеймс і далі хитав головою.　

— Так і скажи, що хочеш будь-що виділитися! — процідив Ґідеон. — Чому якісь нещасні три години ти не можеш просто робити те, що тобі кажуть?　

— Що за дурне питання? Звичайно ж, тому що я жінка, і розум — не моя сильна риса. Крім того, ти перший збив увесь ряд, аби потанцювати з Леді-Вим’я-Майже-Назовні.　

— Але ж це тільки тому, що вона проси… Ой, та припини вже.　

— Сам припини!　

Ми метали очима блискавки одне в одного, аж тут забринів останній акорд скрипки. Нарешті! Це був чи не найдовший менует у світі! Я полегшено присіла в реверансі й обернулася, щоб піти, перш ніж Ґідеон устиг би подати мені руку (загарбати мою, якщо говорити точно). Я сердилася на себе, що розмова із Джеймсом вийшла такою недолугою, навряд чи він захоче прийти на призначену зустріч. Треба побалакати з ним ще раз і таки розповісти всю правду.　

Тільки де його тепер знайдеш? Ці дурнуваті білі чоловічі перуки однаковісінькі на вигляд. Ряди дам і кавалерів зміїлися по всій залі, і ми опинилися в іншому кінці приміщення. Витягнувши шию, я спробувала відшукати в натовпі бодай якісь орієнтири. Щойно мені здалося, що переді мною замаячив червоний оксамитовий сурдут Джеймса, як Ґідеон міцно схопив мене за лікоть.　

— Ану, припини! — коротко звелів він.　

Цей наказовий тон уже дістав мені до печінки! Але вигадувати, як би спекатися Ґідеона, мені не довелося — цим зайнялася леді Лавінія, що прошелестіла між нами, немов букет весняних конвалій.　

— Ви обіцяли мені ще один танок, — вередливо заявила вона і посміхнулась, показавши на щоках гарненькі ямочки.　

Важко сопучи, за нею крізь натовп продерся до нас лорд Бромптон.　

— Ну годі вже з мене танців у цьому сезоні, — сказав він. — Мабуть, я вже затовстий, тобто, я хотів сказати, застарий для розваг такого штабу. До речі, про розваги. Хтось, крім мене, помітив мою найдорожчу дружину і цього жвавого контр-адмірала, котрий, як я чув, недавно втратив руку у бою? То що я вам скажу? Чутки не підтвердились! Я навіч бачив, як він тягнувся до неї обома клішнями! — Він засміявся, і його численні підборіддя ритмічно затрусилися.　

Ударив оркестр, і гості знову почали шикуватися в ряди.　

— Ах, будьте ласкаві! Ви ж не відмовите дамі, — проспівала леді Лавінія, вчепившись у край сурдута й улесливо заглядаючи в очі Ґідеонові. — Лише один танок.　

— Даруйте, але я щойно пообіцяв сестрі принести їй якогось напою, — сказав Ґідеон і похмуро глянув на мене. Ага, сердиться, що я завадила йому пофліртувати. — Та й крім того на нас чекає граф.　

Тим часом граф уже пішов з балкона, але не для того, щоб розгледітися й перепочити. Наразі він прикипів до нас своїм пильним оком і, либонь, прислухався до кожного нашого слова.　

— Я мав би за честь принести вашій любій сестрі якогось напою, — втрутився лорд Бромптон і підморгнув мені. — Я ж бо ще той залицяльник!　

— От і добре! — леді Лавінія засміялась і потягла за собою Ґідеона до пар, які вже кружляли.　

— Я ненадовго, — кинув він мені через плече.　

— Можеш не поспішати, — огризнулась я.　

Лорд Бромптон ворухнувся своїми жирами.　

— Я знаю тут один гарненький закуток, — сказав він, підморгнувши. — Його ще називають куточком старих дівок. Та вони нам не завадять: кілька перчених жартів — і вони розбіжаться.　

Лорд провів мене сходами на маленьке узвишшя, де стояла канапа. А що місце трохи вивищувалося над залою, то звідси все було прекрасно видно. На канапі таки справді сиділи дві явно не юні та не надто вродливі дами, які послужливо попідбирали свої сукні, щоб нам було де сісти.　

Лорд Бромптон задоволено потер руки.　

— Правда ж, тут затишно? Я відійду на хвильку — візьму щось із напоїв і повернуся разом із графом.　

І він побіг, наче опецькуватий бегемот, масивним тілом розтинаючи море з парчі, шовку й оксамиту. Стоячи на узвишші, я спробувала знайти, нарешті, Джеймса. Проте його ніде не було. Зате леді Лавінія та Ґідеон витанцьовували зовсім поруч, і, затамувавши біль у серці, я помітила, як гармонійно виглядає ця пара. Навіть барви їхнього вбрання чудово поєднувалися — таки молодець мадам Россіні! Коли їхні руки стикалися, то здавалося, що між ними спалахує вогонь. Вони нівроку гомоніли, і мені навіть здалося, що я чую, як хихотить леді Лавінія.　

Дві дамочки коло мене заздрісно зітхали. Я зірвалась на ноги. Оце мені нема чого робити, крім як тут мордуватися! О, а отам біля виходу чи не червоний Джеймсів сурдут? І я вирішила побігти за ним. Як-не-як тут був його дім, а до того ж — ще й моя школа, тож якось я його здибаю. І тоді вже спробую виправити історію з Гектором.　

На виході із зали я ще раз пильно глянула на лорда Аластера, який досі стовбичив там же й не спускав очей із графа. Його друг-привид так само шалено грозився мечем і, без сумніву, при цьому бубонів найчорніші прокляття. Жоден із них мене не помітив. А Ґідеон, певно, зрозумів, що я дала драла. Серед лав танцювальників знову зчинилося збурення.　

Хай йому грець! Я мерщій вийшла. Коридори були слабенько освітлені, але подекуди стояли нові гості. Можливо, багато хто з них повиходив із зали вдвох, аби нишком усамітнитися. За бальною залою одразу містилося щось на кшталт ігрового салону — туди саме заходили кілька чоловіків. Крізь шпарину у дверях просочувався тютюновий дим. На мить мені привиділося, що в кінці коридору червоний Джеймсів сурдут повертає за ріг, і я рвонула слідом так швидко, наскільки можна було це робити в моїй сукні. Діставшись до наступного переходу, я побачила, що Джеймса там немає. Либонь, він зник у якійсь кімнаті.　

Відчинивши перші-ліпші двері, я хутко закрила їх, бо промінь світла вихопив канапу, перед якою схилився на коліно якийсь чоловік — не Джеймс! — стягуючи з дами шовкову підв’язку. Авжеж, якщо взагалі тут можна говорити про даму. Я мимоволі посміхнулася і підійшла до нових дверей. Правду кажучи, гості на цих балах не надто відрізнялися від гостей у моєму часі.　

Аж тут у коридорі позаду мене почулися гучні голоси.　

— Ну нащо ж ви так поспішаєте? Невже ви боїтеся бодай на хвильку залишити сестру на самоті?　

Та це ж леді Лавінія!　

Я прожогом майнула в найближчі покої та притулилася до дверей, відсапуючись.