Смарагдова книга

РОЗДІЛ 6

Я зроду не елапсувала з таким комфортом, як нині. Мені дали з собою кошик, у якому був термос із гарячим чаєм, фірмовими тістечками (ще б пак!) та нарізаними фруктами в пластиковій коробочці.　

Вмостившись зручно на зеленій канапі, я навіть відчула певні докори сумління. На мить я задумалась: може, витягнути мені з криївки ключ і податися нагору? Але що могла принести мені ця мандрівка, крім непотрібних ускладнень і небезпеки, що мене викриють Вартові? Я перебувала десь у 1953 році, точну дату я вирішила не встановлювати — треба було грати роль байдужої дівчини, що хворіє на грип.　

Вартові закрутилися як мухи в окропі, після того як Фальк вирішив змінити план дій. У супроводі невдоволеного містера Марлі мене відправили в алхімічну лабораторію. Його вигляд говорив про те, що йому значно більше хотілося залишитися　

на нараді, ніж стежити за мною. Я не наважилася запитати його про операцію «Опал», а просто надула собі губи, як і він.　

За останні два дні наші стосунки явно погіршилися. Та настрій містера Марлі цікавив мене найменше.　

У 1953 році я спочатку з’їла фрукти, потім тістечка і, нарешті, затишно влаштувалася на канапі та сховалась під ковдрами. За п’ять хвилин я спала вже як убита, не звертаючи уваги на неприємне світло електричної лампочки. Навіть думки про безголового привида, який напевно тиняється десь коридорами нинішнього штабу Вартових, не могли мене розбудити. Дивно, але я примудрилася прокинутися якраз перед зворотним стрибком. Це добре, бо інакше мені довелося б гепнутися просто під ноги містерові Марлі.　

Містер Марлі лише коротко кивнув мені на знак привітання. Він робив запис у журналі (напевно, щось на кшталт «Рубін зіпсував усі плани і замість виконати свій обов’язок плював у стелю й уминав фрукти 1953 року»), а я запитала про доктора Вайта, чи не пішов він ще додому. Мені дуже кортіло дізнатися, чому він не викрив мене перед усіма присутніми.　

— У нього зараз обмаль часу… клопотатися з вашою болячкою, себто хворобою, — зауважив містер Марлі. — Зараз всі готуються до впровадження операції «Опал» у міністерство оборони.　

«І я через вас не можу бути там», — ці невисловлені слова зависли в повітрі, і здавалося, наче він усе ж таки промовив їх уголос.　

До чого тут міністерство оборони? Та цього ображеного містера ліпше не питати — у такому настрої він мені все одно нічого не розкаже. Марлі, певно, вирішив, що зі мною краще взагалі не розмовляти. Він зав’язав мені очі й повів лабіринтом підземних переходів, однією рукою він взяв мене за лікоть, а іншу поклав на талію. Що далі ми йшли, то більше його дотик здавався мені неприємним, а його долоні були гарячими та пітними. Я чекала, коли зможу їх із себе скинути, і миттю зробила це, щойно ми опинилися на кручених сходах, що вели на перший поверх. Я зітхнула й зняла з очей пов’язку, оголосивши, що звідси я зможу сама дійти до лімузина.　

— Я вам цього не дозволю! — запротестував містер Марлі. — До того ж мій обов’язок провести вас до дверей.　

— Ну ж бо, облиште! — я спересердя відштовхнула його руку, коли містер Марлі спробував ще раз зав’язати мені очі. — Я й так чудово знаю решту шляху. А якщо вам дуже кортить провести мене до дверей, то для цього, напевно, не обов’язково тримати руку в мене на талії.　

При цьому я знову попрямувала вперед.　

Містер Марлі обурився і, сопучи, сунув за мною.　

— Ви так поводитесь, ніби я допік вам до серця своєю нечемністю.　

— Це правда, — мовила я, щоб ще дужче його розізлити.　

— Отже, справді… — закричав містер Марлі, але його слова заглушив крик із сильним французьким акцентом.　

— Не збираєтеся ж ви вийти на люди без коміррця, юначе! — Двері ательє перед нами відчинились, і звідти вийшов Ґідеон, а слідом за ним — розлючена мадам Россіні. Вона розмахувала руками, в яких тримала якийсь білий клапоть матерії. — Ану, стійте! Ви що, спрравді тумали, що я пошила цей комір так, жарртома?　

Ґідеон зупинився і відразу помітив нас. Я теж завмерла, але, на жаль, не так природно, як Ґідеон; напевно, цієї миті я скидалася на справжню статую. І не тому, що мене приголомшив його зовнішній вигляд: на ньому була дивна потовщена куртка з промальованими біцепсами, як у важкоатлета, що вживає анаболики. Тож зараз, як і завжди, коли ми зустрічалися, я могла тільки витріщатися. Моє серце вкотре шалено загупало.　

— Наче мені так хочеться вас мацати! Та я зроду не робив би це самохіть, якби не вказівки начальства, — нарікав за моєю спиною містер Марлі.　

А Ґідеон підвів брову та глузливо мені посміхнувся.　

У відповідь я глузливо посміхнулася йому й окинула поглядом його дурний піджак, кумедні «шаровари» і довгі панчішки, які губилися десь у туфлях із широкими пряжками.　

— Достовіррність, юначе, ось що вашливо! — промовила мадам Россіні, досі грізно потрясаючи коміром. — Ох, скільки можна вам це пояснювати? Невже це ти, серрдешна хворра моя голубонько? — На її круглому обличчі з’явилася посмішка. — Bonsoir, ma petite![22] Будь ласка, скажи цьому пришелепкуватому мсьє, що крраще мене не слити.　

— Ану, припиніть! Дайте-но мені цю штуку. — Мадам Россіні поклала Ґідеону на плечі накладний комір. — І навіщо це, мене ж там ніхто не побачить. Та якщо й побачить, невже люди цілодобово тягали на шиї отаку плісировану спідницю?　

— Авшеш, тягали.　

— І що тебе так турбує, не розумію. Тобі ж так пасує, — мовила я і хитро підморгнула. — Твоя голова зараз як величезна шоколадна цукерка в обгортці.　

— Та я і сам знаю, — посміхнувся Ґідеон. — Так і хочеться куснути, еге ж? Але, сподіваюся, цей комір хоча б відволікає увагу від шароварів.　

— Та це ж так ерротик, дюже ерротик, — запевнила мадам Россіні, а я при цьому тихо захихотіла.　

— 0, я трохи підняв тобі настрій! Чудово! — сказав Ґідеон. — Мадам Россіні, де моя накидка?　

Я щосили намагалася не сміятися і прикусила нижню губу. Годі перекидатися жартами з цим мерзотником, ніби ми й справді друзі. Але було вже запізно.　

Ґідеон пройшов повз мене та провів долонею по моїй щоці. Це сталося так швидко, що я просто не встигла якось відреагувати.　

— Одужуй швидше, Ґвен.　

— Ось він — справжній герой! Поринув прросто з головою в авантюрру шістнадцятого століття, маленький упертюх, — сказала мадам Россіні, посміхнувшись. — Я впевнена, він зніме мій комір де-небудь дорогою, нікшемний хлопець.　

Я теж проводжала поглядом нікчемного хлопця.　

Гм, може, ці шаровари справді еротичні на вигляд, ну хіба що трішки.　

— Ми теж уже підемо, — мовив містер Марлі та схопив мене за лікоть, але тут же опустив руку, ніби його вдарило струмом. Дорогою до машини він тримався від мене за кілька метрів. Але я все одно чула, як він бурчав собі під носа щось на кшталт: «Нечувано! Та вона взагалі не в моєму стилі!»　

Я так хвилювалася з приводу того, що Шарлотта під час елапсації могла знайти хронограф, та, на щастя, мої хвилювання виявилися марними. Я явно недооцінила фантазію членів моєї сім’ї.　

Повернувшись додому, я побачила, що Нік бавиться просто перед дверима моєї кімнати зі своїм йо-йо.　

— Вхід до штабу відкритий тільки для членів таємного товариства, — оголосив він. — Пароль!　

— Отакої! Ти що, вже забув, що взагалі-то я його засновниця? — Я запустила руку в його руді кучері. — Фе-е-е, це що, знову жуйка?　

Нік хотів щось обурено заперечити, але я скористалася моментом і прослизнула в кімнату.　

Кімнату не можна було впізнати. Тут цілий день вовтузилася тітка Медді, яку явно закликав на допомогу містер Бернард (він досі, напевно, бігає від одного квіткаря до іншого). На всьому були помітні ознаки старосвітських звичок і манер моєї двоюрідної бабусі.　

Я не була якоюсь нечупарою, але мої речі чомусь завжди самі собою розташовувались по всій поверхні підлоги. Сьогодні, вперше за довгий час, мені впав у вічі килим, ліжко було заправлене — тітка Медді дістала десь біленьке покривало й кілька подушок, які до нього пасували. Акуратно складений одяг лежав на стільці. На письмовому столі рівними стосами височіли листи, зошити та книги. Навіть вазон із засохлою папороттю, що прикрашав раніше моє підвіконня, як корова язиком злизала. Тепер там стояв напрочуд гарний ящик із квітами, з якого линув кімнатою ніжний запах фіалок. Навіть Ксемеріус не теліпався, як завжди, на люстрі під стелею. Він, обвившись драконячим хвостиком, скромно сидів собі на комоді біля бляшанки льодяників.　

— Поглянь, тепер усе в кімнаті сприймається зовсім по-іншому, скажи? — мовив він замість привітання. — Твоя бабця трохи шарить у всіляких феншуях, тут нічого не скажеш.　

— Ти тільки не хвилюйся, я нічого не викидала, — сказала тітка Медді, сидячи на ліжку і читаючи книгу. — Лише трохи прибрала і витерла пил, щоб і мені самій було тут затишніше.　

Я поцілувала її.　

— А я цілий день страшенно хвилювалася.　

Ксемеріус кивнув.　

— Отож-бо й воно! Ми не прочитали й десяти сторінок, тобто, я хотів сказати, що бабця Медді не встигла прочитати й десяти сторінок, як принесло Шарлотту. Вона прокралася в кімнату, — розповідав він. — Коли сеструня твоя вгледіла бабцю, то її наче ґедзь укусив. Але Шарлотта хутко отямилась і вигадала чудову відмазку: мовляв, забігла взяти в тебе гумку.　

Тітка Медді розповіла мені те саме.　

— Я саме наводила лад на твоєму письмовому столі, тому одразу ж змогла їй допомогти. І кольорові олівці я тобі підгострила й розклала за кольорами. Трохи пізніше знову забігла Шарлотта, щоб нібито повернути тобі гумку. По обіді мене змінив Нік, а я хоч трохи розвіялася, зайшла до себе та збігала у вбиральню.　

— Якщо бути точним, то п’ять разів, — промовив Нік, який зайшов у кімнату слідом за мною.　

— Тому що я забагато п’ю чаю, — пояснила, вибачаючись, тітка Медді.　

— Бабусю Медді, щиро дякую тобі, ти чудово впоралася!　

Ви всі попрацювали сьогодні на славу, — я провела рукою по Ніковій чуприні.　

Тітка Медді засміялася.　

— Та будь ласка! Я вже попередила Вайолет, що нашу з нею зустріч доведеться перенести на завтра, у твою кімнату.　

— Бабусю Медді! Ти що, збираєшся розповісти Вайолет про хронограф? — вигукнув Нік.　

Вайолет Перплплам для тітки Медді була такою ж близькою подругою, як Леслі для мене.　

— Звісно, ні! — тітка Медді обурено подивилася на нього. — Я ж присягнулася власним життям! Мені довелося сказати їй, що нагорі значно більше світла, тому тут легше вишивати і плести, а ще нам не буде заважати Аріста. Взагалі ж, дитино, май на увазі, що одне з вікон у тебе зачиняється нещільно, звідкись так сильно дме, я весь час відчувала подих холодного вітру.　

Ксемеріус прикинувся ягням.　

— Я ж не навмисне, — заскиглив він. — Книга була така, що не відірватися.　

Я подумки вже складала плани на найближчу ніч.　

— Бабусю Медді, а хто, власне, жив тут 1993 року?　

Бабуся задумливо наморщила чоло.　

— У 1993-му, кажеш? Дай-но подумати. Марґарет Тетчер була ще тоді прем’єр-міністром? Тоді… ох, як же її там звали…　

— У цієї бабуленції усе в голові змішалось, — промовив Ксемеріус. — Давай краще я розповім! У кіно крутили «День бабака», і я подивився його чотирнадцять разів поспіль, окрім того, принц Чарльз закрутив роман з Каміллою Паркер-Боулз, а прем’єрміністра звали…　

— Знаєш, мені взагалі-то байдуже, — перебила його я. — Мені просто хотілося знати, чи безпечно стрибати звідси в 1993 рік. — Я вже почала підозрювати, що Шарлотта тим часом роздобула чорне кімоно й тепер збирається день і ніч постійно стежити за коридором. — Бабусю Медді, то жив у цьому помешканні хтось чи ні?　

— Лланвайрпуллґвінґіллґоґеріхвірндробуллллантісіліоґоґоґох! — викрикнула бабуся Медді, а Ксемеріус, я і Нік здивовано вирячили на неї очі.　

— Ох, тепер-то вона взагалі наче впала з дуба, — завив Ксемеріус. — Я ще вдень відчув, що з нею щось негаразд, коли бабця читала книгу і ні сіло ні впало починала хихотіти.　

— Лланвайрпуллґвінґіллґоґеріхвірндробуллллантісіліоґогоґох, — повторила тітка Медді, і її обличчя осяяла задоволена посмішка. Вона поклала до рота лимонний льодяник. — Так називалося містечко в Уельсі, з якого приїхала наша економка. І після цього хтось ще посміє думати, що в мене нікудишня пам’ять.　

— Бабусю Медді, я тільки хотіла спитати, чи жив…　

— Добре, добре. Економку звали Ґладіола Ленґдон. На початку дев’яностих вона мешкала в кімнаті твоєї мами, — перебила мене тітка Медді. — Бачу, ти здивована, так? Тож твоя бабуся ще добре все кумекає, у неї прекрасний, гострий розум! На цьому поверсі у решті кімнат вряди-годи зупинялися гості. Та все ж більшу частину часу ці приміщення стояли порожні. А Ґладіола недочувала. Тож можеш без вагань залазити у свою машину часу і мчати назад у 1993 рік, — захихотіла вона. — А ця Ґладіола Ленґдон! Ми ніколи, напевно, не забудемо її фірмовий яблучний пиріг. Вона клала туди навіть огризки, точно вже економка.

Я знала, що через мій вигаданий грип маму мучили докори сумління. Після обіду їй зателефонував Фальк де Віллерз і передав рекомендації доктора Вайта: мені слід було залишатися в ліжку й пити багато гарячого чаю. Мама дуже переймалася, що не прислухалася до моїх скарг сьогодні вранці. Вона власноруч вичавила мені сік із трьох лимонів, а потім ще півгодини сиділа біля мого ліжка, аби впевнитися, що я випила все до останньої краплі. Та все ж, мабуть, я трохи перестаралася, стукаючи зубами, як від ознобу. Мама принесла мені ще дві ковдри, попідтикала їх мені зусібіч, а під ноги поклала теплу грілку.　

— Я така кепська мати, — бідкалася вона, гладячи мене по голові. — Надто ж зараз, коли тобі так тяжко.　

Авжеж, мені справді було тяжко — через страшну спеку я обливалася потом, як у справжній лазні, а на моєму животі можна було, напевно, смажити яєчню.　

На якусь мить я поступилася і сповнилася неймовірного жалю до самої себе.　

— Хай там як, а мама ти чудова, — відповіла я.　

Мама ще більше занепокоїлась.　

— Сподіваюся, вони не змусять тебе робити щось небезпечне, ці божевільні старі любителі секретів.　

Відсьорбнувши чотири ковтки гарячого лимонного напою, я подумала: може, варто розказати мамі усі таємниці? Адже це було зовсім неприємно постійно брехати їй і приховувати від неї справді важливі речі. Хоча мені не хотілося б дуже хвилювати її і точно я не бажала нацькувати її на Вартових. До того ж не думаю, що їй сподобалося б, якби вона дізналася, що вкрадений хронограф я ховаю вдома, та ще й без нагляду стрибаю з його допомогою в минуле.　

— Фальк запевнив мене, що ти просто сидиш у якомусь там підвалі та робиш домашнє завдання, — сказала вона. — І перейматися мені потрібно лише через те, що ти занадто рідко буваєш на свіжому повітрі.　

Деякий час я вагалася, проте за мить криво посміхнулася мамі та сказала:　

— Він має рацію, там темно і страшенно нудно.　

— Це добре. Я б не хотіла, щоб ти пережила такі самі пригоди, як тоді Люсі.

— Мамо, а що саме тоді сталося? — За ці два тижні я вже неодноразово ставила це питання. Та ще жодного разу мені не вдалося отримати на нього детальну відповідь.　

— Люба, ти ж і сама знаєш, — сказала мама, знову погладжуючи мене по голові. — Ох, моя маленька! У тебе така висока температура. Ти просто гориш.　

Я обережно прибрала її руку. Дійсно горю. Та температура тут ні до чого.　

— Я справді хочу знати, що тоді сталося, матусю, — мовила я.　

Я бачила, що вона вагається, а потім мама ще раз переказала мені те, що я давно вже знала: Люсі й Пол вважали, що Коло Дванадцяти не має замкнутись, а ось Вартові їхніх поглядів не поділяли, тому Люсі й Пол украли хронограф та зникли разом із ним.　

— Втекти від Вартових практично неможливо, у них напевно є свої люди і в Скотланд-Ярді, і в Секретній службі США. Тож Люсі й Полу нічого іншого не залишалося, крім як стрибнути разом із хронографом у минуле, — продовжила я замість мами й непомітно розсунула ногами ковдри, щоб бодай трішки охолонути. — Ти тільки не знаєш, у якому саме році вони ховаються.　

— Так, повір, їм було дуже непросто покинути тут усіх і все, — здавалося, мама ось-ось заплаче.　

— Але чому вони вважали, що Коло Дванадцяти не має замкнутися? — Як же мені було жарко! І навіщо я тільки сказала мамі, що мене лихоманить?　

Мама дивилася кудись у порожнечу повз мене.　

— Я не знаю. Мені відомо, що вони не вірили в добрі наміри графа Сен-Жермена і вважали, ніби в основі таємниці Вартових лежить брехня. Я і сама тепер шкодую, що не хотіла тоді дізнатися більше… Але мені здається, Люсі вчинила слушно, що не розказала мені дуже багато. Вона не хотіла наражати на небезпеку ще й мене.

— Вартові вважають таємницю Кола Дванадцяти панацеєю від усіх хвороб. Якимись ліками, що допоможуть усім хворим світу, — сказала я й одразу зрозуміла, що ця інформація не була новиною для мами. — Нащо Люсі з Полом намагалися перешкодити винайденню таких диво-ліків? Чому вони були проти?　

— Тому що їм здалося, що ціна за них надто висока, — почала шепотіти мама, а потім у її очах забриніли сльози. Вона відвернулася і похапцем встала. — Спробуй трохи поспати, люба, — звичайним голосом сказала вона. — Я впевнена, ти скоро зігрієшся. Сон — найкращі ліки.　

— На добраніч, мамо. — Я б могла ще спробувати видобути з неї хоч що-небудь, але зараз я ледве дочекалася того моменту, коли мама вийшла. Я миттю скинула з себе ковдри й відчинила вікно, та так швидко, що дві голубки (а може, це були голубки-привиди?) злякано пурхнули з карниза. Коли Ксемеріус повернувся, відбувши контрольне облітання будинку, я вже встигла поміняти наскрізь промоклу від поту піжаму на нову, сухеньку.　

— Уже всі полягали спати, навіть Шарлотта пішла. Та вона не спить, а вирячилась у стелю і робить вправи для розтягування литкових м’язів, — повідомив Ксемеріус. — А ти схожа на якогось вареного омара.　

— Майже так я й почуваюся, — зітхнувши, я закрила на засув двері в кімнату.　

Ніхто не повинен зараз сюди зайти, а тим паче Шарлотта.　

Я відчинила шафу і глибоко зітхнула.　

Пробиратися на животі крізь дірку було дуже непросто. Мені довелося неабияк попітніти й надихатися пилу, поки я дісталася, нарешті, до крокодила, всередині якого, дбайливо присипаний тирсою, був захований хронограф. Моя піжама одразу забруднилася спереду, а збоку на ній теліпалося павутиння. Бридота та й годі.　

— Он там у тебе… кхм… певна дрібничка, — сказав Ксемеріус, коли я нарешті вибралася з шафи з хронографом під пахвою.　

Він показав мені на груди. «Дрібничка» виявилася величезним павуком завбільшки з долоню моєї Кароліни (ну десь так). Я ледь втрималася, щоб не зарепетувати, та так сильно, що прокинулися б не тільки мешканці будинку, а й, напевно, всього кварталу.　

Павук, якого я з себе струсила, мерщій кинувся шукати затишний притулок у моєму ліжку (ну не страхіття, і як тільки вони так швиденько перебирають вісьмома своїми лапками?).　

— Ох і бридота! Фу-у-у! — повторювала я ще хвилину або й більше. Мене досі трусило від огиди, коли я присіла налаштовувати хронограф.　

— Та годі тобі, — втішав мене Ксемеріус. — Є павуки, які взагалі разів у двадцять більші.　

— І де такі є? Хіба що на планеті Ромул[23]? Ну добре, нехай так.　

Поставивши хронограф на скриню, я опустилась навколішки та застромила палець в отвір під рубіном.　

— За півтори години повернусь. А ти тим часом очей не спускай з цього тарантула.　

Я прощально помахала Ксемеріусу Ніковим ліхтариком і глибоко зітхнула.　

Він трагічно приклав лапку до грудей:　

— Ти вже ідеш?.. До ранку ще далеко…[24]

— Ох, Джульєтто, замкни бузю, будь ласка, — мовила я і міцно втиснула палець у голку.　

Я зважилася знову зітхнути, та у роті в мене чомусь опинився шматок фланелевої тканини. Я похапцем виплюнула цю ганчірку й увімкнула ліхтарик. І тут я побачила, що перед моїм обличчям висить банний халат, саме його я і спробувала на смак. Шафа взагалі була вщерть наповнена одягом. Він висів у два ряди, і мені знадобився деякий час, щоб якось вибратися з цієї купи ганчір’я.　

— Це що таке? Чуєш? — пролунав із кімнати жіночий голос.　

От халепа!　

— Що таке, люба? — спитав чоловічий голос. І звучав він дуже нерішуче.　

Я так перелякалася, що не могла поворушитися.　

— У шафі блимнуло світло, — пробурчав жіночий голос, і звучав він, навпаки, навіть занадто рішуче. Точніше, він звучав точнісінько як голос моєї тітки Ґленди.　

Побила б її морока! Вимкнувши ліхтарик, я обережно втиснулася в другий ряд суконь. Мені довелося упертися спиною в задню стінку шафи.　

— Може, це…　

— Ні, Чарльзе! — тепер голос зазвучав ще більш владно. — По-твоєму, я схожа на божевільну? Я мала на увазі саме те, що сказала, і нічого іншого.　

— Але я…　

— У шафі щойно спалахнуло світло. Тож, будь ласка, встань і подивися, що там таке. Якщо не хочеш ночувати у швейній майстерні.　

Сичання, поза всякими сумнівами, Шарлотта успадкувала від тітки Ґленди.　

— Хоча ні, зажди. Так не можна. Адже тебе може помітити місіс Ленґдон, і тоді мама закидає мене питаннями про наш з тобою шлюб. Спитає, чи не настала в нас, бува, криза подружніх стосунків, а це, знаєш, остання тема, на яку мені хотілося б із нею говорити. Тому що в мене, наприклад, жодної подружньої кризи немає, чуєш, у мене — нема. Навіть якщо ти і взяв мене за дружину лише через те, що твоєму батькові кортіло отримати дворянський титул.　

— Але, Ґлендо…　

— Можеш не прикидатися! Тільки-но днями леді Пресдемер розповіла мені… — І на нещасного чоловіка знову посипалися докори тітки Ґленди. Одначе про світло в шафі вона при цьому геть забула. На жаль, забула вона і про те, що вже доволі пізно, і, сівши на свого улюбленого коника, лаялася години зо дві. Чарльз лише зрідка боязко попискував у відповідь. Не дивно, що вони розлучились. Дивно, що вони примудрилися народити таку гарнюню Шарлотту…　

Тітка Ґленда продовжувала звинувачувати чоловіка. Цього разу в тому, що він позбавляє її законного сну, тут же заскрипіли ліжка, і всього за якихось дві хвилини в кімнаті почулося хропіння. Авжеж, декому, наприклад, від безсоння допомагає молоко з медом. Та щодо тітки Ґленди, здається, справа стоїть інакше.　

Проклинаючи тітку Медді з її феноменальною пам’яттю, я напровсяк почекала ще з півгодини й обережно прочинила дверцята шафи.　

Я ж не могла просиджувати дорогоцінний час у цій комірчині! Дідусь, напевно, вже був сам не свій від неспокою. У кімнаті, здавалося, було більше світла, ніж у шафі. Принаймні я могла розгледіти, де стоять меблі й ні на що не натрапити.　

Я обережно прокралася до дверей і натиснула на ручку. І тієї ж миті тітка Ґленда завила:　

— Чарльзе, кажу тобі, там хтось є!　

Вирішивши не чекати, поки бідолаха Чарльз прокинеться й увімкне світло, я відчинила двері й чкурнула по коридору та вниз сходами. Потім я перетнула коридор на третьому поверсі, хоча сходи були дуже скрипучі. Я й сама не розуміла до ладу, куди біжу, але мене переслідувало дивне почуття дежавю — невже мені колись уже довелося це пережити…

На другому поверсі я натрапила на когось, але, отямившись, зрозуміла, що це — мій дідусь. Він, нічого не сказавши, схопив мене за плечі й потягнув до бібліотеки.　

— Ти що тут за гармидер зчинила? — прошепотів він, зачинивши двері. — І чому ти прийшла так пізно? Я всі ноги перестояв перед портретом прапрапрадіда Г’ю і вже подумав, чи часом не сталося чогось із тобою.　

— Взагалі-то сталося. Завдяки бабусі Медді я потрапила просто в спальню тітки Ґленди, — сказала я, віддихуючись після цієї пробіжки. — Думаю, вона встигла мене помітити і, можливо, вже цієї хвилини телефонує до поліції.　

Лукас мене дуже вразив, поставши переді мною тим самим дідусем, якого я знала маленькою дівчинкою. Від молодого Лукаса з напомадженою зачіскою і сліду не залишилося.　

На очі мені знову навернулися сльози, хоч як я не намагалася приховати свої почуття.　

Дідусь цього не помітив, бо прислухався до того, що коїлося за дверима бібліотеки.　

— Зачекай тут, я подивлюся, що там, — він різко обернувся до мене й посміхнувся. — Тарілка із сендвічами там. Про всяк випадок… А якщо хтось зайде…　

— …то я — твоя кузина Ґейзл, — перебила я.　

— То ти краще сховайся! Там, під письмовим столом.　

Але все це виявилося марним — за кілька хвилин Лукас повернувся. Я вже трохи прийшла до тями і з’їла один сендвіч, а потім навіть спробувала прорахувати, скільки хвилин у мене залишилося до зворотного стрибка.　

— Не варто хвилюватися, — сказав Лукас. — Тітка Гленда саме докоряє Чарльзові за нічні кошмари, які приходять до неї через нього від самого дня їхнього весілля, — він похитав головою. — Неймовірно! Єдиний спадкоємець династії власників великого готельного бізнесу дозволяє так із себе знущатися! Та облишмо Гленду, — посміхнувся Лукас. — Дай-но я на тебе подивлюся, внучко. Ти така, якою я тебе запам’ятав, тільки, напевно, ще трохи вродливіша. А що сталося з твоєю піжамою? Вигляд у тебе такий, наче ти щойно комини трусила.　

Я кивнула.　

— Нелегко було сюди дістатися. У 2011 році я більше не можу просто так тягати хронограф по домівці, бо Шарлотта щось підозрює. Вона тільки й чекає нагоди, аби напасти, наче якийсь звір. Я не здивуюся, якщо хвилин за десять вона зламає замок у моїй кімнаті. А зараз у мене обмаль часу, бо я довго простовбичила там нагорі в шафі, — роздратовано мовила я. — А якщо я знову стрибну не у свою кімнату, то виявиться, що я замкнулася сама від себе, розумниця! — Зітхаючи, я сіла у фотель. — От халепа! Нам треба буде домовитися ще раз. І перед цим-таки клятим балом. Пропоную зустрітися на даху! Мені здається, це єдине місце в усьому будинку, де нам ніхто не завадить. Може, завтра опівночі, як гадаєш? У тебе вийде пролізти на дах непомітно? Ксемеріус казав, що існує якийсь потаємний хід через камін, але я не знаю…　

— Ану, зажди, — сказав посміхаючись дідусь. — У мене було кілька років, щоб як слід подумати. І знаєш що? Я дещо приготував. — Він показав на стіл, на якому поряд із тарілкою сендвічів лежала книга: важезний фоліант.　

— Це що, «Анна Кареніна»?　

Дідусь кивнув.　

— Нумо, розгортай!　

— Ти що, сховав усередині якийсь шифр? — припустила я. — Як у «Зеленому вершнику»?　

Невже це правда? Лукас витратив тридцять сім років лише на те, щоб ускладнити мені завдання? І тепер мені доведеться день і ніч вираховувати потрібні літери?　

— Краще просто розкажи мені, що там усередині. Ми маємо ще кілька хвилин.　

— Не забігай поперед батька в пекло. Прочитай спочатку перше речення, — заохочував мене дідусь.　

Я перегорнула книгу на початок.　

— «Всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму».

Ще б пак… Нівроку. І так розумно. Ось тільки…　

— Здається, зовні цілком нормально, правда ж? — сяючи проказав Лукас. — Але це спеціальне видання. Перші чотири сотні сторінок і останні чотириста — з твору Толстого, а двісті сторінок посередині — з мого власного, і призначені вони для тебе. Надруковано їх тим-таки шрифтом. Чудово замасковано, правда? Там ти знайдеш усі відомості, які мені вдалося зібрати для тебе за тридцять сім років. Хоча я досі так і не з’ясував, що саме змусить тікати з хронографом Люсі й Пола. — Забравши у мене книгу, він перегорнув кілька сторінок. — Ми маємо докази того, що граф від самого дня заснування Ложі приховував від Вартових важливі матеріали — пророцтва, з яких випливає, що філософський камінь зовсім не такий, яким намагається подати його граф.　

— Тоді який він?　

— Нам теж поки не вдалося це з’ясувати. Але ми намагаємося дістати ці пророцтва, — дідусь почухав потилицю. — Послухай, я багато думав і зрозумів, що в 2011 році мене вже не буде на цьому світі. Припускаю, що я помру, перш ніж ти станеш достатньо дорослою, щоб я сам устиг розкрити тобі всі таємниці.　

Я не знала, що сказати, тому лише кивнула.　

Дідусеве обличчя осяяла чудова, тільки йому властива посмішка, від якої по щоках навсібіч розбігалися зморшки.　

— Це зовсім незле, Ґвен. Знаєш, навіть якби мені довелося померти сьогодні, я б не сумував, бо прожив чудове життя, — зморшки від усмішки на його обличчі поглибшали. — Мені шкода лише, що я не можу допомогти тобі у твоєму часі.

Я знову кивнула, ледве стримуючись, щоб не заплакати.　

— Не треба, любе моє пташенятко. Ти ж знаєш, як міцно смерть пов’язана з життям. — Лукас погладив мене по руці. — А може, мені пощастить і я залишуся в цьому будинку по смерті, ставши примарою. Тобі б точно не завадила моя підтримка.　

— О! Це було б чудово, — прошепотіла я. І водночас просто жахливо, бо всі ці примари, з якими мені довелося познайомитися, були не надто щасливі. Та й привидом теж ніхто з них бути не бажав. А дехто взагалі не вірив, що він мертвий. Тож насправді добре, що дідусь не потрапить у їхню компанію.　

— Коли тобі потрібно повернутися? — запитав він.　

Я зиркнула на годинник. Час промайнув так швидко!　

— Вже за дев’ять хвилин. Доведеться елапсувати зі спальні тітки Ґленди, бо в моєму часі я замкнула цю кімнату зсередини.　

— Давай спробуємо закинути тебе в спальню всього за кілька секунд до елапсації, — запропонував дідусь. — Ти зникнеш до того, як вона встигне що-небудь зрозуміти…　

Раптом у двері постукали.　

— Лукасе, ти тут?　

— Ховайся! — прошепотів Лукас, але я встигла зреагувати ще раніше. Я зробила карколомний стрибок і приземлилася під письмовим столом. І це дуже вчасно, бо двері різко відчинилися і в бібліотеку увійшла леді Арієта. Мені було видно тільки ноги і краєчок нічної сорочки, але її голос я впізнала одразу.　

— Що ти тут робиш, унизу, посеред ночі? А це що, сендвічі з тунцем? Ти забув, які рекомендації дав тобі доктор Вайт? — запитала вона, зітхнувши, а потім опустилася на нагрітий мною фотель. Тепер я бачила її майже до плечей. Постава леді Арісти була ідеальною, як і завжди. Цікаво, якщо вона обернеться, то побачить мене чи ні?　

Вона прицмокнула язиком.　

— До мене щойно прийшов Чарльз. Він стверджує, що Ґленда погрожувала його побити.　

— О, так, — сказав Лукас. Він говорив напрочуд спокійно. — От бідолаха. Що ж ти зробила?　

— Налила йому склянку віскі, — промовила моя бабуся і захихотіла.　

Мені забило дух від подиву. Невже моя бабуся вміє сміятися? Зроду такого не чула. Навіть коли вона посміхалася, ми чудувалися, а ось щоб хихикати… При мені з нею цього не траплялося. Хихикання — це ж дуже особливий вид сміху. У леді Арісти хихикання звучало як опера Ваґнера, яку вирішили зіграти на блокфлейті[25].　

— А потім він заплакав! — зневажливо сказала моя бабуся, і я знову впізнала звичну інтонацію леді Арісти. — Після чого склянку віскі довелося перехилити мені.　

— Оце так учинок, моя люба! — Відчувши, що дідусь посміхається, я зрозуміла, що мені стало тепло на душі. Вони здавалися дуже щасливими разом (принаймні, якщо брати вигляд від п’ят до шиї). Враз я усвідомила, що так мало знала про їхній шлюб.　

— Швидше б уже будинок Ґленди і Чарльза був готовий, — мовила леді Аріста. — Мені здається, нашим дітям не дуже щастить у пошуку другої половинки, як ти гадаєш? У Гаррі — Джейн, повна зануда, у Ґленди — Чарльз, макуха та й годі, а в Ґрейс — Ніколас, бідний, як мак начетверо.　

— Та головне, що вона з ним щаслива.　

Леді Аріста підвелася.　

— Так, до Ніколаса в мене найменше претензій. Набагато гірше було б, якби Ґрейс залишилася з цим чванькуватим паростнем де Віллерзів.

Я бачила, як її всю трусило.　

— Ці де Віллерзи величаються як куций бик у череді. Сподіваюся, Люсі теж схаменеться.　

— По-моєму, Пол трохи з іншого тіста, — дідусь посміхнувся. — Він непоганий хлопчина.　

— Я так не думаю. Яблуко від яблуні недалеко падає. Ти йдеш?　

— Я хотів ще трохи почитати…　

І якщо все складеться добре, ще трошки поговорити з онукою з майбутнього. До того ж часу в мене залишилося зовсім обмаль. З-під столу я не бачила годинника, проте чула його цокання. О лихо, здається, я знову відчуваю, що мене нудить.　

— «Анна Кареніна» — трагічна книга. Чи не так, любов моя? — Я бачила, як витончені руки моєї бабусі потягнулися до книги і розгорнули її десь посередині.　

Цієї миті, здавалося, Лукас затамував подих так само, як і я.　

— «Я говорю не те, що думаю, а те, що відчуваю». Хоча, напевно, мені теж треба б перечитати цей твір ще раз — в окулярах.　

— Та спочатку його дочитаю я, — відрубав Лукас.　

— Тільки не сьогодні вночі. — Поклавши книгу на стіл, вона нахилилася до дідуся. Мені здалося, що вони обнімаються.　

— Я піднімуся за кілька хвилин, моя дорогенька, — сказав Лукас, але краще б він цього не робив (агов, що це ще за «дорогенька»? Він же розмовляє з леді Арістою). При цьому я так рвучко здригнулася, що стукнулася головою об стіл.　

— Це що таке? — стрепенулася моя бабуся.　

— Ти про що? — Я помітила, як рука Лукаса прибрала зі столу «Анну Кареніну».　

— Про цей звук!　

— Я нічого не чув, — мовив Лукас. Та, на жаль, завадити їй обернутися він не міг. Я не бачила бабусиного обличчя, але відчула, як її очі недовірливо зблиснули.　

І що тепер буде?　

Лукас кахикнув. Книга в його руці рушила в мій бік. Вона попливла над паркетом і завмерла за півметра від письмового столу.　

Леді Аріста закрокувала у моєму напрямку — і я відчула, як холоне все моє тіло.　

— О, так це ж… — бурмотіла вона про себе.　

— Зараз або ніколи, — сказав Лукас. Я мерщій вирішила, що його слова звернені до мене. Випроставши руку, я відчайдушно схопила книгу і притиснула її до грудей. Бабуся видала короткий здивований крик. Не встигла вона нахилитися і побачити під столом мене, як її плетені капці розпливлись і я знову опинилася в 2011 році. Я виповзла з-під письмового столу, дякуючи Богові за те, що цей масивний предмет не зрушив із 1993 року ні на сантиметр. Після того як леді Аріста побачила, що в стола виростають руки і пожирають книги, їй, напевно, якнайшвидше знадобиться ще одна порція віскі. Бідолашна!　

Я ж не потребувала нічого, крім власного ліжка. На третьому поверсі шлях мені перепинила Шарлотта, але я ні на крихту не злякалася — моє серце вирішило, що на сьогодні йому вже досить хвилювань.　

— Я чула, що ти тяжко хвора і повинна дотримуватися постільного режиму.　

Увімкнувши ліхтарик, вона засліпила мене яскравою світлодіодною лампою. Я відразу згадала про те, що ліхтарик Ніка залишився десь у 1993 році. Напевно, в шафі тітки Ґленди.　

— Так. І, гадаю, це ти мене заразила, — сказала я. — Через цю хворобу я не можу спати, тому взяла собі дещо почитати. А ти чим займаєшся? Розминаєш м’язи?　

— А чом би й ні? — Шарлотта рушила до мене й освітила ліхтариком книгу.　

— «Анна Кареніна»? А чи не заскладний це для тебе текст?

— Ну якщо ти так гадаєш, то ми можемо помінятись: я тобі дам «Анну Кареніну», а ти мені — «У тіні вампірського пагорба».　

Декілька секунд Шарлотта спантеличено мовчала. А потім вона знову засліпила мене світлом свого ліхтарика.　

— Ну ж бо, покажи, що там у тебе в скрині. Може, я тобі допоможу, Ґвенні… допоможу уникнути найстрашнішого.　

Ти ба! Шарлотта таки вміє говорити зовсім по-іншому — м’яко й ніжно, ніби справді переймається моєю долею. Я протиснулася повз неї (щосили напружуючи м’язи черевного преса!) і поквапилася далі.　

— Забудь про це, Шарлотто! І не підходь до моєї кімнати взагалі, ясно?　

— Якщо ти таке говориш, то ти значно дурніша, ніж я думала, — сказала вона колишнім голосом. Мені здавалося, вона схопить мене за руку, спробує утримати і, можливо, навіть зламає мені гомілку, але Шарлотта лише похмуро поглянула і провела мене світлом свого ліхтарика.