Смарагдова книга

РОЗДІЛ 2

— Ну і?.. — наша однокласниця Синтія постала перед нами, грізно взявшись руки в боки, і заступила нам шлях на другий поверх.　

Інші учні протискалися праворуч і ліворуч нарікаючи на несподіваний корок.　

Синтія не зважала на скарги. Вона смикала в руках свою бридку краватку. Кожен учень Сент-Леннокса мусив носити таку краватку як частину шкільної форми. Вираз обличчя у Синтії був досить суворим.　

— Звідки мені знати, ким і з ким ви будете на святі?　

У неділю був її день народження, щороку вона влаштовувала цього дня костюмовану вечірку.　

Леслі нервово похитала головою.　

— Тобі хто-небудь говорив, Син, що з року в рік ти видаєшся чимраз дивакуватішою? Тобто ти завжди була якась трохи химерна, але останнім часом це й справді впадає у вічі. Хіба можна випитувати в гостей, який костюм вони збираються вдягнути?　

— Точно! Не бери в голову, сама ти не святкуватимеш, — я спробувала проскочити повз Синтію.　

Але вона змахнула рукою і блискавично схопила мене за лікоть.　

— Щоразу я намагаюся придумати якусь цікаву тему для вечірки, але щоразу знаходиться хоч один кисляк, якому на це начхати, — сказала вона. — Згадати хоча б «Карнавал звірів». Дехто повстромляв собі у волосся по кілька пір’їн і репетував, що це буцімто такий костюм курки! Так, Ґвен, твій винуватий погляд уже нічому не зарадить. Я знаю, кому це спало на думку.　

— Ну не кожен має маму, яка обожнює майструвати з пап’є-маше слонячі маски, — мовила Леслі, а я просто похмуро пробурмотіла: «Ми квапимося».　

Я ледве стрималася, щоб не викласти Синтії, як же мені зараз до лампочки її вечірка з усіма костюмами разом узятими. Але мій вигляд, певно, був промовистим.　

Проте рука Синтії вп’ялась мені в лікоть ще міцніше.　

— Пам’ятаєте нашу «Пляжну вечірку маленьких Барбі»?　

У Синтії аж мурашки побігли по шкірі від самої лише згадки про цю вечірку. І не дарма. Вона глибоко зітхнула.　

— Тепер я діятиму напевно. «Зелень така розкішна»[4] — це ж прекрасна назва для вечірки, і я нікому не дозволю зіпсувати мені свято. Проте одразу вас попереджаю: зеленого лаку на нігтях або хустинки на шиї не досить.　

— Може, вліпити тобі кулаком в око, аби ти нас пропустила? — прошипіла я. — До вечірки фінгал точно позеленіє.　

Синтія вдала, що недочуває.　

— У мене, приміром, буде вбрання квіткарки вікторіанської доби Елізи Дулітл[5]. Сара вдягнеться як стручок перцю, геніальний костюм, є лише одна проблемка, якщо вона раптом захоче в туалет. У Ґордона штани і сорочка зі штучного газону — він буде лужком зі стокротками.　

— Син… — На лихо, вона не поступалася.　

— А Шарлотта навіть замовила костюм у швачки, але ким вона буде, тримає в таємниці. Скажи, Шарлотто?

Моя кузина Шарлотта прагнула зупинитися поруч із нами, але хвиля п’ятикласників невблаганно тягнула її вгору східцями.　

— Власне, нічого надскладного, думаю, ви й самі докумекаєте. Скажу тільки, що для костюма я взяла тюль семи відтінків зеленого. 1, до речі, супроводжуватиме мене сам король Оберон[6], — останнє речення вона мусила вже прокричати через плече. При цьому вона глянула на мене і багатозначно посміхнулася. Цю посмішку я вже мала щастя споглядати сьогодні за сніданком. Тоді я мала стриматися, щоб не пожбурити в кузину соковитий помідор.　

— Браво, Шарлотто, — задоволено проголосила Синтія. — Ось, учіться — вона прийде в зеленому, ще й у супроводі хлопця. Так роблять найбажаніші гості.　

Що за хлопець міг супроводжувати Шарлотту на вечірку? Та ні… ні, виключено. Ґідеон не чіплятиме собі гострі ельфівські вуха. Чи все-таки чіплятиме?　

Я провела Шарлотту поглядом. Навіть у натовпі вона не втрачала почуття власної гідності: по-королівськи пливла крізь юрмище школярів.　

Блискуче руде волосся, підібране і сплетене у вишукані старомодні коси, прикрашало її голівку. Дівчата з молодших класів витріщалися на Шарлотту, в їхніх поглядах читалося презирство і водночас захоплення, що їх викликає тільки сильна заздрість.　

Напевно, завтра наша школа ряснітиме такими ж вишуканими старосвітськими косичками.　

— Увага, запитання: у якому костюмі та з ким ви прийдете на вечірку? — не вгавала Синтія.　

— У костюмі марсіан, о найкраща з господинь! — Леслі театрально зітхнула. — А от кого ми з собою візьмемо — це поки що таємниця.　

— Ну гаразд, — Синтія відпустила мою руку. — Марсіани так марсіани. Не надто гарно, зате оригінально. І не смійте передумати.　

Не попрощавшись, вона вмить накинулася на наступну жертву.　

— Кеті! Агов! Ану, стояти! Хочу побалакати з тобою про вечірку.　

— Марсіани? — повторила я, звично зазираючи в нішу, де полюбляв сидіти Джеймс, наш шкільний привид. Сьогодні вранці там нікого не було.　

— Треба ж було якось її спекатися, — кинула Леслі. — Вечірка! У нас зараз ніби справ немає, тільки вигадувати ідіотські костюми.　

— Що?! Вечірка, кажете? Я з вами! — як сніг на голову позаду нас із натовпу з’явився Рафаель, брат Ґідеона. Він протиснувся між нами, взяв мене під руку і, як ніде нічого, обійняв Леслі за талію. Його краватка була зав’язана якось кумедно. Придивившись, я зрозуміла, що це подвійний вузол.　

— А я вже гадав, що ви, англійці, взагалі не любите свят. Лишень згадайте, як рано зачиняється звичайний паб.　

Леслі жваво замотала головою:　

— Ні, розчарую тебе, проте нічого веселого тут не буде. Так, вечірка з перевдяганнями, яку щороку влаштовує наша Синтія. Батьки ж пильнують буфет, щоб ніхто не хильнув, бува, чогось спиртного або не зазіхнув на десерт.　

— Зате вони завжди грають з нами в ду-у-уже веселі ігри, — спробувала я захистити батьків Синтії.　

— А ще вони єдині виходять танцювати.　

Я мимохіть зиркнула на Рафаеля і опустила очі: він скидався на свого брата як викапаний.　

— Правду кажучи, дуже дивно, що Син не запросила тебе власною персоною.　

— Чого ж, запросила, — зітхнув Рафаель. — Але я сказав, що цього дня про дещо домовився. Ненавиджу всілякі тематичні вечірки, на які гостей змушують вдягати костюми. Але якби я знав, що ви обидві там будете…　

Я було хотіла допомогти йому перев’язати краватку (щодо цього шкільні правила були суворі), та він знову поклав руку на талію Леслі й радісно мовив:　

— А ти розповіла Ґвендолін, що ми розгадали координати скарбу з вашого геокешингу[7]? Вона знайшла його?　

— Атож, — коротко кинула Леслі. Мені впало у вічі, що цього разу вона намагається відкараскатися від Рафаеля.　

— І яке ж нове завдання у вашій грі, Mignonne[8]?　

— Це, власне, зовсім не гра… — почала було я, але Леслі мене перебила:　

— Дуже шкода, Рафаелю, але ти виходиш з нашої гри, — відрубала вона.　

— Чому? Як на мене, це дуже несправедливо!　

Мені це теж здавалося несправедливим. Зрештою, не існувало жодної гри, з якої ми могли б вигнати бідолашного Рафаеля.　

— Леслі просто хотіла сказати, що…　

Леслі враз мене перебйла:　

— Так, життя частенько несправедливе, — зауважила вона геть байдужим тоном, на який тільки була здатна. — Подякуй за це своєму братові. Певно, ти й сам здогадуєшся, але я розвію твої сумніви: у цій грі ми з вами по різні боки. Отож ризикувати ми не будемо, щоб ти раптом не злив інформацію Гідеону, який, до речі, виявився останнім гів… виявився не надто хорошою людиною, загалом.　

— Леслі! — У неї що, геть стріха відлетіла?　

— Пардон!

Невже ця гра має якийсь стосунок до мого брата і мандрів у часі? — Рафаель прибрав руки і закляк на місці. — Тоді дозвольте запитати, що він вам зробив?　

— Не треба вдавати, ніби ти про це ні сном ні духом, — гарячкувала Леслі. — Певно, ви з Ґідеоном усе перетираєте язиком, — вона підморгнула мені. Я ж у відповідь лише здивовано кліпала.　

— Та ні ж! — скрикнув Рафаель. — Нам взагалі ніколи спілкуватися! Ґідеон весь час бігає із якимись таємними дорученнями. А коли повертається додому, то відразу сідає за таємні документи. Або, наприклад, лежачи витріщається на таємні дірки на стелі. Або й ще гірше: прилітає Шарлотта і нудить.　

Він мав такий нещасний вигляд, що я мало не простягнула йому руку, надто коли він пошепки додав: «А я думав, що ми друзі. Учора ввечері мені здалося, що нам добре разом».　

Леслі (може, краще назвати її «моя подруга-морозилка»?) лише знизала плечима.　

— Так, учора ввечері було нівроку. Але ж ми знаємо одне одного без року тиждень, давай відверто. Яка ще там дружба?　

— Отже, ти просто використовувала мене, щоб визначити ці координати? — Рафаель пильно дивився на Леслі, сподіваючись, напевно, що вона заперечуватиме.　

— Я вже говорила, життя часто буває несправедливим.　

Певно, Леслі вирішила на цій ноті згорнути нашу розмову і потягла мене далі.　

— Ґвен, поквапся, — кинула вона. — Сьогодні місіс Каунтер роздає теми рефератів. А мені зовсім не хочеться досліджувати повені в східній частині дельти Ганґу…　

Я обернулась на геть спантеличеного Рафаеля. Він спробував застромити руки в кишені й виявив, що кишень у шкільній формі немає.　

— Ох, Леслі, ти тільки глянь! — сказала я.　

— …або різні племена з тарабарськими назвами.

Я вчепилася в її руку так само, як кілька хвилин тому Синтія вчепилася в мою.　

— Що таке, сонечко? — прошепотіла я. — Чому ти вирішила так його відштовхнути? Це що, частина плану, про який я нічого не знаю?　

— Я лише намагаюся бути обережною, — Леслі влипла очима в дошку оголошень. — О, дивись! Нова агенція з прикрас і дизайну інтер’єрів. До речі, про прикраси… — вона попорпалась у блузці та дістала тонкий ланцюжок, — ти тільки глянь. Пам’ятаєш, перед тим як мандрувати в часі, ти дала мені цей ключ, і я ношу його як підвіску, круто, так? Якщо мене запитують, я кажу, що це ключ від мого серця.　

Спроба відволікти мою увагу була невдалою.　

— Леслі, Рафаель не винен, що його брат такий свинтус. Як на мене, йому можна вірити, він геть нічого не знає про таємні доручення Ґідеона. Він нещодавно приїхав до Англії, тільки-но прийшов у нашу школу, нікого тут не знає…　

— Не хвилюйся, він знайде достатньо людей, які дбатимуть про нього, варто лише захотіти. — Леслі затято дивилася повз мене. На її носі танцювали веснянки. — Ось побачиш, завтра він про мене вже й не згадає, знайде іншу «любоньку».　

— Так, але… — Тільки коли щоки Леслі красномовно почервоніли, до мене, нарешті, дійшло. — О, тепер розумію! Ти поводишся так не через Ґідеона, ні, ти просто боїшся, що закохаєшся в Рафаеля!　

— Маячня. Він навіть не в моєму стилі!　

Авжеж. Це все пояснює. Зрештою, Леслі була моєю найкращою подругою, ми знали одна одну цілу вічність. Тож хай розказує свої казки комусь іншому. Наприклад, Синтії.　

— Ходімо, Лес. Перед ким ти прикидаєшся?　

Я засміялася.　

Леслі нарешті відліпилася поглядом від оголошень і усміхнулася мені.　

— Ну й нехай! Сама подумай, що буде, коли наш із тобою мозок розм’якне від гормональних перепадів! Недозволенна розкіш, навіть на мить! Досить уже того, що одна з нас не зовсім при собі.　

— Щиро дякую.　

— Але так і є! Ти тільки й думаєш про Ґідеона, тому ніяк не збагнеш серйозність ситуації. Тобі потрібен хтось з ясною головою. І цим кимось буду я. Нізащо не дозволю цьому французу мене звабити, хоч як!　

— Ох, Лес! — я ні з того ні з сього кинулась їй на шию.　

Ні в кого, ні в кого, хай там як, на всьому білому світі немає такої чудової, божевільної, розумної подруги, окрім мене.　

— Але ж це жахливо, що заради мене ти позбавляєш себе можливості бути коханою і щасливою.　

— Ой, не передавай куті меду, — пирхнула мені на вухо Леслі. — Якщо цей хлопець бодай наполовину такий, як його брат, за якийсь тиждень він розбив би мені серце, отак.　

— Ну то й що? — сказала я і поплескала її по спині. — Воно ж марципанове, його не можна розбити.　

— Нічого з цього жартувати! Марципанові серця — це чудова метафора, і я нею, до речі, дуже пишаюся.　

— Та ясно. Спливуть роки, і твою цитату вліплять на відривних календарях по всьому світу, — сказала я. — «Годі серце розбити, бо воно з марципану. Метафора велемудрої Леслі Гей».　

— Шкода, але ви помиляєтеся, — почувся голос. Він належав містерові Вітмену, нашому вчителеві англійської, який цього ранку теж мав надто вже добрий вигляд.　

«А ви як гадаєте, з чого жіноче серце?» — так і кортіло поставити йому це питання, але від містера Вітмена краще триматися подалі. Він, як і місіс Каунтер, любителька екзотичних рефератів, насправді був так само непохитним, попри вельми оманливу зовнішність.　

— І де тут помилка? — запитала Леслі, злегковаживши будь-яку обережність.　

Він глянув на нас і похитав головою.　

— Я гадав, ми з вами розібрали відмінність між метафорами, порівняннями, символами й алегоріями. На мою думку, вислів «розбите серце» є метафорою, та марципан — це що?　

Кому це взагалі, в дідька, цікаво? І відколи це уроки починаються вже в коридорі?　

— Символ… гм… порівняння? — запитала я.　

Містер Вітмен кивнув.　

— Авжеж, порівняння, хай і слабеньке, — засміявся він, та за мить посерйознішав. — Ти якась утомлена, Ґвендолін. Либонь, позаду ціла безсонна ніч, сповнена сумнівів і роздумів про те, як влаштований світ, чи не так?　

Отакої… а йому якого батька горе? І співчутлива інтонація тут теж зайва.　

Він зітхнув.　

— Усе це — вельми серйозне для тебе випробування. — Він мимовіль обертав на пальці перстень із печаткою, які носили всі члени Ложі Вартових. — Це й не дивно. Напевно, варто було попросити містера Вайта, аби він прописав тобі щось і ти могла б спокійно спати вночі. — Мій похмурий погляд він відбив підбадьорливою посмішкою, а відтак крутнувся і попрямував у бік нашого класу.　

— Це омана слуху чи містер Вітмен справді порадив запастися снодійним? — перепитала я Леслі. — Ну, після того, як сказав, буцімто в мене жахливий вигляд.　

— Так, він тільки таке й може! — пирхнула Леслі. — Удень тобі треба виконувати все, що скажуть Вартові, а вночі — спати як убитій, щоб у голову, бува, не потрапили дурні думки. Але нас не обведеш круг пальця. — Вона жваво відкинула пасмо волосся з обличчя. — Ми їм покажемо, що вони тебе ой як недооцінюють.

— Але ж… — протягнула я, проте у погляді Леслі читалася похмура рішучість.　

— Розробимо Грандіозний План на першій перерві у дівчачому туалеті…　

— Слухаю! — відгукнулася я.　

До речі, містер Вітмен помилився — вигляд у мене був аж ніяк не втомлений (на перервах я раз у раз перевіряла це, заглядаючи в люстро в дівчачому туалеті). Дивно, але почувалася я геть інакше. Після наших нічних пошуків скарбу я швиденько заснула без жодної жахливої думки. Мені навіть наснилося щось хороше, бо кілька чарівних митей між спанням і пробудженням я відчувала, що впевнена в собі і сповнена надій. Та щойно я розплющила очі, як сумні спогади про вчорашнє наринули на мене ще дужче, а першою думкою було: Ґідеон тільки прикидався.　

Одначе дещиця мого попереднього радісного настрою не полишала мене цілий день. А може, річ у тому, що я врешті поспала кілька годин? Чи збагнула уві сні, що в наші часи сухоти лікують? Чи мої слізні залози просто висохли?　

— Чи можливе таке, що Ґідеон справді хотів будь-що закохати мене в себе, а потім — мимоволі — і сам закохався? — обережно запитала я Леслі після уроків, коли ми складали свої манатки. Цілий ранок я і словом про це не прохопилася, щоб ясно мислити і скласти наш Грандіозний План. Але зараз мене розривало від бажання вибалакатись.　

— Так, — кивнула Леслі, на хвильку замислившись.　

— Правда? — ошелешено перепитала я.　

— Може, він саме це хотів сказати тобі вчора. Ми завжди хвилюємось, коли у кіно перед хепі-ендом виникають серйозні непорозуміння — як так, рано глядачеві розпружуватись! Та ось у реалі їх цілком можна усунути, лише відверто поговоривши.　

— Точно! У кіно на цьому місці ти репетуєш в екран: «То скажи йому про це просто, корова ти дуркувата!»　

Леслі кивнула.　

— Але в кіно заважає якась перешкода. Чи то собака пошкодив телефонний дріт, чи то підступна завида приховала від героя записку, чи то мати божиться, ніби він переїхав до Каліфорнії… Ти ж мене розумієш! — Вона простягнула гребінець, пильно дивлячись на мене. — Знаєш, що більше я це обмірковую, то дужче мені здається, що він таки всмалився в тебе.　

У моїх очах забриніли сльози полегшення.　

— Утім, хоч який він не є свинтус, але… але, певно, я могла б йому пробачити.　

— Певно, що так, — весело підморгнула Леслі, — я тут прихопила водостійку туш і блиск для губ — візьмеш?　

Вони точно не зашкодять.　

Клас ми залишили останніми. Я почувалася на сьомому небі, і Леслі просто змушена була вгамувати мене стусаном у бік.　

— Не те щоб я охолоджувала твій ентузіазм, але цілком можливо, що ми прорахувалися. Бо передивилися романтичних фільмів.　

— Та знаю, знаю, — мовила я. — О, а ось і Джеймс.　

Я обернулася. Майже всі учні вже попрямували до виходу, тому мало кого цікавило, що я розмовляю з порожньою нішею.　

— Привіт, Джеймсе!　

— І я вас вітаю, міс Ґвендолін, — на ньому, як завжди, були квітчастий сурдут, прикорочені штанці з манжетами та кремові панчохи. Взутий він був у парчеві туфлі зі срібними пряжками, а шийну хустку пов’язав так елегантно і вигадливо, що аж не вірилося, ніби він зробив це власноруч. Але найхимерніше виглядали його кучерява перука, шар пудри на обличчі й наліпки, які він з якогось дива називав «мушками». Без цього маскараду та в сучасному ганчір’ї Джеймс мав би доволі нічогенький вигляд.　

— Де тебе носило сьогодні цілий день, Джеймсе? Ми ж домовлялися зустрітися на другій перерві! Ти що, забув?　

Джеймс похитав головою.　

— Ненавиджу лихоманку! Цей сон мені геть не до душі. Тут усе таке… огидне\ — Він важко зітхнув і підвів очі на стелю. — Я вкотре запитую себе: які невігласи замалювали такі мистецькі фрески? Та батькові вони коштували цілих статків. Найбільше мені до вподоби пастушка в центрі, вона зображена так майстерно, хоча моя матінка раз у раз говорить, що одягнена вона занадто нескромно.　

Сумний погляд Джеймса перескочив з мене на Леслі, затримавшись на плісованих шкільних спідницях вище колін, а потім і на самих наших колінах.　

— Якби ж то бідолашна матінка знала, що понатягують на себе герої мого хворобливого марення… то не на жарт би злякалася! Власне, я і сам наляканий. Зроду б не подумав, що моя уява має настільки зіпсутий смак.　

Здається, днина у Джеймса видалася кепська.　

На щастя, Ксемеріус (Джеймс, до речі, терпіти його не міг!) залишився сьогодні вдома (щоб пильнувати скарби та містера Бернарда, як він запевняв. Та, як на мене, він просто хотів підглядати через плече тітки Медді в черговий бульварний роман).　

— Зіпсутий смак! Який милий комплімент, Джеймсе, — тактовно зауважила я. Скільки вже я торочила горопашному привидові, що він не спить і не марить, а насправді помер років так двісті тридцять тому! Видно, не надто приємно чути таке на свою адресу.　

— До цього доктор Берроу пускав мені кров, і я навіть трохи напився, — правив він далі. — Було б чудово марити цього разу про щось інше, але шкода… я знову тут.　

— От і добре, — радісно мовила я. — Мені б тебе вельми бракувало.　

Губи Джеймса розтягнулися в посмішці.　

— Так, я ж бо брехав собі, запевняючи, що викреслив вас зі свого серця. Ви хочете повернутися до наших уроків гарних манер?　

— На жаль, у нас уже немає часу. Але завтра — як завжди, правда?　

На сходах я обернулася й запитала:　

— Ага, до речі, Джеймсе, 1782 року, у вересні, як там звали твого улюбленого коня?　

Двоє хлопчаків, що тягли коридором стіл із проектором, закам’яніли на місці, а Леслі захихотіла, коли обидва в один голос вигукнули:　

— Це ти мені?　

— Торік? У вересні? — перепитав Джеймс. — Звісно ж, Гектор. Він завжди буде моїм улюбленим скакуном. Найрозкішніший сиваш, якого лише можна уявити.　

— А яка твоя улюблена страва?　

Хлопчаки з проектором витріщалися на мене, як на божевільну. Джеймс спохмурнів.　

— Куди ти хилиш? Зараз я не голодний.　

— Ну, це може почекати до завтра. Бувай, Джеймсе.　

— Мене звуть Філні, дурненька, — сказав один із хлопчаків, а другий посміхнувся і докинув:　

— А мене — Адам, але не переймайся! Це зайві деталі, можеш називати мене Джеймсом.　

Пустивши їхні слова повз вуха, я підхопила Леслі під руку, і ми помчали вниз.　

— Суниці! — крикнув мені вслід Джеймс. — Суниці — моя найулюбленіша страва!　

— Це ще навіщо? — допитувалася Леслі, поки ми спускалися сходами.　

— Зустрівшись із Джеймсом на цьому балу, я застережу його від віспи, — пояснила я. — Йому щойно стукнуло двадцять один. Занадто рання смерть, як гадаєш?　

— Але чи можна тобі в це втручатися? Ну, знаєш, доля, конем не об’їдеш і таке інше…　

— Так, але ж чомусь він досі тут вештається. Може, це моя доля допомогти йому?　

— І тому тобі знову треба на цей бал? — запитала Леслі.　

Я знизала плечима.　

— Напевно, все це записав граф Сен-Жермен у цих безглуздих хроніках. Щоб краще зі мною познайомитись або щось таке.　

Леслі красномовно підвела брови.　

— Щось таке.　

Я зітхнула.　

— Просто бал відбудеться у вересні 1782 року, а за рік Джеймс уже захворіє. Якщо я його попереджу, він зможе, наприклад, поїхати в село, тільки-но почує про появу епідемії. Або принаймні триматися далі від цього лорда Дінґенса. Ти чого шкіришся?　

— Тобто ти скажеш йому типу: «Привіт! Я прилетіла з майбутнього, а ти невдовзі підхопиш віспу». А щоб він повірив, назвеш ім’я його улюбленого коня?　

— Ну… план поки що потребує доробок.　

— Краще б ти зробила йому щеплення, — запропонувала Леслі й штовхнула двері на подвір’я. — Але це буде не так і просто.　

— То й що. Хіба є щось просте цього дня? — сказала я і простогнала: — О ні!　

Біля лімузина, який сьогодні, як і щодня, відвозив мене в штаб-квартиру Вартових, стовбичила Шарлотта. А це означало тільки одне: сьогодні мене вкотре мордуватимуть менуетами, реверансами і Великою облогою Ґібралтару. Незамінні знання для підготовки до балу 1782 року, принаймні так вважали Вартові.　

Та, на диво, побачивши Шарлотту сьогодні, я засмутилася значно менше, напевно, від хвилювань через близьку зустріч із Ґідеоном.　

Леслі примружилася.　

— А що це за чувак там, коло Шарлотти? — вона показала на рудого містера Марлі, адепта першого рівня, що мав не тільки звання, а й здатність червоніти по маківку. Він стояв біля Шарлотти, ввібравши голову в плечі.　

Я пояснила це Леслі.　

— Певно, він боїться Шарлотту, — додала я. — Але загалом вважає її неймовірною.　

Шарлотта, помітивши нас, нетерпляче махнула рукою.　

— Хай там як, але їхні кольори чудово пасують одне до одного, — сказала Леслі й обняла мене. — Хай щастить. Пам’ятай усе, про що ми з тобою сьогодні говорили. Пильнуй. І, будь ласка, сфоткай для мене цього містера Джордано!　

— Джордано, просто Джордано, коли хочеш, — передражнила я, гугнявлячи, як мій учитель. — До вечора.　

— Ага, ось іще що, Ґвен. Не здавайся Ґідеону занадто швидко, домовилися?　

— Нарешті! — буркнула мені в обличчя Шарлотта, коли я підійшла до машини. — Ми чекаємо тут уже купу часу. І всі на нас витріщаються.　

— І коли тобі це заважало? Привіт, містере Марлі. Як ся маєте?　

— Е-е-е… добре. Е… а ви? — містер Марлі знову зашарівся.　

Мені було його шкода. Я теж досить легко червонію, але містеру Марлі наче було мало червоних щік-помідорів, його вуха та шия теж спаленіли. Жах та й годі!　

— Просто чудово, — сказала я. Подивилася б я на його обличчя, якби я, наприклад, сказала «хріново».　

Він відчинив дверцята автомобіля, і Шарлотта граційно пурхнула всередину — вона сіла на заднє сидіння, а я вмостилась навпроти.　

Машина рушила. Шарлотта дивилася у вікно, а я з невидючим поглядом міркувала, як же триматися з Ґідеоном: бути холодною і неприступною, підкреслено доброзичливою чи байдужою? Я сердилась на себе за те, що не обговорила це питання з Леслі. Лімузин виїхав нагору до Стренду[9], і Шарлотта перевела погляд з вікна на свої нігті. Потім раптово звела очі, оглянула мене з ніг до маківки й задерикувато спитала:　

— Ти з ким підеш на вечірку до Синтії?　

Вона ніби напитувала серйозну сварку. Добре, що ми вже під’їжджали. Лімузин повернув на стоянку на Кровн-офіс-роу.　

— Ну, не знаю. Поки ще не вирішила, може, з жабеням Кермітом або зі Шреком, якщо він матиме для мене час.　

— Ґідеон хотів піти туди зі мною, — заявила Шарлотта, допитливо заглянувши мені в обличчя. їй вочевидь кортіло дізнатися, як я на це зреагую.　

— Дуже мило з його боку, — щиро мовила я і посміхнулася.　

Це було легко зробити, адже глибоко в серці все, що стосувалося Ґідеона, я для себе вирішила.　

— Навіть не знаю, чи зможу я пристати на його пропозицію… — Шарлотта зітхнула, але погляд її залишився таким же допитливим. — Він напевно почуватиметься не в своїй тарілці серед цієї дрібноти. Ґідеон і так частенько нарікає, що мусить терпіти наївність та незрілість деяких шістнадцятирічок…　

На мить мені навіть здалося, що її слова можуть бути правдою, а не те, щоб вона хотіла мене позлити. Але коли й так, я нізащо не подарую їй насолоди допекти мені до серця.　

Я кивнула, сповнена співчуття:　

— Добре, що він буде в товаристві такої дорослої та поміркованої дами, як ти, Шарлотто, а якщо йому цього мало, він завжди може погомоніти з містером Дейлом про згубні наслідки юнацького алкоголізму.　

Машина загальмувала й зупинилася на спеціально відведеному для неї місці, просто перед будинком, де ось уже кілька століть розташовувалася штаб-квартира Ложі Вартових.　

Водій вимкнув двигун, і містер Марлі одразу вистрибнув із переднього сидіння. А проте я випередила його і відчинила свої дверцята раніше за нього. Тепер я дуже добре розуміла, як почувається королева. Навіть вийти з машини не може сама, бідолаха.　

Я схопила наплічник і вилізла з лімузина, злегковаживши простягнуту руку містера Марлі. Потім, намагаючись говорити якнайвеселіше, сказала:　

— А зелений — це, так би мовити, колір Ґідеона.　

Ха! Шарлотта і не ворухнулась, але в цьому раунді перемога залишилася за мною, це вже напевно. Я відійшла на кілька кроків і, переконавшись, що мене ніхто не бачить, дозволила собі переможно посміхнутися.　

На сходах до дверей штабу Вартових на осонні грівся Ґідеон. Отакої! Я з головою поринула у пускання шпичок Шарлотті і навіть не спромоглася роззирнутися. Дурне марципанове серце в моїх грудях не знало, чи стиснутися йому від образи, чи закалатати від радості. Угледівши нас, Ґідеон підвівся й обтрусив свої джинси. Сповільнюючи кроки, я гарячково міркувала, як же мені все-таки триматися. Моя нижня губа так тремтіла, що варіант «привітно й водночас байдуже» відпав сам собою.　

На лихо, варіант «холодна й зраджена» теж відпадав — так-бо мені кортіло впасти в його обійми. Тому я прикусила зрадницьку губу і напустила на себе якнайбуденніший вигляд.

Підходячи до будинку, я радо помітила, що Ґідеон теж покусує нижню губу і взагалі погано дає собі раду з хвилюванням. Він був неголений, а його темних кучерів ніби і не торкався гребінець, у кращому випадку він пригладив їх рукою. Але навіть такий Ґідеон мене знову причарував.　

Не знаючи, на яку ступити, я зупинилася просто перед входом, і на кілька секунд ми зустрілися очима.　

Потім він перевів погляд на сусідній будинок і кинув мені байдуже: «Привіт!»　

Я так і не зрозуміла, до кого він звернувся, а тим часом Шарлотта проскочила повз мене і піднялася сходами до дверей. Вона оповила шию Ґідеона і поцілувала його в щоку.　

— Привіт, привіт! — защебетала вона.　

Варто визнати, це було куди елегантніше, ніж моє тупе стояння і дурний погляд. Та містер Марлі поставив мою поведінку за раптове запаморочення, бо запитав:　

— Дозвольте понести ваш наплічник, міс?　

— Ні, дякую, все гаразд.　

Я змусила себе зрушити з місця, поправила наплічник і пішла далі. Замість відкинути назад волосся і нагородити Ґідеона й Шарлотту крижаним поглядом, я насилу видерлася сходами, наче старий овочевий равлик. Може, ми з Леслі справді передивилися романтичних фільмів?　

Але Ґідеон пропустив Шарлотту вперед і взяв мене за руку. — Ми можемо хвильку поговорити, Ґвен? — запитав він. Від полегшення мої коліна мало не підломилися.　

— Звісно.　

Містер Марлі нервово переступив з ноги на ногу.　

— Ми трохи запізнюємося, — промимрив він, і вуха його спалахнули.　

— Він має рацію, — посміхаючись прощебетала Шарлотта. — Ґвен перед елапсуванням має ще відвідати урок, а ти ж сам знаєш, який буває Джордано, коли його змушують чекати.　

Не уявляю, як вона це робить, але її дзвінкий сміх звучав вельми природно.　

— Ґвен, ти йдеш?　

— Вона буде на місці за десять хвилин, — сказав Ґідеон.　

— Може, ти трохи зачекаєш? Джордано…　

— Я сказав, десять хвилин! — інтонація Ґідеона сягнула за межі ввічливості, й містер Марлі, певно, неабияк злякався. Та й я, правду кажучи, теж.　

Шарлотта знизала плечима.　

— Як хочеш, — сказала вона, відкинула назад волосся і пройшла вперед. Якраз вона вміла це робити, як ніхто інший.　

Містер Марлі рвонув за нею.　

Вони зникли за дверима, але Ґідеон, здавалося, забув, що мав намір сказати. Він знову влип очима в безглуздий будинок навпроти і стояв так, потираючи потилицю, ніби в нього защемило нерв. Аж тут ми одночасно зітхнули.　

— Як твоя рука? — спитала я, а Ґідеон тієї ж миті кинув:　

— Як справи?　

І ми обоє мимоволі посміхнулись одне одному.　

— Моя рука як у батька за пазухою.　

Нарешті він глянув на мене. О Боже! Ці очі! Мої коліна враз затремтіли, і я тішилася, що цієї миті поблизу нема містера Марлі.　

— Ґвендолін, ти не уявляєш, як мені шкода. Я був дуже… безвідповідальний. Ти не заслуговуєш такого поводження, — він мав такий нещасний вигляд, що я насилу могла це стерпіти. — Учора ввечері я разів сто набирав тебе, але твій телефон увесь час був зайнятий.　

Я тим часом обмірковувала питання, чи не варто скоротити промову і прямо зараз стрибнути в його обійми. Але Леслі мене застерігала від швидкої капітуляції. Тому я лише очікувально скинула брову.　

— Я не хотів зробити тобі боляче, будь ласка, повір, — його голос звучав хрипко та серйозно. — Учора ввечері ти була така зажурена і розчарована.　

— Ну, не так усе погано, — тихо мовила я. Гадаю, таку брехню можна вибачити. Маю ж я якось помститися йому за ріки сліз і бажання померти від сухот. — Я була просто… мені було прикро… — Гаразд, оце вже перебільшення століття! — …дізнатись, що ти всього лише грав свою роль: поцілунки, освідчення… — Я зніяковіла.　

Зараз він був ще більш розтоптаний, якщо взагалі таке було можливо.　

— Обіцяю: це більше не повториться.　

Про що це він? Що не повториться? Щось вже я не доберу.　

— До того ж тепер, коли я все знаю, у тебе все одно нічого не вийде, — сказала я дещо жвавіше. — До речі, між нами кажучи, цей план все одно був відстійний. Закоханих людей аж ніяк не легше обдурити, навіть навпаки! Через усі ці гормони годі передбачити, що закоханий зробить наступної миті. Я, власне, найкращий тому приклад.　

— Але в ім’я кохання люди деколи зважуються на таке, що неможливо було б за інших умов. — Ґідеон підніс руку, буцімто щоб погладити мене по щоці, але потім знову опустив її. — Коли любиш, коханий для тебе — найважливіша людина у світі.　

Якби ми не були знайомі раніше, я б повірила, що він ось-ось заллється сльозами.　

— Закоханий приносить жертву… Це, напевно, і мав на увазі граф.　

— А мені-от здається, що граф узагалі не знає, що меле, — заперечила я. — Якщо тобі цікава моя думка, я скажу: в коханні він тямить так собі, а його знання жіночої психології просто-таки… жалюгідні!　

А тепер поцілуй же мене нарешті, мені кортить перевірити, чи колеться твоя щетина.

Обличчя Гідеона осяяла посмішка.　

— Може, ти й маєш слушність, — він глибоко зітхнув, наче з грудей йому щойно спав камінь. — Хай там як, а я радий, що ми все з’ясували. Ми ж залишимося друзями, правда?　

Що-що?　

— Друзями? — відлунила я і відчула, як у роті в мене пересохло.　

— Друзями, що можуть одне одному довіряти і можуть одне на одного покластися, — уточнив Ґідеон. — Мені справді важливо, щоб ти мені довіряла.　

Спливло кілька секунд, поки до мене дійшло, що в цій розмові ми з ним якось опинилися по різні боки. Ґідеон намагався сказати мені зовсім не «вибач мені, прошу, я кохаю тебе», а «давай залишимося друзями», — але ж будь-який дурень розуміє, що це дві абсолютно різні речі.　

Отож Ґідеон зовсім не був у мене закоханий.　

Отож ми з Леслі передивилися романтичних фільмів.　

Отож…　

— …Ти — мерзота! — скрикнула я. Лють, вогненна, гаряча лють прошила мене з голови до ніг, аж мій голос геть охрип. — Який же ти дурисвіт! Спочатку ти запевняєш мене у своєму коханні, назавтра вибачаєшся, що тобі шкода, що такий ось довбаний брехун, а після цього ще хочеш, щоб я тобі довіряла?　

Тут уже й Ґідеон збагнув, що до цього ми з ним говорили про різне. Посмішка сповзла з його обличчя.　

— Ґвен…　

— А тепер я тобі дещо скажу. Мені шкода кожної сльозинки, яку я виплакала через тебе! — Замість накричати на нього, я говорила жалібно. — Тільки не думай, що їх було так багато! — вичавила я.　

— Ґвен! — Ґідеон спробував узяти мене за руку. — О Боже! Як шкода. Я не хотів… ну прошу тебе!　

— Просиш? Про що? — Я люто глянула на нього. Невже він не розумів, що тільки все погіршує? Чи він серйозно вірить, що цей погляд відданого пса може що-небудь змінити?　

Я хотіла розвернутися, але Ґідеон міцно схопив мене за лікоть.　

— Ґвен, послухай. Попереду небезпечні часи, тому дуже важливо, щоб ми трималися разом, ти і я! Ти… ти справді мені дуже подобаєшся, і я хочу, щоб ми…　

Хоч би він більше цього не сказав. Хоч би не вжив цієї вульгарної фрази… Але ні, він вчинив саме так.　

— …залишилися друзями. Ти що, не тямиш? Тільки якщо ми зможемо довіряти одне одному…　

Я висмикнула руку.　

— Дуже мені потрібен такий друг, як ти! — До мене знову повернувся голос, та такий гучний, аж голуби позлітали з сусіднього даху. — Ти й гадки не маєш, що таке дружба!　

Раптом я відчула полегкість. Я відкинула волосся, крутнулася на підборах і рушила геть.