Із Хронік Вартових, Том 4
Cьогоднішній день був сповнений несподіванок (про головне у двох словах: Ґідеон мене кохає! Ну і ще, звісно, ця подія зі шпагою і типу смертю), але ці вечірні родинні посиденьки в моїй кімнаті здивували мене найдужче. Майже в повному складі в мене на килимі зібралися всі найдорожчі для мене люди, вони базікали та сміялися, перебиваючи одне одного: мама, тітка Медді, Нік, Кароліна, Леслі і… Ґідеон! І всі замастилися шоколадом (а що тітка Ґленда і Шарлотта втратили апетит, а леді Аріста зневажала нас в принципі, то весь шоколадний торт був у нашому розпорядженні). Може, винен тут був саме шоколадний торт, але Ґідеон і моя родина одразу заприязнилися, а може, ще й тому, що Ґідеон поводився так щиро, як ніколи досі. І це попри те, що мама й тітка Медді закидали його провокаційними питаннями, а Нік вперто називав Ґідеона Ґоллумом.
Закинувши до рота останню крихту, тітка Медді підвелася з підлоги.
— Гадаю, я мушу спуститися і підтримати Арісту — містер Тернер таки проник у будинок разом із маленьким шанувальником Шарлотти, тож там напевно спалахнула суперечка про бегонії. — Вона подарувала Ґідеону одну зі своїх осяйних посмішок із ямочками на щоках. — Маю визнати, для де Віллерза ви вельми милий юнак, Ґідеоне.
Ґідеон теж встав.
— Щиро дякую, — посміхнувся він, тиснучи тітці Медді руку. — Приємно було з вами познайомитися!
Леслі дала мені стусана у ребра.
— Глянь, які манери! Одразу підскакує, щойно жінка встає. Як же шкода, що він такий гівнюк.
Я закотила очі.
Мама струсила з сукні крихти й допомогла підвестися Кароліні й Ніку.
— Ходімо, вам уже час у ліжко.
— Мамо!.. — ображено протягнув Нік. — Сьогодні ж п’ятниця, і мені вже дванадцять років!
— Ну, будь ласка, ну хоч крапельку! — Кароліна довірливо зиркнула на Ґідеона. — Ти мені подобаєшся, — сказала вона. — Ти милий і вельми вродливий.
— Авжеж, справді, — прошепотіла мені Леслі. — Невже він зашарівся?
Схоже на те. Начебто…
Лікоть Леслі знову тицьнувся мені в бік.
— Ти дивишся як теля на нові ворота, — процідила вона.
Цієї миті через зачинене вікно увірвався Ксемеріус і вмостився на столі із задоволеною відрижкою.
— «Коли розумний і вельми вродливий демон повернувся зі своєї подорожі, прикро було йому бачити, що дівчисько так і не змінило блузку кольору дитячої несподіванки і не набралося сумління…» — процитував він зі свого ненаписаного роману.
Я беззвучно прошепотіла йому: «Стули пельку!»
— Я тільки хотів сказати, — продовжував він, образившись, — що ти згаяла чудову нагоду. Врешті-решт, ти уже не маля, і хтозна, чи завтра ти не зненавидиш хлопчину, як учора.
Коли тітка Медді пішла, а мама виштовхала з кімнати моїх брата й сестру, Ґідеон зачинив двері й, посміхаючись, подивився на нас.
Леслі піднесла обидві руки.
— Ні, забудь! Я нікуди не піду. Мені треба дещо обговорити з Гвен. І дещо цілком таємне.
— Тоді я теж нікуди не піду, — заявив Ксемеріус, гепнувся на моє ліжко і вмостився на подушці.
— Певно, я більше не маю щось приховувати від Ґідеона, — кинула я. — Настав час взаємодоповнити наші знання. — А нічогенько у мене вийшло!
— Тим більше, я сумніваюся, що «Google» допоможе у цьому питанні, — пустив шпильку Ґідеон. — Вибач, Леслі, просто містер Вітмен нещодавно показав одну гарненьку папку, де ти… зібрала всю інформацію.
— Що-о-о? — Леслі обурено взялася в боки. — А я вже, було, подумала, що ти не такий покидьок, як завжди говорила Ґвен! Пречудово! Це… — вона замислилась. — Як підло, що Білченя показало мою папку! Ці інтернет-дослідження спершу були нашим єдиним джерелом інформації, і я так пишалася ними.
— Але відтоді ми знайшли купу відомостей, — продовжила я. — По-перше, Леслі — справжній геній, а по-друге, я кілька разів бачила свого…
— Та ми тобі не назвемо наші джерела! — Леслі зміряла мене гнівним поглядом. — Ґідеон досі залишається одним із них, Ґвен. Навіть якщо твій розум застилає гормональний туман.
Ґідеон широко посміхнувся і сів на килимі, схрестивши ноги.
— Ну тоді розпочнімо з мене, — і, не чекаючи згоди Леслі, він знову взявся розповідати про документи, отримані від Пола. На відміну від мене, Леслі була приголомшена, почувши про те, що я маю померти, щойно Коло Дванадцяти замкнеться. Її шкіра сполотніла під веснянками.
— Можна глянути на ці документи? — запитала вона.
— Звісно, — Ґідеон витягнув із кишені штанів зім’яті аркуші та ще кілька дістав із нагрудної кишені на сорочці. Скільки я могла бачити, папір пожовк і доволі витерся на згинах.
Леслі отетеріло витріщилась на нього.
— І ти ось так просто носиш їх у кишені? Це ж неймовірно цінні оригінали документів, а не якісь там… хусточки! — Вона потягнулася до них. — Та вони ось-ось розпадуться. Як це по-чоловічому, — вона дбайливо розправила документи. — А ти впевнений, що це не підробка?
Ґідеон знизав плечима.
— Я ж не графолог і не історик. Але на вигляд вони геть такі самі, як і решта документів, які охороняють Вартові.
— Ага, і зберігалися за відповідної температури та під склом? — підкусила Леслі. — Чи як?
— Як Флорентійський Альянс взагалі роздобув ці папери? — запитала я.
Ґідеон знову знизав плечима.
— Гадаю, звичайна крадіжка. Я не мав удосталь часу, щоб пошукати підказку в Хроніках Вартових чи перевірити це. Ці папери у мене всього кілька днів! Вивчив їх як отченаш, але так нічого і не втямив. Крім цього питання.
— Врешті, ти не кинувся мерщій до Фалька, щоб показати ці документи.
— Правду кажучи, промайнула така думка. Але потім… — Ґідеон зітхнув. — Знаєш, наразі я взагалі не розумію, кому я можу довіряти.
— Не довіряй нікому, — прошепотіла я, обертаючи очима. — Так мене вчила мама.
— Твоя мама… — пробурмотів Ґідеон. — Цікаво, як багато їй відомо про все це.
— Отже, коли Коло замкнеться і граф отримає цей еліксир, Ґвендолін має… — Леслі не ладна була закінчити цю фразу.
— …померти, — доповнила я.
— Врізати дуба, постукати до святого Петра, віддати Богові душу, упокоїтися навіки, заснути вічним сном, заробити сосновий костюм… — ліниво підказав Ксемеріус.
— …стати жертвою вбивства! — Леслі театрально взяла мене за руку. — Ти ж не просто ляжеш собі й помреш! — вона пригладила волосся, яке все одно стирчало в різні боки.
Ґідеон кахикнув і вже відкрив рота, аби щось сказати, та Леслі його випередила.
— Чесно кажучи, у мене весь час було лихе передчуття, — сказала вона. — Усі ці вірші такі зловісні, і все, що стосується Крука, Рубіна, номера Дванадцять, виглядає доволі похмуро. Крім того, ця інформація вписується в те, що розкопала я.
Вона відпустила мою руку і заходилася нишпорити у своєму (новісінькому!) наплічнику, звідки витягла «Анну Кареніну».
— Хоча, взагалі-то, це з’ясували Люсі й Пол, твій дідусь і… Джордано.
— Джордано? — спантеличено повторила я.
— Атож! Ти що, не читала його есе? — Леслі погортала книгу. — Щоб він припинив розпатякувати на кожному кроці про свої відкриття, Вартові були змушені зробити його членом Ложі.
Я присоромлено похитала головою. Я цілком збайдужіла до писанини цього Джордано уже після першого перевантаженого речення (до того ж це був сам Джорданої).
— Ти мене розбудиш, коли стане цікаво? — мовив Ксемеріус і заплющив очі. — Мені конче потрібен відпочинок, щоб перетравити цю вечерю.
— Як історика Джордано ніколи не сприймали серйозно, навіть Вартові, — втрутився Ґідеон. — Він публікував свою ахінею в підозрілих езотеричних журналах, читачі яких називали графа «просунутим», «зміненим», але що це означає — хтозна.
— Я можу тобі пояснити! — Леслі підняла «Анну Кареніну», ніби ця книга була доказом на якомусь суді. — «Історик» Джордано натрапив на записи та листи інквізиції шістнадцятого століття. Згідно з джерелами, під час однієї з мандрівок у часі юного графа Сен-Жермена завагітніла графська донька Елізабетта ді Мадрон, яка жила в монастирі. Ось тоді-то… — Леслі раптом затнулася, — він цілком їй відкрився, розповів про себе все. Чи то він був ще молодий і зелений, чи то почувався в безпеці.
— І що ж він розповів? — поцікавилась я.
— Він, не криючись, розпатякав усе про своє походження, справжнє ім’я, здатність подорожувати в часі, а ще про безцінні таємниці. Таємниці, за допомогою яких можна добути філософський камінь.
Ґідеон кивнув, ніби давно знав цю історію, проте Леслі навколо пальця не обведеш.
— Ця ідея в Італії шістнадцятого століття не надто сподобалася, — правила вона далі. — Вони вважали графа небезпечним демоном, а татусь цієї Елізабетти страшенно розлютився на графа за те, що той зґвалтував його дочку. Отож він заснував Флорентійський Альянс і поклав своє життя на пошуки графа і таких, як він, а ще багатьох поколінь його нащадків… — Леслі замовкла. — На біса я взагалі заговорила про це? Бідна моя голівонька от-от лусне від купи інформації.
— А до чого тут, чорт забирай, Толстой? — запитав Ґідеон, роздратовано дивлячись на книгу, яку підготував для мене Лукас. — Тільки не гнівайся, але нічого нового я поки що не почув.
Леслі насупилась.
— А я почула, — поквапилась я підтримати Леслі. — Але ти обіцяла нам пояснити, навіщо графові філософський камінь, Лес!
— Атож, — Леслі наморщила чоло. — Для цього я перестрибну трохи вперед, адже спливло чимало води, перш ніж нащадки графа Конте ді Мадрон знайшли мандрівника у часі Ланселота де Віллерза…
— Деякі деталі ти цілком можеш пропустити, — урвав її Ґідеон. — У нас більше немає прірви часу. Післязавтра ми знову зустрічаємося з графом, а тим часом, за його розпорядженням, я маю роздобути кров Люсі й Пола. На жаль, якщо я не впораюся, граф витягне якийсь новий план, наче фокусник із капелюха… — Хлопець зітхнув. — Отже?
— Але ж вся сіль у подробицях, — Леслі теж зітхнула й на мить затулила обличчя руками. — Менше з тим. Вартові вірять, що філософський камінь — це штука, що прислужиться людству, бо ж він нібито може вилікувати будь-яку хворобу, авжеж?
— Так, — сказали ми з Одеоном в один голос.
— Одначе Люсі, Пол і дідусь Ґвенні, а також люди з Флорентійського Альянсу вважали, що це брехня!
Я кивнула.
— Стривай, — Ґідеон насупився. — Дідусь Ґвенні? Наш колишній Магістр, місце якого зайняв мій дядько Фальк?
Цього разу я кивнула дещо винувато. Він дивився на мене, і раптом його наче осяяло.
— Продовжуй, Леслі, — сказав він. — Що ти ще з’ясувала?
— Люсі та Пол вважали, що граф хоче привласнити філософський камінь, — Леслі зробила паузу, аби впевнитися, що ми уважно її слухаємо. — Тому що філософський камінь може подарувати йому, і лише йому, безсмертя.
Ми з Ґідеоном мовчали. Я була неабияк вражена. Про те, що відчував Ґідеон, здогадатися було важко. Його обличчя залишалося незворушним, приховуючи його думки.
— Звісно, граф мусив вигадати всю цю маячню про порятунок людства і таке інше, аби переконати людей працювати на нього, — вела далі Леслі. — Навряд чи він створив би таку потужну таємну організацію, якби щиро виклав свої справжні наміри.
— Оце й усе? Просто старий пройдисвіт боїться смерті? — здивувалась я. Можна сказати, що я була навіть трішки розчарована. Це і є таємниця, прихована в таємниці? І через це вся веремія?
Поки я скептично хитала головою і вже подумки складала речення, яке починалося з «Але…», Ґідеон насупився ще дужче.
— Дуже правдоподібно, — пробурмотів він. — Чорт! Леслі має слушність! Це все пояснює.
— Що пояснює? — запитала я.
Підскочивши, він метався кімнатою з кутка в куток.
— Не можу повірити, що моя родина сліпо йшла за ним усі ці століття, — гарячкував він. — Що я сліпо йшов за ним! — Він зупинився переді мною і глибоко зітхнув. — «І часу дух просякне все довкола, І вічність зрине сивочола…» Якщо прочитати уважно, можна все прозирнути. «Піди, болячко, зникни, моровиця — Під зіркою обіцянка здійсниться!» Звісно! Щоб подарувати людині безсмертя, ця річ має лікувати від усіх хвороб. — Він почухав лоба й показав на аркуші паперу, розкидані на килимі. — А пророцтва, які граф приховував від Вартових, кидають ще більше світла на ситуацію. «І мудрість самоцвіт із вічністю з'єднає. Ростиме сила, у дівочі вбрана шати, І владу дасть тому, хто вміє чарувати…» Все просто! І як я тільки сам до цього не додумався? Я так зациклився на тому, що Ґвендолін має померти і це може трапитися з моєї вини, що просто не побачив правди! Хоча вона весь час була у мене перед очима.
— Атож, — мовила Леслі, не ладна стримати легку переможну посмішку. — Можу тільки припустити, що ти здібний в інших сферах. Правда ж, Ґвенні? — І примирливим тоном вона додала: — Крім того, у тебе була сила-силенна інших справ.
Я потягнулася до паперів Ґідеона.
А згасне раптом весь зірок тузінь,
Розтане юність і візьметься дуба тлінь…
І поповзе його нутром черва —
Так вступить доля людства у свої права!
Я прочитала це вголос, не вірячи власним очам, намагаючись не звертати уваги на мурашки по спині.
— Гаразд, припустімо, я теж є серед дванадцяти зірок, але решта для мене як було, так і лишилося тарабарщиною…
— На берегах тут є позначка: «Щойно в мене буде еліксир, вона має померти!» — пробурмотіла Леслі, просунувши голову під моєю рукою. — Це ти розумієш, еге ж? — Вона міцно-міцно пригорнула мене. — Ти ніколи, ніколи більше не повинна наближатися до цього вбивці, тобі ясно? Це кляте Коло крові не повинне замкнутися, нізащо! — Леслі трішки відхилилась від мене. — Люсі й Пол зробили все можливе, втікши з хронографом. Але, на жаль, знайшовся другий екземпляр, — вона відпустила мене і докірливо глянула на Ґідеона. — А декому в цій кімнаті більше не було чого робити, крім як старанно наповнювати новий хронограф кров’ю всіх мандрівників у часі! Пообіцяй мені тут і зараз, що цьому графові більше не трапиться нагоди задушити або заколоти Ґвенні…
Ксемеріус виринув із глибокого сну:
— …а також отруїти, застрелити, четвертувати, повісити, обезголовити, забити до смерті, втопити, скинути з хмарочоса… — натхненно вигукнув він. — А про що мова?
— «Як згасне ж зірка та дванадцята за ночі, Орел мети одвічної доскочить», — тихо сказав Ґідеон. — Тільки ось померти вона не може!
— Ти, напевно, хотів сказати «не має права»? — поправила його Леслі.
— Не повинна, не хоче, не зобов’язана, — пробелькотів Ксемеріус, знову опустивши голову на свої лапки.
Ґідеон сів на підлогу перед нами. Погляд його знову став цілком серйозним.
— Саме це я хотів тобі розповісти, перш ніж ми… — він кахикнув. — Ти вже казала Леслі, що лорд Аластер поранив тебе шпагою?
Я кивнула, а Леслі зауважила:
— Вона справді народилася під щасливою зіркою, на щастя, він схибив!
— Лорд Аластер — один із найкращих фехтувальників, яких я знаю, — зауважив Ґідеон. — І він таки поцілив. Рана була справді небезпечною для життя. — Він торкнувся кінчиками пальців моєї руки. — Точно кажучи, ця рана була смертельною.
Леслі шумно вдихнула повітря.
— Та мені ж просто прима… — пробурмотіла я, згадавши свій політ під стелю та картину, що розгорнулася піді мною.
— Ні! — похитав головою Ґідеон. — Це було не марення! Такі речі неможливо вигадати. До того ж я там був!
Якусь мить він не ладен був продовжувати далі, але швидко опанував себе.
— Коли ми стрибнули назад, ти вже не дихала півхвилини. І коли я з тобою на руках опинився в підвалі, у тебе досі не було пульсу, жодних сумнівів. А ще за хвилину ти розплющила очі й любенько сіла.
— Отже… — почала Леслі, і тепер була її черга витріщатися на Ґідеона.
— Отже, Ґвенні безсмертна, — заявив Ґідеон і осяяв мене променистою посмішкою. У відповідь я лише спантеличено кліпала очима.
Ксемеріус підвівся і почухав собі черевце. Паща його розтулилася та одразу й закрилася, але замість коментаря він лише приснув на подушку водою.
— Безсмертна? — очі Леслі розкрилися ще ширше. — Як… горянин[50]?
Ґідеон кивнув.
— Тільки на відміну від нього Ґвендолін не помре, навіть якщо відтяти їй голову. — Він підвівся, і обличчя його стало суворим. — Ґвендолін узагалі не може померти. Хіба що відбере життя сама в себе. — І упівголоса продекламував: — «І знайте! Ті зірки згорають лиш в любові, Які загинути в ім’я її самі готові».
Мою кімнату заливало рожеве світло вранішнього сонця, у якому кружляли маленькі порошинки. Я, вперше за останній час, прокинулася цілком бадьорою. Я обережно помацала під нічною сорочкою вчорашню рану на грудях і обвела пальцем її край.
Безсмертна.
Спочатку я не наважувалася повірити припущенням Ґідеона через їхню абсурдність, а моє життя, здавалося, висіло на волосинці через купу негараздів. Мій розум рішуче відмовлявся приймати ці факти.
Але глибоко всередині я одразу збагнула, що Ґідеон має рацію: шпага лорда Аластера мене вбила. Я відчувала біль і бачила, як по краплині спливає моє життя. Я зробила свій останній подих. А проте була жива…
Цілий вечір усі розмови крутилися навколо мого безсмертя. Особливо розпатякалися Леслі та Ксемеріус, оговтавшись від першого шоку.
— Цікаво, невже в неї ніколи не буде зморщок?
— А ось припустімо, що на тебе впаде бетонний блок вагою вісім тонн? Отож тобі доведеться далі жити плескатою монеткою?
— Може, ти не те щоб безсмертна, а просто маєш сім життів, як у кішки?
— Цікаво, якщо їй видряпати око, чи воно виросте знову і на тому ж місці?
Те, що Ґідеон не відповідав на жодне з цих питань, не надто заважало Леслі. Певно, вони тягли б у свою дудку до самого ранку, але до нас зайшла мама і відправила Ґідеона та Леслі по домівках. На жаль, вона була невблаганна.
— Ґвендолін, пам’ятай про те, що ще вчора ти була хвора, — нагадала вона. — Я лише хочу, аби ти як слід виспалася.
Як слід виспалась! Наче після такого дня можна взагалі заснути! Нам ще купу всього треба обговорити!
Я спустилася разом з Леслі та Ґідеоном і попрощалася з ними біля дверей. При цьому Леслі як найкраща подруга одразу все втямила і вистрибом помчала до автобусної зупинки, пославшись на терміновий дзвінок (я чула, як вона кричить у слухавку: «Берті, привіт! Скоро буду вдома»). На жаль, Ксемеріус не був таким увічливим. Він завис сторчма над ґанком й гучно заспівав:
— Ґвендолін і Ґідеон обіймались під вікном, з вікна витріщились очі — і Ксемеріус регоче.
Отож я неохоче попрощалася з Ґідеоном і піднялася назад у кімнату, поставивши собі за ніч усе добряче обміркувати і, якщо треба, зробити кілька дзвінків та скласти нарешті план. Але варто було мені лише на хвильку прилягти й розтягнутися на ліжку, і я заснула мов убита. І решта, певно, вчинила так само: на дисплеї свого телефону я не побачила жодного пропущеного дзвінка.
Я з докором глянула на Ксемеріуса, який спав, згорнувшись калачиком біля моїх ніг, а тепер потягнувся й глибоко позіхнув, і напустилась на нього:
— Ти мусив мене розбудити!
— Я тобі що, будильник, о безсмертна пані?
— Я гадала, що привидам сон потрібен як зайцеві бубон.
— Може, й не потрібен, — мовив Ксемеріус, — але після розкішної вечері трошки задати хропака вельми корисно. — Він скривився. — А декому корисно буде нарешті помитися.
Тут уже він мав рацію. Поки вся сім я спала (сьогодні ж була субота), я окупувала ванну, перепробувавши мільйон шампунів, гелів для душу, лосьйонів для тіла і навіть намазюкавшись кремом проти зморщок, який належав моїй мамі.
— Дай-но вгадаю: життя прекрасне, і ти почуваєшся — ха- ха! — наче вдруге на світ народилася, — зауважив Ксемеріус, поки я крутилася перед дзеркалом, вибираючи, що б його вдягнути.
— Точно! Знаєш, я ніби дивлюся на життя зовсім іншими очима…
Ксемеріус пирхнув.
— Ти, певно, гадаєш, що геть усе зрозуміла, а насправді це всього лише гормони. Сьогодні ти на сьомому небі від щастя, а завтра будеш рюмсати, — під’юджував він. — Дівчата, що й казати! Наступні двадцять, а то й тридцять років так буде без кінця-краю. Ну а потім клімакс. Хоча в тебе, можливо, й ні. Хіба буває у безсмертних панянок криза середнього віку?
Я обдарувала його стриманою посмішкою.
— Знаєш що, маленький буркотуне, ти…
Мою лекцію урвав телефонний дзвінок. Леслі цікавилася, о котрій ми побачимося, щоб робити костюми марсіан для вечірки в Синтії.
Вечірка! У мене просто в голові не вкладалося, як вона могла думати зараз про такі речі.
— Знаєш, Леє, я не впевнена, чи взагалі туди піду. Стільки всього сталось і…
— Ти мусиш піти! І ти підеш, — тон Леслі не терпів жодних заперечень. — Бо вчора ввечері я домовилася про компанію. Якщо все зірветься, мені буде страх як незручно.
Я застогнала.
— Сподіваюся, цього разу ти не заангажувала свого жахливого кузена і його друга-пердуна? — Подумки я знову побачила нас у дурнуватих мішках для сміття. — Минулого разу ти пообіцяла мені, що це більше ніколи не повториться. Тобі ж не потрібно нагадувати той випадок із шоколадом…
— За кого ти мене маєш? Я ніколи не повторюю своїх помилок, ти ж знаєш! — Леслі замовкла, а потім байдужим тоном правила далі: — Учора дорогою до автобусної зупинки я розповіла про вечірку Ґідеону. І він люб’язно зголосився нас супроводжувати. — Тут запала невелика пауза. — Він і його молодший брат. Тому ти не можеш просто так відступити.
— Лес! — Звісно, у Ґідеона не залишалося вибору. Леслі була справжнім майстром переконання. Певно, Ґідеон узагалі не втямив, що сталося.
— Ти ще мені за це подякуєш, — захихотіла Леслі. — А зараз повернімося до костюмів. Я вже вибрала зелений друшляк і повстромляла в нього кулькові ручки — грандіозний вийшов капелюх. Якщо хочеш, можу залишити його тобі.
Я застогнала.
— Боже мій! Ти що, справді просиш мене прийти на наше перше побачення з Ґідеоном у пакеті для сміття і з друшляком на голові?
Леслі трохи завагалася.
— Але ж це мистецтво! До того ж це весело. І безкоштовно, — пояснила вона. — Крім того, він так у тебе втюрився, що йому начхати, у що ти вдягнута.
Я вже зрозуміла, що треба діяти більш витончено.
— Добре, — сказала я здаючись. — Якщо ти так хочеш, ми таки підемо на цю вечірку в костюмах марсіан. Ти реально крута дівчина, бо тебе не хвилює, чи вважає Рафаель дівчат у зеленому сміттєвому пакеті і друшляку зі щупальцями на голові сексуальними. Танцюючи, ти шарудітимеш і почуватимешся як… як справжній сміттєвий пакет. А легкий хімічний аромат пакета… Тим часом Шарлотта у своїй ельфовій сукні пропливатиме повз нас і пускатиме свої шпички…
Леслі замовкла рівно на три секунди. Відтак процідила:
— Так, мені це справді по цимбалах…
— Гаразд, бо інакше я давно б уже запропонувала тобі попросити одяг у мадам Россіні — вона позичить нам будь-який зелений костюм: сукні з фільмів із Ґрейс Келлі та Одрі Хепберн. Танцювальні костюми золотих двадцятих років, у яких можна танцювати чарльстон. Або бальні сукні з…
— Та годі, годі, — пробурчала Леслі. — Я здалася вже на Ґрейс Келлі. Давай забудемо про сміттєві пакети. Як ти гадаєш, мадам Россіні вже прокинулася?
— Ну як я? — покрутилася перед нами мама. Вона вже тричі перевдягнулася, бо сьогодні зранку їй зателефонувала місіс Дженкінс, секретарка Вартових, і попросила її супроводити мене в Темпл на елапсацію.
— Так і вабиш очі, — сказала я, навіть не глянувши.
Лімузин ось-ось мав з’явитися з-за рогу. Цікаво, чи приїде Ґідеон, щоб забрати мене? Чи чекатиме мене в штабі? Учорашній вечір так невчасно обірвався. Ми стільки всього мали сказати одне одному.
— З вашого дозволу зауважу, що блакитна сукня личить вам значно більше, — зронив містер Бернард, якраз змітаючи в холі пиляку з картин величезним пір’яним віничком.
Мама прожогом помчала нагору.
— Правда ваша, містере Бернард! Це надто пишне та елегантне вбрання для середини суботнього дня. Хтозна, чи не вирішить він, що я так вирядилася задля нього.
Я докірливо посміхнулася містеру Бернарду.
— Ви впевнені, що мали на увазі саме це?
— Вона сама запитала, — карі очі за товстою совиною оправою хитро мені підморгнули. Відтак містер Бернард виглянув у вікно. — А ось і лімузин. Може, попередити їх, що ви трохи забарилися? До блакитної сукні складно дібрати відповідне взуття.
— Я сама це зроблю! — крикнула я, підхопивши на плече сумку. — До побачення, містере Бернард. І подбайте, будь ласка, про самі-знаєте-кого.
— Певна річ, міс Ґвендолін. Самі-знаєте-хто навіть близько не підійде до самі-знаєте-чого. — І з ледь помітною усмішкою містер Бернард знову взявся до роботи.
Та Ґідеона в лімузині й близько не було. Але натомість сидів містер Марлі, який відчинив переді мною дверцята, щойно я вийшла. Його обличчя, схоже на місяць, було таке ж перелякане, як останніми днями. А може, й трохи більше. І на моє бурхливе: «Ну хіба не чудовий весняний день?» містер Марлі просто промовчав.
— А де місіс Грейс Шеферд? Мені було доручено відвезти її в Темпл разом із вами.
— Звучить так, ніби ви доправляєте її на судовий процес, — сказала я. Ох, якби ж то я знала, наскільки я маю слушність, тоді б мій настрій не був таким піднесеним.
Коли мама нарешті вийшла, ми покотилися лондонськими вулицями. Ми простояли лише в трьох заторах і вже за п’ятдесят хвилин були на місці. Я вкотре загадалася над питанням, чому ми не скористались метро.
Біля входу в штаб нас привітав містер Джордж. Я помітила, що він значно серйозніший, ніж зазвичай, а його посмішка дещо силувана.
— Ґвендолін, містер Марлі проведе тебе вниз для елапсації. А вас, Ґрейс, очікують у Драконячій залі.
Я запитально подивилася на маму.
— Що' їм від тебе треба?
Мама знизала плечима, але одразу напружилась.
Містер Марлі дістав чорну шовкову пов’язку.
— Ходімо, міс, — сказав він і було потягнувся до мого ліктя, але враз відсмикнув руку, побачивши мій погляд. Його вуха спалахнули, він стиснув губи і прошипів: — Ідіть за мною.
Сьогодні в нас дуже щільний графік. Хронограф я вже налаштував.
Я підбадьорливо посміхнулася мамі і спотикаючись побігла слідом за містером Марлі вниз сходами. Той припустив семимильними кроками, як завжди, мимрячи собі під носа. Повернувши за ріг, ми мало не збили з ніг Ґідеона, але він вчасно відскочив.
— Доброго ранку, Марлі, — лінькувато кинув він, поки містер Марлі, вочевидь запізнюючись, кумедно тупцяв на місці.
Моє серце закалатало, бо Ґідеон розплився в широкій посмішці, помітивши мене, такій само широкій, як східна дельта Гангу (щонайменше!).
— Привіт, Ґвен, як спалося? — лагідно мовив він.
— Що ви тут досі робите? Ви давно мали бути в ательє мадам Россіні й переодягатися, — пробурмотів містер Марлі. — Сьогодні у нас справді щільний графік, а операція «Чорний Турмалін і Са…»
— Ідіть, куди йшли, Марлі, — миролюбно сказав Ґідеон. — Я сам приведу Ґвенні за кілька хвилин. А потім уже мерщій перевдягнуся.
— Ви не маєте пра… — почав містер Марлі, та раптом приязнь з обличчя Ґідеона як водою змило, воно стало таким холодним, що містер Марлі ввібрав голову в плечі. — Але не забувайте про чорну пов’язку, — лише додав він, потім передав її Ґідеонові й сягнистим кроком подався геть.
Ґідеон, не дочікуючись, поки Марлі зникне з поля зору, притягнув мене до себе й міцно поцілував у губи.
— Я так за тобою скучив.
Я була вельми рада, що поруч немає Ксемеріуса, бо я прошепотіла: «Я за тобою теж» і, оповивши його шию руками, пристрасно поцілувала у відповідь. Ґідеон притиснув мене до стіни, і відірвалися ми одне від одного лише після того, як зі стіни гепнулася картина. Це був пейзаж, написаний олією, — вітрильник, який бореться з хвилями в бурхливому морі. Відсапавшись, я спробувала повісити картину назад на цвях.
Ґідеон мені допоміг.
— Я хотів зателефонувати тобі ще вчора ввечері, але потім подумав, що твоя мама має слушність — тобі край треба виспатися.
— Так, мені й справді це було необхідно.
Я сперлася спиною на стіну і посміхнулася йому.
— Я чула, що сьогодні ввечері ми разом ідемо на вечірку.
Ґідеон засміявся.
— Так, побачення двох пар одночасно. Мій молодший брат Рафаель був у захваті, особливо коли дізнався, що це ідея Леслі, — він попестив мене по щоці. — Я трохи інакше уявляв наше перше побачення, але твоя подруга — майстер переконання.
— До речі, вона встигла тебе попередити, що на цю вечірку треба підготувати костюм?
Ґідеон стенув плечима.
— Мене більше нічим не здивуєш, — кінчики його пальців ковзнули по моїх щоках до шиї. — Учора ввечері нам треба було ще стільки… о-о-о… обговорити, — він кахикнув. — Мені кортить дізнатися все про твого дідуся і як, чорт забирай, ти влаштувала цю зустріч. Точніше коли? І що там з книгою, з якою Леслі носиться як із писаною торбою?
— О, «Анна Кареніна»! Я принесла її тобі, хоча Леслі вважає, що ми маємо зачекати, поки не впевнимося, що ти справді на нашому боці, — я потяглася до сумки, та її не було. Я роздратовано цмакнула. — Чорт! Мама прихопила сумку, виходячи з машини.
Тим часом звідкись долинула мелодія пісні «Nice guys finish last»[51]. Я мимоволі розсміялася.
— Це що?..
— А… так. А що, не підходить? — Ґідеон вийняв із кишені свій телефон. — Ну, якщо це Марлі, я йому… О! Це мама, — він зітхнув. — Вона підшукала Рафаелю інтернат і хоче моєї допомоги, щоб я переконав його перейти туди. Я їй потім відповім.
Та телефон не вгавав.
— Поговори з нею. А я тим часом збігаю по книгу, — запропонувала я і помчала коридором, не чекаючи його відповіді. Містер Марлі, певно, місця собі не знаходив у підвалі, але зараз мене це не обходило.
Двері в Драконячу залу були прочинені, і я ще здаля почула схвильований мамин голос.
— Це що, допит? Я вже все вам пояснила: я хотіла захистити свою дочку і сподівалася, що ген успадкувала Шарлотта. Більше мені нема чого сказати.
— Прошу сідати, — я безпомилково впізнала містера Вітмена за тоном, яким він звертався до неслухняних школярів.
Почувся стукіт стільців і кахикання учасників розмови. Я повільно підкралася ближче.
— Ґрейс, ми тебе попереджали, — крижаним голосом мовив Фальк де Віллерз. Певно, зараз мама витріщалася на свої туфлі, загадуючись, навіщо, хай йому чорт, вона доклала стільки зусиль, вибираючи сьогодні вбрання. Я притулилася спиною до стіни біля одвірка, щоб краще чути.
— Як же нерозумно було з вашого боку сподіватися, що ми не докопаємося до правди, — похмуро сказав доктор Вайт.
Мама як у рот води набрала.
— Учора ми з’їздили в Котсволдз, де відвідали таку собі Дон Геллер, — мовив Фальк. — Тобі це ім’я знайоме, чи не так?
Мама нічого не відповіла, тому він правив далі:
— Це сповитуха, яка допомагала з’явитися на світ Ґвендолін. Недавно ти сплатила кредиткою за оренду її літнього будиночка, тож я думав, що ти згадаєш її набагато швидше.
— О Боже, що ви зробили з бідолашною жінкою? — нарешті озвалася мама.
— Звісно, нічого. Що ви собі уявили! — це був містер Джордж.
А містер Вітмен з ноткою сарказму докинув:
— Певно, вона вважала, що ми почнемо проводити над нею сатанинські ритуали. Вона зчинила справжню істерику і знай хрестилася. А коли побачила Джейка, то зомліла.
— Та я лише хотів уколоти їй заспокійливе, — пробурчав доктор Вайт.
— Але зрештою вона оговталася і ми з нею сяк-так поговорили, — розповідав Фальк де Віллерз. — І вона розповіла нам цікаву історію про ту ніч, коли народилася Ґвендолін. Цікаву та похмуру. Безтурботну наївну сповитуху викликали до працьовитої дівчини, яка переховувалася в маленькому літньому будиночку в Даремі від переслідувань якоїсь сатанинської секти. Жорстока секта, зациклена на нумерологічних ритуалах, налаштована не тільки проти цієї дівчини, а й проти її дитини. Сповитуха не знала напевно, що очікує бідолашного пуцьвірінка, тож фантазія її розігралася. Серце вона мала добре, а сума, яку їй обіцяли, була доволі значна, — до речі, Ґрейс, цікаво, де ти дістала такі гроші, — отож вона підробила дату в свідоцтві про народження дитини, після того як допомогла матері привести її на світ. І присягнулася, що нікому про це не розповість.
У залі ненадовго запанувала мертва тиша. Потім мама зухвало відповіла:
— То й що? Це збігається з тим, що я вам казала.
— Так, спочатку ми теж так думали, — кинув містер Вітмен. — Але потім натрапили на деякі цікаві деталі в цій заплутаній справі.
— 1994 року тобі було двадцять вісім років. Гаразд, припустімо, що в очах сповитухи ти ще була юною дівчиною, — правив далі Фальк. — Але хто ж тоді рудокоса схвильована сестра майбутньої матері, про яку згадує місіс Геллер?
— Сповитуха вже тоді була підстаркувата, — тихо сказала мама. — Може, за цей час у неї розвинувся старечий маразм.
— Можливо. Але вона без вагань упізнала дівчину на світлині, — заявив містер Вітмен. — Дівчину, яка тієї ночі народила дочку.
— Це була світлина Люсі.
Слова Фалька наче вдарили мене у груди. Поки залою розповзалася напружена тиша, ноги мені підломились і я поволі сповзла по стіні на підлогу.
— Це… якась помилка, — нарешті прошепотіла мама.
Кроки в коридорі щомиті наближалися, але я була не ладна навіть повернути голову. І лише коли наді мною хтось схилився, я зрозуміла, що це Ґідеон.
— Що сталося? — пошепки спитав він і присів переді мною навпочіпки.
Не в змозі нічого відповісти, я лише похитала головою.
— Помилка, Ґрейс? — Фальк де Віллерз говорив, карбуючи кожне слово. — Жінка впізнала на світлині й тебе, старшу сестру, що передала їй конверт із захмарною сумою. А також вона впізнала чоловіка, який тримав Люсі за руку під час пологів, — це був мій брат!
І, начебто я досі не втямила, що до чого, він докинув:
— Ґвендолін — дитина Люсі й Пола!
У мене вирвався стогін. Ґідеон, побілівши, взяв мене за обидві руки.
У Драконячій залі моя мама ударилася в сльози.
Та це була не моя мама.
— Всього цього можна було б уникнути, якби ви облишили її в спокої, — схлипувала вона. — Якби ви не загнали її у глухий кут.
— Ніхто не знав, що Люсі й Пол чекають дитину! — визвірився Фальк.
— Вони скоїли крадіжку! — форкнув доктор Вайт. — Вони вкрали найбільшу коштовність Ложі й мало не звели нанівець усе, що здобули Вартові за століття…
— Ох, замовкніть! — закричала мама. — Ви змусили цих хлопця й дівчину залишити свою кохану доньку за два дні після народження!
Цієї миті, не знаючи як, я знову зіп’ялася на ноги. Я просто не могла це далі слухати.
— Ґвенні! — було зупинив мене Ґідеон, але я вирвалася і побігла геть. — Куди ти? — Через кілька кроків він мене наздогнав.
— Подалі звідси! — я побігла ще швидше. Порцеляна у вітринах, повз які ми пробігали, тихо дзвеніла в такт.
Ґідеон схопив мене за руку.
— Я з тобою! — сказав він. — Я тебе не залишу саму. Десь за нами в коридорах хтось вигукував наші імена.
— Не хочу, — видихнула я, — не хочу ні з ким говорити. Ґідеон стиснув мою руку ще дужче:
— Я знаю місце, де наступні кілька годин нас ніхто не знайде! Гайда!